Нібелунги – “діти туману”. Протистояння героя і дракона, вбивство дракона, купання в крові дракона. Поняття васального служіння – виконання будь-якого наказу сюзерена.

Сага про Нібелунгів і двох частин: з одного боку, міфічна історія Зігфріда; з іншого – історія реальнихбургундов. Неможливо сказати, коли як з'явився міф проЗигфриде: коріння йдуть у незапам'ятні часи предків германців. Друга частина саги полягає в історичному подію: розгром бургундського королівства гунами в 437 року. Природно, подібне знищення всього народу залишає живої слід пам'яті сучасників. Невдовзі історичний факт став обростати легендами; з невідомих причин вони об'єдналися згодом з історією Зігфріда.

Головна тема поеми — показ феодальної суперечки та зображення родинно-побутових мотивів, а ідея — засудження жорстокості феодальних суперечок, вчинків, які несли горе народним масам.

Сюжет твору простий. При дворі бургундського короля з’явився богатир Зігфріл Нідерландський, який уславився своїми подвигами ще в юнацтві. Він подолав нібелунгів, заволодів їхнім великим золотим скарбом. Відібрав під час битви у карлика

Альбериха шапку-невидимку, вбив страшного дракона і викупався в його крові. З того часу він став нездоланним.

У поемі казкові мотиви переплелися з детальним описом придворного життя, де виник конфлікт. Під зовнішнім блиском приховані внутрішні негаразди. Влада Гунтера, благополуччя його двору трималися завдяки таємничій силі богатиря Зігфріда, підступним діям Брунхільди. Така невідповідність призвела до загибелі королівського двору бургундів. Загинули не лише герої, а й народ та держава. Автор засудив жорстокість феодальної суперечки, тих вчинків, які принесли горе народу.

10. Специфічні особливості розвитку епосу у слов’ян. Пісні про королевича Марко

У своєму розвитку слов'янські літератури епохи Відродження спиралися

не тільки на ідеї гуманізму та реформаційний рух, а й на національні літера-

турні традиції, що склалися протягом століть у слов'янських країнах.

Виникнення цих традицій пов'язане з прийняттям християнства, зі ство-

ренням писемності у слов'янських народів у IX ст. і з діяльністю видатних про-

світителів — братів Кирила (827—869) і Мефодія (815—885), які склали першу

слов'янську азбуку і ввели в обіг першу літературну мову слов'ян — старосло-

в'янську. «Вчити без азбуки і без книг— все одно, що писати бесіду на воді»,—

ці слова приписують Кирилові, котрий разом із Мефодієм заснував першу

літературну школу на слов'янських землях — у Великоморавській державі (про-

існувала до X ст.). Тут Кирилом і Мефодієм та їхніми найближчими учнями

створені найстаріші пам'ятки слов'янського письменства старослов'янською

мовою.

Незважаючи на перешкоди, які чинив просвітителям католицький клір,

переслідуючи Кирила і Мефодія, справа, розпочата ними, відіграла значну роль

у розвитку духовної культури і писемності слов'янських народів. Солунські бра-

ти, як називали Кирила і Мефодія, разом зі своїми послідовниками не лише

організували Службу Божу слов'янською мовою, а й створили для цієї мови

азбуку, переклали старослов'янською мовою, яка стала мовою літературною,

численні церковні книги. Все це сприяло поступовому формуванню у слов'ян-

ських народів власних літературних мов, національних літературних традицій,

освіти, культури загалом.

Оцінюючи життєвий подвиг Кирила і Мефодія, відомий славіст М. Кравцов

писав: «Справа Кирила і Мефодія була глибоко прогресивною і відкривала нову

сторінку в культурній історії слов'ян. Брати утверджували велич і багатство

слов'янського мовлення, право слов'ян на нову культуру, ввели їх у коло осві-

чених народів, сприяли розвиткові самосвідомості слов'ян, поклали початок

слов'янському письменству і писемному художньому слову»

Після смерті Кирила і Мефодія їхні учні започаткували літературну діяль-

ність у Болгарії (друга половина IX—X ст.). Один із них — Константин Пре-

славський (народився в середині IX ст.) — талановитий літератор, автор збір-

ки проповідей, першого болгарського літопису («Історикій»), у своєму творі

«Проглас» («Пролог») захищав і прославляв грамоту — «слово буквено», за-

кликав слов'янські народи вивчати грамоту, бо «назі без книг народи» і «душа

безбуквенна мертва в человецех». Інший його твір — «Азбучна молитва» —

є справжнім гімном писемності, грамоті, вчителям. Сам автор сенс свого життя

вбачав у продовженні великої справи вчителів:

...Хочу добре діло, розпочате

В добрий час моїми Вчителями,

Завершити, хочу тайни Слова

Ознайомити рідному народу...

(Переклад Р, Лубківського).

Отже, у західних і південних слов'ян перші літературні пам'ятки створені

старослов'янською мовою під впливом діяльності Кирила і Мефодія. Надалі ця

мова плідно розвивалася лише в літературах південних слов'ян, західносло-

в'янські народи після X ст. прийняли як писемну латинську мову, яка надовго

увійшла в їхнє духовне життя.

Поряд із творами церковного характеру (житійна література, легенди, ду-

ховні пісні) у середньовічних слов'янських літературах особливої популярності

набули твори історичної тематики (хроніки, літописи та ін.). Серед цієї групи

творів у Чехії за формою і змістом виділяється «Чеська хроніка» Козьми

Празького (бл. 1045—1125). У ній автор не лише фіксує події з найдавніших

часів (інколи й фантастичного змісту), до початку XII ст., а й наводить старо-

давні перекази і легенди, котрі мають велику художню вартість (легенди про

Чеха, віщу діву Лібушу та ін.). «Чеська хроніка» пройнята патріотичними ідеями,

вірою у славне майбутнє чеського народу. В Польщі подібна хроніка створена

автором, ім'я якого нам не відоме, і носить тому назву «Хроніка» Галла Аноніма

(написана між 1112—1115 рр.). За ідейним змістом цей твір близький до твору

чеського хроніста. Обидві хроніки написані латинською мовою. Широковідо-

мими є сербський «Літопис» попа Дуклянина (створений між 1149—1167 рр.),

який доніс до нас стародавні легенди і народні перекази про захисників вітчизни,

звичаї, обряди, пісні.

«Літопис» цікавий тим, що автор намагається застосувати в ньому літературні

прийоми, описуючи, наприклад, драматичні події в історії країни, або оповідаючи

про розбрат і чвари у суспільному житті тощо. Всі хроніки і літописи відчна-

чаються емоційністю викладу, патріотичним характером, свідчать про високу

майстерність оповідачів.

Жанр хроніки розвивався у слов'янських літературах і в наступні періоди:

«Хроніки» Вінцента Каядубка (1150—1223), Янка з Чарнкова (XIV ст.) у Поль-

щі, чеська віршована хроніка — так звана Далимілова (XIV ст.) та ін.

'/2

12 334-2 273З часом у слов'янських літературах розпочинається тривалий процес утвер-

дження народної мови. Так, у західнослов'янських літературах поряд із латин-

ською мовою все ширше в літературний процес проникає розмовна мова (у чесь-

кій літературі, наприклад, з кінця XIII ст.). У літературах південних слов'ян

народні мови поступово витісняють традиційну старослов'янську.

Уже на той час установилися зв'язки середньовічних слов'янських літера-

тур з літературами інших народів. Про це свідчать численні переклади та

оригінальні твори, в яких використані запозичені сюжети. Популярними у бол-

гарській, чеській та інших слов'янських літературах були твори про Троянську

війну, походи Олександра Македонського та ін. (в чеській, сербській, болгар-

ській літературах — роман «Александрія»),

Характерними для слов'янських літератур XIII—XIV ст. були ліричні твори

(міська лірика в чеській літературі XIV ст.), сатирична та дидактична літе-

ратура.

Особливої популярності ці жанри набули в чеській літературі. Слід відзна-

чити дидактичні твори Сміля Фляшки (загинув у 1402 р.) — автора «Нової

ради» (1394), в якій він звертався з політичними порадами до самого короля.

В цей же період написані анонімні сатири «Конюх і школяр», «Суперечка води

з вином» та ін., де висміювалися пороки тогочасного суспільства.

Як автор дидактичних творів у Чехії особливо відзначився Томаш (Фома)

Штітний (помер на початку XV ст.). Йому належать філософські та дидак-

тичні трактати «Про пана, пані і челядь», «Про три стани: дівочий, вдівський

і родинний» та ін. Творчість Т. Штітного відіграла значну роль у розвитку літе-

ратури національною мовою.

У цей період у слов'янських літературах вагоме місце посідали жанри цер-

ковної літератури. Наприклад, в болгарській літературі вони знайшли особливий

розвиток у творчості авторів тирновської літературної школи, зокрема у творах

її чільного представника Євфімія Тирновського (бл. 1327—1402). Він був

автором житій святих Івана Рильського, Петки Тирновської та ін., численних

похвальних слів, посланій тощо. Видатними діячами цієї літературної школи

були також Константин Костенецький, Іосаф Бдинський, Кіпріан, Григорій Цамб-

лак та ін. Доля закинула останніх на Україну, де Кіпріан один час був київським

митрополитом, а його небіж Григорій Цамблак (бл. 1364—1420) став митро-

политом українських та білоруських земель, що входили до складу Литовського

князівства. Учні Євфімія Тирновського, вони чимало зробили для розвитку

письменства на Україні. Твори Григорія Цамблака, наприклад, увійшли до

скарбниці давньої літератури не лише Болгарії та Сербії, а й України, Білорусії,

Молдови та Румунії.

У давніх сербській, хорватській та словенській літературах знаходимо твори,

в яких поєднувалися елементи релігійно-легендарного характеру з історичною

оповіддю, як це^ми бачимо у сербській літературі в творах Савви Немані, його

брата Стефана Первовінчаного, котрі написали історію життя свого батька —

правителя Сербії Стефана Немані. Ці риси ми знаходимо й у творі архієпископа

Даниїла (помер 1337 р.) «Житія королів та архієпископів сербських» та в інших

авторів.

Розвиток слов'янських літератур у IX—XIV ст. підготував грунт для сприй-

няття ідей гуманізму. Слов'янські країни в добу Відродження відігравали Ію-

274мітну роль у становленні європейської ренесансної культури. Літератури сло-

в'янських народів — важлива ланка загальноєвропейського літературного про-

цесу XIV—початку XVII ст.

В орбіту нової культурної спільності, що зародилась в епоху Відродження,

увійшли і слов'янські країни Чехія, Польща, Хорватія. В силу ряду історичних

причин (передусім через турецьке ярмо, під яке потрапили південнослов'ян-

ські народи) у цей процес не змогли включитися повною мірою літератури Бол-

гарії, Сербії та деяких інших країн, їхні літератури були відрізані від культур-

ного світу, гуманістичних ідей, і тому в епоху Відродження в них не спостері-

галось тих важливих змін, котрі відбувалися в чеській, польській, дубровницько-

далматинській (в Хорватії) літературах. Разом з тим глибоко помилковим було б

твердити, що в культурі Болгарії, Сербії та деяких країн не відбулося жодних

змін, що літератури цих народів застигли в рамках середньовічних ідей і форм.

Навіть складні умови, в яких вони перебували, не могли повністю загальмувати

в них тих процесів, що поступово розвивалися і свідчили про зародження нових

художніх явищ у літературному житті. Про це свідчить розвиток як південно-

слов'янських, так і деяких західнослов'янських літератур, які в силу багатьох

причин розвивалися в несприятливих історичних умовах (наприклад, словацька,

серболужицька літератури). Так, гуманістичні та ренесансні погляди у Словач-

чині в XVI—першій половині XVII ст. яскраво виявились у творчості словацьких

письменників-гуманістів, які писали латиною — Мартіна Раковського (1535—

1579) та Якоба Якобеуса (1591—1645), у діяльності відомих вчених-гуманіс-

тів Яна Єсеніуса (1566—1621) та Вавринця Бенедикта з Нідожієр (1555—1615)

та ін.

Гуманістичні ідеали вплинули і на паростки ренесансної літератури най-

меншого слов'янського народу — лужицьких сербів (серболужичан). Вони

віками жили у німецькому оточенні, що не сприяло розвиткові національної

культури та літератури. Водночас і в серболужицькій літературі XVI ст. творили

визначні письменники, хоч і писали латиною, але зверталися до теми Слов'ян-

ської Лужиці. Серед серболужицьких авторів виняткової популярності набула

творчість Яна Рака (1457—1520), автора елегій, сатир, епіграм, за які він отри-

мав у Римі почесний титул «поета-лауреата». Лавровим вінком була відзна-

чена і поезія Яна Бока (1568—1621), автора філософських і патріотичних

збірок.

Каспар Янітіус, Каспар Поїкер, Міклавш Якубіца та інші серболужицькі

письменники цієї доби зробили вагомий внесок у розвиток гуманістичної літе-

ратури Слов'янського світу. Так, говорячи про болгарську літературу, академік

П. Зарев писав: «Болгарське Відродження (починається у XVIII ст.— В. М.)

увібрало в себе і ідеї Ренесансу, і ідеї Просвітительства» . Ці слова справед-

ливі і щодо деяких інших літератур слов'янських народів.

Особливо яскраво гуманістичні ідеї доби Відродження виявилися в чеській,

польській та дубровицько-далматинській літературах. Розвиток їх у XIV—на

початку XVII ст. свідчить про високий рівень духовного життя в країнах. Кращі

здобутки цих літератур увійшли до спільної літературної скарбниці європейських

народів, без їх аналізу картина розвитку ренесансної культури в Європі буде

неповною.

Жанр героїчного епосу широко представлений у слов'ян. Він зберігся, зокрема, у південнослов'янських народів - сербів і болгар і є видатною пам'яткою їхньої духовної культури. Героїчний епос південних слов'ян здавна привертав увагу видатних діячів світової культури, які вивчали і популяризували його,- О. Пушкіна і М. Чернишевського, Й.-В. Гете і В. Скотта, В. Гумбольта і братів Я. і В. Грімм, П. Меріме і А. Міцкевича, В. Караджича, М. Старицького, І. Франка, М. Рильського та багатьох інших.

Визначними взірцями героїчного епосу південних слов'ян є юнацькі пісні (їх можна зіставити з російськими билинами), героями яких є окремі правителі Болгарії та Сербії (Момчил, Марко Королевич та ін.). Сюжети героїчного епосу у цих народів мають ряд спільних моментів і водночас різняться між собою.

Значне місце в юнацьких піснях займає цикл, присвячений Марку Королевичу (близько 250 пісень). Марко Королевич - постать історична: він був володарем Західної Македонії і васалом турецького султана; можливо, брав участь у битві на Косовському [76] полі, але як васал на боці турків виступав і в інших походах турецького султана. Таким був історичний Марко Королевич. Пісенний герой зовсім інший. У циклі пісень перед нами постає майже все життя Марка Королевича, яке зовсім не збігається з історичною реальністю. У піснях герой є втіленням сили і патріотизму, мрій і сподівань народу, мужнім захисником скривджених. І хоч в піснях Марко Королевич - підлеглий турецького султана, але ця васальна залежність в очах народу пов'язана з трагічним непорозумінням (прокляттям батька). Вона є лише номінальною, бо пісенний Марко Королевич не боїться ні султана, ні його пашів, ні розбійників-яничар. Він з презирством, зневажливо ставиться до них, і цей мотив підкреслюється в усіх піснях циклу.

Марко Королевич - ідеальний герой, в якому народ бачив свого захисника. Він сміливо і рішуче виступає проти могутніх ворогів - Муси Кеседжия, Аліла-аги та інших. Марко Королевич ніколи не стерпить образи ані своєї честі, ані честі свого народу. Тому саме в образі Марка Королевича втілена віра уярмленого, але не підкореного народу у визволення і свободу. Цим Марко Королевич нагадує билинного богатиря Іллю Муромця.

Оскільки Марко Королевич представлений у піснях як герой і витязь, то навіть його народження казкове (його мати - казкова діва, яка надає йому богатирської сили). В деяких піснях він селянський син. Марків кінь - Шарац -також наділений казковими рисами: він розумний, дає своєму господарю поради, попереджує його про небезпеку і т. ін. (це своєрідний Горбоконик з російської казки). Пісенний Марко Королевич живе сотні років, в деяких піснях він, по волі народній, не вмирає, а засинає, щоб прокинутися тоді, коли буде сутужно народу, коли підніметься народ на священну боротьбу за волю.

Марко Королевич здійснює багато подвигів: він визволяє полонянок з турецької неволі («Перший подвиг Марка»), громить турків-насильників («Хто найкращий юнак»), відбирає батьківську шаблю у султанського візиря («Марко пізнає батькову шаблю»), допомагає сиротам («Марко Короленко і бей Костадин»). Про меч і свободу він не забуває і тоді, коли займається мирною працею - оре землю

11. Типологічні подібності в середньовічній літературі Західної Європи і Сходу. Основні мотиви середньовічної лірики Сходу (на матеріалі творчості одного з поетів — за вибором студента).

12. Основні форми, жанри і тематика поезії трубадурів.

Трубаду́ри (фр. troubadoures [tɾuβaˈðuɾ], , від окситан. trobador, від окситан. trobar «знаходити» (складати вірші)) — середньовічні (XI—XIII ст.ст.)провансальські поети-барди, автори пісень і, часто, виконавці.

Відомі імена 600 трубадурів, до сьогоднішнього дня дійшли 2500 творів 400 поетів. Серед трубадурів зустрічалися люди різних соціальних прошарків. Здебільшого це були незнатнілицарі, деякі походили з багатих сімей, інші були можновладні особи. Серед них було чимало високоосвічених людей, які багато подорожували. Кожен трубадур довго навчався правилам хорошого тону і поводження з дамою, а також поезії та музиці. Від справжнього трубадура вимагалося бути в курсі останніх новин, мати гарну пам'ять, показати обізнаність про останні плітки при королівському дворі, вміти експромтом скласти вірші для сеньйора або пані та грати, щонайменше, на двох музичних інструментах, поширених при великих і малих феодальних дворах. Розвиток торгівлі у XII сторіччі збагатив південні райони Франції. З'явився час на дозвілля та на просвіту; люди вчилися цінувати мистецтво і жити за правилами хорошого тону. Імениті сеньйори і пані Лангедоку і Провансу стали найвідданішими покровителями трубадурів. Поети були оточені пошаною, а їх вплив помітно відбивався на смаках, моді й манерах вищої знаті. Вони навіть стали родоначальниками бальних танців у Європі.

Трубадури створили своєрідну культуру любові — куртуазна любов, що становить головний зміст їхніх поезій. Звичайним було поклоніння трубадура дамі. Як правило, вона була заміжньою і стояла на вищому соціальному щаблі. Любов до заміжньої жінки становить непереборну перешкоду. Прагнення до Дами нескінченне: метою куртуазної любові є не володіння об'єктом поклоніння, а важке, але радісне духовне вдосконалення чоловіка, в тому числі й удосконалення поетичної майстерності.

Наслідком культу «Прекрасної Дами» стала реабілітація земної радості і земної любові, поклоніння жінці, що перетворює її із істоти нижчого порядку, причини гріхопадіння, посудини зла, в ідеал.

Трубадури (серед них особливо Рігаут де Барбезьє) приділяють багато уваги характеристиці досконалого або «лояльного» закоханого: він має відрізнятися скромністю і терпінням, підкорятися всім примхам обраної ним дами, задовольнятися найменшими знаками уваги з її боку, ніколи не переступати певних меж. Для їхньої поезії також характерне перенесення понять зі сфери феодальних відносин сеньйора і васала в сферу куртуазних відносин лицаря і Пані. Слідуючи цьому любовному кодексу, надихаючись світом людської душі, поети не лише складали свої пісні, а й цілий уявний світ, у якому існують ліричні герої.

Крім художньої цінності, творчість трубадурів також є значним внеском у становлення й розвиток усних і письмових форм сучасних романських мов, при тому що сама мова трубадурів — провансальська мова — в наш час мало використовується в місцях свого традиційного поширення, за винятком відомої сьогодні каталанської мови. Зазвичай трубадури були водночас і співаками-виконавцями своїх творів, лише деякі з них обмежувалися складанням тільки поетичного тексту та музичної мелодії, доручаючи виконання їх жонглерам.

За своїм походженням провансальська лірика, що виникла, очевидно, в кінці XI століття, пов'язана з народною пісенною творчістю. Деякі жанри поезії трубадурів наочно демонструють цю фольклорну традицію. Так балада (окситанською: balata — «танцювальна») зберігає в словах і музиці багато рис, що вказують на її зв'язок з народними піснями хороводів; у одній баладі прямо згадується «квітнева королева», традиційний персонаж народних весняних обрядів. Існує також гіпотеза ^[1] про значний вплив на розвиток поезії трубадурів поетичної культури арабської Іспанії і, перш за все,заждаля — жанру строфічної поезії розмовною арабською мовою, якою користувалися мешканці Іспанії як християни, так і мусульмани.

Жанри. Трубадури оспівували любов у куртуазній пісні кансоне. Носить сліди східного запозичення. Південь Провансу - на границі була східна академія образотворчих мистецтв. Кансона копіює східний заджаль. Пісня відсилалася або самій дамі, або своєму заступникові, мелодію теж писав трубадур.

Сірвента - пісня про питання релігії, моралі, політики, достоїнства і недоліки своїх заступників. Відомий автор – Бертран де Борн, що був васалом англійських королів. Вважається, що Бертрану належать кращі сірвенти. Різновид сірвенти - плач по померлій дамі або заступникові.

Тенсона - пісня у формі діалогу. Трубадури сперечаються з різних питань, насамперед, про стиль. "Дебати про темний й ясний стиль" Гераут де Борнель (селянський син) за простоту, Райнбам Оранжський навпаки.

Пастораль. Лицар, що утомився від куртуазної любові, на прогулянці бачить прекрасну пастушку. Пастушка може всерйоз сприйняти його наміри, але частіше кличе "рятуйте!" і лицаря лупцюють.

Альба - лицар зі зброєносцем їде на побачення з коханою. Наступає ранок, зброєносець співає пісню, щоб попередити свого пана. Кохана говорить, що це соловей, але лицар стверджує, що жайворонок – тобто уже ранок. Усе завжди закінчується словами "зоря зійшла". Альба - зоря.

13. Найвідоміші представники поезії трубадурів та міннезінгерів — Рюдель, Борн, Фогельвайде.
Жофре́ Рюде́ль (Jaufré Rudel) (нар. бл. 1113 - пом. бл. 1170) - Провансальский трубадур. Як свідчать «біографії» поета, складені в XIII столітті, Рюдель був знатною людиною - князем Блаі, брав участь у другому хрестовому поході. З ім'ям цього поета пов'язана одна з найпопулярніших легенд про високе кохання. У життєписі трубадура розповідається, що Рюдель, сеньйорБлаі, полюбив графиню Годьєрну Триполітанську за красу, доброчесність і благородство, про які чув від паломників, і склав на її честь багато прекрасних віршів. Щоб побачити графиню, він вирушив у хрестовий похід, але під час морської подорожі захворів і помер в Тріполі на руках графині. Вона наказала поховати його з почестями в соборі тріполітанского ордену тамплієрів, а сама того ж дня постриглася в черниці. Можливо, ця легенда придумана «біографами» трубадура на підставі його кансони, в яких розповідається про нероздільну любов поета до далекої прекрасної жінки - про «любов здалеку». Ця легенда була дуже популярна в європейській літературі XIX-XX ст. Вона надихнула Едмона Ростана на створення «Принцеси Мрії».

На думку деяких дослідників, Жофре Рюдель був родичем іншого трубадура Рігаута де Барбезьєу.

Бертра́н де Борн (Bertran de Born; *1140 — †1215) — один з найвідоміших поетів середньовічного Провансу. У войовничих піснях славиввійну. Улюблена форма творів Бертрана де Борна — сірвента. Борн був лицарем і разом зі своїм братом володів укріпленим замком Альтафорт (зараз містечко Отфор).

За легендою, Борн відіграв вирішальну роль у політичних подіях свого часу і був чи не єдиним винуватцем кривавих чварів, що спалахнули у французьких володіннях англійської королівської родини Плантагенетів. Реальні події, однак, складалися інакше. Син Генріха II Плантагенета — Річард І Левове Серце отримав від батька великі володіння у Франції, а його старший брат Генріх (т. зв. «Молодий король») через заздрощі виступив проти нього зі зброєю. Борн був серед тих південнофранцузьких рицарів, які стали на бік «Молодого короля». Його дамою серця була дочка англійського короля Матильда.

Останні 20 років життя де Борн провів у монастирі.

Його старший син, теж Бертран де Борн, був трубадуром

Поетична спадщина (48 пісень) Бертрана де Борна — в основному сірвенти на політичні теми, що оспівують війну як єдину гідну справжнього лицаря справу. Захват від бою у де Борна замінює любовне захоплення, що позначається в куртуазної ліриці словом joi («Радість»). Навіть у кансонах, адресованих Даму, де Борн незмінно звертається до питань військової доблесті і честі. Його твори відрізняються експресією, сарказмом, мають високий ступінь впливу на емоції читача за допомогою віддалених образних, тематичних, ритмічних асоціацій. Два плачу де Борна на смерть Генріха Плантагенета («Молодого короля») відмічені високою майстерністю і вважаються одними з кращих в цьому жанрі. Бертран де Борн був знайомий з поетичними дослідженнями свого сучасника Арнаута Даніеля і з успіхом застосовував методи цього складного трубадура у своїй ліриці. Наскрізна тема пісень де Борна — його взаємини з Річардом Левове Серце (фігурує у де Борна під прізвиськом «Oce-No» «Та-та-ні»), вони проходять складний шлях від відкритого протистояння (в «Легко сірвенти я складав …» де Борн закликає баронів об'єднатися проти Річарда) до військового союзу васала і сюзерена (сірвенти «Якщо б трактир, повний вин і шинок …»).

Вальтер фон дер Фоґельвайде (нім. Walter von der Vogelweide, * близько 1160 – 1170 — † після 1228) — один із найпопулярніших німецькихмінезингерів 12 — 13 століття, твори якого вважаються кращими зразками середньовічної лицарської лірики в Німеччині. Вальтер фон дер Фоґельвайде жив у другій половині 12 — першій половині 13 століття, тобто в той час, коли завершувався всебічний розвиток середньовічного життя. Разючими є і літературні здобутки цього століття, серед них певне місце зайняла творчість цього мінезингера.^[1] Час і місце народження Вальтер фон дер Фоґельвайде точно не відомі. Новітні дослідники відносять час його народження до десятирічного періоду від 1160 до 1170 року і стверджують, що він народився в Тіролі, поблизу Клаузена, в Ейзакській долині, в садибі Фоґельвайде, в родині, яка належала до нижчого, так званого служилого дворянства. Вальтер фон дер Фоґельвайде часто скаржився на свою бідність, і це змусило його використати свій поетичний дар як на засіб для життя.

Головним предметом поезії Фоґельвайде є людина з її любов'ю і стражданням, з її надіями і прагненнями, радощами і прикрощами як в пору юної розквітаючої весни, так і сумною зимою, серед веселощів юнацьких років і в холодні роки важкої старості. У цих піснях він простий, правдивий та підкуповує всякого своєю природністю. Не залишив поет поза увагою і тему кохання, оспівуючи «низьку», і «піднесену» любов, як виражалися в його час. В його піснях зображується і любов до простої, але милої дівчини, дешевий перстень якої здавався йому дорожчим, ніж золоті прикраси королеви, і до пані, яку він оспівував за заведеним правилом придворної поезії. Але, Фоґельвайде, на відміну від інших мінезингерів не називав предмет свого кохання.

Найвідомішою піснею про кохання є «Пісня під липою», яка пов'язана з досвідом любові простої дівчини з її придворним коханцем в дикій природі. Тобто, це ілюструє недотримання лицарського кодексу честі в стосунках із жінками.

Але піснями любові далеко не вичерпується могутній талант великого мінезингера. Він складав пісні на славу Бога і Богоматері, він висловлював у своїх творах глибокі думки про швидкоплинність і тлінність всього земного, про обов'язки і гідність імператора, про обов'язки князів і їх васалів, про правду і неправду папства по відношення до імператора. Тому Вальтера Фон Дер Фоґельвайде вважають одного із перших політичних співаків Німеччини. Політичні мотиви прослідковуються у піснях, де він схвильовано описує згубну ворожнечу між німецькими князями, яку підтримував Папа.

Для співака, який багато мандрував по світу, наймилішою була батьківщина, серед усіх народностей, за якими спостерігав поет, відзначає німецьку вдачу, а серед жінок йому наймиліші німецькі жінки. Проте, любов до батьківщини не закривала очі на недоліки і поет відкрито говорив про них у своїх творах.

14. Лицарський роман, його різновиди та художня своєрідність.

Лицарський роман – умовна назва, повинна було свідчити, що перед нами оповідання романською мовою. І лірика, і романи створювалися не на латині, а на романських мовах.

Головний герой - мандрівний лицар. Прототипи - лицарі-однощитники. Збираючись у хрестовий похід, лицар закладав і продавав все майно, на батьківщину найчастіше повертався збіднілим. Вони ставали розбійниками. Був й інший шлях для таких лицарів - вони наймалися в міську варту. У Середні віки складалася практика майорату - спадщина не ділиться, усе дістається старшому. Молодші сини йшли або в ченці, або у такі ж лицарі-однощитники.

Джерела оповідання - почерпнуті на сході легенди й перекази, які прийшли в зіткнення з кельтськими легендами. Також – цикл переказів про короля Артура. Лицарські романи вигадливі – наявні невтримна фантазія, а разом з тим детальний опис побуту британських островів. Третє джерело - античність, Вергілій й Овідій.

Виділяють три типи лицарських романів: античний, бретонський і східний (ідилічний). Найбільш ранній - античний, вплив Вергілія, Овідія й Олександра Македонського. Один з перших лицарських романів - роман про Олександра. Це не зовсім ще лицарський роман. Лицарський роман повинен мати лицаря і подвиги в ім'я прекрасної дами. Олександр Македонський давав матеріал про виховання, про коней, про битви, але дами не було. З Вергілія брали трикутник Дідона-Еней-Лавінія. Автори переінакшували сюжет: любов Дідони була некуртуазна, тому Еней її кинув, а от Лавінія - прекрасна дама - у Вергілія про неї майже немає інформації, тому автори домалювали її на свій смак.

Східний - уже не зовсім роман. Він одноманітний, але його любили. Сюжет завжди однаковий: дія відбувається або на сході, або в Європі. Східний лицар після бою знаходить на полі бою християнську дитину (дівчинку) і виховує. Син східного лицаря хоче женитися на цій християнці, тому її прагнуть відправити в гарем. Хлопчик шукає її, переодягається жінкою. Усе закінчується весіллям. У європейському варіанті її продають вікінгам. Приклади – "Флуар і Бланшефлер", "Окассен і Ніколлет".