Матеріальна й духовна культура східних слов’ян в додержавний період
Період історії української культури, що розглядається, можна умовно поділити на два етапи. Перший етап – період розвитку культури тих східнослов’янських племінних утворень, що згодом склали основу українського етносу – насамперед, антів і склавинів. Анти, склавини, а згодом і ті чотирнадцять племінних союзів, що утворились на уламках Антського племінного союзу, з одного боку, зберігали елементи попередніх визначних культур від трипільців до скіфів і сарматів включно (із залишками сарматських племен анти контактували безпосередньо); з іншого – розвиваючи власні культурні традиції, заклали підвалини унікальної культури Київської Русі. Тільки антським посередництвом можна пояснити наявність в українській мові трипільських і скіфських слів, елементів трипільської та протоіндоєвропейської релігійної семантики в настінних розписах і вишивках українців ХХ століття. Давні слов’яни виробили міфологічні уявлення, що увійшли в українську космогонію, стали основою українського фольклору; сформували особливості українського ремісництва; світоглядні настанови. Другий етап – це період розвитку культури власне Київської держави. Зберігаючи слов’янські етнічні особливості, українська культура з прийняттям християнства стала загальноєвропейською частиною, були сформовані ті ідеали й цінності, що ми називаємо власне українськими.
Питання походження українського народу остаточно не досліджене. На думку більшості сучасних вчених, приблизно наприкінці ІІ тисячоліття до нашої ери з народів германо-балто-слов’янської групи виокремилися слов’яни. З цього часу вони розпочинають міграцію з території своєї прабатьківщини в усіх напрямках, але переважно на Захід. Втім до так званої "нульової позначки" (деякі вчені окреслюють відрізок часу між І ст. до н.е. і І ст. н.е), а на думку українського дослідника Мирослава Поповича до V ст. н.е. сучасна наука не має одностайно визнаної версії етногенезу слов’ян.
Протягом тисячоліть Україна була територією, де контактували (не обов’язково в значенні військового протистояння) народи, що представляли різні раси, мови, типи культур. У період енеоліту, бронзи та раннього залізного віку в Україні з’являлися культури, світове значення яких є незаперечним – Трипільська, Кіммерійська, Скіфська, Сарматська та багато інших. Проте обмеженість джерельної бази з історії цих народів не дає нам права стверджувати наявність безпосереднього етнокультурного зв’язку між ними й сучасними українцями.
Анти утворювали свої поселення на берегах водойм – переважно річок, інколи озер. Поселення розташовувалися ″гніздами″ по кілька селищ на відстані, з якої можна було передати сигнал тривоги від одного до іншого, приблизно 5–7 кілометрів, адже населенні пункти не укріплювалися. У спокійний період будувалися невеликі за розміром дерев’яні будинки. На початку великого переселення народів, напевне з огляду на можливу небезпеку, почали будувати напівземлянки. Дах будинку покривався соломою чи особливим типом очерету. Напроти входу розташовувалася кам’яна піч. Підлога зрідка була дерев’яною, частіше обмазаною глиною. Загалом антська будівля раннього середньовіччя мало відрізнялася від української хатини, збудованої десь на Поліссі в повоєнний період в ХХ ст. Цікаво, що як і жителі сучасного українського села, давні слов’яни часто поза будинком викладали з піщаника літні печі, а також прагнули мати по кілька погребів, для зимового зберігання продуктів.
Головним заняттям слов’янських племен – предків українців було землеробство. Вирощували переважно пшеницю, інколи просо, жито, овес, ячмінь, а грунт обробляли мотиками. Також досить поширеним було присадибне скотарство. Утримували свійських тварин: велику рогату худобу, свиней, овець, курей і качок. Тривалий час худоба була еквівалентом товарного обміну – замінювала гроші. Ремесло мало домашній характер, тобто спрямовувалося для задоволення виключно потреб родини. Найбільш поширеними, за даними археології, видами ремесел було гончарне та лиття заліза й міді. Для виготовлення кераміки часто застосовували гончарне коло, а вироби обпалювали. З VІІ ст. починають виникати центри професійних металургів. Таким був район сучасного Лютежа під Києвом.
За умов, коли селища мали особливо сприятливі умови для розвитку ремісництва й торгівлі, вони розросталися. Їх захищали дерев’яною огорожею (схожою як на Запорізькій Січі) – утворювалося городище. Отже, східні слов’яни жили не тільки на відкритих, а й в укріплених поселеннях – городищах. Найдавніше городище VI ст. відкрито в с. Зимному на Волині. На місці городища на Старокиївській та Замковій горах згодом виник Київ. На цьому місці археологи знайшли залишки рову, оборонного валу із частоколом і язичницьке капище будинків.
Підсобне значення в господарському житті східних слов’ян мали промисли – мисливство, рибальство, бортництво. Використовуючи різноманітні сільця, пращі, списи, лук і стріли, полювали на білок, птахів, диких кабанів, козуль, зайців. Для рибальства використовували сіті, верші, гачки. Бортники створювали штучні дупла – борті, у яких селилися дикі бджоли, а потім регулярно збирали мед. Згодом за часів Київської Русі мед став одним із головних предметів експорту.
Ремесло мало переважно приватний характер, тобто було орієнтоване на задоволення виключно власних потреб. Проте в галузях металургії, ковальства, теслярства, обробки каменю працювали ремісники-професіонали.
Початкову переробку заліза переводили за допомогою глиняних конусоподібних горнів. Через отвір угорі засипали болотну руду, а бокові діри призначалися для примусового нагнітання повітря міхами через глиняні сопла. Найвідоміші центри металургії знайдено археологами поблизу міста Гайворон на узбережжі Південного Бугу. Ще один відомий металургійний центр був у с. Григорівці Могилів-Подільського району Вінницької області, де виявлено 25 горнів.
Одним із найрозвиненіших ремесел слов’ян було ковальство. Ковалі володіли усіма можливими професійними техніками обробки металів, повністю забезпечували населення сільськогосподарським реманентом, предметами побуту, зброєю тощо. Про рівень слов’янського ковальства свідчить той факт, що конструкція кузні та набір інструменту тогочасного коваля мало відрізнялися від сучасних.
Певне відставання від сусідів у галузі гончарства наші предки "компенсували" розвитком ювелірного ремесла. Надзвичайно широкою була номенклатура (перелік) виробів слов’янського ювеліра. Окрім звичних для того часу прикрас давні майстри виготовляли у формі прикрас такі речі, як надвершя ременів, налобні вінчики і т.п.
Рівень розвитку ювелірного мистецтва антів періоду розквіту можна спостерігати на прикладі Мартинівського скарбу, що був знайдений у 1909 році на території сучасної Черкащини. Знахідка, що належить до VІ–VІІ ст., містить понад сто ювелірних прикрас і предметів домашнього вжитку, виготовлених із високоякісного срібла. Золото кувалося, плавилося, виливалося, з нього витискувалися дрібні деталі. Для виготовлення складних за технологією елементів ювеліри застосовували техніку відливання, штампування, тиснення, карбування, почали вдаватися до техніки виїмчастої емалі. Вироби, виготовлені в унікальному, не схожому на жоден з тогочасних, стилів. Переважають фігури у вигляді схематичного зображення людей і тварин. Важливо, що поряд із артефактами, що мають виразно язичницьку символіку, знайдено ложку для євхаристії (причащання) з клеймом візантійських майстрів. Можливо, вже тоді частина антів прийняла християнство.
До більш пізнього періоду, VІІІ ст. належить так званий Харівський скарб, знайдений на Сумщині у 1949 році. Техніка виробів значно ускладнена порівняно навіть з Мартинівським скарбом. У технічному арсеналі ювелірів з’являється зернь і скань. Зернь – це напаювання дрібних частинок (зерна) на основу. Сканню називають різноманітні операції з дротом із дорогоцінного металу.
Анти мали чітко структуровану й деталізовану міфічну систему переконань, оцінок та поглядів на світобудову й місце слов’ян у ній. Вони поділяли навколишній світ на три рівні-царства. На вищому – "небесному" – жили боги, на земному – люди та невидима для них заступниця Мати Сира-Земля, вхід до підземного царства охороняла змієподібна істота. Можливо, підземне царство тотожне міфічному Вирію, куди птахи відносять душі померлих. Світове дерево з’єднувало усі три рівні. До системи поглядів на світобудову східні слов’яни вплітали розповіді про богів, які населяли навколишній світ. Слов’яни були типовими язичниками, тобто вважали, що кожна природна стихія, кожне природне явище має своє божество. Найвищою особою в релігійній ієрархії був бог блискавки Перун. Його скульптурне зображення інколи ставили на пагорбах. На думку деяких дослідників, культ Перуна був більш пізнім явищем, що з’явився за часів Київської Русі. Можливо, у давніші часи роль Перуна належала Велесові. Наступним за своїм значенням був бог сонячного диску – Хорс. Стрибог був повелителем вітру. Симаргл був вісником між небесним і земним царствами, покровителем рослин і рослинництва. Мокош – допомагала (чи шкодила) жінкам, материнству та жіночим справам. У Велеса було досить широке коло "повноважень". З ним пов’язували одночасно опікування поезією та скотарством, заможністю та худобою, усією природою та лісом зокрема. Релігійна сутність інших богів є ще менш визначеною. Даждьбог – бог сонця і, можливо, згодом захисник Русі. Сучасні історики вказують на той факт, що Сварог і Сварожич є різними міфічними постатями. Перший був подібним до грецького Гермеса, навчив людей кохати і одружуватися, вирощувати хліб і, будучи першим ковалем, виготовляти плуг. Другий – бог вогню. Рожаниці та Ярило, ймовірно, боги другого порядку, суб’єкти нижчої міфології (під вищою міфологією розуміють міфи про богів і героїв, нижча – стосується уявлень про духів та істот, що не мають статусу божественності). Нижча міфологія представлена різноманітними духами природи лісовиками, мавками, польовиками, домовиками. Рожаниці були помічницями Мокоші, богині людської долі.
Українське ранньослов’янське язичництво у своєму становленні пройшло три головних культових етапи:
1. Культ упирів та берегинь. Був типовим виявом анімістичних вірувань на українських теренах. Для анімізму є характерним віра в те, що оточуючий світ наповнений духами, котрі керують матеріальним світом. Очевидно, виник не пізніше мезоліту і, зазнавши трансформацій, "дожив" до моменту прийняття християнства. Утім остаточно не зник, а зберігся у формі забобонів, легенд, народних переказів, а культ берегині був поєднаний в народному православ’ї з поклонінням богородиці.
2. Культ Рода, бога Всесвіту, природи та врожаю. Род мав схожі риси з єгипетським богом Осирисом та грецькими Аїдом, Геліосом, Діонісом, Посейдоном та Еротом. Прийшовши в Україну, новий культ частково витіснив стару демонологічну систему. Існує думка, що рожаниці були землеробською трансформацією добрих берегинь.
3. Культ Перуна пов’язується з руйнуванням родових відносин і появою елементів державності на Русі
Наприкінці V ст. почався рух слов’ян до балканських провінцій Візантії. Протягом VІІ–VІІІ ст. слов’яни продовжували розселятися, у результаті чого вони заселили практично весь Балканський півострів, Центральну й Східну Європу. "Повість минулих літ" наводить дані про розселення слов’янських племен – полян, сіверян, древлян, дреговичів, уличів, тиверців, дулібів, в’ятичів, кривичів, словен та ін. Вважається, що найбільше традиції антів були збережені полянами, котрі стали проміжною ланкою між антами й сучасними українцями.