Місце і роль кирило-мефодіївського товариства у національно-визвольному русі. т.г.шевченко 1 страница

Однією із найвизначніших у XIX ст. політичних підпільних організацій глибоко українського характеру було Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке розробило першу політичну програму для українства. Братство створила група молодих інтелектуалів — професор Київського університету Микола Костомаров, Василь Білозерський Микола Гулак. Воно отримало назву на честь відомих слов'янських братів-просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. Членами братства були також Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Савич. Провідна група товариства нараховувала 12 чоловік, а зв'язки з ним підтримували сотні людей. Соціальний склад братства відрізняється від складу масонських лож і політичних гуртків першої чверті століття, членами яких були здебільшого представники аристократичних кіл. Ряди Кирило-Мефодіївського товариства поповнювали переважно діти бідних дворян, урядовців і селян. Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства є продовженням ідей українського національно-культурного відродження та поглядів діячів руху слов'янської солідарності і єдності. В ідейних позиціях братчиків відчувається вплив українського автономізму кінця XVIII — початку XIX ст., польських революційних рухів тих часів та декабристських програм. Відчутним в діяльності товариства було також християнське спрямування. У програмі відстоювався месіанізм українського народу.

в середовищі кириломефодіївців існували дві течії — «реакційна» і «революційна». Насправді, незважаючи на наявність більшої чи меншої радикальності поглядів, члени братства не протиставляли своїх позицій, а узгоджували їх, намагались поєднати, шукали спільних положень. Соціальна програма містила в собі два пункти: скасування кріпацтва і поширення освіти серед народу.

Історичне значення ідей Кирило-Мефодїівського братства стає більш зрозумілим на тлі того, що в 30-х роках російський уряд проголосив нову ідеологічну основу російського царизму: «самодержавство, православ'я, народність». З них перші два були старими і зрозумілими, а третій, продиктований пристосуванням до нових віянь із Європи, означав не те, що розуміли під словом «народність» на заході, а русифікацію народів Російської імперії, духовне їх підкорення, позбавлення власних національних ознак. Уряд був впевнений, що «малороси», які займали багато урядових посад, відігравали значну роль в діяльності духовної сфери імперії, підтримають цей процес асиміляції. Уваров призначав високоосвіченій молодих «малоросів» на високі посади, просував їх, нарощуючи їм кар'єру.. Офіційні кола вважали українську і російську культури складовими єдиного потоку. Доки українська культура не виходила за межі лояльності імперії, царизм вважав її своєю. Однак у 30-40-х роках українська культура вже була чітко відокремленою від російської. Тим самим діяльність кириломефодіївців поклала початок новій добі в російсько-українських відносинах. Це був відчутний удар по самодержавству, по його політиці й ідеологи, і тому царизм жорстоко відреагував на нього, заарештувавши у 1847 р. всіх його членів за доносом студента О. Петрова. Микола І особисто керував слідством і винесенням вироків членам товариства. Всіх, крім Шевченка, покарати засланням у віддалені райони без права повернення в Україну. Найважче прийшлося Шевченкові, якого віддано в солдатчину на невизначений строк — під суворий нагляд, із забороною писати і малювати.

Жорстока розправа царизму з кириломефодіївцями викликала схвалення революційно налаштованих російських інтелігентів на чолі з Віссаріоном Бєлінським та лібералів, виразником настроїв яких виступив один із провідних лідерів російського слов'янофільства О. Хомяков. Останній відізвався про кириломефодіївців як про маторосів, заражених політичним безумством. У Бєлінського особливе роздратування викликало прагнення українських діячів писати українською, яка на його думку, була мовою «малоросійської черні», а тому нею неможливо писати твори високої мистецької якості. Це свідчило про імперську обмеженість, як специфічну рису частини російської інтелігенції, їхньої національної ідеології та політичної культури.

Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити своїх намірів, ініціатори організації ще не вийшли з кола теоретичних дискусій, коли її розгромили. Однак ідеї братерства глибоко проникли в свідомість тогочасної і наступної інтелігенції, надовго визначили головні напрями лінії українського національного відродження. Велика заслуга в розповсюдженні ідей братства належить творам Т. Г. Шевченка, «думи» якого належали не лише сучасникам, а й «ненародженим». Син кріпака внук гайдамаки, Шевченко виніс зі своєї батьківщини, Звенигородщини, глибокі традиції боротьби за волю і жагуче її бажання. Там, на краю степів, де живі були ще спомини про козаччину, доживати віку очевидці Коліївщини, майбутній поет інстинктивно зрозумів минуле. Його пристрасна поезія виходила за межі локатьного патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього українському народу. У 1843-1845 рр. Тарас Григорович написав свої революційні поеми «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим. », «Заповіт». Звинувачуючи у поневоленні України російських царів та імператорів, Шевченко відкидає ідею нероздільності Матої і Великої Росії та лояльності до імператорів. Ніколи раніше українські інтелектуали так не протестували проти російського гноблення України. Всіма своїми творами Шевченко відстоював національне і соціальне визволення українського народу, його державність і незалежність. Увесь наступний український національний рух тією чи іншою мірою пов'язаний з творчістю поета, а його мученицька доля надихала на боротьбу, багато поколінь українців.

52. РЕФОРМИ 60-70-Х РОКІВ XIX СТОЛІТТЯ, ЇХ НАСЛІДКИ ДЛЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ТА СУСПІЛЬНОГОРОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ. Реформи 60-70-х рр. XIX ст. в Російській імперії та їх соціатьно-економічні наслідки для України. 19 лютого 1861 р. маніфест Олександра II проголосив скасування кріпосного права. Цю важливу соціально-економічну реформу готувача заздалегідь створена комісія, до складу якої входили дворяни, зокрема з України (Г. Ґалаґан, В. Тарнавсь-кий та ін.). Царський маніфест подав реформу як «добровільне пожертвування благородного дворянства», як благоденство для народу. Насправді, виконуючи бажання поміщиків, уряд підготував новий грабіжницький захід, що розорив мільйони селянських сімей.

Згідно з реформою скасовувалася особиста залежність селянина від поміщика. Селяни дістали особисту свободу. Віднині поміщик не мав права купувати, продавати, дарувати селян, тобто розпоряджатися ними як річчю. Селяни могли тепер вступати в шлюб без дозволу поміщика, самостійно укладати договори і торговельні угоди, вільно займатися промислом чи торгівлею, переходити в інші верстви суспільства (міщани, купці), вступати на службу або в навчальні заклади. Воші мали право придбати рухоме і нерухоме майно, вільно ним розпоряджатися і спадкувати його за законами.

Селянин здобув громадянські права. Проте уряд зробив усе, аби ускладнити селянам можливість користуватися «дарованими» правами, притіснити їх свободу.

За одержані земельні наділи, що, як правило, були меншими ніж попередні (крім Правобережної України) і найгіршими, селяни повинні заплатити поміщику викуп. У зв'язку з відсутністю грошей вони змушені були брати їх у борг у держави, а потім сплачувати з відсотками одержану позичку протягом 49 років. Так селянин потрапляв у залежність І від поміщика, якому треба було відразу платити 20 % викупу, і від держави.

Викупна операція давала поміщикам великі капітали, щоб вони змогли перевести своє господарство на капіталістичні рейки. Водночас ускладнювала перебудову селянського господарства, бо прибутки селян йшли не в господарство, а на виплату викупу і податків. До викупної операції селяни вважалися тимчасовозобов'язаними і за користування наділами повинні були виконувати старі повинності — панщину або податок. Проте окремі зміни у взаємовідносини поміщиків із селянами були внесені реформою відразу:точно встановлювався розмір новинностей, поміщик позбавлявся права встановлюати різні додаткові повинності. Він мав справу не з окремим селянином, а з усім селянським миром, тобто із селом. Запроваджуватась загальноросійська система селянського управління: сільські громади, об'єднані у волості, та кругова порука за сплату податків.

Після скасування кріпосного права, коли мільйони селян вже не підлягати владі поміщиків, гостро постало питання про реформу управління, впровадження законності й порядку в адміністративну діяльність. У 1864 р. були створені виборні органи влади в масштабі губернії і повіту — «земські установи». Вони займалися тільки господарськими і культурними справами на території повіту й губернії, відали будівництвом шляхів місцевого значення, охороною здоров'я, народною освітою, опікою, в'язницями тощо. Згідно із законом зеїмства були не тільки виборними, а й загал ьностановими: до їх складу входили представники дворянства, буржуазії І селянства. Фактично провідну роль у земствах відігравали поміщики. Нагляд за земствами мати здійснювати губернатор і міністр внутрішніх справ, які могли кожну їх ухвалу припинити. Одночасно проведено реформу міських рад: вибори відбувалися в трьох куріях, на основі маєткового цензу, так що перевагу діставало заможне міщанство. До компетенції міських рад входили аналогічні як і земств, справи впорядкування міст, торгівлі і промисловості, гігієни тощо.

Ще гострішою була потреба в удосконаленні системи судочинства. У 1864 р. проведено судову реформу. Дорсформний суд був становий (тобто кожний стан мав свій окремий суд) і негласним. Суд залежав від адміністрації. Судова реформа 1864 р. проголошувала незалежність суду від адміністрації; суддю призначав уряд, але зняти з посади міг тільки суд. Запроваджувався загальностановий суд, тобто єдиний для всього населення. На судових засіданнях могли бути представники проси і публіка. Утверджувалася змагальна система: обвинувачення підтримував прокурор, оборону — адвокат (присяжний повірений). Встановлено кілька судових інстанцій: мировий суд;

окружний суд; судова палата. Для розгляду особливо важливих справ створювали Верховний кримінальний суд.

Важливі зміни відбувалися в системі освіти. Реформи 60-х років відкрили для нижчих верств більший доступ до неї на всіх рівнях, включаючи університетський. Вони також удосконалили проіраму навчання й надали університетам більшу автономію. Головну увагу було звернено на поширення серед народних мас освіти: створення популярної літератури, видання підручників, організацію школи. П. Куліш організував у Петербурзі видання народних кнігжок і шкільних підручників. Почали організовувати нові школи, зокрема для дорослих відкривати освітні курси по неділях, через що й самі школи називали «недільними». Велике значення мала реформа 1874 р., за якою запроваджувалася загатьна військова повинність: усі чоловіки 21-річного віку, придатні для військової служби, повинні були відбувати військову повинність. У піхоті строк служби встановлено тривалістю б років з наступним зарахуванням у запас на 9 років. У флоті служба тривала 7 років і 3 роки в запасі. Для осіб з освітою встановлено менші строки служби. Поліпшилося навчання військ і підготовка офіцсрних кадрів. Армію було оснащено сучасними видами зброї, створено паровий військовий флот. У 1862 р. було проведено фінансову реформу, шо централізувала управління грошовим господарством у руках міністерства фінансів.

54. НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОГО ЦАРИЗМУ ЩОДО УКРАЇНИ У ДР. ПОЛ. XIX СТ. Наступ російського самодержавства в Україні.Валуевський циркуляр. Емськнй указ.

Цементуючою силою української нації об'єктивно була українська мова. Уже за царювання Миколи І, який запровадив обов'язкову попередню цензуру друкованої продукції, з Петербурга в Україну надійшов суворий наказ пильно стежити за українською літературою, не допускати в ній "ггеревтяги любові до батьківщини", тобто до України, "над любов"го до вітчизни", тобто до імперії.Політичне неблагонадінним уважався всякий, хто виявляв інтерес до українських старожитностей. Історії, літератури. В Московському університеті знайшлися професори, які серйозно запевняли, що українська мова є тією ж російською, що зіпсована польською.

Царський уряд посилив цілеспрямовану політику русифікації корінного населення України. Українську мову витіснили з освітніх навчальних закладів і державних установ.

Русифіковували міста, куди з російських губерній чиновники охоче приїздили на "тепленькі посади" в адміністративно-управлінські установи. Туг вони почували себе як повновладні господарі. А чиновники-українці, міщани, крамарі, духовенство здебільшого зрікалися своєї рідної мови. Проте серед української освіченої еліти були і патріотично настроєні люди, які не сприймали колонізаторсько-русифікаторської політики царизму. Це тривожило уряд.'18 липня 1863р. царський міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав і розіслав у всі українські губернії циркуляр, яким суворо забороняв друкування українською мовою книг "навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу". Циркуляр забороняв друкувати українською мовою шкільні підручники, науково-популярні та релігійні видання. Фактично припинилося друкування і української художньої літератури. Навчання українською мовою визначав як політичну пропаганду, а ті, хто за це брався звинувачував у задумах ворожих Росії і "загибельних для Малоросії".

Слова валуєвського циркуляру про те, що й самої української мови "немає і бути не може" свідчили про відверто антиукраїнське спрямування всієї внутрішньої політики царського уряду. Валуєвський указ був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися із заняття вузького кола інтелігенції у масове явище.

Проте й цього було замало царату. В середині 70-х років ХІХст. в Петербурзі створили таємну урядову комісію, щоб виробити ефективні заходи боротьби проти українства Після майже року роботи ця комісія дійшла висновку, що "допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б покласти тривкий грунт для переконання у можливості відокремлення, хоча б в далекому майбутньому. України від Росії".

У 1876 р. Олександр II видав так званий Емський указ, який був спрямований проти української мови. Виданий у зв'язку з меморандумом, надісланим цареві помічником попечителя Київського учбового округу М. Юзефовичем, в якому українців звинувачено в тому, що вони хочуть "вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі". За цим указом заборонялося ввозити в Україну книги, надруковані українською мовою. Тільки за спеціальним дозволом Головного управління в справах друку можна було користуватися українськими книжками. Заборонили театршіьні виступи українською мовою, публічні читання, не дозволяли друкувати тексти до музичних творів, робити переклади з іноземних мов.

Заборона торкнулася і народної освіти. В школах не можна було викладати українською мовою. Це призвело до масової неписьменності. Назва "Україна" ніде не фігурувала, тільки "Малоросія". З бібліотек були вилучені українські книги українською мовою. На підставі Емського акту було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання "Кіевского Телеграфа", ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів - українців з Київського університету (М. Драгоманова Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов виступивши на захист української мови і культури, різко засудив Емський акт. Ставши одним з проявів колоніально-наиіонатьної політики російського царизму щодо України, Емський акт гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг.У перший же рік свого вступу на престол (1881) новий російський цар Олександр III вирішив внести - деякі зміни щодо національного питання в Україні. Міністерство внутрішніх справ розіслало в губернії України "роз'яснення" Емського указу.

Отже до раніше дозволених для друкування українською мовою творів художньої літератури та історичних документів додали ще й словники, але вимагалося все це друкувати обов'язково російською абеткою. Щодо сценічних вистав українською мовою, то тепер дозвіл на них мали право давати губернські власті. Разом з тим "Юзефовичів закон" продовжував діяти. Його не відмінили. Та й час від часу виробляли нові таємні розпорядження проти української мови. 1886 р. всім чиновникам, прибулим працювати в Україну з Росії, підвищили платню. 1892 р. спеціальним наказом "у цілях чисто державних" цензорам нагадати про недопустимість схвалення до друку українського перекладу будь-якого російського твору. 1894 р. нагадано про заборону імпорту українських книжок. 1895 р., незалежно від змісту, заборонялись до друку українські дитячі читанки. Саму назву "Україна" царська цензура замінила у друкові на принизливе "Малоросія". Коли ж на розгляд Київської цензури надійшов рукопис граматики української мови, цензор не схотів навіть переглянути його і написав беззастережну резолюцію: "Не можна ж дозволяти до друку граматики тієї мови, яка приречена на небуття".

55.УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX СТ. НАРОДОВЦІ Й МОСКВОФІЛИ. Один з польських дослідників писав на початку XX ст.: «Те. що селянин став синонімом русина, а поляк — синонімом пана стало фатальним для нас». Відповіддю на посилення польського впливу в західноукраїнських землях стало виникнення москвофільської та народовської суспільно-політичних течій.

Москвофільська (староруська або русофільська) течія виникає ще 1848 р., а у 50-ті роки набуває більш чітких, окреслених форм. її лідерами були Д. Зубрицький,
В. Дідицький, М. Малиновський, Д. Добрянський та ін. Соціальну базу становили частина духовенства, поміщиків, чиновництва та інтелігенції, яка орієнтувалася
на самодержавну Росію і при цьому не відмовлялася від демонстративної лояльності щодо Австро-Угорської імперії. Москвофільський рух мав клерикально-
консервативний характер, його виникнення та розгортання — своєрідна реакція частини західноукраїнської громади на посилення польського впливу в краї. Серед
москвофілів поширеною була приказка: «Якщо ми маємо втопитися, то краще в російському морі, аніж у польській калабані». Ідеологічна основа цієї течії
базувалася на трьох постулатах: ,

1)протиставлення польській мові «язичія» (суміші російської, української, старослов'янської та польської мов), що заперечувало право на розвиток української мови як літературної;

2)обстоювання тези про єдиний «руський», або ж «панруський» народ, шо проживає на території «від Карпат до Урату», до якого москвофіли зараховувати і галицьких русинів:

3)захист таких формальних рис руської ідентичності, як візантійська літургія, юліанський каїендар, кириличний алфавіт тощо.

Москвофільство набуло поширення в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті. Під його впливом сформувалися та діяли культурно-освітні товариства («Гашцько-руська матиця». Товариство ім. М. Качковського, «Народний дім»), видавалися періодичні видання (газета «Слово», журнали «Семейная библиотека». «Галичанин», «Лада»тощо).

Однак для частини молодої української інтелігенції неприйнятними були орієнтація москвофілів на реакційне царське самодержавство, використання ними фінансово-організаційної підтримки Росії, консерватизм москвофільських поглядів тощо. На цьому грунті формується народовська (українофільська) політична течія. Біля витоків народовства стояли В. Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), К. Климович, Ф. Заревич та ін., які на початку 60-х років заснували у Львові студентську громаду — один з перших осередків українофільства в краї. Народовська течія сформувалась на демократичних традиціях «Руської трійці», під сильним впливом творчості Т. Шевченка. Слід зазначити, якщо серед москвофілів переважало духовенство, то серед народовців більшість становили світські особи — адвокати, вчителі, лікарі тощо.

Лідери руху (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Левицький та ін.) виступали проти революційних форм боротьби і стояли на платформі толерантного ставлення до Австро-Угорської монархії.

Основною метою народовців стали розвиток української літератури на народній основі, створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнського краю, згуртування національних інтелектуальних сил. Саме тому свою активність вони виявили насамперед у культурній сфері. Безперечними здобутками народовців на культурній ниві були:

—створення мережі народовських періодичних видань (журнали «Мета», «Нива», «Правда», «Русалка», «Вечорниці», газети «Діло», «Батькіщина», «Буковина» та ін.);

—заснування культурно-освітніх та наукових товариств («Руська бесіда» — 1861 р., «Просвіта» — 1868 р.. Наукове товариство імені Шевченка — 1873 р);

—організація українського професійного театру (1864 р. у Львові при товаристві.«Руська бесіда»);

—видання та популяризація творів українських письменників Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича. Л. Глібова, І. Франка, Панаса Мирного та ін. Завдяки своїм енергійним діям народовці відвойовували в москвофілів позицію за позицією і наприкінці 80-х років відтіснили їх на другий план. 1 Іроте саме тоді народовська течія дедалі більше втрачає свої колишні ознаки демократизму і набуває рис клерикалізму та консерватизму. Основна причина такої трансформації полягає в намаганні українофілів залучити на свій бік сільське духовенство, а вже через нього розширити соціальну базу, посилити вплив на найчисленнішу верству суспільства — українське селянство.

У другій половині XIX ст. ставало дедалі очевиднішим, що поміркованими діями у сфері культури не можна вирішити актуальні тогочасні проблеми, зняти наростаючі економічні, соціальні, національні та інші суспільні протиріччя Це зумовило радикалізашю та політизацію суспільного руху. Розчарована в орієнтації, суспільно-економічних поглядах та формах діяльності москвофілів та народовців, молода інтелігенція під впливом М. Драгоманова обрала третій шлях для національного суспільною руху — шлях європеїзації, модернізації та демократизації. Саме ці ідеї лягли в основу діяльності, утвореної в середині 70-х років радикальної течії в українському русі. Лідерами цього напряму стали І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, які проповідували необхідність переходу до соціалізму.

Починаючи з 90-х років XIX ст. суспільний рух в західноукраїнських землях вступає в політичний етап свого розвитку — інтенсивно розгортається робота щодо організаційного згуртування та розмежування політичних сил, чіткіше кристалізуються основні програмні положення, агітація та пропаганда охоплює дедалі ширші верстви населення. Вже в жовтні 1890 р. виникає перша в Галичині політична партія — Русько-украінська радикальна партія (РУРП). Це політичне об'єднання було першою легальною українською поліз ичною партією європейського типу і водночас першою в Європі селянською партією, шо стояла на соціалістичній платформі. Поява РУРП стала своєрідним сигналом для формування багатопаргійної системи в межах національного руху. Невдовзі одна за одною виникають нові партії: Українська національно-демократнчна партія — УНДП (1899): Русько-український християнський союз (1896), який 1911 р трансформувався в Християнсько-суспільну партію; Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899).

Наприкінці XIX ст. активізується політична думка. У 1895 р. у книзі Ю. Бачинського «СІкгаіпа іггедепта» («Україна уярмлена») вперше в історії українського руху було сформульовано та аргументовано тезу про необхідність політичної самостійності України. З часом цей постулат став програмним для більшості українських політичних партій, які між тим по-різному вбачати шляхи досягнення кінцевої мети: РУРП і УНДП були переконані, шо до державної незалежності слід йти через виборювання національно-територіальної автономії, а УСДП першочерговим завданням вважала змагання за культурно-національну автономію. Під впливом загострення соціально-економічних протиріч, посилення національного руху наростає хвиля виступів робітників і селян. їхня активність досягає свого піку на початку XX ст. Влітку 1902 р. аграрний рух охопив понад 500 сіл Східної Галичини, страйкувало майже 100 тис. осіб Масштабність та інтенсивність страйкового руху особливо зросла в роки першої російської революції, відлунням якого стала наростаюча активність народних мас у західноукраїнських землях. Зокрема у Східній Галичині 1905 р. кількість страйкуючих підприємств порівняно з 1900 р. зросла майже в 4 рази, а кількість страйкарів — більше, ніж у 3 рази. Того ж року на Буковині страйкувало понад 200 підприємств. У цих страйках взяли участь майже в 4 рази більше робітників порівняно з 1901 р.

56.УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ. І.ФРАНКО. У середині 70-х років XIX ст. в Гатчині сформувалася група молодої інтелігенції, яка критично ставилася до діяльності москвофілів і народовців. До цієї групи належали молоді українські політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та ін. Під впливом Михайла Драгоманова вони стали прихильниками соціалістичного вчення. Так в українському громадсько-політичному середовищі сформувалася ще одна течія — радикальна. Вона відкидала консерватизм мислення народовців, його обмеженість культурництвом, а тим більше реакційність москвофілів. Порівняно з попередніми течіями, радикали започаткували у свідомості українства справжню інтелектуальну революцію. У 1876 р. І. Франко та М. Павлик розпочали редагувати русофільське студентське видання «Громадський друг». Вони негайно відкинули «язичіє» і розгорнули широку пропаганду своїх поглядів. Радикали розпочали пропагандистську роботу й серед українських селян і робітників. Захищаючи інтереси селянства, вони виступали за ліквідацію залишків кріпацтва, передачу селянам поміщицьких земель, сервітутних угідь. Радикали роз'яснювали робітникам, як їх експлуатують капіталісти, а тому переконували їх у необхідності й неминучості соціалізму — ладу, що забезпечить соціальну справедливість. їхня діяльність не залишилася непоміченою властями. У 1877-1878 рр. проти перших українських соціалістів було влаштовано судовий процес, який завершився незначними покараннями. Це відштовхнуло від радикалів-соціатістів українців старшого покоління, проте посприяло зростанню симпатій серед молодших патріотів. Кількість прихильників соціалізму зростала. У жовтні 1890 р. на з'їзді радикально-деморатичних сій було створено першу українську політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Пізніше почали використовувати назву Українська радикальна партія (УРГІ), яка стала першою партією не лише в Галичині, айв усій Україні. її програма була розроблена І. Франком та М. Павликом і ще кількома іншими партійцями. Вона передбачала зміни економічного життя на засадах «наукового соціалізму», здобуття демократичних прав і свобод, уключаючи й право кожного народу на культурний розвиток. Головним засобом визначених завдань УРП вважала парламентську роботу, тобто здобуття якомога більшого числа місць у парламенті, щоб мати змогу приймати відповідні закони. Своєю опорою в суспільстві партія вважала селянство, яке в Галичині на 80 % було мато- або й зовсім безземельним. Партія об'єднала як ветеранів — І. Франка, О. Терлецького. М. Павлика. які сформувалися під впливом драгоманівського «громадівського соціалізму», так і представників молодшого покоління — В. Будзиновського, М. Ганкевича, В. Охримовича які стояли на марксистських позиціях. Між «старими» й «молодими» велася гостра полеміка, але це була не руйнівна, а творча теоретична суперечка. У її ході було висунуто й обгрунтовано ідею політичної самостійності України. Уперше сформулював і розвинув цю ідею член партії Юліан Бачинський в 1895 р. в книзі «Україна іггедепіа» («Україна поневолена»).

Визнаним лідером радикальної партії був Іван Франко (1856-1916). Він походив із сім'ї сільського коваля. Навчався в Дрогобицькій гімназії, потім у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах.

Титанічна праця І. Франка гідна подиву. Він був письменником (прозаїком, поетом, драматургом, публіцистом), дослідником з історії, філософії, етнографії, економіки. Разом із тим був ше й блискучим політиком і невтомним провідником українського національного руху.

Зі студентських років він тяжів до громадської роботи, прагнув змінити пригноблене становище свого народу. Під впливом М. Драгоманова шукав шляхи розірвання і соціальних, і національних пут народу в соціалістичному вченні. Захищаючи інтереси селян і робітників, І. Франко та його соратники не раз зазнавали судових переслідувань і покарань (І. Франка двічі ув'язнювали — на 9 і на 2,5 місяці). За свої ліві переконання він не був допущений до австрійського парламенту, куди балотувався як депутат від селянства.

Визнаючи економічне вчення марксизму, І. Франко завжди критично ставився до політичного марксизму. Проаналізувавши погляди його засновників, він дійшов висновку, що пропонований ними політичний устрій «народної держави» призвів би до втрати свободи. «Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою». Із роками І Франко критично поставився й до положень свого вчителя М. Драгоманова, зокрема до ідеї українсько-російської федерації, у якій Україні відводилася другорядна роль. Зустріч у 1894 р. з М. Грушевським та тісна співпраця з ним у Науковому товаристві імені Т. Шевченка спричинила остаточний відхід його від радикалізму. Франко відкинув марксизм як «релігію, засновану на догмах ненависті й класової боротьби».