Політика на Далекому Сході й у Тихому океані 5 страница

Підвалини української національної історіографії було закладено істо­ричними працями Миколи Костомарова, Володимира Антоновича та його учнів. Вагомий внесок в українське мовознавство зробили Олександр Потеб­ня (1835-1891), Борис Грінченко (1863-1910), Агатангел Кримський (1871-1942). Реорганізоване у Львові 1892 р. Наукове товариство імені Шевченка, особливо з приходом до його керівництва 1894 р. історика Михайла Грушев-ського (1866-1934), перетворилося на модерну дослідницьку наукову інсти­туцію. У Львові 1898 р. розпочалося видання багатотомної "Історії України-Руси" М. Грушевського. В основу цієї праці вчений поклав нову схему історії українського народу, яка ґрунтувалася на окремішності українців від росіян, доводила, що українці як етнос мають інше історичне коріння, ніж росіяни. Наукова праця, організаторські здібності, участь у суспільно-полі­тичному житті Східної Галичини досить швидко вивели М. Грушевського на роль лідера та ідеолога українського національного руху.

Євреї. За переписом 1897 р., у Російській імперії проживало майже 5,1 млн євреїв (4,03% населення країни), більшість яких мешкала в містах і містечках межі осілості. Євреї були найбільшою групою міського населення в Білорусі, Литві, Бессарабії, на Правобережній Україні. Євреї мали другий після вірмен відсоток міської верхівки купців і почесних громадян. Понад 70% єврейського населення було задіяно в промисловості, торгівлі та бан­ківсько-кредитній справі.

Епоха реформ Олександра II сприятливо вплинула на становище єв­реїв у Росії. Якщо в Царстві Польському рівноправність євреїв було проголо-

Національне питання та національні рухи

шено 1862 р., то на іншій території Росії практикувався компроміс, пов'яза­ний з поетапною емансипацією, з пом'якшенням, але не повним усуненням дискримінації. Було скасовано рекрутську повинність (1856), а потім і по­в'язаний з нею особливий податок (1863). Єврейські купці 1-ї гільдії (1859), особи, які мали академічне звання або вчений ступінь (а від 1861 р. - всі випускники університетів), цехові ремісники (1865), а від 1879 р. всі випуск­ники вищих навчальних закладів одержали право на поселення поза межею осілості. Було також послаблено обмеження, що торкалися євреїв, які про­живали в сільській місцевості. їм повернули право на оренду землі (1859) і торгівлю алкогольними напоями (1861).

Ці закони підвищили вагу євреїв-підприємців в економічному розвит­ку Росії, особливо у фінансовій сфері. У Петербурзі 1859 р. виник банкірсь­кий дім "І. С. Гінцбург", перший, відкритий євреєм за межами смуги осілості. Серед великих підприємців виділялися фінансисти і залізничні магнати брати Полякові, банкіри Є. Ашкеназі, І. Вавельберг, А. Варшавський, цукрозавод-чики Бродські, Зайцеви та ін. До початку 80-х років у губерніях смуги осілості євреям належало від 32 до 76% винокурних заводів, а на Правобереж­ній Україні вже 1872 р. євреї тримали в оренді 89% усіх винокурних заводів; їм належала чверть усіх цукрових заводів і третина акціонерних цукрових то­вариств. Частка євреїв 1878 р. у зерновому експорті становила 60% і щороку зростала, як і в торгівлі лісом. Збільшувалася також кількість єврейських уч­нів у гімназіях (1865 р. - 3,3%, 1870 р. - 5,6%, 1877 р. - 10%, 1881 р. - 12,3%, але потім стала спадати), в університетах, серед наукової і творчої інтелігенції. Особливу роль євреї відігравали в російській адвокатурі. По Петербурзькому судовому округу 1888 р. вони становили 21% усіх присяжних повірених і 39% помічників присяжних повірених.

На 1870-ті роки припадає початок активної участі євреїв у російсько­му революційному русі. Якщо у 1871-1873 роках частка євреїв, які прохо­дили за політичними справами, становила від 4 до 5%, то на кінець 1880-х вони становили від 35 до 40% революціонерів. Євреї - учасники народниць­кого руху - пов'язували свої інтереси, як і їх російські колеги, з інтересами російських селян і робітників. Спроби створити революційні організації се­ред євреїв були поодинокі.

Переломним в історії російського єврейства став 1881 р. Погроми, які розпочалися на півдні та південному заході імперії у квітні того року, три­вали до 1884 р. У ході погромів майже 40 єврейських жінок і чоловіків було вбито (інші джерела називають 6-7 смертей), набагато більше - поранено, а сотні єврейських крамниць і будинків - пограбовано і зруйновано. В погро­мах основними учасниками були російські міські низи, робітники, які пра­цювали на будівництві залізниць, поденники. З міст, де переважало російське населення, погроми перекинулися на сільську місцевість, де в них взяли участь й українські селяни. Уряд, з одного боку, уживав заходів для припинення

Росія в другій половині XIX ст.

погромів, а з іншого - поклав частину відповідальності за них на самих єв­реїв, твердячи, що погроми є наслідком "ненормальних стосунків між корін­ним населенням деяких губерній і євреями", іншими словами - результатом "експлуатації" євреями корінного населення.

Для уряду погроми 1881 р. стали приводом до жорсткішої політики стосовно євреїв. "Тимчасові правила" від 3 травня 1882 р. забороняли євреям поселятися і мати право на володіння чи користування нерухомим майном поза містами і містечками, тобто в сільській місцевості*, а також торгувати в неділю і в християнські свята. Це положення було поширено і на Царство Польське.

У 1887 р. встановлено кількісну квоту для євреїв, які вступали в гім­назії й у вищі навчальні заклади: в районах межі осілості євреї могли ста­новити до 10%, в інших районах - до 5%, у Петербурзі та Москві - до 3% учнів і студентів. У смузі осілості євреї домінували на деяких факультетах університетів: 1886 р. на медичному факультеті Харківського університету частка євреїв становила 41,2%, на медичному та юридичному Одеського уні­верситету - відповідно 30,7 і 41,2%о. Проте квотування мало винятки: не по­ширювалось на жіночі гімназії, на приватні навчальні заклади, на комерцій­ні училища (відсоток євреїв у багатьох із них становив 50 і вище); більшість екстернів у російських гімназіях були євреями. Навчальні заклади єврей­ською мовою не обмежувались узагалі. На 1897 р. рівень письменності єв­реїв становив 50%; деякі дослідники припускають, що частка письменних євреїв була вищою.

Одним із найважливіших чинників у житті євреїв Російської імперії після 1881 р. стала еміграція. До 1914 р. майже 2 млн євреїв виїхали з Росій­ської імперії, переважно до США. Невелика частина виїжджала до Палести­ни, а також Аргентини, європейських країн, Південної Африки.

Реформи 1860-1870-х років та зміна урядової політики наступними десятиліттями вплинули на розвиток єврейського руху в Росії, що був розколотий на кілька угруповань. Більшість єврейської спільноти перебува­ла під упливом традиціоналістських сил, які прагнули ізолювати єврейську ідентичність від російських реформ й освіти. Частина єврейської інтелігенції стала опорою і носієм національного руху, що перебував під сильним ро­сійським упливом. За підтримки багатіїв Є. Гінцбурга і А. Бродського 1864 р. виникло Товариство поширення освіти серед євреїв Росії. Одеський журнал "Рассвет" (1859-1861) започаткував єврейську періодичну пресу російською мовою. Від кінця 1870-х років центр єврейського інтелектуального і куль­турного життя перемістився з Одеси до Петербурга. Органом петербурзької єврейської інтелігенції став журнал "Рассвет" (1879-1883). У 80-х роках

* У селах проживала третина всього єврейського населення межі осілості; всі, хто там проживав до 3 травня 1882 р., не виселялися.

Націош

XIX ст. С. Бершадський фії з історії євреїв у Росі фічна комісія (від 190^ яка координувала вивчеі редакцією С. Дубнова ви видання 16-томної Євреї го народу".

Проте серед єврей

перетворення євреїв на р

ленскін ще наприкінці <

сивного націоналізму": <

ховною нацією"; потріб

може зберегтися тільки :

ліні 1882 р. одеський ліі

шуру "Автоемансипашя

для євреїв є набуття вла

палестинофілів - Ховев

землю предків. Та пале

російських євреїв. Одна*

від 1889 р. писав іврите

Згодом він створив орг;

сіоністської діяльності

брошура якого "Єврейа

в'язання єврейського гаг

ком політичного сіонізм

Поряд із головнії:

утворення єврейської н:

ші течії сіонізму: предс

національно-культурній

течія шукала союзу і Щ

Сіону", утворена 1899 р

Загальний єврейський \

Утворений 1897 р. на н

частину соціал-демокра

налістську спрямованіс

національного руху. Бу

турної автономії для єв

Утім ті цілі відхилила ]

тимчасового виходу Бу

тів, відбувся загальний

чайно, зауважив російс

Національне питання та національні рухи

XIX ст. С. Бершадський та С. Дубнов опублікували перші статті та моногра­фії з історії євреїв у Росії, 1891 р. запрацювала Єврейська історико-етногра-фічна комісія (від 1908 р. - Єврейське історико-етнографічне товариство), яка координувала вивчення історії та етнографії євреїв у Росії та Польщі. За редакцією С. Дубнова виходив журнал "Еврейская старина". Було розпочато видання 16-томної Єврейської енциклопедії та 15-томної "Історії єврейсько­го народу".

Проте серед єврейської інтелігенції зазвучали тривожні голоси проти перетворення євреїв на російських патріотів. Публіцист і белетрист П. Смо-ленскін ще наприкінці 60-х років висунув доктрину "єврейського прогре­сивного націоналізму": євреї, позбавлені своєї території, є особливою, "ду­ховною нацією"; потрібно розвивати свою мову, бо національна культура може зберегтися тільки за допомогою давньоєврейської мови (їдиш). У Бер­ліні 1882 р. одеський лікар і громадський діяч Л. Пінскер опублікував бро­шуру "Автоемансипація", в якій дійшов висновку, що найкращим виходом для євреїв є набуття власної території. Ця ідея привела до виникнення руху палестинофілів - Ховевей Ціон, переселення до Палестини, повернення на землю предків. Та палестинофільство не мало особливої підтримки серед російських євреїв. Однак до цього руху належав публіцист У. Гінцберг, який від 1889 р. писав івритом під псевдонімом - Ахад-Гаам ("один із народу"). Згодом він створив організацію "Сини Мойсея", що підготувала грунт для сіоністської діяльності Т. Герцля, віденського письменника і драматурга, брошура якого "Єврейська держава" (де наголошено, що єдине можливе роз­в'язання єврейського питання - окрема єврейська держава) вважається почат­ком політичного сіонізму.

Поряд із головним напрямом політичного сіонізму, який прагнув до утворення єврейської національної держави в Палестині, сформувалися ін­ші течії сіонізму: представники однієї з них концентрували свої зусилля на національно-культурній консолідації євреїв всередині груп-діаспор; інша течія шукала союзу і поєднання сіонізму з соціалізмом (партія "Робітники Сіону", утворена 1899 р.). У конкуренцію з політичним сіонізмом вступив Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії (Бунд). Утворений 1897 р. на нелегальному з'їзді у Вільно, Бунд розглядав себе як частину соціал-демократії Росії. Незважаючи на цю, в принципі, інтернаціо­налістську спрямованість, він виконував і специфічні функції єврейського національного руху. Бунд проголосив євреїв нацією і висунув вимоги куль­турної автономії для єврейської нації зі школами на єврейській (їдиш) мові. Утім ті цілі відхилила російська соціал-демократія, що призвело 1903 р. до тимчасового виходу Бунду з РСДРП. Попри внутрішні незгоди серед сіоніс­тів, відбувся загальний зсув сіонізму в Росії в бік до соціалізму - і його, зви­чайно, зауважив російський уряд. У червні 1903 р. міністр внутрішніх справ

Росія в другій половині XIX ст.

В. Плеве видав розпорядження, яким заборонив публічну пропаганду сіоніз­му - збори, лекції тощо.

Наприкінці XIX ст. єврейське питання в Росії було далеким від роз­в'язання. Урядова політика посилювала дискримінацію і сегрегацію євреїв, у російському суспільстві наростав антисемітизм, євреї активізували свій на­ціональний та соціалістичний рух.

Румуни (молдовани) Бессарабії.За переписом 1897 р., у Росії налі­чувалося 1,12 млн (0,89% від усього населення країни) румун (молдован). Вони переважно були селянами. У містах їх проживало тільки 5,7%, тоді як найчисленнішу групу в них творили євреї. Українці Бессарабії, а це понад 20% населення, теж були переважно селянами. Росіяни становили тут лише 8% населення, але серед дворян їх була більшість. У 1873 р. Бессарабська область стала губернією. До неї приєднали втрачену за Паризьким миром 1856 р. ту південно-західну частину Бессарабії, котра знову відійшла до Росії за рішенням Берлінського конгресу 1878 р. До кінця XIX ст. царський уряд закінчив реорганізацію адміністративного устрою Бессарабії.

Ще з першої половини XIX ст. мова та культура православних румун постійно зазнавала утисків. Румунську мову 1866 р. заборонили в школах як самостійний предмет. Не дивно, що рівень письменності румун Бессарабії становив лише 8,8% і був найнижчим серед християнських етносів Росії. Ру­сифікаторський характер мовної політики щодо румун Бессарабії диктувався небезпекою розвитку тут ірредентистських рухів у зв'язку з виникненням 1861 р. румунської національної держави.

Між тим культура Бессарабії і Румунії зберігала спільні ознаки і тен­денції розвитку. Вони виявлялися у вивченні історії румунського народу, йо­го традицій, місцевих звичаїв і побуту, у використанні фольклору і живої на­родної мови в літературі. Виразником народного характеру був Йон Крянге. Селянин з походження, у своїх казках та оповіданнях він відобразив життя бессарабських селян. Найвищі досягнення румунської літератури другої по­ловини XIX ст. знаменує творчість великого поета Михаїла Емінеску (1850-1889), джерела якої - в усній народній поезії, в житті народу і його історії. Тема народу була центральною і в поезії початку XX ст. (творчість Т. Ро­мана, О. Матеєвича). Своєрідним явищем культури стало виникнення в Бесса­рабії літератури російською мовою, де відображено і місцевий колорит, і самобутню тематику (творчість А. Хиждеу, Н. Гербановського, К. Стаматі-Чуря, А. Накко).

У другій половині XIX ст. в Бессарабії виникають аматорські театраль­ні гуртки, які ставили п'єси В. Александрі, К. Негруцці та інших румунських письменників. Як і попередніми роками, популярною була музика лаутарів, створювалися аматорські музичні колективи. У 1900 р. створено Кишинів­ське музичне училище, де навчалися майбутні композитори ПІ. Няга, Е. Ко­ка та ін. Бессарабські художники цього періоду були вихованцями академій

Національне питання та національні рухи

пропаганду сіоніз-

далеким від роз-сегрегацію євреїв, у активізували свій на-

у Росії налі-

(молдован).

5,7%, тоді як

ії, а це понад

или тут лише

Бессарабська

изьким миром

відійшла до Росії

царський уряд

православних румун

в школах як

н Бессарабії

сів Росії. Ру-

' диктувався

виникненням

ознаки і тен-народу, йо-і живої на-Йон Крянге. відобразив життя другої по-еску (1850-його історії, чість Т. Ро-ення в Бесса-колорит, і К. Стаматі-

' театраль-

румунських

лаутарів,

Кишинів-

Няга, Е. Ко-

академій

і шкіл Петербурга, Москви і Києва. М. Зубков, виходець із Бессарабії, засну­вав 1888 р. Кишинівське художнє училище, при якому 1903 р. виникло Това­риство любителів мистецтва.

Вагомий внесок у вивчення історії, археології, етнографії і фольклору Бессарабії належить Одеському товариству історії та старожитностей, Бесса­рабському статистичному комітету, Бессарабській науковій архівній комісії, хоча їхню діяльність і було підпорядковано русифікаторській політиці уряду.

Балтійський край

Фіни.На зламі ХІХ-ХХ ст. кількість фінів, які проживали у Великому князівстві Фінляндському і поза ним, становила понад 2,3 млн осіб (1,83% населення Росії). На території Великого князівства Фінляндського мешкали й 300 тис. шведів. І хоча шведомовні фінляндці становили більшість сільської й міської еліти, наприкінці XIX ст. фіни становили понад 70% міського насе­лення. Рівень письменності фінів та шведів був найвищим у Росії: 1900 р. 98% населення Князівства вміло читати.

У відносинах з Великим князівством Фінляндським Олександр II орі­єнтувався на перевірену, засновану на консенсусі співпрацю з лояльною фін­ляндською елітою. В 1863 р., вперше після 1809 р., було скликано фінський сейм, проголошено рівноправність фінської і шведської мов. Шкільна рефор­ма 1866 р. вивела початкову освіту з-під контролю церкви і запровадила нав­чання фінською мовою. За новим сеймовим статутом 1869 р., запроваджу­валася періодичність скликання сейму (5 років, від 1882 р. - 3 роки). Міська реформа 1873 р. встановила виборність органів самоуправління. Військова реформа 1878 р. створювала у Фінляндії національні військові частини і під­розділи, які входили до складу російської армії. Фінляндія 1878 р. одержала свою грошову систему. Лише від середини 80-х років царизм звужував авто­номні права Фінляндії, 1890 р. фінську поштову службу було підпорядковано російському міністерству. Діяльність численних комісій, які готували анало­гічне злиття в галузі митної та грошової політики, виявилась марною. У травні 1891 р. було ліквідовано Комітет у фінляндських справах, а з літа 1891 р. вийшла низка циркулярів, які передбачали запровадження російської мови в діловодство місцевих органів влади.

Загалом російська політика стосовно Великого князівства Фінлянд­ського сприяла розвитку національної культури. Було розширено сферу вжи­вання фінської мови, виникли нові газети і журнали. Творчість письменника і драматурга Алексіса Ківі (Стенвалль, 1834-1872) ознаменувала виникнення нової фінської літератури. Наступними десятиліттями в літературу прийшли М. Кант, Ю. Ахо, А. Ярнефельт, Ю. Еркко, К. Лейно, Т. Паккала та інші, з іменами яких пов'язані найбільші здобутки літературного реалізму. Знач­ною подією літературного життя Фінляндії стали історичні романи Ц. Тобе-ліуса, поезія і драматургія Ю. Вексселя, які писали по-шведськи.

Росія в другій половині XIX ст.

У Гельсінгфорсі 1872 р. відкрито фінський театр, керівником якого до 1904 р. був критик і драматург К. Бергбум. Першу фінську оперу "Полюван­ня короля Карла" написав 1852 р. Ф. Пасіус, автор національного гімну на слова Ю. Рунеберга. Фінську композиторську школу заснували М. Вегеліус та Р. Каянус, з якої вийшла низка молодих музикантів на чолі з Яном Сі-беліусом (1865-1957). Багатогранна творчість Сібеліуса стала вершиною фін­ської національної музики, надбанням європейської культури.

Від початку 60-х років відбувається політизація суспільно-політично­го життя Фінляндії. Як реакція на феноманство постав шведоманський рух, який набував консервативного характеру. Із входженням лідера феноманів Ю. В. Снельмана до сенату (1863) керівництво феноманським рухом пере­йшло до історика, професора університету /. / Коскінена (1830-1903), з іменем якого пов'язані найвагоміші успіхи історичної науки і створення Фінського історичного товариства (1875). Поступово відбувається розкол національ­ного табору на старофінів і радикальніших молодофінів. На зламі 70-80-х ро­ків XIX ст. загострилася боротьба між шведоманами, старофінами і молодо-фінами, зміст якої визначали проблеми державно-правового статусу Фінляндії у складі Росії, торговельної політики і тактики у взаєминах з царизмом. На по­чатку 80-х років з'явилися перші профспілкові та робітничі об'єднання. У 1899 р. утворено Фінську робітничу партію (від 1903 р. - Соціал-демокра-тична партія Фінляндії).

Естонці. За переписом 1897 р., у Російській імперії було понад міль­йон осіб (0,8% населення країни) естонців. Як і раніше, переважна їх більшість проживала в Естляндській та Ліфляндській губерніях і була селянами. Близь­ко 14% естонців були міськими мешканцями, у Таллінні частка їх була най­вищою поміж інших етнічних груп - 63%. Серед знаті в місті та на селі до­мінували німці, які становили майже 7% населення. На 1897 р. 94% естонців були письменними; відсоток жінок, які вміли читати, був вищий, ніж чоло­віків, а міське і сільське населення фактично не різнилося за ступенем пись­менності.

Селянська реформа 1861 р. не торкнулася Естляндської і Ліфляндсь­кої губерній, оскільки селян тут було звільнено від кріпосної залежності ще 1816-1817 р. Встановлений російським урядом 1863 р. новий паспортний режим ліквідував обмеження, які існували для естонських селян при пере­селенні в місто або інші губернії, 1865 р. було скасовано право поміщиків на "домашнє покарання" своїх селян, а 1866 р. видано закон про волосне управління, за яким створювалися органи селянського самоуправління. Пан­щинні відробітки місцева губернська влада скасувала 1868 р., 1877 р. на Ест-ляндію і Ліфляндію поширили запроваджене у внутрішніх губерніях з 1870 р. міське положення, яке скасувало попередню станову організацію міського самоуправління.

якого до 'Полюван-гімну на . Вегеліус Яном Сі-вершиною фін-

політично-тський рух, феноманів рухом пере-,з іменем Фінського національ­но^ ро-і молодо-Фінляндії . На по­єднання. У -демокра-

понад міль-

більшість

. Близь-

була най-

селі до-

естонців

ніж чоло-

'пенем пись-

Ліфляндсь-залежності ще паспортний при пере-поміщиків волосне .Пан­на Ест-1870 р. міського

Національне питання та національні рухи

Олександр III, вступаючи на трон, вперше не підтвердив привілеїв балтійських губерній. Навпаки, було ухвалено низку заходів, спрямованих на обмеження привілеїв балтонімецької знаті. Адміністративна уніфікація супроводжувалася мовною русифікацією. До кінця 1880-х років обов'язкове діловодство російською мовою поширили на ведення внутрішніх справ ор­ганами міського самоуправління, поліції, судочинства. В 1885-1892 роках було запроваджено шкільну систему, аналогічну тій, що діяла у внутрішніх губерніях. Російська мова стала мовою викладання в школах усіх рівнів, окрім викладання релігії та у двох перших класах сільських (народних) шкіл. Дерптський університет 1893 р. було перейменовано на російськомовний Юр'ївський університет. Лише його теологічний факультет залишився ні-мецькомовним. Незважаючи на протести балтійських німців, майже жодно­го з цих заходів влада не переглянула до революції 1905 р.

Із середини XIX ст. в естонському національному русі дедалі помітні­шими стають тенденції, спрямовані на створення рідномовної преси, масо­вих культурно-національних товариств, залучення селян до національного життя. Провідну роль на цьому етапі відігравали Й. В. Яннсен та К. Р. Якоб-сон (1841-1882). Працюючи вчителем в Пярну, Яннсен 1857 р. почав вида­вати щотижневу газету "Пярно Постімеес" ("Пярнуський листоноша"). Пе­реїхавши 1863 р. до Тарту, він заснував газету "Еесті Постімеес" ("Естонсь­кий листоноша"), 1865 р. з його ініціативи було створено чоловіче хорове товариство "Ванемуйне". Великим успіхом стало проведення в Тарту в черв­ні 1869 р. співочого свята, в якому взяло участь 46 хорів і 5 духових оркест­рів, було 845 учасників. З ініціативи Яннсена 1870 р. в Тарту було створено Естонське сільськогосподарське товариство, а 1872 р. - Товариство естон­ських літераторів. У своїх статтях і публічних виступах Яннсен пропагував по­требу підвищувати духовну культуру естонського народу, наголошуючи, що освічений естонець не має відмежовуватися від свого народу. Його донька Лідія, псевдонім Койдула (1843-1886), писала патріотичні вірші та п'єси, ста­ла засновницею естонської драматургії і театру.

Змушений покинути рідні краї через конфлікт із поміщиком, К. Р. Якоб-сон 1864 р. опинився в Петербурзі, де заробляв на життя викладанням у приватній гімназії та приватними уроками. В Петербурзі Якобсон встано­вив тісні зв'язки з професором Академії мистецтв, вихідцем з естонської се­лянської сім'ї, відомим художником Йоганом Кьолером (1826-1899). Нав­коло Кьолера і Якобсона згуртувався гурток патріотів, які виступали за рівні права з балтонімецьким дворянством, світську школу, національну культуру. Естонська національна література розвивалася у тісному зв'язку з на­родною творчістю. її досягнення в другій половині XIX - на початку XX ст. пов'язані з творчістю письменників Я. Тамма, Е. Вільде, Ю. Лійва, К. Сьо-ета, А. Халви та ін.

Від початку XX ст. естонський національний рух набував політично­го забарвлення. Естонці 1901 р. вперше здобули більшість на міських ви-

Росія в другій половині XIX ст.

борах у Валку. Наприкінці 1904 р. естонці перемогли на виборах у Таллінні. Під час революційних подій 1905-1906 р. виникнуть естонські політичні організації.

Латиші. За даними перепису 1897 р., у Росії налічувалося понад 1,4 млн латишів (1,14% населення країни). Переважна їх більшість проживала в Курляндській та Ліфляндській губерніях, а також у Вітебській губернії (латиші Латгалії). У містах проживало 16% латишів, у Ризі вони становили 45% населення. Рівень письменності латишів був одним із найвищим в ім­перії - 85%; у католиків Латгалії він був значно нижчий, ніж у решти ла-тишів-протестантів.

Латишів Курляндії й Ліфляндії звільнили від кріпосної залежності ще 1817 і 1819 р., тому селянська реформа 1861 р. охоплювала лише Латгалію. Повстання в Польщі змусило царський уряд 1863 р. ліквідувати тимчасову залежність селян у Північно-Західному краї (і в Латгалії також) та оголоси­ти їх вільними від панщини й оброку. Адміністративні та судові реформи, проведені в балтійських провінціях у 80-х роках, були спрямовані на обме­ження привілеїв балтонімецької знаті та посилення ролі центральних органів влади. Реформи супроводжувалися також русифікацією освіти. Указ 1887 р. визначав викладання латиською мовою в перших двох класах волосних шкіл, в інших навчальних закладах навчання перевели з німецької на росій­ську мову.

Новим етапом у латиському національному русі стала діяльність "мо-лодолатишів". На зламі 50-60-х років XIX ст. у Тартуському університеті утворився гурток латиських студентів, які 1862 р. організували в Петербурзі видання першої національної газети "Петербургас Авізес" ("Петербурзька газета"). Газета виступала за розвиток народної освіти, видання книжок рід­ною мовою. Коли газету закрили, центром національного руху стала Рига, де 1868 р. "молодолатишам" вдалося організувати Латиське товариство, що ста­вило своїм завданням розвиток національної культури та освіти. З ініціативи "молодолатишів" записували народні пісні, казки, приказки. На основі на­родної творчості виросла латиська музика. Головним її жанром була хорова пісня, розвиткові якої сприяла художня самодіяльність, особливо організа­ція співочих свят. Перше загальне свято пісні відбулося в Ризі 1873 р., дру­ге-1880р.

З рухом "молодолатишів" пов'язані найбільші досягнення латиської національної літератури, відображені в творчості романтиків Ю. Алунанса (1832-1864), Аусекліса (М. Крогземіс, 1850-1879), А. Пурпурса (1841-1902). Перші успіхи латиської реалістичної літератури пов'язані з творчістю бра­тів Р. і М. Каудзіт, А. Єкаби (Я. Яунзеліс) і особливо Р. Блауманіса (1863-1908), майстра новели і драми. З появою п'єс А. Алунанса (1848-1912) заро­дилася латиська драматургія. Він став і засновником національного театру, створивши Ризький латиський театр, яким керував 15 років (1870-1885).

Національне питання та національні рухи

иборах у Таллінні, естонські політичні

понад 1,4 млн

проживала в

Вітебській губернії

вони становили

найвищим в ім-

іж у решти ла-

залежності ще

лише Латгалію.

іувати тимчасову

ікож) та оголоси-

судові реформи,

спрямовані на обме-

центральних органів

.Указ 1887 р.

класах волосних

німецької на росій-

діяльність "мо-університеті в Петербурзі Петербурзька книжок рід-стала Рига, де иство, що ста-3 ініціативи На основі на­була хорова иво організа-1873 р., дру-

латиської Ю. Алунанса (1841-1902). творчістю бра­го* (1863--1912)заро-театру, 0-1885).

Наприкінці 80-х років оформився рух радикальної латиської інтелі­генції, який одержав назву "Яуна страва" ("Нова течія"); ідейним центром руху стала газета "Діянас Лапа" ("Денний листок"), що виходила від 1886 р. в Ризі. її редакторами були П. Стучка і Яніс Райніс (Плієкшан, 1865-1929), який згодом стане відомим поетом і драматургом. У 90-х роках XIX - на початку XX ст. в латиську літературу ввійшли Я. Порук, Персієтіс (К. Зе-мітіс), Аспазія (Е. Розенберг, 1865-1943), Е. Трейманіс (Зваргуліс, 1866-1950) та інші, творчість і діяльність яких ознаменувала новий етап у розвитку на­ціональної культури.