Політичне становище і соціально-економічний розвиток східноукраїнських земель у першій половині 19 ст. Колоніальна політика царизму щодо України.

Україна в російсько-турецькій віиш 1806-1812 рр. Як і в попередніх війнах Росії з Ту- реччиною, Україна була найближ-чим тилом російської армії. Укра­їнське селянство змушене було

постачати для неї велику кількість транспортних засобів, фураж для кінноти, провіант для солдатів. Апробованою формою поповнення російського війська був набір ук­раїнців у земське ополчення, який проводили у Київській, Чернігівській, Полтавській, Харківській, Херсонській та . Катеринославській губерніях.

У складі російських військ, які з 1806 р. вели військові зперації під проводом М. Кутузова і розгромили на Дунаї зсновні сили Туреччини, були українські ополченці та ко­заки. Внаслідок перемоги на Дунаїу 1812 р. було підписа­но Бухарестський мирний договір, за яким до Російської ^;

імперії відійшла частина Молдови - Бессарабія.

Перемога над Туреччиною мала для Росії велике значен­ня. Вона забезпечувала їй надійний тил на півдні й вивіль­нила Дунайську армію напередодні війни з Наполеоном.

Участь українських ополченців солдатів, козаків у Вітчизняній війні 1812 р Вторгнення наполеонівських військ пробудило в українського населен- патріотичні почуття. У багатьох населених пунктах України молодь прагнула потрапити в діючу армію, . щоб боронити свою землю. Населення підтримало розпо­рядження уряду про формування добровільних козацьких полків, сподіваючись після перемоги над ворогом дістати .' полегшення в житті, а можливо, й відновлення козаць- } ких прав. Козацькі полки налічували у своїх лавах понад 26 тис. чоловік, а земське ополчення - понад 40 тис. рат­ників.

У складі регулярної російської армії діяли військові з'єднання з України: перший і другий Бузькі козацькі полки, Ізюмський, Маріупольський та Сумський гусарські і полки. Київський і Чернігівський драгунські полки. Українські солдати мужньо билися з ворогом поблизу міс-гечок Мир і Красне, під Смоленськом, а в серпні відзначи­лися під Бородино.

Плани Наполеона щодо України не справдилися. Йому не вдалося підняти українців на партизанську війну про­ти Росії. Наштовхнувшись на опір народного ополчення, його військам не вдалося захопити Київ, прорватися в глиб України і захопити великі запаси продовольства, фуражу, військового спорядження. Під час контрнаступу в діючій армії Росії перебувало понад 20 тис. українських козаків.

Важливу допомогу російським військам надавали українські партизанські загони. Серед їх ватажків органі­заційним талантом, мужністю та відвагою відзначився уродженець Чернігівської губерніїЄрмолай Четвертак. Його формування діяло на території Смоленщини і зни­щувало ворожі обози та фуражирів. Зібравши 3 тис. рат­ників, озброєних сокирами, рогатинами і мисливськими рушницями. Четвертак звільнив від французів Гжатський повіт й інші місцевості та утримував їх до підходу регу­лярних частин. Рядовий Єлисаветградського гусарсько­го полкуФедір Потапов після втечі з полону організу­вав під Полоцьком загін месників з місцевих селян і ко­лишніх полонених.

Проте сподівання українського населення на покращання свого життя після війни не справдилися. Царський уряд не збирався відновлювати автономію України, повертати селянам волю та землі, забрані в них у попередні роки.

Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин в Україні Незважаючи на те що переважнабільшість земель перебувала у влас-Дворянства, а селяни - у крі-

посницькіи залежності від помі­щиків та держави, в усіх сферах суспільно-економічного життя, в тому числі й сільському господарстві, розвивалися ринкові відносини. Поглиблю­вався суспільний поділ праці, зростала чисельність місько­го населення.Протягом 1811-1858 рр. міське населен­ня України зросло в 2,5 раза. Збільшувалася чисельність людей, які були зайняті в обробній промисловості.

Розширювалися посівні площі під технічні культури:

коноплю та тютюн у Полтавській і Чернігівській губер­ніях, льон у Катеринославській та Херсонській, цукро­вий буряк - на Правобережжі та Лівобережжі. Процеси спеціалізації спостерігалися також у садівництві, город­ництві та тваринництві. Вони були переконливим виявом пристосування сільського господарства до потреб внутріш­нього ринку, який формувався в Росії.

У незначній частині поміщицьких господарств вдава­лося запроваджувати досконаліші знаряддя праці, поши­рювати кращі сорти культур, використовувати передову технологію обробітку ґрунту. Проте прогресивні зрушення в сільському господарстві гальмувалися кріпосниць­кою системою господарства. Необхідну кількість сільсько­господарської продукції на внутрішній та зовнішній ринок переважна більшість поміщиків постачала не завдя­ки продуктивності праці, а за рахунок посилення експлуа­тації кріпосних селян, використання панщини та різних натуральних повинностей.

Упродовж першої половини XIX ст. в Україні зростала кількість підприємств, насамперед у цукровій, горілчаній, тютюновій та в інших галузях харчової промисловості та обробки тваринної сировини. Їх засновниками були представники різних соціальних прошарків суспільства:

поміщики, купці, заможні селяни, міщани. На цих підприєм­ствах, починаючи з 30-40-х років XIX ст., вже використо­вувалася вільнонаймана праця, частка якої в цілому у промисловості зросла з 25 відсотків у 1825 р. до 75 відсотків у 1861 р.

Починаючи з30-х років у промисловості стала викори­стовуватися удосконалена техніка. В цукроварнях утвер­дився паровий спосіб виробництва замість менш продук­тивного вогневого. Зростаючі потреби в машинах приско­рили розвиток машинобудування. До 1859 р. в Україні з'явилося близько двох десятків механічних заводів, які виробляли устаткування, знаряддя праці переважно сіль­ськогосподарського призначення. У 50-ті роки потреби в металі задовольняли кілька десятків чавуноливарних та залізоробних підприємств на Чернігівщині, Київщині, Оде­щині.

Збут і закупівля сільськогосподарської та промисло­вої продукції в Україні здійснювалися через розгалуже­ну мережу торгів, базарів, особливо ярмарків. Серед ярмар­ків загальноросійське значення мали три Харківські, Іллінський (у Ромнах, а з 1852 р. - у Полтаві), Введен-ський (Суми), Масляний (Ромни), Хрестовоздвиженський (Кролевець), Контрактовий (Київ), Онуфрієвський (Бер­дичів), Георгієвський (Єлисаветград). Зовнішня торгівля в Україні через чорноморсько-азовські порти здійснюва­лася в основному товарами сільськогосподарського вироб­ництва.

Розклад кріпосницьких відносин і розвиток у надрах старого ладуелементів капіталізму зумовили зміни в со­ціальній структурі українського суспільства. У 30-50-ті ро­ки зросла кількість поміщиків, які заснували у своїх маєт­ках промислові підприємства, переважно цукроварні та ґуральні. Частина з них зайнялася торгівлею. Саме таким шляхом формувалася торговельно-промислова буржуазія.

Чимало підприємців нового типу походили із селянства. За законом 1801 р. селяни дістали право купувати незасе-лені землі у приватну власність. З цього року їм дозволя­лося вести торгівлю із зарубіжними державами, а з 1814 р. - торгувати на ярмарках. Нагромаджені капітали відкрива­ли перед заможними селянами перспективу заснування промислових підприємств. Вони переходили до купецько­го стану, поривали зі своїм колишнім оточенням.

У середині XIX ст. в Україні відомими були купцітапідприємці брати Яхненки і Симиренки, Терещенко, Ха-ритоненко, Дегтярьови, Федоренки, Шведови та ін.

Збільшувалася кількість малоземельних і безземельних селян. Вони поступово втрачали зв'язок із землеробством, поповнюючи армію промислових та сільськогосподарських робітників. У пошуках заробітку вони щорічно йшлинатак звані ринки робочої сили, де на них чекали наймачі від поміщиків та заможних сільських господарів. Такими ринками в Україні були Янівка, Северинівка, Березівка та ін.

Нову соціальну групу найманих робітників становили міські жителі, зокрема ремісники, які у своїх майстернях не витримували конкуренції спочатку мануфактурного, а потім фабрично-заводського виробництва, розорювалися і змушені були працювати на підприємствах капіталіс­тичного типу. Промисловий і сільськогосподарський про­летаріат України поповнювався також селянами, робіт­никами, ремісниками з інших регіонів Росії.

Антикріпосницька боротьба в Україні в першій половині 19 ст.

Посилення кріпосного гноблення супроводжувалося виступами селян. Серед виступів, спрямованих кріпосницьких порядків, набуло поширення подання скарг, адресованих особисто цареві. У скарзі селяни просили вря­тувати їх від знущань кріпосників. Не дочекавшись роз­в'язання наболілих проблем, вони піднімалися на бороть­бу: відмовлялися виконувати панщину, підпалювали маєт­ки, втікали на Південь, незважаючи на репресивні заходи з боку царизму.

На початку XIX ст. відбулася низка селянських по­встань. У 1803 р. заворушення почалися в 24 селах і містечках Черкаського повіту Київської губернії. У 1811-1826 рр. жителі с. Підвисокого Уманського повіту відмо­вилися виконувати повинності. Тривалою була боротьба подільських селян під проводом Устима Кар малюка, якого підступно вбили в 1835 р. Великого розголосу на­булиБузьке повстання 1817 р.. Чугуївське 1819 р., Шебе-линське 1829 р. в місцях проживання військових посе­ленців та державних селян.

Під час Кримської війни (1855 р.) царським урядом було оголошено про створення державного ополчення. Українські селяни, прийнявши цю звістку за відновлення козаччини, тисячами записувалися у «козачі» загони, відмовляючись виконувати кріпацькі повинності. У Київській губернії розгорнувся масовий антикріпосницький рух, який охо­пив понад 400 сіл із 180 тис. учасників, відомий під наз­вою«Київська козаччина». Повстання було придушене урядовими військами.

Не менш грізним попередженням кріпосницькій систе­мі було повстання, відоме як «похід у Таврію за волею». Воно охопило 570 сіл з населенням 75 тис. чоловік. На­весні 1856 р., після поширення чуток, що ніби-то пересе­ленцям царський уряд пообіцяв землю і волю, люди ціли­ми селами кидали рідні домівки й рухалися до Криму. Озброївшись кілками, вилами, вони розганяли загони поліції та військові команди, що намагалися їх зупини­ти. Лише великими армійськими силами самодержавству вдалося придушити останній масовий виступ селянства напередодні реформи 1861

43. При вивченні декабристського руху слід з'ясувати причини виникнення декабристських організацій, особливості цього руху в Україні та вплив, який він мав на суспільно-політичну думку в XIX ст.

До причин появи декабристів належить:

по-перше, вплив прогресивних європейських ідей народовладдя, свободи, прав людини, які поширились після Великої французької революції серед передової частини інтелігенції і дворянства;

по-друге, усвідомлення значною частиною дворянських офіцерів, що побували на Заході під час наполеонівських війн, разючого відставання Російської імперії від розвинених європейських країн.

У 1816 р. в Петербурзі виникає перша декабристська організація - Союз Порятунку. Вона існувала недовго, і вже у 1318 р. в Москві замість неї був створений Союз благоденства. На Україні в цей час існувала Тульчинська управа Союзу на чолі з Павлом Пестелем, членами якої були Сергій Волконський, Володимир Раєвський, Олександр Барятинський та ін.

В 1821 р. декабристи здійснили реорганізацію своїх об'єднань і створили дві організації – Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з осередком в Тульчині. Південне товариство для керівництва обрало Директорію в складі Павла Пестеля, Олександра Юшневського і Микити Муравйова заочно, як представника Петербурга. До товариства вхопило більше ста чоловік, які об'єднувались в три управи - Тульчинську, Васильківську і Кам'янську.

Пестель написав основний програмний документ товариства - "Руську правду", в ньому були визначені такі завдання декабристського руху: а) повалення в імперії самодержавства і встановлення республіки; б) скасування кріпосного права і наділення селян землею без викупу; в) ліквідація станів. запровадження політичних свобод і рівності всіх громадян; г) повна свобода торгівлі і промисловості. Майбутня держава мала бути унітарною, Україна входила до неї як окрема область. Таким чином, незважаючи на прогресивну, демократичну спрямованість "Руської правди", вона не була послідовною і не передбачала справедливого вирішення національного питання. Свою програму товариство збиралося здійснити шляхом військового перевороту.

Водночас у 1823 р. в Новограді-Волинському виникло Товариство об'єднаних слов'ян, на чолі якого стали брати Петро і Андрій Борисови, а також польський дворянин Юліан Люблінський. Членами товариства були Іван Горбачевський, Петро Громницький, Олексій Усовський та ін. Програма товариства викладалася у двох документах - "Правилах" і "Клятві", що передбачали: а) визволення всіх слов'ян і об'єднання їх у федерацію; б) ліквідацію монархічних режимів і встановлення демократичного устрою; в) скасування кріпацтва і станових привілеїв. Досягти цієї мети товариство сподівалося організацією військового повстання за участю народних мас. Цим його програма істотно відрізнялася від завдань, які ставило Південне товариство. Проте і ця декабристська організація була непослідовною у вирішенні національного питання: серед слов'янських народів - членів федерації - не згадуються ні українці, ні білоруси.

У 1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян, що налічувало вже близько 60 членів, розпочало переговори з Південним товариством і домовилось про входження до його складу.

14 грудня 1825 р. декабристи Північного товариства підняли повстання на Сенатській площі в Петербурзі, але воно було придушене новим царем Миколою І. Південне товариство не змогло вчасно підтримати повстання, оскільки ще 13 грудня було заарештовано керівника цієї організації Павла Пестеля. А посланець із Петербурга прибув на Україну з запізненням.

Однак декабристи були сповнені рішучості продовжувати боротьбу. 29 грудня Васильківська управа на чолі з Сергієм Муравйовим-Апостолом підняла повстання в Чернігівському полку під Києвом. Виступ почався в селі Трилісах, його підтримали близько 1000 солдатів та 19 офіцерів. Був складений "Православний катехізис" із закликом до народу повалити самодержавство, встановити демократичний лад і знищити кріпацтво. 30 грудня повсталі зайняли Васильків і рушили на Білу Церкву, щоб приєднати до себе інші військові частини. Але 3 січня 1826 р. поблизу с. Устимівки повстання було придушене вірними урядові військами з допомогою артилерії.

Суд над декабристами, що відбувся у Петербурзі, близько сотні засудив до заслання в Сибір і на Кавказ. Серед п'ятьох декабристів, які вироком суду було повішено, троє були керівниками Південного товариства П. Пестель, М.Бестужев-Рюмін та С. Муравйов-Апостол. Солдатів покарали шпіцрутенами і відіслали на Кавказ, де тривала війна з горцями.

Причинами поразки декабристів були:

по-перше, відсутність підтримки повстання з боку народних мас;

по-друге, нерішучість керівників повстання у вирішальний момент, коли

потрібно було перейти до наступальних дій.

Однак виступ декабристів був першою спробою повалити російське самодержавство, і він надихав наступні покоління борців на продовження боротьби. Помітним був вплив декабристських ідей, особливо Товариства об'єднаних слов'ян, на український визвольний рух, наприклад, на програму

Кирило-Мефодіївського товариства.