Міжнародні та багатонаціональні ріки. Правовий режим Дунаю

Всі ріки за їх географічним і правовим положенням діляться на:

а) національні — які протікають по території однієї держави і знаходяться під її суверенітетом, режими яких установлюються винятково цією державою на основі внутрішнього законодавства;

б) міжнародні — які протікають територією двох і більше держав чи розділяють такі території, при цьому кожна прибережна держава здійснює суверенітет над тією ділянкою міжнародної ріки, що протікає по її території. У зв'язку з цим виникає необхідність міжнародно-правового регулювання цілого комплексу питань, пов'язаних із її використанням, тому що права і законні інтереси прибережних держав міжнародної ріки знаходяться у взаємозв'язку і взаємозалежності. Тому правовий режим таких міжнародних рік установлюється заінтересованими державами на основі міжнародного акту.

У свою чергу, міжнародні ріки діляться на:

а) багатонаціональні ріки — це ріки, у використанні яких зацікавлені винятково прибережні держави. Такі ріки не використовуються або використовуються дуже обмежено для міжнародного судноплавства, не завжди мають сполучення з морем, проте відіграють певну роль в економіці прибережних держав, їхній режим регулюється винятково прибережними державами, наприклад угода між Аргентиною й Уругваєм 1946 року з приводу ріки Уругвай. До багатонаціональних рік належать Одер, Вісла, Тиса, Дністер;

б) міжнародні ріки — це ріки, що мають безпосередньо вихід до моря і які використовуються міжнародним співтовариством для інтенсивного річкового судноплавства (наприклад, Дунай і Рейн у Європі, Нігер, Конго в Африці, Амазонка і Ла-Плата в Америці та ін.).

Такі ріки звичайно повинні відповідати трьом критеріям, необхідним для їхнього визнання в якості міжнародних:

1) політичному — вони повинні перетинати території двох і більше держав;

2) географічному — повинні мати вихід у море;

3) функціональному — мати можливість здійснення регулярного судноплавства.

Слід зазначити особливу значимість третього критерію, що є вирішальним, тому що міжнародно-правові проблеми таких рік в основному зводяться до забезпечення свободи судноплавства по ним. Вони, як правило, відкриті для торгового судноплавства як прибережних, так і неприбережних держав і закриті, як правило, для проходу військових суден неприбережних держав (наприклад, Дунай, Нігер). На прибережні держави покладаються адміністративні обов'язки по управлінню такими ріками як у відношенні судноплавства, так і у відношенні їхнього господарського використання. У цих цілях прибережні держави створюють спеціальні річкові комісії (наприклад, Рейнська комісія, що складається з представників Франції, ФРН, Швейцарії, а також Дунайська комісія, що складається з представників прибережних держав).

Водночас слід зазначити, що підхід до питання про міжнародні ріки тільки з погляду використання їх у

судноплавних цілях у даний час утратив свою актуальність. У даний час функціональний критерій міжнародних рік набув варіабельного тлумачення: вони можуть використовуватися не тільки для судноплавства, але і для промислового та сільськогосподарського виробництва, одержання електроенергії, скидання відходів і т.д. Зокрема, при будівництві гідротехнічних споруд (гребель) для електростанцій, іригаційних систем прибережні держави не повинні заподіювати шкоди навігації на ріках, створювати незручності іншим державам, у тому числі і тим, що хоча і не є прибережними, але мають право вільного плавання по цій річці. Про це, зокрема, вказувалося в Барселонській конвенції 1921 року, відповідно до положень якої: «Кожна прибережна держава зобов’язана утримуватися від усяких заходів, здатних зашкодити судноплавноплавству або зменшити зручність плавання, а також прийняти найшвидші заходи до усунення всяких перешкод і випадкових небезпек для плавання». Загальні правила щодо будівництва гідротехнічних споруд на судноплавних ріках містяться й у Женевській конвенції 1923 року. Відповідно до неї всі роботи, що можуть призвести до фізичної зміни місцевості на території іншої держави або можуть принести їй суттєву шкоду, повинні проводитися на підставі угод заінтересованих країн. При будівництві іригаційних споруд пріоритетного значення набуває питання про кількісний розподіл вод мук суміжними державами. Це ж стосується і забруднень, — будь-які роботи на річці повинні провадитися таким чином, щоб запобігти забрудненню ріки в будь-якому місці за течією.

Тому, виходячи з поділу природного комплексу міжнародної ріки на відповідні ділянки, що знаходяться під суверенітетом певних держав, зростає об'єктивна необхідність різнобічного співробітництва заінтересованих держав з використання таких рік із метою гармонізації індивідуальних і загальних інтересів.

Як відзначалося раніше, із цією метою міжнародна практика виробила єдиний підхід, що полягає в розробці і підписанні угод, котрі регулюють порядок використання конкретної міжнародної ріки, озера або їхніх басейнів. До таких угод належать Конвенція про режим . судноплавства на Дунаї 1948 року; Акт, що стосується судноплавства й економічного співробітництва між державами басейну ріки Нігер 1963 року; Угода про Міжнародну комісію з охорони ріки Рейн від забруднення 1963 року; Договір про басейн ріки Ла-Плата 1969 року; Договір про співробітництво в Амазонії 1978 року та ін. Слід відзначити, що процес практичного і міжнародно-правового становлення міжнародних рік ще не завершений. Наприклад, після розпаду Союзу РСР ріка Дніпро стала міжнародною, і тому, звичайно, виникла необхідність розробки відповідної угоди з використання цієї ріки прибережними державами — Україною, Білоруссю і Росією.

Угоди, що регламентують порядок використання міжнародних рік, мають відношення тільки до конкретних рік і не мають універсального значення. Якогось кодифікуючого акту «міжнародного річкового права» поки не існує. Правда, певні кодифікаційні роботи в цьому напрямку ведуться. Так, у 1992 році під егідою Європейської економічної комісії була укладена Конвенція з охорони і використання трансграничних водо-потоків і міжнародних озер. У 1966 році були прийняті Гельсінські правила використання вод міжнародних рік. І хоча ці правила носять рекомендаційний характер, у деяких їхніх положеннях знайшли закріплення міжнародні порядки, що склалися в результаті тривалої практики з використання міжнародних рік. Велика робота з узагальнення великої договірної й арбітражної практики була проведена Комісією міжнародного права ООН, що у даний час приступила до завершення підготовки проекту статей, котрі стосуються несудохідних видів використання міжнародних водо-потоків.

Виходячи з того, що Україна є придунайською державою, особливий інтерес представляє розгляд міжнародно-правового режиму однієї з найбільших міжнародних рік Європи — Дунаю.

Слід зазначити, що міжнародне регулювання судноплавства на Дунаї має свою історію. Вперше свобода судноплавства по Дунаю була проголошена Паризьким мирним договором 1856 року, який визначив, що вона не повинна піддаватися іншим обмеженням, крім установлюваних поліцейськими і карантинними правилами, та іншим зборам, крім точно передбачених у додатках до договору. З метою регулювання судноплавства по Дунаю нижче Ізачі був заснований спеціальний орган — Європейська дунайська комісія, у яку ввійшли представники Австрії, Великобританії, Пруссії, Росії, Сардинії, Туреччини і Франції. Як свідчить сам склад комісії, у той час основну роль у визначенні правового режиму ріки і порядку судноплавства по ній грали не-придунайські держави.

Надалі неприбережними державами починалися спроби підсилити свій вплив на регулювання судноплавства по Дунаю. Відповідно до положень мирних договорів 1919 і 1920 років із Німеччиною, Австрією, Болгарією й Угорщиною і на підставі розробленої для їх розвитку Конвенції про режим Дунаю 1921 року керування Дунаєм у його нижній течії (між Чорним морем і Браїловом) здійснювалося Європейською дунайською комісією в складі представників Великобританії, Італії, Румунії і Франції, а керування судноплавством по Дунаю від Браїлова до Ульма доручалося Міжнародній дунайській комісії, до складу якої входили представники Австрії, Баварії, Болгарії, Великобританії, Угорщини, Вюртемберга, Італії, Румунії, Франції та Югославії. Суттєвий вплив на сучасну міжнародну регламентацію судноплавства по Дунаю зробили правові наслідки Другої світової війни. Мирні договори з придунайськими державами — колишніми сателітами Німеччини —

Болгарією, Угорщиною і Румунією, містили в собі положення про те, що «навігація по річці Дунай повинна бути вільною і відкритою для громадян, торгових суден і товарів усіх держав на основі рівності у відношенні торгових і навігаційних зборів і умов торгового судноплавства». На цій основі в 1948 році в Белграді була підписана Болгарією, Угорщиною, Румунією, СРСР, УРСР, Чехословаччиною і Югославією Конвенція про режим судноплавства по Дунаю. У I960 році до неї приєдналася Австрія. В даний час учасниками Конвенції є всі придунайські держави, крім ФРН.

Конвенція 1948 року регулює судноплавство по Дунаю від міста Ульма (ФРН, у місці впадання в Дунай ріки Іллер) до Чорного моря через Сулінське гирло з виходом до моря через Сулінський канал (Румунія). Стаття 1 даної Конвенції встановила, що Дунай відкритий для вільного торгового судноплавства всіх країн світу на основі рівності у відношенні торгових і навігаційних зборів і умов судноплавства. Свобода судноплавства не поширюється на військові кораблі.

Плавання по Дунаю військових кораблів придунайських країн за межами країни, прапор якої несе корабель, може здійснюватися тільки за домовленістю між заінтересованими придунайськими державами (стаття ЗО). Судноплавство по річці військових кораблів не-придунайських держав заборонено.

Конвенція зобов'язує придунайські держави утримувати свої ділянки Дунаю в судноплавному стані та не створювати перешкод для його здійснення іншими державами (стаття 3).

Для дотримання умов плавання по Дунаю, відповідно до Конвенції 1948 року, була створена Дунайська комісія, до складу якої входять представники держав-учасниць. У якості спостерігачів на сесіях Дунайської комісії присутні представники ФРН (має з 1957 року статус спостерігача), Європейської економічної комісії ООН, Одерської комісії. В даний час Дунайська комісія розташовується в Будапешті (Угорщина).

У компетенцію Дунайської комісії, що є юридичною особою з усіма повноваженнями, котрі випливають із

цього, входить контроль за дотриманням постанов Конвенції і різні питання забезпечення судноплавства по Дунаю (упорядкування планів і кошторисів витрат основних робіт із судноплавства, а також надання рекомендацій і консультацій придунайським державам щодо цих робіт). Комісія встановлює єдину систему навігаційної колійної обстановки на судноплавній частині Дунаю (видання довідників, лоцій, навігаційних карт і атласів для потреб судноплавства і т.д.), проводить уніфікацію правил річкового нагляду, координацію гідрометеорологічної служби. Рішення з конкретного питання комісія приймає більшістю голосів при обов'язковій згоді держави, котрої це рішення безпосередньо стосується.

На основі положень Конвенції 1948 року була заснована спеціальна річкова адміністрація, що здійснює регулювання судноплавства і проведення гідротехнічних робіт у низов'ях Дунаю. Створені і діють інші спеціальні органи. У 1985 році була прийнята Декларація про співробітництво придунайських держав із питань водного господарства ріки Дунай, особливо охорони його вод від забруднення. Декларація має на меті забезпечення раціонального використання вод Дунаю і захист ріки від забруднення.

Слід зазначити, що в зв'язку з розпадом СРСР, СФРЮ і ЧРСР все більше актуалізується питання про перегляд Конвенції 1948 року і можливі зміни членства в Дунайській комісії.