Політика на Далекому Сході й у Тихому океані 7 страница

Деякі російські вчені й письменники зацікавилися багатством казах­ської народної творчості. О. Пушкін, наприклад, збираючи матеріали про

Національне питання та національні рухи

створено, від-лргизів Орен-Семипалатин-ііністративний Зир-Дар'ї та в кої губернії, а ковано 1868 р.

>авління казах­ам, залучивши юрянство. Збе-ин, і судочин-вано до право-діння казахів, і ли сотні тисяч зни відтіснили кі ще чисельно гніхпасовиськ ітку XX ст. за-тала небезпека питома частка [>рахказахське гас. осіб. шм і духовним іу серед пасту-кадідизм". Тоді через навчання і були орієнто-[й представник атії, був на офі-ґіською мовою.

[КІВ, ЯКІ ЗГОДОМ

твори. Заснов-5—1904), поезія ізахів. Народна о популярними оки XIX ст. не-екета, який бо-.'. М. Утемисов, теж прославив-

гатством казах-[ матеріали про

повстання Пугачова, в одному з казахських аулів записував народні пісні. Засланий у Казахстан український поет і художник Т. Шевченко теж ціка­вився побутом і фольклором місцевого населення.

Наприкінці XIX ст. в казахському національному русі з'явилися тен­денції, спрямовані проти російської адміністрації і переселенського руху, і зроблено спробу виявити казахську ідентичність у взаємозв'язку ісламу і традицій кочівників. Однак це було властиво північній частині казахських степів, на півдні казахи перебували під духовним впливом ісламських цент­рів Середньої Азії.

Народи Середньої Азії.У ході завоювання Середньої Азії Бухарський емірат і Хіванське ханство, втративши великі території, потрапили під росій­ський протекторат, тобто військово, політично та економічно перебували під контролем Росії. Територіально Бухара і Хіва входили до утвореного 1867 р. Туркестанського генерал-губернаторства, до якого після повстання 1875 р. приєднали й Кокандське ханство. Від 1897 р. до Туркестану віднесли й тери­торії, населені туркменами. Військове управління та присутність великої кіль­кості військ гарантували лояльність нових підданих. У місцевому управлінні, правовій системі й земельній власності було фактично збережено статус-кво. Місцеву знать залучили до місцевого управління й суду, але ніколи не поста­вало питання про долучення її до російського дворянства. Центральна влада зберегла за ісламським духовенством його земельні володіння та вплив на

освіту й культуру.

Етноси Середньої Азії дослідники відносять до колонізованих народів, яких обмежили в правах, і верхівку яких не було соціально інтегровано. Звів­ши осілі етноси з давньою і розвиненою культурою до статусу "інородців", в основі якого лежав кочовий спосіб життя, російська влада проводила полі­тику відмежування (сегрегації) не лише від кочових народів, але й від усіх азійських. Відповідно до цієї тенденції у Середній Азії майже не підтриму­валися православне місіонерство й мовна русифікація. Присутність росіян обмежувалася невеликим прошарком урядовців, гарнізонами й новими квар­талами в деяких великих містах, насамперед у Ташкенті. Переселенці з Єв­ропейської Росії з'явилися лише на родючих землях північної Киргизії.

Неросійське населення сприймало російське правління як правління "невірних", і тому раз у раз вибухали локальні заворушення. Лише зрідка, як в Андижанському повстанні 1898 р., бунти переростали у "священні вій­ни", які очолювали братства, що сповідували суфізм.

Колоніальний характер російської влади в Середній Азії визначався не лише правовим статусом її населення. Від кінця XIX ст. Середня Азія пе­ретворюється на регіон вирощування однієї культури, - бавовнику, такого потрібного російській текстильній промисловості. Вирощування бавовнику 1910 р. становило понад половину обсягів сільськогосподарської продукції Туркестану. Бавовник у Середній Азії лущили й пресували, тобто лише пер­ший етап процесу перероблення відбувався на місці. Згодом бавовник транс-

Росія в другій половині XIX ст.

портували залізницею до центрів російської текстильної промисловості, че­рез що в Середній Азії бавовнопереробна промисловість занепала цілком. Найважливішою для транспортування бавовнику стала залізнична колія Орен-бург-Ташкент, з побудовою якої 1906 р. було встановлено пряме сполучення з Росією.

За переписом 1897 р., у кордонах Російської імперії проживало 1,9 млн узбеків і сартів* (1,43% населення країни), 635 тис. киргизів (0,51%), 350 тис. таджиків (0,28%), 281,4 тис. туркменів (0,22%). Ступінь урбанізації осілих мусульман Середньої Азії був досить високий: у таджиків - 29,5%, сартів -21,06%, узбеків - 12,6%, тоді як у казахів - лише 1,17%. Мусульмани стано­вили 85,8% мешканців Ташкенту.

Освіта та духовна культура Туркестану, Бухарського емірату та Хі-ванського ханства перебували під впливом ісламу. Основними видами шкіл для місцевого населення були школи вивчення Корану (мектеб) і середні та вищі школи (медресе). Викладання велося староузбецькою, арабською і пер­сько-таджицькою мовами. Ідеї "джадідизму", які поширилися серед мусуль­манських етносів Росії, у Середній Азії не мали підтримки, як і спроби за­провадити тут змішані російсько-туземні школи. Середній показник пись­менних серед етносів Середньої Азії 1897 р. становив 3,5% (серед чоловічого населення - 5,7%), зокрема в кочових казахів - 4,0%, туркменів - 2,1%, киргизів - 0,8%, в осілих мусульман Середньої Азії - від 2,1 до 4,8% (сто­совно осілих мусульман відомості перепису, безперечно, занижені).

У Середній Азії переважали давні літературні мови - чагатай (староуз-бецька) і перська, якими творили філософи, письменники, творча спадщина яких стала надбанням всієї тюркомовної та іраномовної культури: мислитель і публіцист Ахмед Доніш (1827-1897), поети Закирджан Халмухамедов (Фур-кат, 1858-1909), Мухаммед Амінходжа (Мукимі, 1850-1903), поет-сатирик і публіцист Абдулла Саліхогли (Завкі, 1853-1921), поет і просвітник Аваз Отарогли (1884-1919).

Етноси Середньої Азії розвивали свою багату народну творчість, в якій відображалась історія, господарство, побут, звичаї, естетичні смаки, етичні норми, уявлення про людину та інші знання. Особливо популярною була епічна література, спільна для деяких народів: наприклад, узбеки, казахи, каракалпаки мають спільний епос "Алпамиш"; казахи, туркмени, узбеки, та­джики - "Кер-Огли". А ось епос "Манас", в якому півмільиона віршованих рядків, побутує тільки в киргизів. Саме в народній творчості черпали свої образи, ідеї й мотиви перші національні поети і просвітники.

Отже, реформи Олександра II надали нового імпульсу модернізаційним процесам у Російській імперії. Водночас модернізація зумовила соціальну

та

ми

мовно вали

ного гівлі

тва,

Дів

кості

ше

ня з

ред '

ща,

* Сартів відносили до осілого населення, узбеками називали переважно кочове.

промисловості, че-іала цілком, колія Орен-сполучення

іало 1,9 млн У°), 350 тис. зації осілих %, сартів -ни стано-

мірату та Хі-видами шкіл середні та лою і пер­ед мусуль-спроби за-

13НИК ПИСЬ-

чоловічого

- 2,1%, ,8% (сто-

(староуз-

спадщина

мислитель

ов (Фур-

-сатирик

тник Аваз

ь, в якій

, етичні

ою була

, казахи,

узбеки, та-

віршованих

черпали свої

модернізаційним соціальну

кочове.

Культура

та національну мобілізацію численних неросійських народів, які поступово перетворювалися на сучасні нації з їх новими елітами, зі своїми літературни­ми мовами та високо розвиненими професійними культурами. Модернізація супроводжувалася форсованою інтеграцією, адміністративною уніфікацією та мовно-культурною русифікацією неросійських етносів. Ці тенденції посилю­вали політичне та соціальне напруження в країні, поляризували російський національний рух.

Розділ 6. Культура

Реформи 60-70-х років XIX ст. визначили напрями та зміст культур­ного життя Російської держави. Розвиток промисловості, транспорту і тор­гівлі потребував кадрових робітників, спеціалістів із середньою та вищою освітою. Духовні запити суспільства сприяли збільшенню книговидавниц­тва, підвищували наклади газет і журналів, сприяли розвитку літератури, театру, художнього мистецтва. Водночас інтенсивно йшов процес демокра­тизації культури. В літературі та мистецтві головною була тема "мужика", страдника, годувальника і захисника країни, носія національних традицій і моральних цінностей. Вагомий поступ у другій половині XIX ст. зробили національні культури неросійських народів, де тема народу також була про­відною. На творчість російських письменників і діячів мистецтва помітно впливали європейські культурні течії та стилі, а досягнення культури наро­дів Росії стають відомими в Європі.

Освіта

Реформи 60-х років XIX ст. в галузі освіти зумовили зростання кіль­кості початкових шкіл - державних, підпорядкованих міністерству народної освіти, земських, які організовували земства, та церковно-приходських. Ли­ше від 1864 до 1874 р. земства відкрили до 10 тис. шкіл. Земська трирічна школа, порівняно з іншими початковими школами, відзначалася кращим нав­чанням, вищим професійним рівнем учителів. Учень у земській школі, окрім читання, письма, арифметики і Закону Божого, здобував елементарні знан­ня з природознавства, географії, історії. Фінансування народної школи се­ред інших витрат земства займало важливе місце, становлячи до 15% від усього їхнього бюджету. На свої кошти земства відкривали учительські се­мінарії, комплектували бібліотеки, утримували вчителів.

Основною формою середньої школи були гімназії - класичні і реальні (1872 р. замість реальних гімназій впроваджено шестирічні реальні учили­ща, закінчення яких не дозволяло вступати до університету). Кількість гім­назій постійно зростала: 1865 р. - 96, 1871 р. - 123, 1882 р. - 136.

Розвивалася вища освіта - насамперед університетська, 1865 р. було відкрито Новоросійський університет в Одесі, 1888 р. - Сибірський універ­ситет у Томську. Зростала й кількість студентів в університетах: 4125 осіб -1865 р., 8045 - 1880 р, 12 804 - 1885 р., 16 294 - 1899 р. Навчалися в уш-

Росія в другій половині XIX ст.

верситетах переважно діти дворян (1880 р. - 46,6%, 1895 р. - 45,5% від за­гальної кількості студентів). Вступали сюди й сини священиків, але оскільки вони числилися серед найрадикальніших активістів, 1879 р. уряд обмежив прийом семінаристів (1880 р. - 24,1%, 1895 р. - 5%). їхні місця посіли сту­денти з небагатих міських станів (12% - 1880 р., 33,2% - 1895 р.). Зросла і кількість студентів із селян (2,9% - 1880 р., 6,8% - 1895 р.).

У Москві, Петербурзі, деяких великих містах було відкрито нові полі­технічні й технологічні інститути, однак вища технічна освіта розвивалася значно повільніше, ніж того вимагало життя пореформеної Росії. Напри­кінці XIX ст. у вищих технічних закладах навчалося понад 7 тис. студентів.

Незважаючи на здобутки в розвитку освіти, порівняно з провідними країнами світу Росія відставала. У Росії 1890 р. налічувалося 2 510 тис. уч­нів початкових і середніх шкіл (21 учень на тисячу осіб населення), тоді як у Німеччині - 7 100 тис. (156 учнів на тисячу осіб, дані за 1881 р.), у Фран­ції - 5 685 тис. (149 учнів на тисячу осіб), у США - 14 576 тис. (231 учень на тисячу осіб); кількість студентів університетів у Росії становила 12,5 тис, то­ді як у Німеччині - 28,4 тис, Франції - 19,6 тис, США - 60,1 тис.

Всеросійський перепис населення 1897 р. вперше виявив загальну кар­тину письменних у країні (сюди було віднесено осіб, які вміють читати ро­сійською або якоюсь іншою мовою). Загалом письменними були 27,7% насе­лення країни, серед чоловіків - 38,6%, серед жінок - 17%. У Великій Британії 1889 р. вміли читати і писати 91% чоловіків і 89% жінок у віці понад 20 ро­ків, у Німеччині - відповідно 97 і 95%, у Франції - 85 і 89%, у США - 88 і 85%. Середню і вищу освіту в Росії мали 1,5% населення. До початку XX ст. тільки дворянство і духовенство (2% всього населення Росії) досягло майже повної грамотності; інші прошарки населення за ступенем грамотності пе­ребували на рівні західноєвропейських країн XVII ст.

Преса і книговидання

У другій половині XIX ст. бурхливо розвивалися книговидавнича спра­ва і періодична преса. Якщо в середині 50-х років XIX ст. в Росії було 96 дру­карень і щорічно виходило майже 2 тис назв видань, то наприкінці XIX ст. кількість друкарень зросла до 1 300, а видань - до 10 700. Деякі видавці праг­нули надати своїй діяльності просвітницького напряму. Ф. Павленков вида­вав суспільно-політичну, наукову, художню, дитячу літературу. Особливо популярною була його серія "Жизнь замечательних людей", у якій вийшло 130 томів. І. Ситін починав з видання лубочних картинок, сонників, а зго­дом видавав букварі, календарі, художню і науково-популярну літературу -за дешевими цінами в розрахунку на масовий попит. Наприкінці XIX ст. дві видавничі фірми - Ф. Брокгауза (Лейпциг) та І. Єфрона (Петербург) - задума­ли здійснити в Росії видання німецької енциклопедії в перекладі російською мовою з вкрапленням місцевого матеріалу. А справа дійшла до створення самостійної російської енциклопедії: "Енциклопедичний словник" Брокгауза і Єфрона у 82 томах побачив світ у 1890-1907 роках і став найкращою ро­сійською енциклопедією.

Культура

від за-

оскільки

обмежив

юіли сту-

Зросла і

юві полі-

розвивалася

. Напри-

студентів.

провідними

тис. уч-

тоді як

Фран-

учень на

тис, то-

гьну кар-ггати ро-о насе-итанії 20 ро--88 і XX ст. майже ' пе-

спра-96 дру-XIX ст. праг-вида-бливо вийшло а зго-туру-ст. дві задума-російською створення кгауза ро-

Збільшувалася кількість періодичних видань, однак, якщо 1890 р. у Ро­сії видавали 667 найменувань газет і журналів, то у Великій Британії - 1 840, Франції - 4 100, Німеччині - 5 500, США - 15 392.

Основним видом періодичних видань були "товсті" журнали. В період підготовки і проведення реформ найпопулярнішим із них був "Современ-ник", наклад якого перевищував 7 тис. примірників. Після закриття "Совре-менника" (1866) естафету популярності перейняли "Отечественньїе записки", де публікували не тільки художні твори, а й гострі статті на суспільно-по­літичні теми. До початку 60-х років найвідомішим журналом ліберального напряму був "Русский вестник", який виходив у Москві за редакцією М. Кат-кова. Від 1862 р. журнал став одним з ідейних рупорів правого крила сус­пільної думки Росії. У Петербурзі 1866 р., після тривалої перерви, віднови­ли видання "Вестника Европьі", редактором якого понад сорок років був іс­торик М. Стасюлевич. Журнал став трибуною для публіцистів, письменників, професорів-науковців, тут тривали глибокі інтелектуальні дискусії з багатьох актуальних питань. А 1876 р. було засновано журнал "Русское богатство", який з 1879 р. набув народницького напряму. Ідейним керівником журналу став М. Михайловський.

Офіційним видавцем однієї з найдавніших російських газет "Санкт-Петербургских ведомостей" була Академія наук, яка здавала її в оренду при­ватним особам. Від 1863 і до 1875 р., коли орендарем газети був Є. Корш, вона набула ліберальної спрямованості. "Московские ведомости", після того, як їх 1862 р. очолив М. Катков, стали авангардом консервативних сил. На про­тивагу "Московским ведомостям" від 1863 р. в Москві виходили "Русские ведомости", які проповідували конституційні ідеї. Навколо газети групували­ся земські діячі та ліберальна професура.

Першою масовою російською газетою стала "Новое время", коли її 1875 р. очолив О. Суворін. Суворін не пробував робити політики, як Катков, а діяв як комерсант. "Новое время" не публікувало довгих трактатів і кри­тичних статей, але відзначалося оперативністю. На зламі ХІХ-ХХ ст. на­клад "Нового времени" досягав 50-60 тис. примірників. У середині 90-х років із ста щоденних газет до 30 виходили в Москві та Петербурзі, інші - у про­вінційних містах.

Наприкінці 1850-х років відновилася діяльність багатьох публічних бібліотек, закритих у попередні десятиліття, виникли безплатні народні біб-ліотеки-читальні, книжкові склади, земські бібліотеки. Від 1862 р. існує Пуб­лічна бібліотека в Москві (нині Російська державна бібліотека). Основу її фондів склало зібрання книг, рукописів, творів мистецтва Миколи Румянце-ва. У 1880 р. по всій Росії (без Польщі та Фінляндії) налічувалося 145 масових бібліотек з 1 млн книжок - по 0,01 книжки на особу, тоді як у США книжок у масових бібліотеках на особу було в 5 разів більше, ніж у Росії, у Німеччині -у 9 разів, у Великобританії - у 10 разів, у Франції - у 20 разів.

Росія в другій половині XIX ст.

3. Наука

Російські вчені та винахідники другої половини XIX ст. зробили ваго­мий внесок у світовий науково-технічний прогрес. Наука зосереджувалася в університетах. Тут виникли наукові школи, праці деяких професорів отрима­ли світове визнання. При університетах існували наукові товариства: Росій­ське математичне товариство, Російське фізико-хімічне товариство, Росій­ське технічне товариство, Російське історичне товариство. Всеросійські з'їзди вчених-природ о дослідників, лікарів, археологів, правників стали новою фор­мою наукового життя, сприяли обмінові досвідом, популяризації науки.

Особливо помітним був прогрес у природничих науках - математиці, фізиці, хімії, біології. У математиці стала відомою петербурзька школа на чо­лі з професором Пафнутієм Чебишевим (1821-1894), яка досліджувала проб­леми теорії чисел і теорії ймовірностей. Праці Чебишева започаткували роз­виток багатьох розділів математики й одержали широке визнання не тільки в Росії, а й за кордоном. З його школи вийшло багато талановитих матема­тиків, серед них Олександр Ляпунов (1857-1918), Софія Ковалевська (1850— 1891), яка здобула освіту в Німеччині і стала першою жінкою членом-корес-пондентом Петербурзької Академії наук.

Засновником нового напряму у фізиці - теорії магнетизму і фотоелек­тричних явищ - став професор Московського університету Олександр Сто-лєтов (1839-1896). З розвитком фізичної науки була тісно пов'язана низка технічних відкриттів. Павло Яблочков (1847-1894) винайшов дугову лампу ("свічка Яблочкова") і трансформатор, які мали велике значення для створен­ня першої системи електричного освітлення. Олександр Лодигін (1847-1923) винайшов електричну лампочку нажарювання. На засіданні Російського фі-зико-хімічного товариства 1895 р. Олександр Попов (1859-1905) виступив з доповіддю про використання електромагнітних хвиль при передачі сигналів. Громовідвід, який він продемонстрував, був, по суті, першою у світі прий­мальною радіостанцією. Наступними роками він створив досконаліші апа­рати, але його спроби налагодити радіозв'язок на військово-морському фло­ті наштовхнулися на скептицизм командування.

"Золотим віком" російської хімії називають 60-70-ті роки XIX ст. Олек­сандр Бутлеров (1828-1886), професор Казанського і Петербурзького універ­ситетів, створив теорію хімічної будови, згідно з якою властивості речовин визначає порядок зв'язків атомів у молекулах та їх взаємний вплив, синте­зував низку органічних сполук, підготував велику групу хіміків - так звану бутлеровську школу. Засновником російської школи фізичної хімії став Микола Бекетов (1827-1911), який відкрив новий спосіб відновлення мета­лів з їх окисів, заклав основи алюмінотерапії, організував першу в Росії тер­мохімічну лабораторію.

Професор і ректор Петербурзького університету Дмитро Менделєєв (1834-1907) відкрив 1869 р. закон, за яким хімічні та фізичні властивості елементів залежні від їх атомної ваги. Ще за життя вченого його головну

ваго-

валася в

отрима-

Росій-

Росій-

5'їзди

фор-

іатиці,

начо-

проб-

роз-

тільки

матема-

850-

-корес-

отоелек-

Сто-

низка

лампу

створен-

1923)

фі-

иступив з

сигналів.

прий-

апа-

фло-

Олек-універ-речовин синте-звану став мета-Росії тер-

Менделєєв властивості головну

Культура

працю "Основи хімії" було перевидано 8 разів і перекладено основними єв­ропейськими мовами. Менделєєв написав понад 500 наукових праць з різних напрямів науки - хімії, фізики, гідродинаміки, метрології, економіки, народ­ної освіти. Його обрали своїм почесним членом майже всі великі наукові уста­нови Європи та Америки.

Засновником російської фізіологічної школи був Іван Сєченов (1829-1905). Закінчивши медичний факультет Московського університету, він удос­коналювався у знаменитого німецького вченого Г. Гельмгольца. Повернув­шись до Росії, Сєченов очолив кафедру фізіології в петербурзькій Медико-хірургічній академії й організував фізіологічну лабораторію - одну з пер­ших у країні. В його основній праці "Рефлекси головного мозку" (1866) ви­кладено рефлекторну природу свідомої і підсвідомої діяльності, доведено, що в основі психічних явищ лежать фізіологічні процеси.

Одним із засновників порівняльної патології, еволюційної ембріології та імунології був професор Одеського університету Ілля Мечников (1845— 1916). Він організував першу в Росії бактеріологічну станцію, від 1888 р. пра­цював у Пастеровському інституті в Парижі, де створив свою наукову шко­лу. За дослідження проблем імунології та інфекційних захворювань 1908 р. І. Мечников отримав Нобелівську премію.

Професор Медико-хірургічної академії Сергій Боткін (1832-1889) на­писав численні праці з клініки та патогенезу захворювань серцево-судинної системи, інфекційних хвороб, анемії. Він заснував клініко-експериментальні лабораторії, де вперше в Росії було проведено дослідження з фармакології та експериментальної терапії. Багато років він очолював Товариство росій­ських лікарів, був членом 43 російських та закордонних установ, засновни­ком низки спеціальних медичних видань.

Петро Семенов-Тян-Шанський (1827-1914) здійснив чимало мандрі­вок у гори Середньої Азії, на Тянь-Шань. Він очолив Російське географічне товариство, став одним з організаторів й активних учасників проведення пер­шого Всеросійського перепису 1897 р. Під його керівництвом виходили ба­гатотомні статистичні та географічні видання про Росію: "Географічно-ста­тистичний словник Російської імперії" (1863-1885, в 5-ти томах); "Росія. Повний географічний опис нашої вітчизни" (1899-1914, в 30-ти томах).

Географ і мандрівник Микола Пржевальський (1839-1888) першу свою експедицію здійснив в Уссурійський край, потім його шлях проліг через важко доступні райони Центральної Азії. Під час чотирьох експедицій він упер­ше описав природу багатьох районів Монголії, Джунгарії, Тибету, відкрив багато хребтів і озер, зібрав цінні колекції рослин і тварин.

Українець з походження, етнограф Микола Миклухо-Маклай (1846-1888) перші свої мандрівки здійснив на Канарські острови і до Північної Африки. На початку 70-х років він відвідав кілька островів Тихого океану, вивчав по­бут місцевих народів, зокрема 16 місяців прожив серед папуасів на північ­но-східному березі Нової Гвінеї. Учений завоював довіру і любов місцевих

Росія в другій половині XIX ст.

жителів. Потім він мандрував Філіппінами, Індонезією, знову повертався до Нової Гвінеї. Дослідник зібрав багатий антропологічний та етнографічний матеріал, значну частину якого опублікували після його смерті.

У другій половині XIX ст. в Росії активно розвивалися історія, філо­софія, філологія, правознавство, статистичні та економічні дослідження. Істо­риків давно вже не влаштовувала багатотомна праця М. Карамзіна "Історія держави Російської". Було виявлено багато нових джерел, ускладнилися уяв­лення про історичний процес. Професор Московського університету Сергій Соловйов (1820-1879) бачив історичний прогрес у поступовому переході від родового ладу до державного. Відводячи державі вирішальну роль в історії, свій дослідницький інтерес Соловйов зосереджував на виникненні та ево­люції політичних і юридичних структур. Порівнюючи історичний розвиток Росії та інших країн Європи, Соловйов знаходив багато спільного в їхніх долях. Відзначав він і особливості історичного шляху Росії, які, на його дум­ку, полягали в її географічному розташуванні між Європою та Азією, у ви­мушеній багатовіковій боротьбі зі степовими кочівниками. Від 1851 р. істо­рик щорічно публікував томи "Історії Росії з найдавніших часів". У рік смерті вченого вийшов 29-й том "Історії", події в якому доведено до 1775 р.

Василь Ключевський (1841-1911) замінив свого вчителя, С. Соловйова, на кафедрі російської історії Московського університету. Він написав п'я­титомну працю "Курс російської історії", низку досліджень з історії станів у Росії, з історіографії та джерелознавства. Згідно з духом часу, Ключевсь­кий виявив великий інтерес до соціально-економічних питань. На відміну від представників "державної школи", Ключевський прагнув представити росій­ську історію як процес розвитку станів, відносини і роль яких змінювалися залежно від економічного й політичного розвитку країни. "У житті вченого і письменника, - говорив він, - головні біографічні факти - книжки, найваж­ливіші події - думки".

Микола Костомаров (1817-1885), активний діяч українського націо­нального руху, представляє народницький напрям в історіографії. Концеп­туальною основою історичного світогляду М. Костомарова було уявлення про багатовікову боротьбу на Русі двох першопочатків - демократичного, фе­деративно-вічевого та монархічного, заснованого на централізації і єдино­владді. Наукова спадщина М. Костомарова величезна. Він - автор фундамен­тальних праць з історії України та Росії, зокрема монографій "Богдан Хмельницький", "Руїна", "Мазепа" та інших, низки публіцистичних та етно­графічних праць.

Вагомим внеском у розвиток російської філології стало видання чоти­ритомного "Тлумачного словника" російської мови Володимира Даля (1801-1872), над яким він працював близько сорока років. Яків Грот (1812-1893) заклав норми російського правопису, які діяли до його реформи 1918 р. Олек­сій Шахматов (1864-1920) започаткував історичне вивчення російського мо­ви, редагував багатотомний "Словник російської мови".

сприяли

(1853-1

став

з історії

ником

ця як

учений

існування

інтересів

мого

галузі

ідейними

дицію

до синтезу

типів ф

го життя

його '

сягненнями

віку".

відобр

ціальної

тості,

уміння __

обставинах

генєв

1910).

були

ник

зламі

писки

образи

виявилися

Його

Зрілості

хологічних

додні

(1871)

роїв

ДЛЯ 5

Культура

). знову повертався до «їй та етнографічний о смерті.

іівалися історія, філо-чні дослідження. Істо-VI. Карамзіна "Історія ел, ускладнилися уяв-о університету Сергій гуповому переході від шальну роль в історії, іа виникненні та ево-! історичний розвиток ато спільного в їхніх 'осії, які, на його дум-юпою та Азією, у ви-ами. Від 1851 р. істо-их часів". У рік смерті ієно до 1775 р. чителя, С. Соловйова, ету. Він написав п'я-джень з історії станів ухом часу, Ключевсь-питань. На відміну від гув представити росій-зль яких змінювалися ш. "У житті вченого і ти - книжки, найваж-

ч українського націо-сторіографії. Концеп-іарова було уявлення - демократичного, фе-централізації і єдино-Зін - автор фундамен-монографій "Богдан бліцистичних та етно-

ії стало видання чоти-юдимира Даля (1801-ІківГрот (1812-1893) зеформи 1918 р. Олек-чення російського мо-

Розвиткові російської філософської думки другої половини XIX ст. сприяли праці Памфіла Юркевича (1826-1874) та Володимира Соловйова (1853-1900). Випускник Київської духовної академії, П. Юркевич 1861 р. став завідувачем кафедри філософії Московського університету, читав лекції з історії філософії, логіки, психології і педагогіки. П. Юркевич був прихиль­ником цілісного розуміння людського духу, відзначаючи особливу роль сер­ця як живого зосередження душі. Поряд з логічним розумом великої ваги учений надавав інтуїтивно-містичним компонентам пізнання і людського існування. Саме П. Юркевич мав особливий вплив на формування наукових інтересів випускника Московського університету В. Соловйова, сина відо­мого історика С. Соловйова. Поряд з інтенсивною науковою діяльністю в галузі філософії, В. Соловйов виступав і як публіцист у полеміці з різними ідейними напрямами тодішньої російської думки. В. Соловйов заклав тра­дицію російської метафізики всеєдності, передбачав і реалізовував тенденцію до синтезу філософської і богословської думки, раціонального і містичного типів філософування, західної і східної культурної традиції. Сенс людсько­го життя В. Соловйов бачив у здійсненні людиною, суспільством з різними його інститутами, людством загалом ідеї Добра.