Політичні партії в парламентах і урядах

Політичні партії відіграють важливу роль у виборах до вищих і місцевих органів державної влади. Здебільшого кандидати в депутати виступають від політичних партій. У країнах, де передбачено державне фінансування виборчих кампаній, існують різні принципи відшкодування виборчих видатків партії. В одних випадках держава виплачує грошові засоби з розрахунку кількості зібраних партією голосів виборців, в інших — з розрахунку кількості місць, отриманих партією в парламенті.

Партії, які на виборах здобули депутатські місця, вирішально впливають на формування центральних і місцевих органів влади. Реальна участь партій у справах держави залежить від існуючої в країні партійної системи: багатопартійної, двопартійної і однопартійної.

Рівень представництва партій у законодавчому органі державної влади є критерієм визнання їх політичного авторитету в суспільстві. А парламентська боротьба політичних партій відображає співвідношення політичних сил у ньому. Ефективність діяльності парламентського механізму зростає внаслідок об'єднання депутатів у парламентські партійні групи, клуби, фракції тощо. Законодавство багатьох країн не передбачає існування партійних об'єднань депутатів у парламентах, однак на практиці депутати не приступають до виконання своїх обов'язків, доки не створять партійних фракцій. Партійні об'єднання парламенту тримають у полі зору найважливіші питання, вивчають законопроекти, вирішують, хто саме виступатиме в дебатах від імені всієї групи. Прагнення партії утворити парламентську фракцію пов'язана з тим, що лише за цієї умови депутати від партії отримують представництво в різних керівних і робочих органах палат.

У парламентах різних країн встановлено мінімальний кількісний склад депутатів від однієї партії, необхідний для утворення партійної фракції: у Бельгії партійну групу можуть утворити не менше 3 депутатів, в Австрії — не менше 5, в Італії і Франції — не менше 20, у ФРН — 25, в Україні — 14 депутатів.

Подекуди існують певні особливості утворення парламентських фракцій. У Франції, наприклад, незалежні, безпартійні депутати і депутати з партійними мандатами, які через недостатню кількість не можуть утворити власної парламентської фракції, вправі приєднатися до фракцій, які близькі їм за політичними поглядами. При цьому вони не обов'язково мають підпорядковуватися встановленій у цих фракціях партійній дисципліні, можуть голосувати на власний розсуд. В Італії у нижній палаті депутати партій, які за регламентом не мають підстав для утворення власної фракції і які не виявили бажання приєднатися до функціонуючих партійних груп, можуть утворити єдину змішану групу. Щоправда, такій групі важко налагодити свою роботу через різні політичні погляди депутатів.

Найвпливовішими і найавторитетнішими фігурами в парламенті є голови палат. Часто їх обирають на весь термін повноваження палати і, як правило, ці посади обіймають голови партій або блоку партій, які мають абсолютну більшість місць у палаті. Якщо жодна з партій або блоків партій не має абсолютної більшості, на посаду голови палати обирають на основі угоди. У такому разі не завжди головою палати є представник найбільшої за кількістю партійної фракції. Посади заступників голів палат здебільшого розподіляються між представниками найвпливовіших партій у парламенті.

У багатьох європейських країнах для керівництва роботою палати створено колегіальні органи — бюро, президію тощо, до складу яких, крім голови палати і його заступників, входять секретарі, які контролюють присутність членів палати, спостерігають за підрахунком голосів, редагують і підписують протоколи засідань палати, і квестори, які займаються матеріальним забезпеченням палати і церемоніалом. Колегіальні органи формуються з представників різних партій пропорційно чисельності їх фракцій. Партії, які не мають власних партійних фракцій, позбавлені можливості бути представленими в цих органах.

На діяльність парламенту відчутно впливають комітети, комісії палат, рішення яких часто визначають рішення палати. У різних країнах вони формуються по-різному. Але їх партійний склад найчастіше визначається на основі пропорційного представництва офіційно визнаних парламентських фракцій.

Попри непересічну важливість участі партій у роботі парламенту, головне їх завдання — здобуття урядової влади, вплив на формування і діяльність уряду.

За президентської системи правління (ПИТА) застосовується позапарламентський спосіб формування уряду: глава держави є і главою уряду, призначає міністрів, незважаючи на розстановку сил у парламенті і без участі парламенту. Призначення уряду президентом без участі парламенту надає верхівці партії президента значної ваги в управлінні державою. Як правило, міністрами призначають членів партії, яка перемогла на президентських виборах, хоч у США цієї традиції дотримуються не завжди. Формуючи кабінет, президент надає перевагу групам і особам, які зробили суттєвий внесок у його обрання. За розколу партії, національної кризи, президент може залучити до свого кабінету представників опозиційної фракції або партії.

За парламентської системи правління глава держави не завжди є виборною особою (у деяких країнах — монарх), він позбавлений права призначати міністрів на свій розсуд, а тільки осіб, які користуються підтримкою більшості депутатів парламенту, і мусить звільняти їх, к тільки вони втратять цю підтримку. На практиці це означає, що глава держави призначає міністрами представників партії або партій, що мають більшість місць у парламенті (часто лише більшість у нижній палаті парламенту).

Залежно від співвідношення і розстановки партійних сил у парламенті формуються різні типи урядів — однопартійний, коаліційний ( при цьому в парламенті можуть виникати центристські, право- чи лівоцентристські коаліції). Інколи виконавчу владу здійснюють «уряд меншості» або «службовий уряд» (утворений на позапартійній основі), які теж спираються на підтримку парламентської більшості, до якої належать не представлені в уряді партійні фракції. Іншими словами, не представлені в уряді партії надають йому «зовнішню підтримку» з різних питань. Практикується і формування уряду національної єдності, до якого входять представники всіх впливових парламентських політичних партій. Так було у Великобританії в 1931—1935, 1935—1937 pp. і з 1940 року до закінчення Другої світової війни, коли уряд національної єдності утворювали консервативна, лейбористська і ліберальна партії.