Реформація у Швеції та Фінляндії

У 1517 році брати Олаус (Олаф) і Лаврентій (Ларс) Петрі, сини коваля з Еребру, які приїхали до Німеччини для здобуття освіти, стали свідками виступів Мартіна Лютера проти зловживань у Римо-католицькій церкві. У 1518 році Олаус повернувся до Швеції і став дияконом і вчителем Стренгнеської церковної школи.

Спочатку до виступів Петрі негативно поставилися не тільки церковні ієрархи, а й звичайні парафіяни, які кидали у проповідника камінням і палицями. Негативно поставився до проповіді нового вчення і новий король Густав Васа, яким у 1523 році був виданий указ, що забороняв під загрозою позбавлення майна і смертної кари вивчати твори Лютера. Однак складна внутрішньополітична ситуація змусила короля шукати як нових союзників усередині країни, так і додаткові джерела фінансування свого правління. До того ж в 1524 році виник конфлікт між королем і папою Клементом VII з приводу обрання нового архієпископа. У результаті відносини з папством були перервані і більше не поновлювалися.

Реформація у Швеції та Фінляндії - student2.ru Реформа Церкви в Швеції здійснювалася поступово. З 1525 року почалося проведення богослужінь шведською мовою, в 1526 році був виданий Новий Заповіт, а в 1541 році — вся Біблія, і король зобов’язав всі церкви купити нові книги [19].

У 1527 році на Вестеросському риксдазі главою Церкви було проголошено короля, а майно монастирів було конфісковано на користь корони. Справами Церкви стали керувати світські особи, призначені королем.

У 1531 році архієпископом Швеції став брат Олауса Лаврентій. Під його керівництвом у 1536 році в Уппсалі відбувся Церковний собор, на якому лютеранські церковні книги були визнані обов’язковими для всієї Швеції. Целібат було скасовано. У 1571 році Лаврентій Петрі розробив «Шведський церковний статут», в якому визначалися організаційна структура та характер самоврядної Шведської церкви. Пастори і миряни отримували можливість вибирати єпископів, однак остаточне затвердження кандидатів стало прерогативою короля [20].

Разом з тим через відсутність запеклого протистояння між римськими католиками і прихильниками Реформації, що мало місце в країнах Центральної Європи, відмінності в зовнішньому характері богослужінь реформованої і Римо-католицької церкви були мінімальні. Тому шведський обряд прийнято вважати зразком високоцерковної традиції в лютеранстві. Також формально вважається, що церква Швеції має апостольську наступність, так як Лаврентій Петрі був ординований в єпископи Петром Магнуссоном, єпископом Вестероським, посвяченим у свій сан в Римі.

Реформація була проведена і в Фінляндії, яка була тоді частиною королівства Швеції. Першим лютеранським єпископом у Фінляндії (в Або) став Мікаель Агрикола. Він склав перший буквар фінської мови і перевів на фінську Новий Заповіт і частини Старого Заповіту.

Реформація у Прибалтиці

Реформація у Прибалтиці почалася з земель Тевтонського ордену. У 1511 році його гросмейстером був обраний Альбрехт Бранденбурзький. Він намагався проводити незалежну від Польщі політику, внаслідок чого в 1519 році поляки спустошили всю Пруссію. Тоді Альбрехт вирішив скористатися розповсюдженням в Пруссії Реформації, 1525 року секуляризував орден і отримав його від польського короля як герцогство. Імператор німецький скинув Альбрехта, папа відлучив його від церкви, але Альбрехт не відмовився від своєї справи [21].

Реформаційні процеси досить рано торкнулися землі Лівонської конфедерації. Вже в 1520-ті роки тут виступали учні Лютера Йоганн Бугенхаген, Андреас Кнопкен і Сільвестр Тегетмеєр [22]. Реформатором Дерпта був Мельхіор Хоффман. Їх проповіді знайшли живий відгук як серед дворян, так і серед бюргерів і міської бідноти.

У результаті в 1523-1524 рр. основні католицькі церкви вТаллінні і Ризі були розгромлені, а католицьке духовенство вигнано. Ніколаусом Раммом частини Біблії були перекладені на латиську мову. У 1539 році Рига увійшла до складу протестантських міст. Ландтаг у Валмієрі в 1554 році проголосив свободу віри, що фактично означало перемогу лютеранства [23]. Але торжество того чи іншого віровчення в різних частинах колишньої Лівонської конфедерації багато в чому було зумовлено тим, кому вони стали належати після Лівонської війни.

Активно поширювалося нове вчення і в Великому князівстві Литовському. У 1547 році литовською мовою Мартінасом Мажвідасом було перекладено євангелічний Катехізис [24]. Як це часто бувало, він став взагалі першою книгою литовською мовою, так що автору крім власне перекладу довелося створювати литовський алфавіт і основні правила читання.

У 1550 році Аугсбурзьке сповідання прийняв Каунас. На якийсь час вся Литва стала протестантською (переважаючими конфесіями стали лютерани і реформати), проте крім цього тут почалася активна проповідь соцініанства, що, багато в чому полегшило завдання Контрреформації.

Анабаптисти

Після поразки у Селянській війні анабаптисти довго не виявляли себе відкрито. Тим не менш, їх вчення досить успішно поширювалося, причому не тільки серед селян і ремісників. На початку 30-х років велика їх кількість знаходилося в Західній Німеччині.

Реформація у Швеції та Фінляндії - student2.ru У результаті в 1533 році влада в Мюнстері була захоплена анабаптистами на чолі з Іоанном Лейденським. У місті була встановлена теократична диктатура, а Іоанн Лейденський оголошений царем. Майно городян було усуспільнено, а фактично його господарем став цар, що купався у своєму палаці в немислимій розкоші. Так само було оголошено багатоженство, так що лише царських дружин було 18. Положення ж жителів Мюнстера, що не складали оточення Іоанна, стало катастрофічним, в результаті чого вони вважали для себе благом повернути владу колишнього сюзерена міста — католицького архієпископа, війська якого увірвалися в місто в липні 1535. На цьому кривава історія Мюнстерської комуни була завершена. Відтоді й дотепер Мюнстер є одним із оплотів католицизму в Німеччині.

Після розгрому Мюнстерської комуни решта анабаптистських громад зазнала жорстоких переслідувань як з боку католицької, так і протестантської влади. Велика частина їх була розгромлена. Решта анабаптистів: меноніти на заході Європи, переважно в Нідерландах, і хатерити — на сході (Моравія) стали проповідувати крайню форму пацифізму, що включає відмову від служби в армії, володіння зброєю, неприйняття присяги тощо. Це знову викликало у влади невдоволення проти їхнього способу життя. У результаті протягом наступних декількох сотень років вони емігрували до Америки або до Росії.

Непрямими спадкоємцями анабаптистів є баптисти, що з’явилися в XVI столітті в Англії. В наш час це одна з найчисленніших християнських конфесій.

Кальвіністська Реформація

Реформація у Швейцарії

Ситуація, аналогічна німецькій, склалася і в Швейцарії, де авторитет католицької церкви впав через зловживання, розпусту і невігластво кліриків. Монопольне становище церкви в області ідеології тут також було підірване успіхами світської освіти і гуманізму. Однак тут, у Швейцарії, до ідеологічних передумов додалися суто політичні: місцеве бюргерство прагнуло перетворити конфедерацію незалежних один від одного кантонів у федерацію, секуляризувати церковні землі, заборонити військове найманство, яке відволікало робочі руки від виробництва [25].

Однак подібні настрої переважали лише в так званих міських кантонах країни, де вже зародилися капіталістичні відносини. У консервативніших лісових кантонах зберігалися дружні відносини з католицькими монархіями Європи, армії яких вони і постачали найманцями.

Тісний зв’язок політичного та ідеологічного протесту і породив рух Реформації у Швейцарії, найяскравішими представниками якого виступили Ульріх Цвінглі і Жан Кальвін.

Доктрина Цвінглі мала риси схожості з лютеранством, але й чимало відрізнялася від нього. Як і Лютер, Цвінглі спирався на Святе Письмо і відкидав Святий Переказ, різко критикував схоластичне богослов’я, відстоював принципи виправдання вірою і загального священства. Ідеалом для нього була ранньохристиянська церква. Він не визнавав того, що не можна було, на його погляд, обґрунтувати свідченням Священного Писання, і тому відкидав церковну ієрархію, чернецтво, поклоніння святим, безшлюбність духовенства.

У критиці обрядів католицької церкви він йшов далі Лютера. Головна богословська відмінність між ними полягала у різному трактуванні причастя, що носила у Цвінглі більш раціоналістичний характер. Він бачив у євхаристії не таїнство, а символ, обряд, що відбувається на спогад про спокутну жертву Христа. У той час, як Лютер йшов на союз з князями, Цвінглі був прихильником республіки, докоряв тиранії монархів і князів [26].

Ідеї Цвінглі отримали широке поширення у Швейцарії за його життя, але після загибелі реформатора поступово були витіснені кальвінізмом та іншими течіями протестантизму.

Стрижневим положенням вчення Жана Кальвіна було вчення про загальне приречення, згідно з яким Бог наперед визначив кожній людині її долю: одним — вічне прокляття і скорботу, іншим, обраним, — вічне спасіння і блаженство. Людині не дано змінити свою долю, вона може лише вірити в свою обраність, прикладаючи свою працьовитість і енергію, щоб досягти успіху у мирському житті. Кальвін стверджував духовний характер причастя, вважав, що Божу благодать при його здійсненні отримують лише обрані [27].

Ідеї Кальвіна отримали поширення як у Швейцарії, так за її межами, послуживши основою для Реформації в Англії і Нідерландської революції.

Реформація в Шотландії

У Шотландії спочатку прояв ідей Лютера жорстоко придушувався: парламент спробував заборонити поширення його книг [28]. Однак ця спроба була в значній мірі невдала. Лише вирішальний вплив політичного фактора (шотландські лорди шляхом підтримки англійського протестантизму сподівалися позбутися від французького впливу) узаконив Реформацію.

Реформація в Нідерландах

Основні передумови Реформації в Нідерландах визначалися, як і в інших європейських країнах, поєднанням соціально-економічних, політичних, культурних змін зі зростанням у різних верствах суспільства невдоволенням католицькою церквою — її привілеями, багатствами, поборами, невіглаством і аморальністю духовенства. Важливу роль у поширенні реформаційних ідей зіграла також опозиція політиці, що проводилася урядом, який жорстоко переслідував інакодумців аж до прирівнювання єретичних поглядів до злочину проти держави.

Поява перших протестантів у Нідерландах за часом практично збігається з проповіддю Лютера [29], проте ні лютеранство, що проповідувало вірність сюзерену (яким для Нідерландів був іспанський король), ні анабаптизм не отримали в країні значної кількості прихильників. З 1540 року тут почав поширюватися кальвінізм, так що до 1560-го більшість населення були реформатами [30]. Саме кальвінізм став ідеологічною основою Нідерландської революції, яку крім релігійного невдоволення викликала економічна і національна політика короля Філіппа II.

Реформація у Франції

Як і в багатьох інших країнах Реформація у Франції виникла на ґрунті, підготовленому гуманістичними ідеями, проповідували тут Ж. Лефевр д’Етаплем і Г. Брісон (єпископом у Мо). У 20-30-х роках XVI ст. серед багатих городян і плебейських мас поширення набули лютеранство і анабаптизм. Новий підйом реформаційного руху, але вже у формі кальвінізму, відноситься до 40-50-их років.

«Кальвінізм зробився у Франції ідеологічним прапором як соціального протесту плебейства і новонародженої буржуазії проти феодальної експлуатації, так і опозиції реакційно-сепаратистської феодальної аристократії королівському абсолютизму, який утверджувався тоді; останній же для зміцнення своєї влади використовував у Франції не реформацію, а католицизм, стверджуючи водночас незалежність французької католицької церкви від папського престолу (королівське галліканство). Опозиція різних верств абсолютизму вилилася в так звані Релігійні війни, що закінчилися перемогою королівського абсолютизму і католицизму» [31].

Реформаційний рух було неоднорідним у соціальному відношенні. В ньому можна виділити два основних напрямки: буржуазний і дворянський. У порівнянні з дворянським буржуазний напрям в Реформації мав старіші і міцніші корені. Вже в перші десятиліття XVI ст. реформаційні ідеї, близькі до лютеранства, стали формою вираження соціального протесту для частини міського населення, що страждало від експлуатації та непосильних податків. Реформаційні ідеї засвоювалися головним чином підмайстрами і найманими робітниками. Цехові майстри відокремилися в замкнуту привілейовану групу й здебільшого трималися королівської віри — католицизму.

У 40-ві роки XVI ст. в торгово-промислових шарах міста знайшов живильне середовище кальвінізм. Кальвіністські ідеї відповідали інтересам молодої буржуазії і використовувалися успішними представниками торгово-промислової частини міста.

При цьому слід підкреслити політичну сторону використання кальвінізму. Молода буржуазія обтяжувалася абсолютною владою монарха: цеховою політикою, оподаткуванням, підпорядкуванням державній системі управління замість міської. У XVI ст. вона ще захищала свої локальні інтереси. У прагненні усунути перешкоди для своєї діяльності буржуазія під прапором кальвінізму виступала проти абсолютизму за збереження муніципальних привілеїв. Подібна позиція штовхала буржуазію на об’єднання з сепаратистськи налаштованою частиною феодальної аристократії та дворянства. В більшості випадків цей союз був не дуже міцним, ініціатива в ньому перебувала в руках дворянства, що значною мірою вплинуло на результат Реформації.

Особливості соціально-політичного розвитку Франції зумовили поширення кальвінізму переважно у південних і південно-західних містах країни, хоча прихильники нового реформаційного вчення були і в містах інших областей Франції. У південно-західних містах провінціях Вони, Перигор, Керсі і в Лангедоку зосереджувалось близько 2/3 всіх протестантів Франції. До того ж міста Ларошель, Бордо, Монтобан, Тулуза, Монпельє та Нім були великими торговельно-промисловими центрами, соціально-економічний розвиток яких сприяв загостренню боротьби між міською верхівкою і торгово-підприємницькою частиною міст.

Внутрішньоміська боротьба виправдовувала втручання королівської влади і ліквідацію режиму комунального управління. Так, у Ларошелі правління торгово-промислової олігархії (купців, арматорів, домовласників, землевласників), що викликало внутрішньоміську боротьбу вже у 1535 році, призвело до втручання Франциска I і до скасування комунального управління, місце якого зайняла постійна мерія.

У північних, західних і центральних провінціях Франції однією з причин поширення кальвінізму була податкова політика абсолютної монархії. Особливе місце в міському реформаційному русі займав плебс. Активність міських низів найбільш виразно проявилася в іконоборчому русі, в розгромі і пограбуванні церков, монастирів у районах Ларошели, в Пуату, Бретані та Західної Нормандії.

Міські низи були неодмінними, іноді головними учасниками заворушень у містах Південно-Західної Франції. Їх виступи ускладнювали боротьбу, оголюючи соціально-економічне підґрунтя Реформації. Але це найбільш руйнівний рух не висунуло ні власних керівників, ні програм. Воно не було самостійним. Що стосується селянства, то воно в основному залишалося вірним католицизму. У французькому селі реформаційні ідеї мали незначне поширення, головним чином у Південно-Західній Франції.

Ядром антиабсолютистської опозиції в цілому стала частина феодальної аристократії при дворі і в провінції. Опору її складали представники рядового дворянства, що ще зберегли залежність від аристократії. Нова централізована система васальних зв’язків, яку затверджував абсолютизм, порушувала колишній характер васалітету, послаблюючи владу знаті у відносинах між королем і провінційним дворянством, налаштовуючи аристократію на пошуки засобів зміцнення свого зміненого положення.

Засіб для зміцнення своїх зв’язків з провінційним дворянством титулована знать побачила у кальвінизмі. У 1560 р. на асамблеї Генеральних штатів частина дворянства висловилася за право сеньйора на вибір релігії для себе і своїх підданих. Особливістю цієї антиабсолютистської опозиції були розрізнені виступи дворянства, розділеного на два суперничали в боротьбі за владу табору.

Кальвіністський табір локалізувався переважно в південно-західних і південних областях Франції. Аристократія і дворянство півдня бачили в кальвіністській Реформації засіб для поліпшення свого економічного становища за рахунок секуляризації церковних володінь. Прихильників цього феодально-аристократичного табору називали гугенотами. Їх вождями були представники бічної лінії царюючої династії — король Наварри Антуан Бурбон (після 1562 р. — його син Генріх Наваррський, майбутній король Генріх IV) і принц Конде.

Гугенотському дворянству протистояло дворянство католицького табору, який базувався у старовинному домені короля — північно-східних і центральних провінціях. Входячи до Королівської ради і користуючись перевагою при призначенні на церковні посади, і тому не будучи зацікавленим в секуляризації церковних земель, це дворянство вважало себе захисником престолу і католицької віри. Монарх ревниво ставився до успіхів нового дворянства при дворі і прагнув перешкодити централізаторської політиці корони. Вождями цього табору були герцог Франсуа Гіз, головнокомандувач королівської армією, і його брат кардинал Карл Лотаринзький Гич.

Однак непереборної грані між цими двома таборами не існувало. В ході руху дворяни не раз змінювали своє віросповідання, що свідчило про те, що конфесійна приналежність була у них не переконанням, а питанням тактики ведення політичної боротьби. Інтереси дворян-гугенотів знайшли освітлення у памфлетах так званих монархомахів (тираноборців), в яких прокламувалося право підданих на повалення і навіть вбивство монархів, які забули свій борг і перетворилися в тиранів. З кальвіністського віровчення було взято визначення тирановладдя, яке дозволило монархомахам обґрунтувати право на скинення тирана, що зневажив волю бога і порушив давні привілеї і вільності народу. При цьому під «народом» монархомахи розуміли феодальну аристократію.

Політичним ідеалом монархомахів була обмежена монархія. Автор відомого трактату «Франко-Галлія», представник «дворянства мантії» Франсуа Отман (1524-1590), намагався історично обґрунтувати претензії гугенотської феодальної аристократії на політичну владу, апелюючи до далекого минулого, коли знать брала участь у виборах монарха. Разом з тим, як представники привілейованого стану, монархомахи захищали свої класові інтереси перед обличчям народних повстань, солідаризуючись у цьому з дворянами-католиками.

«Стережіться панування черні або крайнощів демократії, яка прагне до знищення дворян», — підкреслювалося в одному з памфлетів. Однак у дворянському напрямку Реформації простежувалась і інша лінія, представлена, зокрема, переконаними кальвіністами — адміралом Гаспаром де Коліньї і знаним воєначальником, найближчим сподвижником Коліньї Франсуа де Лану. Турбуючись про долю країни, Коліньї і де Лану пов’язували майбутнє Франції не тільки з активністю зовнішньої політики: з війною проти Іспанії, з підтримкою визвольного руху у Нідерландах, з колонізацією Америки, але й із творчою діяльністю дворянства на державній службі та на господарському терені.

Особливе місце в дворянському напрямку займало духовенство, яке проявило себе досить активно вже у другий період реформаційного руху. Судові протоколи «Вогненної палати» Генріха II свідчили про поширення протестантських ідей головним чином серед нижчого, різночинного за походженням духовенства. Своєрідне положення галліканської церкви під патронатом монархії, послабити вплив папства, аж ніяк не усунув суперечності в середовищі французького духовенства. Навпаки, втручання монархії у справи галліканскої церкви і підпорядкування останньої державі вносили чимало ускладнень в положення кліру, поглиблюючи протиріччя між князями церкви — найбільшими феодальними володарями — і дрібними сільськими і міськими священиками, близькими до народних мас.

Церковна політика монархії розділила духовенство на прихильників і противників королівської політики. Церковна опозиція монархії зблизилася з папством. Серед тих, хто підтримував монарха, не було єдності в оцінці ступеня залежності галліканскої церкви від держави. Внаслідок цього програма духовенства в Реформації не могла бути єдиною, і тому духовенство не мало самостійного напряму в реформаційному русі. Папська орієнтація частини єпископату була близька до сепаратистської опозиції феодальної аристократії, тоді як реформаційні ідеї частини нижчого духовенства поєднували її з антифеодальними рухами міських низів, а також із частиною кальвіністськи налаштованої буржуазії.

Реформація в Англії

Реформація в Англії проводилася на відміну від інших країн «зверху» з волі монарха Генріха VIII, який таким чином намагався порвати з папою і Ватиканом, а також зміцнити свою абсолютну владу. При Єлизаветі I була складена остаточна редакція англіканського Символу віри (так звані «39 статей»).

У «39 статтях» визнавалися і протестантські догмати про виправдання вірою, про Святе Письмо як єдине джерело віри, і католицький догмат про єдиноспасаючу силу церкви (з деякими застереженнями). Церква стала національною і перетворилась у важливу опору абсолютизму, її очолював король, а духовенство підпорядковувалося йому як частина державного апарату абсолютистської монархії. Богослужіння відбувалося англійською мовою. Відкидалося вчення католицької церкви про індульгенції, про шанування ікон і мощів, було зменшено число свят. Разом з цим визнавалися таїнства хрещення і причастя, була збережена церковна ієрархія, а також літургія і пишний культ, характерні для католицької церкви. Як і раніше стягувалася десятина, яка стала надходити на користь короля і нових власників монастирських земель.

Московщина і Реформація

Як такої Реформації у Московщині не було. Тим не менш, з огляду на тісні контакти з державами Центральної Європи, так само як і військові сутички, тут стали з’являтися майстри, а також військовополонені, яким царями було дозволено сповідувати свою віру.

Наймасовіше переселення відбулося під час Лівонської війни, під час якої углиб Московщини потрапляли не тільки ремісники, але навіть ієрархи лютеранської церкви. Так, у 1556 р. до Москви у складі посольства їздив єпископ міста Абофінський реформатор Мікаель Агрікола. У 1569 р. у складі наступного посольства був єпископ Турку Паавалі Юстен. Це посольство було заслано російським царем у Муром, де і перебувало протягом двох років [32].

Надалі у Москві (і низці торгових міст, наприклад, в Архангельську) існували «німецькі слободи», де жили протестанти та діяли протестантські церкви. Російська влада зазвичай не втручалася в їхнє внутрішнє життя, іноді співпрацюючи з керівництвом громади у покаранні єресей (наприклад, страта проповідника Квіріна Кульмана в кінці XVII ст.).

Богословське осмислення Реформації в Росії починається вже незабаром після виступу Лютера. Воно згадується у Максима Грека, причому той, відкидаючи позитивну програму Лютера, згоден із ним із приводу оцінки папства. До 1640-х років відноситься сатиричний віршований «Переказ на Лютор» московського книжника Івана Насєдки, що спирався на досвід полемічних творів українця Захарія Копистенського. З протестантським впливом ряд дослідників асоціює діяльність Петра I з перетворення Російської православної церкви (скасування патріаршества з підпорядкуванням церкви світській владі, обмеження на чернецтво).

Втім, до лютеран у Московщині періодично відносили досить екзотичних осіб. У старообрядницькій книзі «Винограді Російському» розповідається про якогось Вавилова, що прославився своїми аскетичними подвигами і був спалений у 1666 році: «бяше… роду іноземска, віри люторскія, вчення художня, вся художественния науки прошед… в славній паріжстей академії учівся задоволена літа, мови ж багатьма… добро і всеізрядне ведий глаголати» [33].

Контрреформація

Реформація викликала відповідну реакційну політику з боку католицької церкви, яка отримала назву Контрреформація. У результаті католицькими залишилися Італія, Іспанія, південь Німеччини, частина кантонів Швейцарії, Ірландія. В кінці XVI століття католицизм переміг на півдні Нідерландів (сучасної Бельгії) і в Речі Посполитій. Франція виявилася державою, де державною релігією був католицизм, однак протестанти довгий час користувалися правом вільного віросповідання.

Реформація у Швеції та Фінляндії - student2.ru

Контрреформація мала як зовнішню, так і внутрішню сторони. Якщо зовні це проявлялося в насильницькому придушенні реформаторського руху шляхом переслідування протестантів, поширення інквізиції і створення «Індексу заборонених книг», то внутрішньо це були процеси, які можна назвати реформацією в самій католицькій Церкві.

У 1536 році папа Павло III створив спеціальну комісію, до складу якої запросив членів товариства «Каплиця Божественної любові», які склали звіт, що в багатьох зловживаннях в католицькій церкві були винні папи і кардинали, що ставили меркантильні інтереси вище від духовних [34].

У 1545 році з ініціативи Павла III був скликаний Тридентський собор, який повинен був дати відповідь на багато важливих духовних питань сучасності. На соборі, який тривав протягом понтифікату кількох пап, були прийняті не тільки рішення з догматичних питань, але і сформульовані декрети у зв’язку з церковним зловживаннями.

Перед смертю Павло III покаявся в непотизмі [35]. Наступні папи, хоча і не проявляючи послідовності, але також боролися з цим явищем. Крім цього папи вели боротьбу за відновлення морального обличчя кліру католицької церкви. Так, Павло IV (учасник комісії Павла III) вигнав з Рима 113 єпископів, що незаконно залишили свої єпархії, при ньому сотні ченців були відправлені знову у свої монастирі. Переслідуванню піддавалися навіть кардинали, запідозрені в аморальності [36].

Крім цього, були засновані чернечі ордени нового типу — театинці, капуцини, урсулинки і єзуїти. Останні зайнялися активною пропагандою католицизму як у протестантських країнах, так і на територіях, де до цього взагалі не було християнських місіонерів. При вступі в орден єзуїт давав присягу не тільки генералові, а й самому папі. Багато в чому завдяки діяльності єзуїтів вдалося повернути до складу Католицької церкви Річ Посполиту. [37]

Підсумки Реформації

Вестфальський мир 1648 року остаточно закріпив ті зміни, які сталися на карті Європи в результаті Реформації, в тому числі й існування нових держав. Більше значних релігійних воєн в континентальній Європі не велося. У результаті прихильники лютеранства становили більшість населення в Північній Німеччині, Данії, Скандинавії, Прибалтиці. Реформати ж переважали в Шотландії та Нідерландах, а також кількох кантонах Швейцарії, хоча послідовники цього віровчення були і в Угорщині, Центральній Німеччини та Франції. В Англії утвердилася Англіканська Церква.

Представники невеликих протестантських конфесій збереглися практично по всій Північній і Центральній Європі, проте часто вони піддавалися переслідуванням як із боку католицьких, так і з боку протестантських державних структур. Надалі багато хто з них виїхали до Америки або до Росії.

Підсумки реформаційного руху неможливо охарактеризувати однозначно. З одного боку, християнського світу, який об’єднував всі народи Європи під духовним керівництвом Папи Римського, більше не існувало, так само як і не існувало єдиної християнської культури. Єдина церква була замінена безліччю національних церков, які часто знаходилися в залежності від світських правителів, тоді як раніше клірики могли апелювати до папи як арбітра. З іншого боку, національні церкви сприяли зростанню національної свідомості народів Європи. При цьому істотно підвищився культурний та освітній рівень жителів Північної Європи, яка до цього була як би околицею християнського світу — необхідність вивчення Біблії приводила до зростання як початкових навчальних закладів (в основному у формі парафіяльних шкіл), так і вищих, що виразилося в створенні університетів для підготовки кадрів національних церков. Для деяких мов спеціально була розроблена писемність, щоби мати можливість видавати на них Біблію.

Проголошення духовної рівності стимулювало розвиток уявлень про рівність політичному. Так, в країнах, де більшість становили реформати, мирянам надавалися великі можливості в управлінні церквою, а громадянам — в управлінні державою [38].

В економічному плані Реформація сприяла зміні старих феодальних економічних відносин на нові капіталістичні. Прагнення до економії, до розвитку промисловості, до відмови від дорогих розваг (так само як і дорогих богослужінь) сприяло накопиченню капіталу, який вкладався в торгівлю і виробництво. У результаті протестантські держави почали випереджати в економічному розвитку католицькі та православні. Навіть сама етика протестантів сприяла розвитку економіки [39].

Наши рекомендации