Проблема взаємодії і взаємовпливів. Еволюція українського націоналізму, зрозуміло, відбувалася не у вакуумі
Еволюція українського націоналізму, зрозуміло, відбувалася не у вакуумі. Можна навіть зробити таке припущення: український націоналізм значною (часом, вирішальною) мірою був продуктом зовнішніх впливів, результатом складної взаємодії і взаємного проникнення інших ідеологій, доктрин, світоглядів. Ми вже знаємо, що така риса не була притаманною лише українському націоналізмові, це була загальносвітова тенденція. Сам феномен значною мірою був наслідком зовнішніх впливів і взаємовпливів. Зрозуміло, що без наявності відповідних внутрішніх передумов виникнення українського націоналізму в будь-яких формах також було б неможливим. Проте саме зовнішні чинники і впливи стали тим необхідним поштовхом, завдяки якому український націоналізм став реальністю, перетворився на духовну, ідеологічну і політичну силу.
Передусім, варто зауважити, що український націоналізм не був інтелектуально оригінальним явищем. Відомо, що елементи загальної доктрини націоналізму були «імпортовані» у свідомість українських інтелектуальних еліт наприкінці XVIII — на початку XX ст. із Заходу. Величезний вплив на зрушення в політичній свідомості представників українських еліт справили Французька революція і війна з Наполеоном. Мабуть, центральним елементом цих зрушень була зміна уявлень про народ, який дістав права носія суверенітету. Ідеологічне оформлення українського націоналізму в XIX ст. відбувалося під впливом такої європейської духовно-інтелектуальної течії, як романтизм. У другій половині XIX ст. позитивізм підштовхнув українських інтелектуалів до пошуку «етнографічних» аргументів на підтримку національної ідеї.
Ідеологічний і політичний дебют радикального українського націоналізму на зламі XIX — XX ст., у свою чергу, чималою мірою був реакцією на кризу позитивізму, кризу аполітичного культурництва і просвітянства, так званого українського народництва, хоча не слід забувати й те, що новоявлені українські націоналісти виховувалися саме в гуртках «культурників» (це стосується й українських соціалістів).
Оформленню етнічної самосвідомості неофітів українства середини XIX ст. у самосвідомість (ідентичність) національну сприяли також впливи російського і польського націоналізмів (останні переживали в цей час серйозні трансформації). Зокрема, виникнення і пропаганда концепції «самодержавство, православ’я, народність» (1832) могло підштовхнути до пошуків і формулювання «української альтернативи» (на думку Р. Шпорлюка, саме так і сталося), а невтомна боротьба сусідів-поляків за відновлення своєї державності могла стати й, очевидно, стала надихаючим прикладом для конструювання ідеї культурного і політичного сепаратизму (наведемо й конкретніший приклад: повстання 1831 p., «федералістичну» ідею польських повстанців 1863 р. щодо відновлення Речі Посполитої у вигляді добровільної федерації трьох окремих народів: польського, литовського та українського) 86.
Варто згадати також про «конфліктний фактор» у формуванні національної свідомості українців: зокрема, політика переслідувань української мови і культури в Російській імперії у другій половині XIX ст., яка традиційно розцінюється як така, що послабила «український рух», могла сприяти поглибленню і загостренню (політизації) національного сентименту діячів епохи «національного відродження», його еволюції в національну свідомість, і далі — у спроби інституційного оформлення відповідної протидії. Від’їзд М. Драгоманова за кордон і перші спроби виведення «українського питання» на міжнародний рівень, посилення контактів наддніпрянців з Галичиною, що мало відповідні політичні наслідки для обох частин України, — все це наочно засвідчує, що події розвивалися саме в такому напрямі. Хоча це й парадоксально, Галичина стала «Українським П’ємонтом» значною мірою завдяки зусиллям російського імперського уряду. Нагадаємо також, що термін «сепаратизм» стосовно «культурницьких» ініціатив діячів українського руху вперше пролунав саме з табору охоронців «єдиної і неподільної», отже, останні своїм ставленням до українства сприяли оформленню політичної національної свідомості українців.
У Західній Україні потужним чинником прискореної еволюції українського націоналізму в ідеологічні й політичні форми стала дедалі гостріша конкуренція з поляками. Останні були не тільки конкурентами, а й давали наочний приклад національної самоорганізації для українців: відповідаючи на виклик поляків, вони майже в усьому копіювали своїх противників. Є всі підстави стверджувати, що етнічна концепція польської нації, яка набула поширення у другій половині XIX ст., стала могутнім поштовхом для виникнення відповідних поглядів серед діячів українського руху початку століття.
Елементи націоналістичної доктрини неважко відшукати у будь-якій ідейній течії в українстві кінця XIX — першої третини XX ст. — народницькій, консервативній, соціалістичній (комуністичній), демократичній. Цілком очевидно, що націоналізм впливав на кожну з них і, відповідно, сам відчував впливи з їхнього боку, запозичував певні елементи з інших доктрин.
Один із найцікавіших сюжетів в історії українського націоналізму — його взаємодія з соціалізмом і комунізмом. Ми знаємо, що така взаємодія була світовим явищем. Перші заклики до незалежності і соборності України, як відомо, пролунали з рядів української марксистської інтелігенції в Галичині (В. Будзиновський, Ю. Бачинський) і соціалістичної інтелігенції на Наддніпрянщині («Самостійна Україна» М. Міхновського) — щоправда, останній не належав до соціалістичних угруповань. Перші програмові документи українських націоналістів (Народна Українська Партія) містили чимало соціалістичних гасел і вимог, а члени партії називали себе націонал-соціалістами. Найвидатніший ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов починав свою політичну кар’єру як соціал-демократ. Утілення в життя націоналістичного ідеалу — створення Української держави у 1917 p., було справою українських соціалістів, а здобуття незалежності у 1991 р. — певною мірою було результатом адаптації націоналізму частиною комуністичної верхівки України.
Варто згадати й такий феномен, як український «націонал-комунізм» 1920-х років, який зароджувався саме на початку XX ст., — спроби поєднати націоналістичні постулати з комуністичними 87. Ці спроби спостерігалися й пізніше — у 1960-ті (серед частини українських дисидентів) 88 і в 1990-ті роки (про «націоналізм номенклатури» вже йшлося).
Отже, становлення українського націоналізму можна зрозуміти, по-перше, лише в контексті його взаємовпливів та взаємодії з іншими ідеологічними системами, по-друге, через його взаємодію з націоналізмами інших націй. Це підтверджує висловлену нами раніше думку про те, що український націоналізм — не «ідеологічне збочення», не штучний винахід радикалів-параноїків чи ультрапатріотів, а вияв певної загальносвітової тенденції. Український націоналізм «уписується» в загальний контекст світової історії, хоча, зрозуміло, має свої специфічні риси, особливості та «аномалії», пов’язані зі специфікою його історичної генези. Виникнення і розвиток українського націоналізму в усіх згаданих іпостасях — вияв загальносвітових тенденцій і, хоча це може видатися парадоксальним, — вияв загальнолюдського в національному.
* * *
Як ми переконалися, український націоналізм та феноменологія української нації цілком укладаються в рамки аналітичних структур і теорій націй та націоналізму, які формулювалися на основі аналізу світового історичного досвіду. Це має підтвердити тезу, згідно з якою історіогенеза української нації і націоналізму як конкретно-історичних явищ відбувалася за сценарієм, який мав певні спільні риси у всіх націй, що виникли і виникають на земній кулі.
Цікавою можна вважати й ту обставину, що українські дослідники, які здебільшого не мали доступу до теоретичних досягнень західного суспільствознавства в цій галузі, аналізуючи український націоналізм, нерідко доходять висновків, узагальнень, аналітичних конструкцій, які нагадують інтелектуальні відкриття західних колег.
Безперечно, теоретичне осмислення проблем, пов’язаних з феноменологією української нації і націоналізму, не замикається в коло суто «націологічних» чи «етнологічних» питань. Інтелектуальний контекст цієї проблематики значно ширший. Є всі підстави стверджувати, що без такого контексту неможливе переосмислення української історії взагалі, принаймні її модерного періоду. І, зрозуміло, це переосмислення можливе лише в рамках широкого інтелектуального контакту із світовим суспільствознавством, на основі знання про теоретичні досягнення світової думки в галузі теорії націй і націоналізму.