Якщо неодмінно треба бути кимось, – відповів він, – то краще я буду лібералом, бо консерватори – шахраї. 20 страница

Поки тривала вагітність, Амаранта Урсула пробувала налагодити виробництво намиста з риб'ячих хребців, але не знайшла на них покупців, крім Мерседес, що купила понад десяток. Уперше за все своє життя Ауреліано зрозумів, що його здібність до мов, енциклопедичні знання, рідкісний дар згадувати різні подробиці про нібито зовсім не відомі йому далекі події й місця так само непотрібні, як і скринька з родинними коштовностями його дружини, вартість яких у ту пору дорівнювала, мабуть, усім разом узятим запасам грошей останніх жителів Макондо. Подружжя існувало якимсь дивом. Амаранта Урсула не втратила ні свого гарного настрою, ні таланту до любовних витівок, але виробила в собі звичку сидіти в ґалереї після їжі, немовби під час якоїсь дивної сієсти, безсонної й сповненої мрій. Ауреліано теж був поряд з нею. Інколи вони сиділи отак одне проти одного аж до смерку, дивились одне одному в вічі, відпочивали, й у цій блаженній бездіяльності їхнє кохання було таке ж палке, як раніше в шаленстві. Невпевненість у майбутньому повернула їхні серця до минулого. Вони згадували себе у втраченому раї безнастанного дощу: як вони чалапали по калюжах у дворі, вбивали ящірок і вішали на Урсулу, як гралися, ніби ховаючи її живцем, – і ці спогади відкривали їм істину, що завжди, відколи пам'ятали себе, вони були щасливі удвох. Амаранта Урсула згадала той вечір, коли вона зайшла до ювелірної майстерні і Фернанда сказала їй, що маленький Ауреліано – нічия дитина: його знайшли в кошику, який плив річкою. Хоча це пояснення видавалось їм не дуже вірогідним, вони не мали відомостей, щоб замінити його іншим, правдоподібнішим. Обговоривши всі можливості, вони залишилися впевнені в одному: Фернанда не могла бути матір'ю Ауреліано. Амаранта Урсула схилялася до думки, що він – син Петри Котес, але про батькову наложницю вона пам'ятала тільки різні бридкі плітки, отож таке припущення викликало ґримасу огиди в їхніх душах.

Мордований впевненістю, що він доводиться братом своїй дружині, Ауреліано зробив вилазку до оселі священика, щоб пошукати у відвологлих, переточених міллю архівах який‑небудь вірогідний слід свого походження. У найдавнішому з виявлених ним метричних записів мовилося про Амаранту Буендіа, хрещену в отрочому віці падре Никанором Рейною в ті часи, коли він намагався довести існування Бога за допомогою фокусу з шоколадом. У якусь мить в Ауреліано зринула надія, що, можливо, він – один із сімнадцяти Ауреліано, записи про хрещення яких простежувались у чотирьох томах, але дати виявилися надто давніми, як на його вік. Побачивши, що Ауреліано, блукаючи в лабіринтах крові, дрижить від хвилювання, замучений подагрою священик, котрий спостерігав за ним зі свого гамака, співчутливо спитав, як його звуть.

Я Ауреліано Буендіа.

Тоді не муч себе даремно, – переконано вигукнув священик. – Багато років тому тут була вулиця з такою назвою, а в той час люди мали звичай давати дітям імена за назвами вулиць.

Ауреліано весь затрусився від злості.

А! – мовив він. – То ви також не вірите?

У що?

У те, що полковник Ауреліано Буендіа розпочав тридцять дві громадянські війни і всі їх програв, – відповів Ауреліано. – У те, що війська оточили й розстріляли три тисячі робітників, а потім вивезли трупи в поїзді з двохсот вагонів і поскидали в море.

Священик зміряв його жалісливим поглядом.

Ой, сину мій, – зітхнув він. – 3 мене було б досить і віри в те, що ми з тобою існуємо нині.

Тож Ауреліано й Амаранта прийняли версію про кошик не тому, що переконалися в її правдивості, а тому, що вона, ця версія, рятувала їх від болісних страхів. У міру того як розвивалася вагітність, вони чимдалі більше оберталися на єдину істоту, чимдалі міцніше вживалися в самотність у цьому будинку, якому бракувало тільки останнього подмуху вітру, щоб завалитися. Тепер вони обмежили себе лише найнеобхіднішим простором, що починався в Фернандиній спальні, де перед ними уже мріли радощі осілого кохання, й захоплював частину ґалереї, де Амаранта Урсула плела капці й чепчики для немовляти, а Ауреліано писав свої нечасті листи до вченого каталонця. Решта будинку здалася під упертим натиском руйнівних сил. Ювелірна майстерня, Мелькіадесова кімната, безмовне, первісне царство Санта Софії де ла П'єдад були поховані в глибині будинку, мов у тій дрімучій сельві, проникнути в яку нікому не вистачало сміливості. Взяті в облогу невситимою природою, Ауреліано з Амарантою Урсулою й далі доглядали материнку та бегонії, захищаючи свій маленький світ демаркаційними лініями з негашеного вапна, ставлячи останні редути у війні людини з мурахами, яка ведеться з давніх‑давен. Через відросле недоглянуте волосся, темні плями на обличчі, набряки на ногах, через те, що вагітність спотворила античні форми її ніжного, гнучкого, мов у ласки, тіла, Амаранта Урсула хоч і не здавалася вже такою юною, як того дня, коли повернулася додому з бранцем‑чоловіком і кліткою, повною канарок, які не виправдали її надій, але все ще зберігала давню бадьорість духу. «Казна‑що! – сміялася вона. – Хто б міг подумати, що ми й справді зрештою житимемо як людожери!» Остання ниточка, яка зв'язувала їх зі світом, перервалася на шостий місяць вагітності, коли, одержавши листа, вони зрозуміли, що він не від ученого каталонця. Листа було відправлено з Барселони, але адресу на конверті написано синім чорнилом і чітким почерком офіційних сповіщень; лист мав безневинний, невиразний вигляд, мов піднесений ворогом подарунок. Ауреліано вихопив його з рук Амаранти Урсули, яка збиралася розпечатати конверт.

– Його не слід читати, – сказав він. – Не хочу знати, що там написано.

Як він і передчував, учений каталонець перестав писати. Лист від чужих людей, якого ніхто так і не прочитав, лежав на тій самій полиці, де Фернанда забула колись свою обручку, лежав, залишений молі на з'їдь, і його звільна поглинало зсередини полум'я лихої звістки, а тим часом самотнє подружжя пливло проти течії часу, що ніс із собою кінець життя, згубного, непоправного часу, який витрачав сам себе на марні спроби понести закоханих у пустелю розчарування й забуття. Усвідомлюючи цю небезпеку, Ауреліано й Амаранта Урсула всі останні місяці жили, тримаючи одне одного за руки, доношуючи у відданому коханні сина, зачатого в безумі пристрасті. Вночі, коли вони лежали, обійнявшись у ліжку, їм не були страшні ні шум, зчинюваний мурахами при місячному світлі, ні тріпотіння молі, ні добре чутний і безперервний шелест бур'яну, що розростався по сусідніх кімнатах. Часто їх будила метушня, зчинювана померлими. Вони чули, як Урсула воює із законами створіння, щоб зберегти свій рід, як Хосе Аркадіо Буендіа шукає безплідну істину великих відкриттів, як Фернанда читає молитви, як розчарування, війни й золоті рибки доводять полковника Ауреліано Буендіа до тваринного стану, як Ауреліано Другий гине від самотності в розпалі веселих гулянок, і зрозуміли, що невідступні людські пристрасті беруть гору над смертю, і знову відчули себе щасливими, упевнившись, що кохатимуть одне одного і тоді, коли стануть привидами, і ще довго по тому, як інші види майбутніх живих істот відвоюють у комах той жалюгідний рай, який комахи невдовзі відвоюють у людей.

Однієї неділі, о шостій годині вечора, Амаранта Урсула відчула пологовгперейми. Усміхнена звідниця й акушерка дівчаток, що торгували собою з голоду, поклала її на обідній стіл, сіла їй верхи на живіт і, гицаючи в дикому чвалі, мучила породіллю доти, доки її крики не заступив плач прегарного немовляти‑хлопчика. Крізь сльози, що затуманювали їй зір, Амаранта Урсула побачила, що це справжній Буендіа, свавільний, як і ті, хто носив ім'я Хосе Аркадіо, але з відкритими й ясновидющими очима тих, кого називали Ауреліано, вона подумала, що йому наперед визначено наново започаткувати рід, очистити його рід від згубних пороків і тавра самотності, бо ж він – єдиний з усіх Буендіа, народжених протягом сторіччя, який був зачатий у коханні.

Справжній людожер, – сказала Амаранта Урсула. – Ми назвемо його Родріґо.

Ні, – заперечив їй чоловік. – Ми назвемо його Ауреліано, і він виграє тридцять дві війни.

Обрізавши немовляті пуповину, повитуха заходилася стирати ганчіркою синій наліт, що вкривав усе його тільце; Ауреліано присвічував їй лампою. Тільки коли дитину перевернули на живіт, вони спостерегли у неї щось таке, чого немає у решти людей, і нахилились подивитися. То був свинячий хвостик.

Ауреліано і Амаранта Урсула не стривожилися. Вони не знали про подібний випадок у роду Буендіа і не пам'ятали страшних Урсулиних пересторог, а повитуха заспокоїла їх остаточно, заявивши, що непотрібний хвіст, напевне, можна буде відрізати, як тільки в хлопчика повипадають молочні зуби. А потім уже не було часу думати про це, бо в Амаранти Урсули почалася кровотеча, кров била струменем, і вони ніяк не могли зупинити її. Породіллі прикладали павутиння і попіл, але це було однаково, що пальцем затикати фонтан. Попервах Амаранта силкувалася не занепадати духом. Брала переляканого Ауреліано за руку й благала не журитися: адже, мовляв, такі, як вона, не створені для того, щоб умирати несамохіть, – і сміялася, дивлячись на старання повитухи. Але в міру того як надії залишали Ауреліано, вона ніби темнішала, неначе з неї виходило світло, й урешті поринала в глибокий сон. У понеділок на світанку в будинок привели жінку, яка почала читати біля ліжка молитви, що спиняють кров і безвідмовно діють на людей і на тварин, але гаряча кров Амаранти Урсули була нечутлива до будь‑яких хитромудрощів, що не мають стосунку до кохання. Ввечері, коли минуло двадцять чотири години, які були сповнені розпачу, вони побачили, що Амаранта Урсула мертва, кривавий струмок, перестав текти сам по собі, профіль нещасної загострився, вираз муки розчинився в розлитому по обличчю алебастровому сяєві, на устах знову з'явилася усмішка.

І тільки тоді Ауреліано усвідомив, як він любить своїх друзів, як потребує їх і як багато віддав би за те, щоб знов опинитися в цю мить поряд з ними. Він поклав дитя в кошик, який наготувала мати, закрив обличчя небіжчиці ковдрою і пішов блукати безлюдним містом у пошуках стежки, яка вела б у минуле. Постукав до аптеки, де давно вже не був, і виявив на її місці столярну майстерню. Стара жінка з лампою в руці, що відчинила йому двері, поставилася до нього зі співчуттям і запевнила, що тут ніколи не було аптеки і вона зроду не бачила жінки з гарною шиєю й сонними очима на ймення Мерседес. Він поплакав, притулившись лобом до дверей колишньої книгарні вченого каталонця, усвідомлюючи, що віддає запізнілу данину тій смерті, яку не оплакав своєчасно, бо не бажав порушити чари кохання. Він розбив собі кулака об стіни «Золотого хлопчика», кличучи Пілар Тернеру й не звертаючи ніякої уваги на променисті оранжеві диски, які літали в небі й за якими він стільки разів стежив із дитячим захватом у святкові ночі з подвір'я, де жили водяні бугаї. В останньому вцілілому салоні занедбаного кварталу будинків розпусти ансамбль акордеоністів грав пісні Рафаеля Ескалони, племінника єпископа й спадкоємця таємниць Франсіско Людини. Хазяїн салону, у якого одна рука була всохла, ніби обгоріла, бо він посмів підняти її на свою матір, запропонував Ауреліано випити з ним пляшку горілки, Ауреліано запросив його на другу пляшку. Хазяїн салону розповів, що сталося з його рукою, Ауреліано повідав про нещастя, яке сталося з його серцем, висохлим, ніби обгорілим, бо він насмілився покохати свою сестру. Зрештою обидва залилися слізьми, і Ауреліано відчув, що біль на хвилю відпустив його. Але, знов опинившись у самоті при світлі останнього в історії Макондо світанку, він став посеред площі, розкинув руки, готовий розбудити цілий світ, і вигукнув із самісінької глибини своєї душі:

– Усі друзі – сучі діти!

Чаклунка витягла його з калюжі сліз та блювотиння. Завела до своєї кімнати, почистила, примусила випити чашку бульйону. Гадаючи, що це може його втішити, перекреслила вуглинкою рахунок за незліченні любощі, який він досі ще не оплатив, і навмисно стала згадувати найбільші свої жалі і найболючіші болі, аби тільки не залишати Ауреліано плакати в самотині. На світанку, після короткого й важкого сну, Ауреліано очумався. Боліла голова. Він розплющив очі й згадав про дитину.

У кошику немовляти не було. На мить у душі Ауреліано сяйнула радість: він подумав, що Амаранта Урсула пробудилася зі смерті й зайнялася сином. Але вона лежала під ковдрою, мов кам'яна скеля. Ауреліано пригадав собі, що коли він повернувся додому, двері до спальні стояли відчинені: він перейшов ґалерею, наповнену ранковими ароматами материнки й ступив до їдальні, де досі не були прибрані сліди пологів: великий казан, закривавлені простирадла, черепки з попелом і перекручена пуповина немовляти посередині розстеленої на столі пелюшки поряд із ножицями та шнуром. Ауреліано подумав, що повитуха, мабуть, повернулася вночі по дитину, і це припущення дало йому паузу, потрібну, щоб зібрати докупи думки. Він упав у гойдалку, ту саму, в яку колись під час уроків вишивання сідала Ребека; сидячи в ній, Амаранта грала в шашки з полковником Герінельдо Маркесом, а Амаранта Урсула шила придане для дитини, і в цю мить раптового прозріння він зрозумів, що його душі несила витримати тягар такого велетенського минулого. Зранений смертоносними списами своєї власної й чужої туги, він здивовано дивився на зухвале павутиння, яке пообплутувало мертві трояндові кущі, на бур'яни, що вперто пнулися звідусіль, на спокійне повітря ясного лютневого ранку. І тоді він побачив дитину – зморщену, поїдену оболонку, яку мурахи, зібравшись із усього світу, старанно волокли до своїх нір вимощеною камінням стежкою саду. Ауреліано ніби закляк. Але не від подиву й жаху, а тому, що в цю надприродну мить йому відкрилися останні ключі Мелькіадесових шифрів, і він побачив епіграф до пергаментів, доведений до повного узгодження з часом і простором людського світу: «Першого в роду буде прив'язано до дерева, а останнього зїдять мурахи».

Ще ніколи в своєму житті не діяв Ауреліано розсудливіше, ніж того ранку; він забув про своїх мертвих і скорботу за своїми мертвими і знову позабивав усі двері та вікна Фернандиними дерев'яними хрестами, щоб йому не заважала жодна мирська спокуса: тепер Ауреліано знав, що в Мелькіадесових пергаментах написана і його доля. Він знайшов їх цілими й непошкодженими серед доісторичної рослинності, паруючих калюж і світляних комах, які знищили в цій кімнаті будь‑який слід перебування людей на землі; він не зміг побороти нетерпіння і, замість винести пергаменти на світло, заходився тут же, навстоячки, розшифровувати їх уголос – і то без жодних зусиль, так, ніби їх писано іспанською і він читає їх при сліпуче яскравому полудневому світлі. То була історія родини Буендіа, викладена Мелькіадесом в усіх її найбуденніших подробицях з передбаченням на сто років наперед. Циган писав санскритом, своєю рідною мовою, і позашифровував парні вірші особистим шифром імператора Авґуста, а непарні – військовими шифрами лакедемонян. Остання Мелькіадесова пересторога, яку Ауреліано вже був почав розгадувати, коли дозволив коханню до Амаранти Урсули збентежити себе, полягала в тому, що циган розташовував події не в звичайному, заведеному у людей часі, а зосередив усю кількість щоденних епізодів за ціле сторіччя таким чином, що вони всі співіснували в одній‑однісінькій миті. Зачарований своїм відкриттям, Ауреліано голосно прочитав поспіль оті «покладені на музику енцикліки», які Мелькіадес намагався колись читати Аркадіо, – насправді це були пророкування розстрілу Аркадіо; далі він виявив пророцтво про народження найпрекраснішої жінки на землі, жінки, що повинна знестися на небо душею й тілом, і дізнався про появу на світ двох близнюків, які народилися після смерті їхнього батька й не зуміли розшифрувати пергаменти не тільки через нездібність і непосидючість, а й через те, що їхні спроби були передчасні. Палаючи бажанням дізнатися про своє власне походження, Ауреліано пропустив кілька сторінок. У цю мить повіяв вітер, слабенький вітрець, що тільки схоплювався, наповнений голосами минулого – шепотом старої герані й розчарованими зітханнями, які передували неперебутній тузі. Ауреліано не помітив його, бо саме в цю хвилину виявив перші ознаки власного єства у свого хтивого діда, що дозволив легкодумству завести себе в пустелю міражів на пошуки вродливої жінки, якій він не дасть щастя. Ауреліано впізнав його, пішов далі таємними стежками свого роду й наткнувся на ту мить, коли його було зачато серед скорпіонів і жовтих метеликів у напівмороці купальні, де якийсь робітник удовольняв свою хіть із жінкою, що віддалася йому на знак непокори та бунту. Ауреліано так поринув у справу, що не помітив, як другий порив вітру, могутній, мов циклон, позривав із завіс двері й вікна, зніс дах зі східної ґалереї й розвернув фундамент. Лише тоді Ауреліано довідався, що Амаранта Урсула доводилась йому не сестрою, а тіткою, й що Френсіс Дрейк узяв у облогу Ріоачу тільки для того, щоб вони змогли шукати одне одного в найзаплутаніших лабіринтах крові доти, доки не спородять міфічного звіра, якому судилося покласти край їхньому роду. Макондо вже перетворилося на могутній смерч із пилу та сміття, закручуваний люттю біблійного урагану, коли Ауреліано пропустив іще одинадцять сторінок, щоб не гаяти часу на добре відомі йому події, й почав розуміти ту мить, яка стосувалася його самого, пророкуючи собі самому, розшифровуючи для себе останню сторінку пергаментів так, ніби дивився в дзеркало, що промовляє. Він знову перескочив через кілька сторінок, щоб завбачити пророцтва і з'ясувати дату та обставини своєї смерті. Проте, не дійшовши до останнього вірша, зрозумів, що вже ніколи не покине цієї кімнати, бо, згідно з пророцтвом пергаментів, місто дзеркал та міражів (або видив) буде зметене з лиця землі ураганом і стерте з людської пам'яті саме в ту мить, коли Ауреліано Бабілонья скінчить розшифровувати пергаменти, і що все написане в них завжди було й буде неповторним, бо родам людським, засудженим на сто років самотності, не призначено з'являтися на землі вдруге.

ПОВІСТІ