Цивільно-правова відповідальність. Цивільний оборот може існувати та успішно розвиватися лише за умови, що всі його учасники належно виконуватимуть свої обов’язки

Цивільний оборот може існувати та успішно розвиватися лише за умови, що всі його учасники належно виконуватимуть свої обов’язки. Порушення цього правила безумовно завдає шкоди окремим громадянам, юридичним особам, групі осіб чи суспільству в цілому.

Одним із заходів впливу на особу, що посягнула на права чи інтереси інших учасників цивільного обороту, які охороняються законом, є цивільно-правова відповідальність. Вона полягає в тому, що на правопорушника покладається додатковий обов’язок, що тягне за собою певні майнові втрати, зменшення його майнової сфери. Так, постачальник, який не поставив продукцію у визначені терміни, поряд з основним обов’язком — виконати договір, набуває додаткового — сплатити неустойку (штраф) за прострочення поставки. Втрати у вигляді сплаченого ним штрафу нічим для нього не компенсуються. Орендодавець, який відмовився надавати приміщення, тобто порушив умови договору оренди, зобов’язаний виконати його — надати приміщення, а також відшкодувати збитки, які виникли в орендаря у зв’язку з такими діями. Відшкодування збитків у даному прикладі є тим додатковим обов’язком, який покладається на правопорушника.

У деяких випадках обов’язок, в якому полягає зміст цивільно-правової відповідальності, виникає не як додатковий, а лише замість невиконаного. Так, у разі вчинення дорожньо-транспортної пригоди, водій, що порушив правила дорожнього руху і завдав шкоди, наприклад, майну інших осіб, повинен відшкодувати її в повному обсязі. До вчинення правопорушення в нього існував обов’язок утримуватися від посягання на майно інших осіб, не завдавати шкоди. Оскільки цього обов’язку він не виконав і шкоду заподіяв, у нього виникає новий — відшкодувати її.

Отже, цивільно-правова відповідальність — це невигідні наслідки майнового характеру, що покладаються на особу, яка вчинила цивільне правопорушення, не виконала чи неналежно виконала зобов’язання або посягнула на абсолютні майнові чи особисті немайнові права чи блага інших осіб.

Цивільно-правова відповідальність має свою специфіку, яка виявляється насамперед в її функціях. Вважається, що цьому виду відповідальності притаманні такі функції, як виховна, попереджувальна, а також каральна. Однак провідна роль відведена компенсаційній функції, яка полягає в усуненні негативних наслідків, що виникли у потерпілого, відновлення його статусу за рахунок зменшення майнової сфери винної особи.

Якщо розглядати цивільно-правову відповідальність залежно від підстав її виникнення, то слід розрізняти договірну та недоговірну. Договірна — це відповідальність, яка настає в результаті порушення боржником своїх зобов’язань за договором, тобто у правовідносинах, які вже існують. Недоговірна — це відповідальність, яка виникає із заподіяння шкоди внаслідок правопорушення.

У цивільно-правовій відповідальності правопорушник (відповідач) йменується боржником, а потерпілий (той, кому завдано шкоди) — кредитором.

За обсягом цивільно-правову відповідальність поділяють на повну (шкода відшкодовується в повному обсязі); підвищену (відшкодовуються збитки та стягується неустойка понад збитки; існує в окремих видах правовідносин, наприклад за втрату цінних книг і т. ін.), а також обмежену (відшкодовується лише реальна шкода і не відшкодовується упущена вигода; застосовується лише в окремих випадках, наприклад у договорах перевезення і т. ін.).

Якщо у правовідносинах є кілька боржників, то може наставати дольова, солідарна або субсидіарна відповідальність. Дольова відповідальність означає, що кожен з боржників повинен виконати зобов’язання, відповідати за завдану шкоду у певній частці, яка визначається законом або договором. Якщо ж ці частки не визначені, то частка відповідальності кожного з боржників є рівною.

Солідарна відповідальність означає, що кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов’язання, спільного заподіяння неподільної шкоди і т. ін. Разом з тим, суд вправі за заявою потерпілого покласти на осіб, що спільно заподіяли шкоду, часткову відповідальність відповідно до ступеня їхньої вини.

У разі субсидіарної (додаткової) відповідальності існує основ­ний боржник, який зобов’язаний відшкодувати шкоду (виконати зобов’язання) у повному обсязі, та додатковий боржник. Останній залучається до відповідальності у разі, якщо майна основного боржника не вистачає для повного залагодження шкоди. Вимога про відшкодування шкоди спочатку пред’являється до основного боржника, і лише, якщо він не в змозі її виконати, звертається до додаткового. Субсидіарною є відповідальність батьків (усиновителів), піклувальників за шкоду, завдану неповнолітніми у віці від 14 до 18 років, відповідальність гаранта, поручителя тощо.

Цивільно-правова відповідальність настає за наявності передбачених законом умов — юридичних фактів, сукупність яких утворює склад цивільного правопорушення. Про них вже йшлося при розгляді зобов’язань із заподіяння шкоди. За загальним правилом це чотири умови: 1) протиправність дій боржника; 2) наявність шкоди майнової (збитків) чи немайнової; 3) наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою боржника і виникненням збитків; 4) вина боржника.

Протиправність поведінки означає, що вона суперечить нор­мам права і порушує суб’єктивні права інших учасників цивільних правовідносин. У договірних правовідносинах вона виражається у порушенні правила, згідно з яким зобов’язання повинні виконуватися належним чином. У недоговірних — у посяганні на особисті немайнові та (або) майнові права та інтереси інших осіб. Протиправність може виявлятися в активних діях (неякісне виконання роботи за договором підряду із істотними відступами від його умов; заподіяння тілесних ушкоджень громадянинові), або в бездіяльності (ненадання лікарем медичної допомоги громадянину, який її потребує; непоставка продукції у визначені договором терміни тощо).

Шкода являє собою втрати майнового (та/або немайнового) характеру, що є наслідком протиправної поведінки боржника. Майнова шкода, виражена в грошах, — це збитки. Збитки поділяють на реальну шкоду (витрати, зроблені кредитором для відновлення порушеного права, втрата чи пошкодження майна) та упущену вигоду (неодержані доходи — які кредитор одержав би, якби його право не було порушене).

Немайнова (моральна) шкода може бути однією з умов відповідальності у випадках виникнення недоговірної шкоди, визнання правочинів недійсними на основі недобросовісної поведін­ки однієї із сторін, посягання на особисті немайнові права і блага. Моральною шкодою вважаються втрати немайнового характеру, що виникли внаслідок фізичних чи моральних страждань особи, права чи блага якої порушено. Немайнова шкода юридичної особи виявляється у пошкодженні її ділової репутації. За загальним правилом відповідальність за заподіяння моральної шкоди настає лише за наявності вини її заподіювача.

Цивільно-правова відповідальність настає лише за умови, якщо протиправна поведінка є необхідною, основною і безпосередньою причиною виникнення збитків, тобто наявний причинний зв’язок між конкретними діями (бездіяльністю) боржника і шкодою.

Виною вважається психічне ставлення особи до вчиненої нею протиправної дії. У цивільно-правовій відповідальності також розрізняють вину у формі умислу та у формі необережності. Однак форма вини боржника не може впливати на обсяг цивільно-правової відповідальності, який визначається межами об’єктив­ної шкоди.

У передбачених законом чи договором випадках цивільно-правова відповідальність може наставати й без вини: за шкоду, заподіяну громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду; за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, і т. ін.

Та все ж за загальним правилом для покладення на особу цивільно-правової відповідальності наявність усіх перелічених умов є обов’язковою. За відсутності однієї або кількох умов відповідальності вона не може бути застосована. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов’язання.

За певних обставин боржник може бути звільнений від відповідальності за невиконання (неналежне виконання) зобов’язань. Так, бор­жник не несе відповідальності, якщо належне виконання зо-
бов’язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили. Непереборна сила — це надзвичайні і невідворотні за даних умов обставини чи події (повінь, землетрус, раптовий ураган, а також явища соціального характеру — страйки тощо; прийняття компетентними органами держави актів, що забороняють чи призупиняють вчинення певних угод, операцій і т. ін.). Не настає цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди (невиконання зобов’язання) в результаті випадку — обставин, в яких немає вини сторін, та можливість настання яких боржник не міг і не повинен був передбачити.

Разом з тим не є непереборною силою чи випадком недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов’язань товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

У цивільному праві встановлено принцип презумпції вини бор­жника (заподіювача шкоди): він вважається винним, поки не
доведе що неналежне виконання зобов’язання (шкода) виникло не з його вини. Тобто, вина припускається, обов’язок доведення протилежного покладається на самого заподіювача шкоди. Щодо договірних правовідносин, відповідно до положень ЦКУ відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов’язання.

Обсяг відповідальності, як уже зазначалося, залежить від завданих кредиторові збитків. Розмір цих збитків, а отже і розмір відшкодування, яке належить стягнути з винної особи, повинен обґрунтувати й довести кредитор (потерпілий). Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора, у місці, де зобов’язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день пред’явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

Досить складним є обчислення неодержаних доходів (упущеної вигоди), оскільки це збитки, які реально не мали місця; вони тільки ймовірні. Фактично, це лише припущення кредитора про доходи, які б він міг отримати у разі належного виконання зобов’язання. Тому згідно із законом при визначенні неодержаних доходів враховуються заходи, вжиті кредитором для їх одержання. Наприклад, придбання певного обладнання для переробки продукції, яку повинен поставити боржник, оренда приміщень для зберігання (чи переробки) продукції і т. ін.

Якщо за порушення зобов’язання (договору) встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків. Однак договором може бути передбачена можливість відшкодувати збитки лише у тій частині, в якій вони не покриті неустойкою, або ж стягнути тільки неустойку без права на відшкодування збитків, або можливість за вибором кредитора стягнути неустойку чи відшкодування збитків.

Особливі правила встановлені в ЦКУ на випадок невиконання грошового зобов’язання, під яким слід розуміти неправомірне утримання грошових коштів, ухилення від їх повернення, інше прострочення в їх сплаті і т. ін. У разі невиконання у встановлені терміни грошового зобов’язання боржник на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також неустойку у розмірі 3 % від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або спеціальним законом.

Щодо моральної шкоди, то згідно зі ст. 23 ЦКУ вона відшкодовується грішми або іншим майном, як правило, у формі одноразової виплати. Розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних і душев­них страждань потерпілого, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини заподіювача шкоди, у випадках, коли вона є підставою відшкодування. При визначенні розміру шкоди враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, і не пов’язана із сумою цього відшкодування.

На практиці часом виникають ситуації, коли у виникненні шкоди є вина обох сторін: потерпілий (кредитор) своєю поведінкою спричиняє виникнення шкоди або ж хоча б збільшення її розміру. Такі обставини обов’язково враховуються судом при визначенні розміру цивільно-правової відповідальності. Якщо вина кредитора (потерпілого) виявляється у формі необережності, то суд з урахуванням цього може відповідно до ступеня вини зменшити розмір відповідальності, тобто застосувати так звану змішану відповідальність. Якщо шкода виникла виключно в результаті навмисних дій кредитора, то суд звільняє її заподіювача від відповідальності.

Цивільне законодавство, зокрема Цивільний кодекс України, встановлює загальні положення щодо цивільно-правової відповідальності. Разом з тим у правових нормах, що регулюють окремі види зобов’язань, розміщені й спеціальні умови цивільно-правової відповідальності в конкретних життєвих ситуаціях, у разі недостатності яких застосовуються загальні правила.

Цивільно-правова відповідальність. Цивільний оборот може існувати та успішно розвиватися лише за умови, що всі його учасники належно виконуватимуть свої обов’язки - student2.ru § 22. Загальна характеристика

Спадкового права України

Спадкове право — сукупність цивільно-правових норм, які встановлюють порядок переходу прав та обов’язків померлої особи по праву спадкування.

Власник, після смерті якого залишилось майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називаються спадкоємцями.

Майно, що залишилось після смерті його власника, називається спадковим майном, або спадщиною. Слід зауважити, що спадщина складається з прав i обов’язків спадкодавця, тобто до складу спадщини входять i його борги (невиконані зобов’язання, неоплачені кредити тощо), якщо вони у нього були на день смерті. Спадкоємець має право приймати таку спадщину чи відмовитися від неї. Не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов’язки особи як кредитора або боржника.

Спадщина відкривається тільки після смерті громадян (фізичних осіб). Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Тому спадкодавцями можуть бути тільки громадяни, а спадкоємцями можуть бути як фізичні, так i юридичні особи. Спадкування між живими не буває.

Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим — день набуття законної сили рішенням суду про це.

Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, — місцезнаходження майна або його основної частини.

Нормами цивільного права встановлюються дві підстави спад­кування: за законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування i за заповітом, i за законом (наприклад, частина майна спад­кодавцем заповідана, а друга частина успадковується за законом).

Спадкоємство за законом має місце в таких випадках, коли:заповіту немає; заповіт визнано недійсним; спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовились прийняти її.

Спадкодавцями як по закону, так і по заповіту можуть бути тільки громадяни, а не юридичні особи.

Спадкоємцями можуть бути громадяни, юридичні особи та держава. Суб’єктивне право на спадщину в спадкоємців виникає в разі смерті спадкодавця або визнання його в установлюваному порядку померлим. До громадян як спадкоємців належать особи, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при житті i народжені після його смерті. Громадяни i держава можуть бути спадкоємцями як за заповітом, так i за законом. Юридичні особи можуть бути спадкоємцями тільки за заповітом. Спадкоємцями можуть бути також іноземні громадяни i особи без громадянства.

Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом або жоден зі спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Цивільне законодавство встановлює суворі обмеження відносно спадкоємців. Зокрема, усуваються від спадщини особи, які: 1) умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя; 2) умисно перешкоджали спадкоємцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих або в інших осіб, або ж сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині; 3) батьки після дітей, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, та їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини; 4) батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання покладених на них за законом обов’язків щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

Крім того, не мають права на спадкування за законом один після одного особи, шлюб між якими визнаний недійсним. Особа також може бути усунута від права на спадкування за законом відповідно до рішення суду, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, важку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Згідно з чинним законодавством в Україні встановлено п’ять черг спадкоємців.

У першу чергу право на спадкування за законом одержують діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом одержують рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом одержують рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом одержують особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менше п’яти років до часу відкриття спадщини.

У п’яту чергу право на спадкування за законом одержують інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі наступного ступеня споріднення усувають від спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. У зазначену чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. При цьому утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менше п’яти років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним засобом для життя.

Слід мати на увазі, що кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених чинним цивільним законодавством. Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченою угодою заінтересованих спадкоємців, укладеною після відкриття спадщини. Крім того, за рішенням суду особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка закликає до спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

У разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з одного боку, та усиновлювач і його родичі — з іншого, прирівнюються до родичів за походженням.

Цивільний кодекс України встановлює право на обов’язкову частку в спадщині. Зокрема, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка). До обов’язкової частки зараховуються вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов’язкову частку, а також вартість інших речей і майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перейшла до нього і перевищує обов’язкову частку.

Порядок укладання та посвідчення заповіту регламентується чинним законодавством, згідно з яким кожен дієздатний громадянин може особисто розпоряджатись своїм майном на випадок смерті. До заповіту Цивільний кодекс України встановлює відповідні вимоги. Оскільки заповіт — це не договір, а односторонній правочин, за яким права i обов’язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача, тому до заповіту встанов­люються такі ж умови його дійсності, як до будь-якого договору, а саме: заповіт має бути складений тільки дієздатною особою; заповіт повинен бути складений у формі, що визначена законом; зміст заповіту повинен відповідати вимогам чинного законо-
давства.

Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі, де зазначаються місце і час його укладення. Заповіт повинен бути власноручно підписаним і нотаріально посвідченим. Якщо спадкодавець у зв’язку з фізичними недоліками не може власноручно підписати заповіт, то за його дорученням заповіт може бути підписано іншою особою, при цьому робиться помітка про причини, через які громадянин не зміг сам зробити підпис. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої він зроблений. Заповіт повинен бути укладений так, щоб розпорядження спадкодавця не викликало незрозумілостей чи суперечок після відкриття спадщини.

Крім того, згідно з чинним цивільним законодавством важливе місце у вирішенні питань щодо спадкування майна належить спадковому договору, відповідно до якого сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача), взамін чого стає власником майна відчужувача у разі його смерті. Сторонами у спадковому договорі є відчужувач (подружжя, один з подружжя або інша особа) та набувач — фізична або юридична особа.

Зазначений вид договору має складатися у письмовій формі та посвідчуватися нотаріусом. Набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний до вчинення будь-яких дій майнового чи немайнового характеру як до відкриття, так і після відкриття спадщини.

На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження. У зв’язку з цим заповіт, який відчужувач склав щодо майна, зазначеного у спадковому договорі, є повністю або частково недійсним. Відчужувач має право призначити особу, яка здійснюватиме контроль за виконанням спадкового договору після його смерті, а у разі її відсутності — контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Спадковий договір може бути розірвано судом: 1) на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень; 2) на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

Після відкриття спадщини державна нотаріальна контора за місцем її відкриття або за місцем знаходження спадкового майна, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідні органи місцевого самоврядування вживає заходів з охорони спадкового майна, коли це потрібно в інтересах держави, спадкоємців, вiдказоодержувачiв або кредиторів.

Спадкоємцям, які прийняли належну їм за заповітом чи законом спадщину, державна нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини оформлює свідоцтво про право на спадщину, яке видає спадкоємцям після закінчення шестимісячного терміну від дня відкриття спадщини.

Цивільно-правова відповідальність. Цивільний оборот може існувати та успішно розвиватися лише за умови, що всі його учасники належно виконуватимуть свої обов’язки - student2.ru § 23. Право інтелектуальної

Власності в Україні

Право інтелектуальної власності — це право особи на результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти, визначені чинним законодавством України. Воно є недоторканним: ніхто не може бути позбавлений цього права чи обмежений в його здійсненні, крім випадків та у порядку, встановлених законом.

До об’єктів права інтелектуальної власності зокрема належать: літературні та художні твори у сфері літератури, науки та мистецтва; виконання; фонограми, відеограми і передачі (програми) організацій мовлення; комп’ютерні програми, компіляції даних (бази даних); винаходи, корисні моделі, промислові зразки; наукові відкриття; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; позначення: комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення тощо; нерозголошувана інформація (комерційна таємниця). Крім того, до об’єктів права інтелектуальної власності належить захист від недобросовісної конкуренції.

Суб’єктами права інтелектуальної власності є творець об’єкта права інтелектуальної власності (автор, винахідник тощо), тобто фізична особа, та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права на об’єкти права інтелектуальної власності відповідно до чинного законодавства або договору. Якщо об’єкт права інтелектуальної власності створений у результаті інтелектуальної, творчої діяльності кількох фізичних осіб, вони є його співавторами.

Право інтелектуальної власностіскладають дві групи прав суб’єкта: 1) особисті немайнові права: право на визнання творцем (автором, винахідником тощо); право зазначати чи не зазначати, дозволяти зазначати чи не дозволяти зазначати своє ім’я (псевдонім) при використанні об’єкта права інтелектуальної власності; інші особисті немайнові права; 2) майнові права: право на використання об’єкта права інтелектуальної власності; право перешкоджати (забороняти) використанню об’єкта права інтелектуальної власності; право на розпорядження правом інтелектуальної власності; інші майнові права.

Право інтелектуальної власності виникає (набувається) з підстав, які встановлені чинним законодавством або договором.

Права на об’єкт права інтелектуальної власності можуть бути створені у зв’язку з виконанням трудових (службових) обов’язків або дорученням роботодавця та за договором замовлення.

Наукова діяльність, література і мистецтво є основними напрямами духовної творчості народу. Результати цих видів творчої діяльності є предметом правового регулювання авторського права, яке являє собою сукупність правових норм, спрямованих на регулювання відносин, що виникають внаслідок створення і використання творів літератури, мистецтва та науки. Законодавством України охороняються особисті немайнові і майнові права авторів та їх правонаступників, пов’язані із створенням та використанням зазначених творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), і права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення (суміжні права).

Відносини, що складаються у зв’язку із створенням і використанням об’єктів авторського права і суміжних прав, регулюються Цивільним кодексом України, Законом України «Про авторське право і суміжні права» та іншими законодавчими актами України.

Чинним законодавством України охороняються твори у галузі науки, літератури і мистецтва. Зокрема, до них слід віднести такі літературні та художні твори: книги, брошури та інші письмові твори; лекції, промови, проповіді та інші усні твори; драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні, інші сценічні твори; музичні твори з текстом або без тексту; аудіовізуальні твори; малюнки, твори живопису, архітектури, скульптури, графіки і літографії; фотографічні твори; твори ужиткового мистецтва; ілюстрації, географічні карти, плани, ескізи і пластичні твори, що стосуються географії, топографії, архітектури або наук; переклади, адаптації, музичне аранжування та інші переробки літературних або художніх творів; збірники творів за умови, що вони є результатом інтелектуальної діяльності за добором, координацією або упорядкуванням змісту; комп’ютерні програми; компіляції даних (бази даних) та інші твори.

Зазначені твори є об’єктом авторського права незалежно від їх завершеності, призначення, жанру, змісту, обсягу, мети, а також способу і форми випуску в світ.

Авторське право не поширюється на ідеї, процеси, методи діяльності або математичні концепції. Крім того, об’єктами авторського права не можуть бути: офіційні документи (закони, укази, постанови, рішення тощо), а також їх офіційні переклади; державні та інші офіційні символи і знаки (прапори, герби, ордени, грошові знаки тощо), затверджені державними органами; твори народної творчості; повідомлення про новини дня або повідомлення про поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації, та інші результати інтелектуальної, творчої діяльності, встановлені законом.

Авторське право виникає за фактом створення твору і не потребує виконання будь-яких формальностей.

Первинним суб’єктом авторського права є автор, тобто фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або примірнику твору, якщо інше не встановлено судом (презумпція авторства), а також інші фізичні і (або) юридичні особи, які набули майнових прав на об’єкти авторського права відповідно до закону або договору.

Автору належать відповідні особисті немайнові та майнові права.

До особистих немайнових прав автора належать права: вимагати визнання свого авторства, зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору, якщо це практично можливо; забороняти зазначення свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитися анонімом; обирати псевдонім у зв’язку з використанням твору; право на недоторканність твору та інші права, встановлені законом.

Майнові права автора характеризуються його можливістю щодо використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом, у зв’язку з чим він має право на плату за його використання. При цьому автор має виключне право дозволити використання твору іншій особі або заборонити використання твору взагалі, чи заборонити його використання певним способом або певною особою.

Автор має виключне право дозволяти або забороняти використання твору іншими особами у випадках: відтворення твору; публічного виконання і публічного сповіщення твору; публічної демонстрації і публічного показу твору; будь-якого повторного оприлюднення твору організацією, яка не здійснювала першого оприлюднення; перекладу твору; переробки, адаптації, аранжування та інші подібних змін твору; включення твору складовою до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій тощо; розповсюдження оригіналів творів та їх примірників шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або здавання в оренду (прокат) або передачу примірників твору до їх першого продажу; надання необмеженому колу осіб можливості ознайомитися з твором з будь-якого місця і у будь-який час; здавання в оренду (прокат) після першого продажу або відчуження іншим способом оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп’ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або в іншій формі, яку зчитує комп’ютер; імпорт примірників творів з метою розповсюдження; використання твору іншим способом у випадках, встановлених законом.

Без згоди автора твір може бути використано іншою особою: як цитата з опублікованого твору в обсязі, виправданому поставленою метою; як короткий уривок з виступу або твору для включення їх до фонограми (відеограми) або програми мовлення; для відтворення у пресі, публічного виконання чи публічного сповіщення попередньо опублікованих у газетах або журналах статей з поточних економічних, політичних та соціальних питань чи публічно сповіщених творів такого ж характеру у випадках, коли право на таке відтворення, публічне сповіщення або інше публічне повідомлення спеціально не заборонено автором; для відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії; публічного сповіщення або іншого публічного повідомлення творів, побачених або почутих під час перебігу таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою; для відтворення у каталогах твору, виставленого на виставці, аукціоні, ярмарку або у колекції, зібраній для публічного показу; для видання рельєфно-крапковим шрифтом оприлюднених творів; для відтворення творів для судового та адміністративного провадження в обсязі, виправданому цієї метою; для публічного виконання музичних творів під час офіційних і релігійних обрядових церемоній, в обсязі, виправданому характером таких церемоній; для відтворення з інформаційною метою у газетах та інших періодичних виданнях, передачах в ефір або іншому публічному сповіщенні публічно виголошених промов лекцій, звернень, доповідей тощо в обсязі, виправданому поставленою метою в інших випадках, встановлених законом.

При цьому особа, яка використовує твір, зобов’язана зазначити ім’я його автора та джерело запозичення.

Випущеним у світ є твір, який за згодою автора опублікуваний, оголошений, публічно показаний або випущений за допомогою інших засобів.

У разі смерті автора недоторканність твору охороняється його спадкоємцями.

Авторське право в автора твору триває пожиттєво. У разі, якщо твір був створений кількома особами, авторське право на нього триває до смерті останнього співавтора. Після смерті автора або останнього співавтора майнові авторські права є чинними протягом 70 років. Твір, щодо якого закінчився строк чинності авторського права, стає надбанням суспільства і може бути вільно безоплатно використаний будь-ким, з дотриманням вимоги про зазначення авторства особи та забезпечення недоторканності твору.

Об’єктами суміжних прав незалежно від призначення, змісту, оцінки, способу і форми вираження, є виконання, фонограми, відеограми та передачі (програми) організацій мовлення.

До первинних суб’єктів суміжних прав належать виконавці, виробники фонограм, виробники відеограм, організації мовлення, а також інші особи, які набули їх відповідно до закону або договору. Вони можуть доручити здійснення своїх майнових прав іншій фізичній або юридичній особі, у тому числі організаціям колективного управління майновими правами, порядок створення та діяльність яких встановлюється чинним законодавством.

Підставами виникнення суміжних прав можуть бути: виконання твору; фіксація фонограми, відеограми; оприлюднення передачі (програми) мовлення. Особливості особистих немайнових прав осіб, які володіють суміжними правами, та особливості їх здійснення встановлюються законом. Строк їх чинності триває протягом 50 календарних років, відраховуючи з першого січня року, наступного за тим, в якому відбулися зазначені факти.

Серед інших прав інтелектуальної власності слід відмітити такі: право на винахід, корисну модель і промисловий зразок; право на наукове відкриття; право на компонування (топографію) інтегральної мікросхеми; право на раціоналізаторську пропозицію; право на сорт рослин і породу тварин; право на комерційне (фірмове) найменування; право на торговельну марку (знак для товарів і послуг); право на географічне зазначення; право на конфіденційну інформацію (комерційну таємницю).

Особа може використовувати об’єкт права інтелектуальної власності, яке їй належить, на власний розсуд за умови, що його використання не повинно завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства. При цьому особа, якій належать майнові права на об’єкт права інтелектуальної власності, має право розпоряджатися ними шляхом передачі (повністю або частково на підставі договору) або надання дозволу на їх використання (ліцензії на підставі ліцензійного договору) іншій особі. Право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам спільно, здійснюється відповідно до угоди між ними, а за відсутності такої, — спір вирішується судом.

Право інтелектуальної власності є чинним протягом строку, встановленого чинним законодавством. При цьому особисті немайнові права на об’єкти права інтелектуальної власності охороняються безстроково.

Порушення права інтелектуальної власності, в тому числі невизнання цього права чи посягання на нього, є підставою для юридичної відповідальності особи, яка його порушила. Зазначене право може захищатися у судовому порядку. Зокрема, суд може ухвалити рішення про вилучення з комерційного обігу без відшкодування вартості товарів, які були виготовлені або введені в комерційний обіг у результаті неправомірного використання права інтелектуальної власності. Такі товари передаються у розпорядження особи, права якої порушені. Крім того, суд може постановити рішення про вилучення з комерційного обігу матеріалів (обладнання), які були використані для виготовлення цих товарів. При цьому особа, право інтелектуальної власності якої порушене, має право, замість відшкодування збитків, у тому числі і упущеної вигоди, вимагати виплати їй адекватної грошової компенсації особою, яка вчинила протиправну поведінку. Суд визначає розмір такої компенсації з урахуванням форми вини особи, яка порушила право, та інших обставин, які мають істотне значення.

Якщо в результаті порушення права інтелектуальної власності особа одержала прибуток, він має бути повністю переданий особі, чиє право порушене. За рішенням суду частина прибутку може бути залишена особі, яка вчинила таке правопорушення, з урахуванням витрат, які вона понесла.

[1] Див. також: Цивільне право України. Підручник. — Кн. 2. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — С. 455.

[2] Див.: Зобов’язальне право: Теорія і практика / За ред. О. В. Дзери. — К., 1998. — С. 845.

[3] Там само. — С. 846.

Наши рекомендации