Правоутворення і правотворчість

Правоутворення— це процес, який включає виникнен­ня потреб суспільства у врегулюванні певних відносин і актів поведінки, їх усвідомлення, формулювання і юри­дичне оформлення у вигляді правових норм. Процес право­утворення йде безперервно, оскільки постійно виникають нові види суспільних відносин, нові суб'єкти вимагають визнання свого права, а старі — розширення або зміни сво­їх правових можливостей.

Правотворчість необхідно розглядати в межах ширшого поняття — правоутворення і не ототожнювати з ним.

Правотворчість— це організаційно оформлена діяль­ність уповноважених суб'єктів з ухвали, зміни та скасуван­ня правових норм, здійснювана відповідно до суспільних потреб у нормативно-правовому регулюванні.

Правотворчість виступає як офіційна складова правоут-ворення, самостійна і завершальна його стадія. Правоутво­рення здійснюється до правотворчості, поряд з нею, у ви­гляді правотворчості, після правотворчості, у процесі реа­лізації права. Правоутворення здійснюється не тільки державою, а й суспільством: у правосвідомості, правовід­носинах, правомірній поведінці, правових теоріях, правовій практиці, індивідуальних і колективних договорах. Вони досліджуються, узагальнюються, систематизувалися дер­жавою, а потім формулюються в нормах права, зовні ви­ражених у нормативно-правових актах, нормативно-право­вих договорах, правових прецедентах, правових звичаях.

Ознаки правотворчості:

1)здійснюється уповноваженими суб'єктами: державою,
суспільством (народом), органами місцевого самоврядування,
об'єднаннями громадян, трудовими колективами;

2) виражається у встановленні (офіційному визнанні,
конкретизації) нових, зміні тих, що діють, і скасуванні за­
старілих правових норм;

3) одержує завершення в письмовому документі;

4)здійснюється з дотриманням процедури підготовки і
ухвалення акта.

Функції правотворчості:

1) функція первинного регулювання нових суспільних
відносин, яка здійснюється шляхом видання нових за змі­
стом норм права. Наприклад, у наш час відбувається юри­
дичне оформлення відносин, пов'язаних із використанням
комп'ютерів та інформаційних технологій;

2) функція оновлення нормативно-правового матеріа­
лу , яка передбачає зміну або скасування тих норм, які заста­
ріли і не відповідають потребам суспільного розвитку. На­
приклад, в більшості постсоціалістичних держав скасована
цензура друку, яка перешкоджала розвитку демократії;

3) функція ліквідації прогалин у позитивному праві,
тобто часткового або повного усунення прогалин у право­
вому регулюванні суспільних відносин шляхом формулю­
вання тих правил поведінки, яких бракує. Наприклад, в
кримінальному законодавстві України давно була перед­
бачена відповідальність за викрадання людини, але була
відсутня відповідальність за торгівлю людьми, хоча небез­
пека вказаного діяння була очевидна. Цей частковий про­
пуск був ліквідований шляхом ухвалення закону про вне­
сення відповідних змін до Кримінального кодексу;

4)функція систематизації нормативно-правового
матеріалу, яка полягає в упорядкуванні, об'єднанні та
доповненні нормативно-правових актів, створенні єдиного,
зручного для користування, побудованого на наукових
принципах нормативно-правового кодифікованого акта.

Принципи правотворчості

Принципи правотворчості— це керівні, основоположні ідеї, які зумовлюють відповідність правотворчості суспіль­ним потребам. До них відносять:

1) гуманізм — пріоритетність прав людини, визнання
людини як найвищої соціальної та духовної цінності;

2) гармонійна єдність інтересів особистості та суспіль­
ства. Право має виступати як рівноважна складова індиві­
дуальних інтересів, що й є суспільним інтересом;

3) демократизм — вираз у праві волі народу. Один із
способів безпосередньої правотворчості народу — ухвален­
ня норм права шляхом референдуму. Проте це вельми до­
рога процедура, широко вживана лише в деяких невеликих
державах. Принцип демократизму виявляється також у
широкому обговоренні законопроектів, у конкуренції кіль­
кох варіантів законопроектів, що виносяться на обговорен­
ня парламенту;

4) гласність — ознайомлення суспільства з проектами
нормативно-правових актів, вільне та конструктивне їх
обговорення зметою уникнути помилок і прогалин у пра­
вовому регулюванні, підвищити його авторитетність та
ефективність;

5) законність — ухвалення нормативно-правових актів
законним шляхом, відповідно до конституційно закріпле­
ного процесу правотворчості. Розробка і ухвалення норма­
тивно-правових актів та інших форм права не повинні ви­
ходити за межі компетенції державних органів. Приписи
норм права повинні відповідати конституції та міжнарод­
ним зобов'язанням держави;

6) науковість і професіоналізм. Розробкою та прий­
няттям нормативно-правових актів повинні займатися
фахівці. Підготовка проекту нормативно-правового акта
має здійснюватися на основі досягнень юридичної науки,
а у разі потреби — й інших наук. Проект нормативно-право­
вого акта має бути підданий науковій експертизі, а у разі
потреби мають бути проведені соціологічні дослідження й
економічне обґрунтування;

7) зв'язок з практикою. Як правило, норми права мають
видаватися для врегулювання вже існуючих суспільних
відносин. Практика реалізації правових норма має «помі­
чати» прогалини та колізії у правовому регулюванні, діа­
гностувати застарівання правових норм і необхідність їх
скасування або зміни;

8) планування. Цей принцип дає можливість встанови­
ти правильну послідовність розробки і ухвалення норма­
тивно-правових актів, вилучити непродумані, випадкові
акти правотворчості, запобігти дублюванню актами один

одного. Недотримання цього принципу призводить до ко­лізій і суперечностей у нормативно-правових актах, зре­штою, провокує свавілля і помилки в роботі правозастосов-чих органів;

9) оперативність. Цей принцип вимагає швидкого
реагування на мінливі потреби суспільства, на появу нових
суспільних відносин;

10) поєднання динамізму і стабільності. Цей принцип
вимагає дотримання необхідного балансу між виданням
нових норм права і внесенням змін і доповнень до чинних
нормативно-правових актів. Основною метою правотворчої
діяльності має бути досягнення стабільності законодавства,
забезпечення умов якомога більшій тривалості дії законів
і підзаконних актів у державі.

Ухвалення нових нормативно-правових актів, зміна або скасування чинних мають відповідати вказаним принци­пам, бути обґрунтованим і доцільним, змістовно зваженим і конструктивним.

Види правотворчості

Складність категорії правотворчості зумовлює різно­маніття критеріїв її класифікації.

За способами правотворчості розрізняють:

1) затвердження нормативно-правових актів і договорів
референдумом. Наприклад, референдумом були прийняті
конституції багатьох держав (Ірландія, Російська Федера­
ція, Франція, Чилі). Маастрихтській договір у Франції та
Ірландії також затверджувався референдумом. Таким же
шляхом нерідко вносяться зміни до конституції, держав­
ного ладу. Наприклад, у 1975 р. референдум у Греції ви­
словився за ліквідацію монархії;

2) прийняття або видання нормативно-правових актів
компетентними державними органами. У сучасних держа­
вах цей вид правотворчості є основним. Держава також має
право делегувати таке повноваження недержавним суб'єк­
там. Наприклад, у 1933 р. за рекомендацією Конгресу СІЛА
підприємці розробили і затвердили Кодекси чесної конку­
ренції для того, щоб швидше вивести країну з економічної
депресії;

3) створення юридичних прецедентів судовими та ад­
міністративними органами держави. Цей вид правотвор-

чості є одним з основних у країнах англо-американського типу права;

4) укладення нормативно-правових договорів компетент­
ними державними органами (або з дозволу держави — ін­
шими суб'єктами, зокрема трудовими колективами). Цей ,
вид правотворчості переважає в міжнародних відносинах,

і останнім часом активно розвивається у внутрішньодер­жавних справах;

5) офіційне визнання державою звичаю. Наприклад,
ст. 7 Цивільного кодексу України містить вказівку на мож­
ливість застосування звичаїв ділового обороту, якщо вони
не суперечать закону або договору.

Залежно від форм створюваного права розрізняють: 1) законотворчість; 2) підзаконна правотворчість; 3) пре­цедентна правотворчість; 4) договірна правотворчість.

Залежно від суб'єкта правотворчості розрізняють:

1) безпосередня правотворчість народу (суспільства).
Цей вид правотворчості здійснюється в процесі референду­
му (плебісциту) — всенародного голосування з найбільш
важливих питань життя суспільства і держави;

2) правотворчість найвищого представницького органу
(парламенту) держави або суб'єкта федерації. У більшості
країн світу парламент має «монополію» на законотворчу
діяльність;

3) правотворчість органів і посадовців виконавчої влади
(уряду, міністерств і відомств, місцевої адміністрації). Як
правило, названі органи державної влади здійснюють під-
законну правотворчість. Крім того, формою участі в право-
творчому процесі є право законодавчої ініціативи, що на­
лежить уряду разом з іншими суб'єктами;

4) правотворчість глави держави. Зміст правотворчої
діяльності глави держави залежить від форми державного
правління та обсягу повноважень, що є у глави держави.
Так, абсолютний монарх визнається як єдиний творець
права; навпаки, президент у парламентсько-президентській
республіці може видавати тільки підзаконні акти. Подібно
до уряду глава держави, як правило, володіє правом зако­
нодавчої ініціативи;

5) судова правотворчість. У країнах англо-американ­
ського типу права судді відіграють першорядну роль у
правотворчості, а в країнах романо-германського типу пра­
ва суд має допоміжне значення в правотворчості, виступа­
ючи як інтерпретатор уже наявних правових норм. Особ-

ливии варіант правотворчості судових органів у країнах романо-германського типу права — визнання нормативно-правового акта не відповідним конституції. Таке рішення може винести, наприклад, Конституційний Суд України. Це припиняє дію акта повністю або частково, отже, рішен­ня КСУ має певний правотворчий зміст;

6) правотворчість органів місцевого самоврядування. Відмітна ознака цього виду правотворчості — її локальний характер. Створені органом місцевого самоврядування нормативно-правові акти діють тільки в строго визначених територіальних межах.