РОЗДІЛ І. Історичний розвиток місцевого самоврядування в Україні

ВСТУП

Актуальність теми. Відомо, що формування ефективного місцевого самоврядування є одним з найнеобхідніших етапів у будівництві нової, демократичної, правової держави. Потрібних для становлення нації і її суспільного розвитку. Як елемент самостійності на місцях воно виступає одним з головних чинників розбудови України на всіх рівнях.

Місцеве самоврядування являється органічною частиною системи стримувань і противаги, що діє як по горизонталі, так і по вертикалі. Воно перешкоджає державі узурпувати всю владу, запобігає її надмірному впливу на окремі територіальні одиниці. Це своєрідне отримання надмірної концентрації влади в центрі і допомагає розподіленню цієї влади по всій території держави. Місцеве самоврядування виступає поєднуючим регулятором загальнодержавних і місцевих інтересів. Воно відіграє важливу роль в загальному ствердженні демократії та суспільства.

Розвиток місцевого самоврядування в Україні розпочався відносно недавно, майже з часу здобуття нею незалежності. На сучасному етапі відбувається становлення самоврядування територіальних громад, адже централізована система Радянського Союзу не давала змоги розвиватися окремим територіальним одиницям. Зараз же місцеве самоврядування перебуває в стані розбудови, розвитку та діяльності.

Становлення територіального самоврядування є дуже важливим для України та її населення. Адже чим сильніше будуть будуватися окремі регіони і їх економіка, тим міцнішою ставатиме держава взагалі. А це має великий вплив на кожного з нас, бо ми являємось її невід’ємною частиною, від її розвитку залежить наш економічний добробут.

Тому проблема розвитку місцевого самоврядування є дуже актуальною на даний час.

Через це держава на конституційному та законодавчому рівнях закріпила цей правовий інститут для кращого управління в його розбудові. В Конституції України і Законі «Про місцеве самоврядування» міститься інформація про систему, повноваження і діяльність місцевих органів і посадових осіб, що беруть безпосередню участь у самоврядуванні.

Через це нам буде цікаво ознайомитися з засадами (законодавчо закріпленими) місцевого самоврядування в Україні. Проте вивчити це питання неможливо без ознайомлення з закордонним досвідом, який мав широкий вплив на формування ідей самоврядування в нашій державі.

Ознайомившись з інформацією про міжнародне і вітчизняне вивчення місцевого самоврядування, можна буде зробити висновки, щодо ефективності державної політики в цьому питанні, її вплив на інтереси самих громадян, що беруть безпосередню участь у формуванні і діяльності самоврядування на місцях.

РОЗДІЛ І. Історичний розвиток місцевого самоврядування в Україні

Відомо, що поняття місцевого самоврядування грунтується на загальному розумінні природи самоврядування як такого. Тобто, як самостійне полагодження власних справ. Самоврядування є управлінням, об’єкти і суб’єкти якого збігаються, тобто одні і ті ж особи, управляють своїми справами безпосередньо. Проте, сьогодні збіг суб’єктів і об’єктів майже не зустрічається.

Через це під місцевим самоврядуванням розуміють право та спроможність управління самоврядними колективами (громадами) мешканців, яке засноване на таких принципах:

· поєднання інститутів прямої та представницької демократії;

· надання всім членам територіального колективу широких можливостей, щодо відстоювання та втілення в життя власних інтересів;

· політико-правова прив’язаність діяльності органів місцевого самоврядування до корінних потреб жителів.

Місцеве самоврядування означає право та спроможність місцевих властей, в межах закону, здійснювати регулювання та управління суттєвою часткою державних справ, які належать до їх компетенції, в інтересах місцевого населення [2, с. 23].

Європейська хартія про місцеве самоврядування 1985 року, яка була ратифікована Верховною Радою України 11 вересня 1997 року, визначає місцеве самоврядування як право та реальну здатність його органів регламентувати значну частину державних справ і управляти ними. При цьому, діючи в рамках законодавства, під свою власну відповідальність і в інтересах громади своєї території.

Проте, за ними встановлюється контроль з боку, іноді спеціально створюваних державних органів, які здійснюють саме контролювання, але не керівництва діяльності місцевого самоврядування державою [15, с. 25].

У правовому аспекті місцеве самоврядування є цілісною системою суспільних відносин, пов’язаних з територіальною самоорганізацією населення, яке самостійно вирішує питання місцевого значення, питання устрою та функціонування своєї муніципальної влади. Це сфера громадянської самостійності і суспільної активності населення, а також специфічний рівень влади, організаційні форми здійснення якої визначаються населенням відповідного муніципального управління на засадах чинного законодавства.

Через це сучасна цивілізована демократична держава не може уявлятися без ефективного територіального самоуправління. Яка б не була досконала її влада у центрі, вона ніколи не стане життєздатною, якщо відмовиться від самоуправління на місцях. На це вказує світовий досвід. Чим більш розвинутими є демократична правова держава і громадянське суспільство, тим більшим є роль і значення місцевого самоврядування. Коли успішно розвиваються громади – прогресують у своєму поступі суспільство та держава, занепадає – нищиться міць держави і процвітання соціуму [12,c. 56].

Ці питання вивчалися протягом довгої історії становлення і функціонального розвитку місцевого самоврядування в різних державах світу і їх досвід є дуже важливим для нас.

Відомо, що ідея та практика самоврядування зародилася ще в давнину, до виникнення держав. Вона забезпечувала спільності людей на початках їхньої самоорганізації. Тільки пізніше самоврядність набула біль складних форм за умови державної організації суспільства. Першою самоврядною організацією була первісна громада,яка пізніше набула нових форм за умов військової демократії, полісних демократій, міських комун середньовіччя.

Витоки місцевого самоврядування слід шукати у боротьбі середньовічних міст з їх феодальними сеньйорами за розширення комунальних прав і свобод. Особливо, за право мати власну хартію, яка б передбачала автономне вирішення питань міського управління. Такі процеси розгорталися в Західній Європі, починаючи з XII століття. Із наданням правителями містам грамот – актів по децентралізації суверенної влади середньовічної держави на рівень міської громади. Першим містом, яке отримало таке право став німецький Магдебург і тому всі подальші грамоти називалися Магдебурзьке право.

Але із встановленням в Європі абсолютних монархій та централізацією державної влади, процеси муніципалізації в деяких країнах були перервані. Проте, початки місцевого самоврядування міцніюча королівська влада була змушена поважати і не наважувалася скасовувати повністю, хоча й прагнула до обмеження їх прав.

З плином часу, розвитком міст, збільшенням чисельності місцевого населення і заміною форми прямої демократії виборами місцевих посадових осіб, які наділялися правами приймати необхідні для громади рішення, організовувати міське господарство самоврядування набуло сучасних форм. Відбулось багато змін в його історичному поступі. Сучасні демократичні держави розвивалися, надалі, кожна за своєю моделлю, яка визначалась географічними, національними та політичними особливостями. А також часом децентралізації і збалансуванням влади в країні через реформи, як ранні, так і відносно пізні, але ефективні (так реформація місцевого самоврядування в Франції і Великій Британії відбувалася протягом 1980-х років).

Історичний розвиток місцевого самоврядування породив безліч моделей муніципального управління, що характеризуються належністю до специфічного процесу свого становлення громади на різних континентах. Чим швидше розвивалося суспільство, тим більше моделей виникало [16,с.53].

Фактичне відродження місцевого самоврядування в Україні, у широкому розумінні цього слова, почалося після обрання депутатів Верховної Ради Української РСР та місцевих Рад народних депутатів у березні 1990 р. Звичайно, після цих виборів місцеві ради по всій Україні залишилися за своїм складом комуністичними (більшість депутатського корпусу були членами КПУ), проте в багатьох містах та у деяких регіонах місцеві ради або вже не були комуністичними, або мали у своєму складі чисельні демократичні депутатські групи. Новообрані місцеві ради хотіли позбутись, як партійного, так і державного патронажу над своєю діяльністю у сфері забезпечення потреб місцевого населення.

До 1990 року головну роль в організації та діяльності органів влади в Україні відігравала Комуністична партія. На кожному рівні адміністративно-територіального устрою існувала відповідна партійна структура: обком, райком, міськком, а всі керівники рад чи виконкомів обов'язково належали до правлячої партії.

Аналізуючи текст сучасної Конституції в частині відповідності її правових норм потребам місцевого самоврядування, на сьогодення і на перспективу можна зробити висновок, що розробники проекту не дуже переймалися проблемами самоврядування, а лобіювати інтереси суб'єктів самоврядування у Верховній Раді було нікому. Конституція практично повністю заблокувала можливість реформування адміністративно-територіального устрою, а деякі норми, наприклад, про бюджетну систему чи про обласні та районні ради настільки двозначні, що навряд чи хто може впевнено сказати, чи можуть органи самоврядування мати власні бюджети і що, згідно з Конституцією, мають формувати районні та обласні ради. Як уже наголошувалося, розділ про місцеве самоврядування в кожному із проектів Конституції був чи не найслабшим, у тому числі і в проекті узгоджувальної комісії. Тому щодо удосконалення цього розділу було подано багато пропозицій з боку науковців, асоціацій органів самоврядування. Особливо активними тут були Асоціація міст України та Асоціація народних депутатів України попередніх скликань Верховної Ради. Проте практично жодна з цих пропозицій не була сприйнята узгоджувальною Комісією і не знайшла відображення у Конституції [1, c.16].

21 травня 1997 року був прийнятий новий Закон «Про місцеве самоврядування в Україні». Цей закон, відповідно до Конституції України, визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

В Україні зі здобуттям незалежності діють такі правові основи місцевого самоврядування:

1.Міжнародного значення: Європейська Хартія місцевого самоврядування (Рада Європи, 15 жовтня 1985 р.); Всесвітня декларація місцевого самоврядування (1985 р.); Європейська декларація прав міст (Постійна конференція місцевих і регіональних органів влади Європи Ради Європи, 18 березня 1992 р.); Хартія конгресу місцевих і регіональних влад Європи (ухвалена Комітетом міністрів 14 січня 1994 р. на 506 зборах заступників міністрів); Європейська Хартія міст (Страсбург, 17-19 березня 1992 р.);

2.Національне законодавство про місцеве самоврядування: Конституція України (прийнята на п‘ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р., розділ 10: Місцеве самоврядування); Конституція Автономної Республіки Крим (прийнята на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим 21 жовтня 1998 р., розділ 4. Місцеве самоврядування в Автономній Республіці Крим); Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (зі змінами); Закон України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (від 14 січня 1998 р.); Закон України «Про статус депутатів місцевих рад народних депутатів» (від 4 лютого 1994 р.); Закон України «Про передачу, об‘єктів права державної та комунальної власності» (від 3 березня 1998 р.); Хартія Українських міст (прийнята Загальними зборами Асоціації міст України 26 червня 1997 р., м. Київ); Закон України «Про Всеукраїнський та місцеві референдуми» (від 3 липня 1991 р.); Закон України «Про столицю України — місто герой Київ» (від 15 січня 1999 р.); Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (зі змінами) [4, c.21].