Делеговане законодавство в сім’ї англоамериканського права

З’явившись уперше у ХVII ст., делеговане законодавство вже наприкінці XIX — на початку XX ст. практично охопило більшість сфер суспільного життя і стало одним із найбільш поширених джерел права.

Розглянемо делеговане законодавство на прикладі Англії, де його розуміють як акти, прийняті іншим, ніж Парламент, органом, але зі згоди Парламенту.

В Англії на відміну від країн романогерманського права виконавчі органи від самого початку були позбавлені повноважень приймати акти «на виконання закону». Для того щоб прийняти такий акт, вони повинні бути спеціально наділені відповідними повноваженнями. Правомірність передачі повноважень Парламенту з прийняття законодавчих актів іншим органам не викликає сумнівів. Вона обґрунтовується доктриною верховенства Парламенту. Останній може або сам прийняти будьякий акт, або доручити зробити це будьякому органу. Як правило, такими повноваженнями наділяються посадові особи уряду й органів держави, зокрема, міністри.

Делегування повноважень урядові за сучасних умов відбувається двома основними шляхами:

шляхом прийняття спеціального закону, який уповноважує уряд видавати ті чи інші акти у порядку делегованого законодавства;

шляхом видання таких законів, що складені у найзагальніших виразах («скелетне законодавство») і a priori вимагають для їх застосування прийняття відповідних урядових актів (наприклад, таким є право соціального забезпечення).

Акти делегованого законодавства розподіляють на:

Накази в Раді,які приймаються Королевою і Таємною радою(Privy Council). На практиці ж це робить уряд від імені королеви, а Таємна рада їх тільки санкціонує. Подібні акти приймаються, коли Парламент не засідає (відповідно до Акта про надзвичайні повноваження 1920 р.). Крім того, вони можуть вводити в дію акти права ЄС (відповідно до Акта про Європейські Спільноти 1972 р.). Утім, слід зауважити, що деякі дослідники відносять накази в Раді до первинного, а не делегованого законодавства, звертаючи увагу на те, що за допомогою цих актів реалізуються повноваження суверена, які є його прерогативою.

Статутні інструменти, які приймають міністри Уряду(переважно у формі інструкцій). Ці акти є найпоширенішою формою делегованого законодавства (щороку їх видається понад три тисячі). Наприклад, ст. 75 Закону про захист зайнятості 1978 р. встановлює максимальний поріг компенсації за несправедливе звільнення і передбачає, що державний секретар може підвищити цей поріг, видавши відповідний наказ (через акт делегованого законодавства).

Ці акти фактично мають ту ж юридичну силу, що і закони Парламенту, відповідно до яких і на виконання яких вони приймаються. Це положення можна простежити у законодавстві. Закон про тлумачення 1978 р. встановив, що статутний акт повинен розглядатись як продовження акта, на підставі якого він прийнятий; він має тлумачитись у світлі цього акта; терміни, які використовуються в акті делегованого законодавства, мають те саме значення, що й у статуті. Статут і статутний інструмент читаються як один закон: акт діє до того часу, доки діє статут. Скасування статуту призводить до втрати чинності всіх пов’язаних із ним актів.

Постанови місцевих органів влади (local authority byеlaws),якіприймаються місцевими органами для вирішення питань, що належать до їх сфери (вони приймаються на підставі Акта про місцеве управління 1872 р.). Дія таких актів поширюється лише на визначену територію. Досить поширеною є ситуація, коли акти місцевих органів потребують підтвердження з боку відповідних центральних міністерств та відомств.

Постанови публічних корпорацій (byеlaws made by publiccorporations), що приймаються корпораціями (наприклад, підприємствами транспорту, газовим управлінням).

Професійні правила, які встановлюються у деяких професіях напідставі повноважень, наданих визначеним професійним об’єднанням (наприклад, Загальній медичній Раді, Юридичному товариству, профспілкам). Ці об’єднання мають можливості контролювати свою власну структуру та регулювати поведінку своїх членів. Як зауважують англійські юристи, парламентські повноваження передаються цим організаціям з метою встановлення добрих правил та мудрого правління.

Судові правила, які приймаються Комітетами з судових правилдля встановлення процедур у різних судах на підставі Акта про Верховний Суд 1981 р., Акта про суди графств 1984 р., Акта про мирові суди

1980 р.

Переваги делегованого законодавства полягають у тому,що йогопрактика дозволяє Парламенту заощаджувати час для вирішення більш масштабних і дискусійних політичних питань. Крім того, завдяки делегованому законодавству міністерства можуть оперативніше реагувати на ситуації, що потребують невідкладного втручання. Делеговане законодавство забезпечує також більшу гнучкість: прийняті в межах делегованого законодавства правила час від часу можуть доповнюватися або змінюватися без прийняття відповідного акта Парламентом.

Разом з тим делеговане законодавство має недоліки. Головним з них є те, що воно виводить частину законотворчого процесу за межі прямого контролю демократично обраних представників народу і передає її в руки чиновників уряду.

Контроль делегованого законодавства здійснюється в парламент

ській, судовій та адміністративній формах.

Парламентський контроль може здійснюватися у формі попереднього та наступного контролю. Так, деякі документи повинні подаватися у спеціальні комітети Парламенту у вигляді проекту, а деякі — вже на стадії, коли вони набули законної сили. Парламент може прийняти рішення про скасування такого акта. Інші статутні документи мають бути затверджені однією з палат Парламенту або знайти підтримку обох палат протягом 40 днів (якщо цього не відбувається, акт втрачає чинність).

Крім того, існує Об’єднаний комітет Палати громад і Палати лордів зі статутних інструментів. До його функцій належать розгляд цих документів і визначення того, які з них і на яких підставах мають бути подані Парламенту. Наприклад, це може бути нечітка редакція тексту статутного документа, запровадження непередбаченого податку тощо.

Судовий контроль на відміну від парламентського не має постійного характеру. Суд здійснює його тільки тоді, коли під час судового розгляду зустрічається з делегованим актом. Якщо буде встановлено, що міністр, департамент уряду або орган місцевого самоврядування своїм рішенням або прийнятим актом перевищують належні їм делеговані повноваження, суд має право визнати цей акт таким, що виданий із перевищенням їхніх повноважень (ultra vires) і не має юридичної сили. Крім того, суд може, не вимагаючи скасування акта, просто його ігнорувати і відмовлятися застосовувати у справах, що розглядаються. Із часом таке правило стає мертвою літерою.

Адміністративний контроль здійснюється міністрами щодо актівмісцевих органів (до речі, останні не підлягають парламентському контролю).