Особливості становлення античної культури

На початку І тисячоліття до нашої ери провідна роль у суспільному розвитку переходить від давньосхідних цивілізацій до нового культурного центру, що виник у Середземномор'ї та отримав назву антична цивілізація. До античної цивілізації відносять історію і культуру Давньої Греції і Давнього Риму. Ця цивілізація базувалася на якісно інших соціально-економічних і політичних засадах, ніж цивілізації Сходу, і виявилася значно динамічною від них.

Античність є культурним та історичним фундаментом сучасної Європи. Величезна культурна спадщина стародавньої Греції та Риму цілком справедливо вважається колискою європейської цивілізації. Саме античний світ заклав основи європейських філософських, правових, політичних, художніх та наукових систем, котрі виникли набагато пізніше.

Античною традиційно називають греко-римську культуру, що розвивалася в період з ІІІ тис. до н.е. до сер. V ст. н.е. Епоха античності починається з утворення грецьких полісів - міст-державна початку І тисячоліття до нашої ери і завершується з падінням Римської імперії в У столітті нашої ери.

У своєму розвитку антична культура пройшла ряд етапів, виступила в різних історичних модифікаціях, представлених культурою Давньої Греції, елліністичною культурою, культурою Давнього Риму. При цьому "прелюдією" античної культури була ще більш давня крито-мікенська культура, або егейська цивілізація, котра існувала одночасно з давньосхідними культурами. Центрами цієї егейської цивілізації були Крит та місто Мікени на півдні Греції.

Незважаючи на суттєві відмінності між культурою Давньої Греції, елліністичною і давньоримською, вони належать до одного історико-культурного комплексу, мають ряд загальних типологічних рис. Це пов'язано, перш за все, з тим, що давньогрецька та давньоримська культури формувались на базі в принципі схожих форм соціальної організації: і давньогрецький поліс, і римська "цивітас" епохи Республіки являють собою різні варіанти античної громадянської общини.

Громадянська община об'єднувала повноправних вільних громадян, кожний із яких мав право на земельну власність та на участь у вирішенні державних питань. Така форма організації соціального життя визначила шкалу основних цінностей античного суспільства:

- ідеал першочергової значимості громадянської общини як основи блага окремої людини;

- ідея верховної влади народу;

- орієнтація на земні інтереси; в античному світогляді немає ідеї бога-творця, що стоїть поза світом і встановлює незмінний та вічний світовий і соціальний порядок (як це мало місце у східних народів);

- на відміну від культур Сходу з їх теоцентризмом антична культура звернена до людини, яка знаходиться в центрі уваги філософії та мистецтва.

Суспільна свідомість античного полісу носила в основному раціональний характер. Світ сприймався як реальний, хоча визнавалось надприродне, і це мало суттєвий вплив на різні сторони життя. Тому при характеристиці античної культури необхідно проаналізувати релігійні уявлення давніх греків і римлян.

Культура Давньої Греції

Культура Давньої Греції є витоком античної культури. Давні греки створили культуру, що була названа у більш пізній час "грецьким дивом". Майже кожне завоювання грецької культури досягло таких висот, що лягло в основу багатьох сторін європейської культури в самих різних її сферах. Для наших часів грецька культура є взірцем гуманізму та повноти погляду на світ. Це було обумовлено багатьма обставинами.

Суттєвий вплив на особливості культури Греції мало вигідне географічне положення, що сприяло розвитку торгівлі та іншим зовнішнім стосункам. Однією з особливих причин, що зумовили розвиток культури Греції, була колонізація і пов'язана з нею торгівля. Колонізація дала можливість грекам набути нового погляду на світ, відмінного від їх первісних вірувань, порівняти свій світ і світ інших народів.

Динамізм і велич античної культури не можна відокремити від динамізму суспільного життя. До VIII - VI ст. до н.е. відноситься формування рабовласницьких держав-полісів. Греки вважали відсутність полісів в інших народів рисою варварства, їх моральної недорозвиненості (Аристотель). Жити по-людськи для греків означало жити в полісі, брати участь у полісному житті. Раби, котрі не мали права брати участь в житті полісу, людьми не вважалися.

На території Стародавньої Греції існувало декілька сот полісів. У середньому кожний з них займав територію не більше 300 квадратних кілометрів і приблизно мав 10-15 тис. населення. Один з найбільших полісів Афінський.

В античному класичному полісі держава є дійсним і єдиним змістом життя та свободи громадянина, вона була мало не єдиним місцем, де він почував себе у небезпеці, знаходився під захистом богів, котрі опікувались містом (як, наприклад, Афіна Паллада - Афінами) і міг жити повноцінним життям. Полісне життя з його духовною та економічною автаркією, незалежністю та свободою були для громадянина вищою цінністю, оскільки поліс був головною умовою його власної свободи, міг гарантувати захист його громадянських прав та майнових інтересів. Громадська думка та закони свято оберігали суспільні інтереси і підкорення особистих інтересів суспільним було обов'язковим. Одним із найважливіших критеріїв оцінювального ставлення суспільства до індивіда був ступінь його участі в громадському житті. У громадській думці склалось презирливе ставлення до байдужості індивіда до подій громадянського життя. Це презирство стало настільки важливим чинником ставлення суспільства до особистості, що, спираючись на громадську думку, афінський правитель Солон сформулював рідкісний у світовій історії закон, згідно з яким безчесним і позбавленим прав громадянства оголошувався той, хто під час повстання не підтримав жодну зі сторін. Закон вимагав від кожного громадянина брати участь у боротьбі, а не чекати коли долю держави вирішать інші. І тому для полісного індивіда найстрашнішим покаранням було вигнання з рідного міста, те, що римляни називали "позбавленням вогню та води", тобто позбавлення громадянських прав. У грецьких містах для цього була розроблена спеціальна процедура остракізму - відправлення у вигнання осіб, котрі не порушували законів, проте були небезпечними своїм впливом.

У багатьох полісах і, перш за все, в Афінах виникає величне досягнення культури древніх греків - демократія. Біля витоків демократії в Афінах стояв Солон, реформи якого були спрямовані на створення в Афінах суспільства гуманізму і справедливості. Головним органом управління в полісі були загальні збори. В інший час керівництво здійснювала рада 400, а потім - рада 500. Особливості суспільної організації грецького суспільства вплинули на звичаї, традиції, норми моралі і навіть мистецтво.

Відкрите обговорення на народних зборах законів привело до де-сакралізації суспільних інститутів, мислення, формувало "розкутість" грецького духу, розвиток критичної рефлексії, раціоналізм. Вам необхідно ознайомитися з детальною характеристикою основних рис полісного життя за роботою Ж.-П. Вернана "Духовный мир полиса".

Дух змагальності, полемічності (агональності) - інша важлива риса грецької культури. Він проявлявся у всіляких змаганнях - спортивних олімпіадах, змаганнях поетів, музикантів, художників, боях гладіаторів, публічних змаганнях ораторів та філософських дискусіях мудреців, у бурхливому політичному житті античного суспільства. Для грека та римлянина не було нічого найпочеснішого, аніж стати переможцем у будь-якому змаганні, отримати схвалення та захоплення з боку громадян та отримати лавровий вінок. Більш детально змагальний характер давньогрецької культури розглядається в роботі Ф.Х. Кессиди "К проблеме греческого чуда".

З цим пов'язана висока оцінка творчого начала в діяльності особистості. Боротьба думок і свобода критики стали тією ідейно-духовною атмосферою, у якій народилися грецька наука і філософія.

На думку деяких європейських теоретиків, наприклад, Леві-Строса, поведінка людини може визначатися за її основною мотивацією. Це може бути "культура сорому" або "культура провини". Культура провини характерна головним чином для християнства, тобто вона звернена до голосу совісті, до внутрішнього суду над собою. Культура ж сорому орієнтована на оцінку поведінки людини з боку представників тієї чи іншої соціальної групи. "Культура сорому", що склалася в Греції, включала в себе два моменти: уявлення про богорівність елліна і відчуття змагальності. Основними мотивами поведінки виступало наслідування кращим і суперництво. Для греків не характерне почуття внутрішньої гріховності, але яскраво виражене почуття сорому перед співгромадянами. Другою стороною цього було прагнення стати першим, стати кращим. Дух змагальності панував в області науки, риторики, у спорті, навіть на загальних зборах. Будь-який член полісу міг висловити свою думку при обговоренні суспільних проблем. Важлива особливість менталітету афінського громадянина - прагнення до слави. Наприклад, перемога на Олімпійських іграх вважалася перемогою не окремої людини, а полісу. Це для греків слугувало підтвердженням їх значимості для суспільства. Всі особливості взаємовідношень між громадянами грецького полісу виховували особливе почуття патріотизму.

У грецькій міфології боги людяні і людиноподібні. Тому серед різних міфологій світу грецька стала найбільш привабливою. Грецька олімпійська релігія антропоморфна. Боги часто поводять себе як прості смертні, тому у світі олімпійської релігії людина почувала себе досить комфортно.

Давньогрецька культура характеризується великими досягненнями в галузі науки. При всій серйозності наукових досягнень інших ранніх культур, наприклад Єгипту чи Китаю, там не виникло систематичної науки. У грецькому світі знання перестало бути священним, сакральним, таємничим, яке належало б тільки особливій касті людей - жерцям. Воно стало доступним кожному, хто взявся присвятити йому своє життя. Тим більше, що "культура сорому" не заохочувала невігластво, дурість і пихатість. Саме в Греції здійснюється перехід від міфології та релігійного світорозуміння, що спиралося на віру, до науки, котра потребувала постановки, формулювання, логічного розгляду проблем, а розум стає головним засобом пізнання. Глибина і продуманість наукових теорій, якими б умосяжними вони не виглядали, лягли в основу багатьох прикладних і теоретичних наук. Істина - не предмет сліпої віри, а знання, засноване на логіці, на розумному (раціональному) розумінні. Таким новим шляхом самовизначення людини в античному суспільстві стає філософія - принципово інший тип світоспоглядання, який базувався на позиціях розуму та інтелекту. Філософія пропонувала людині новий тип самовизначення - не через звичку і традицію, а через власний розум. Стаючи однією з форм подолання залежності індивіда від роду, вона вперше закликає людину повірити в себе, у свої власні сили, а не в міфологічних богів. Побутуючі в народі міфи зазнають перегляду з позицій розуму, їм надається раціональне тлумачення.

Період найвищого розквіту грецької культури (V ст. до н.е.) пов'язаний з найвищим розквітом полісного життя та всіх інших явищ культури.

Давньогрецькій культурі належить особливе місце у створенні фундаменту європейської культури. Давні греки заклали основи розвитку сучасної науки, філософії, історіографії, архітектури, образотворчого мистецтва, літератури та театру. Важливим їх внеском у світову культуру було створення вперше в історії нового типу суспільної організації - демократичного громадянського суспільства, у рамках якого склалися соціальні та духовні передумови гармонійного розвитку вільної людини. У рамках цієї культури були закладені духовні основи європейської культури: гуманістичний світогляд, утвердження цінності земного буття, раціоналістичне ставлення до світу, уявлення про прекрасне як одну з вищих цінностей, ідеал довершеної гармонійно розвиненої особистості, демократичні стосунки між суспільством та індивідом, ідея самоствердження у процесі змагання рівних людей та ін.

У кінці IV ст. до н.е. Грецію підкоряє Македонія, а завойовницькі походи Олександра Македонського знаменують початок нової епохи в еволюції античної культури - елліністичної.

Елліністична культура існувала в період між 323 та 30 рр. до н.е., головним чином у ряді держав Середземномор'я, що утворилися в результаті завоювань О. Македонського .

- вона являла собою синтез грецької культури та традицій підкорених східних народів;

- у той же час вона відбивала корінну зміну положення людини в суспільстві (греки із громадян полісу перетворились у підданих величезних монархій), у результаті чого намітилася тенденція до втрати громадянських традицій та замиканні у сфері приватних інтересів, а, з іншого боку - поглиблення інтересу до внутрішнього світу людини;

- це знайшло свій вираз як у сфері образотворчого мистецтва (наприклад, у психологізмі скульптури), літератури, так і у сфері філософії, у якій розповсюдилися філософські системи, орієнтовані на забезпечення внутрішньої особистої свободи індивіда від зовнішнього світу (філософія Епікура, стоїків, скептиків, кініків);

- для цього періоду характерні також значні досягнення в розвитку науки (Архімед, Евклід та ін.);

- важливою рисою еллінізму було злиття релігії греків зі східними культами (формування релігійного синкретизму).

Елліністична культура мала великий вплив на розвиток культури Давнього Риму.

Медицина. Гіппократ.

Гіппократ (близько 460-377р. до н.е.) жив в епоху розквіту давньогрецькою медична школа асклепіадів, до якої належали предки і рідні Гіппократа. Рахують, що сам Гіппократ відноситься до сімнадцятого покоління лікарів цієї школи.

Першим вчителем Гіппократа був його батько – лікар Геракліт. Але після смерті його батьків він покинув острів Кос, жив в Афінах культури. Народився великий вчений на острові Кос, де на протязі багатьох поколінь існувала сімейна, де продовжував свою освіту (одним із його вчителів був лікар Геродік) потім, ведучи життя подорожуючого лікаря, він побував в Єгипті, Малій Азії, Лівії, у скіфів і ознайомився з медициною цих країн.

Діяльність Гіппократа протікала в період розквіту економічного і культурного життя Древньої Греції, відомий під назвою „вік Перикла”. Цей період був охарактеризований Карлом Марксом, як „височайший внутрішній розквіт Греції”. Находячись в центрі боротьби матеріалістичних і ідеологічних філософських поглядів, Гіппократ виступав як представник матеріалізму в медицині. Але не вся філософія, як вважав Гіппократ, повинна бути використана в медицині. Гіппократ приймав тільки ті філософські положення, які базувалися на спостереженнях, на фактах, на досвіді. З цих позицій він відмовлявся від абстрактних, ідеологічних систем.

Заслугою Гіппократа було звільнення медицини від храмової медицини і опре ділення шляху її самостійного розквіту. Гіппократ вважав основним методом в медицині „мислячі” спостереження в ліжку хворого – підвищення досвіду розумом і пробірка теорії на практиці. В роботах Гіппократа представленні практично всі сторони і розділи сучасної клінічної медицини. Але хоч сучасна медицина ішла далеко вперед від медицини Гіппократа, останнє може рахуватись її колискою.

Відображуючи стан грецької філософії, яка за зауваженням Ф.Енгельса, недійшла до розтину природи, розглядаючи її, як взаємозв’язане ціле. Гіппократ підходив до хворих, як до єдиного цілого, як до частини єдиної природи. Медичне мистецтво, як вважав Гіппократ, заклечається не тільки в впливі на хворобу, а й в лікуванні хворої людини, як сукупності душевних і тілесних якостей, в строго обдуманій і відповідальній поведінці лікаря, і що особливо підкреслити, в умінні направляти самого хворого і все оточуюче його середовище на боротьбу з хворобою: „… не тільки сам лікар повинен використовувати в дію все, що необхідно, але і хворий, і оточуючі, і зовнішнє середовище повинні задіювати лікаря в його діяльності”.

Гіппократ – засновник принципу індивідуального підходу до хворого. В протилежність тенденції представників кнідської школи, обмежуючі тільки встановленням діагнозу захворювання, він намагався дати оцінку загального стану конкретного хворого. Принцип індивідуалізації пронизує представлення Гіппократа про природу людини. Гіппократ виходив із виявленої дії факторів оточуючого середовища на формування тілесних і душевних якостей людини. Він виділяв ці фактори (клімат, погода, стан вітрів, води, ґрунту, рельєф місцевості, спосіб життя людей, їхні звички, закони держави і так далі) з точки зору їх впливу над людини.

Гіппократ являвся родоначальником медичної географії. Як вважав Гіппократ на стільки багатообразні зовнішні фактори, визначаючі склад тіла, темперамент людини, так різноманітні і внутрішні фактори: „Є в людині і гірке, і солоне, і кисле, і солодке, і м'яке, і тверде і багато іншого у безкінечному числі, різновидності по якостям, силі, будові тіла людини”.

Заслуга Гіппократа заключається в тому, що він виділив основні типи темпераментів, в тому, що він, за словами І.П.Павлова: „Вловив в масі незчисленних варіантів людської поведінки основні риси”. В працях Гіппократа описані основні тілесні і душевні якості сангвініків, холериків, флегматиків і меланхоліків.

Виділення типів тілесного і душевного складу мало практичне значення і встановлення типу пов’язувалась з діагностикою лікування хворих, як вважав Гіппократ, кожний тип схильний до конкретної хвороби.

Згідно з поглядами на природу людини Гіппократ розглядав і причини хвороб. Їх він поділяв на загальні, переважно зовнішні (вплив пори року, клімату, повітря, води, продуктів харчування і так далі) і індивідуальні (вік, стать, темперамент, звички, схильність до спадкових хвороб, ведення способу життя, недостатність або відсутність фізичних вправ і так далі).

Гіппократ критично відносився до бездіяльності людини, що на його думку і призводить до різноманітних захворювань. Він осуджував такі погані звички, як надмірного вживання алкоголю, вважаючи, що це являється важливим фактором слабкості і хворобливості. Цей принцип не втратив свого значення і до наших днів.

Велике значення в цілях збереження здоров’я Гіппократ надав перевагу гімнастиці. Він писав: „Гімнастика, фізичні вправи, ранкова та вечірня зарядка, повинні ввійти в повсякденне життя кожного хто хоче і прагне до працездатності, здорового стану здоров’я, повноцінного і радісного життя .”.

Одною з найбільших заслуг Гіппократа являється розробка етології хвороб, із якої він не підтримував представлення про їх божественне походження. Розглядаючи хворобу, як розвиваюче явище, він встановив основні стадії хвороб, сутність яких зводилася до порушення рівноваги вологи тіла, до порушення сирості, до порушення виділення вологи і так далі.

Вивчивши досвід попередніх поколінь медиків і свій власний досвід, Гіппократ розробив вчення про діагностики і симптоми хвороб. При обстеженні хворого він користувався обстеженням, ощупуванням, постукуванням, прикладав вухо до грудей і живота, звертав увагу на вигляд і запах виділеної сечі, слини, фекалії і так далі. Гіппократ поклав початок описання хвороби (первинні історії хвороби).

В працях Гіппократа зустрічаються назви багатьох хвороб, ввійшовши в сучасну номенклатуру (наприклад, пневмонія, епілепсія, апоплексія та інші захворювання).

Велика заслуга Гіппократа – створення вчення про передбачення, яке спиралося на всебічний аналіз минулого і теперішнього стані хворого, критеріям при цьому являється порівняння із здоровою людиною.

Логічним висновком медичного погляду Гіппократа являлась його система лікування, яка складалась із наступних принципів:

1. Приносити користь і не шкодити хворому.

2. Протилежне лікувати протилежним.

3. Допомагати природі, організовувати свої дії з її намаганнями позбутися від хвороби.

4. Зберігати обережність і зберігати сили хворого, різко не замінювати ліки, застосовувати більш активні ліки тоді, коли менш активні не діють.

В загальній терапії Гіппократ широко використовував два методи:

1. Гігієно-дієтичний метод.

2. Фармацевтичний, який зводиться до приймання рвотних, сечогінних, проносних та інших препаратів.

Гіппократ відомий як видатний хірург давності. Йому належать розробки способів пов’язок (прості, спіральні, ромбовидні, „шапка Гіппократа”, перехресні та інші), способи накладання пов’язок, лікування переломів і вивихів за допомогою вправляння, накладання тугих пов’язок і шин.

Заслуговують уваги правила положення хірурга, його рук, розміщення інструментів, правильне освітлення при операції і так далі.

Ставши на матеріалістичні позиції лікування хворих Гіппократ являвся ти, хто започаткував клінічну медицину. Але вивчення хворого в Косскій медичній школі виходило за рамки клінічного мислення, так як невід’ємною частиною при цьому вважалось знайомство з „природою людини”, під якою розумілись знання в області анатомії і фізіології. Ці важливі розділи в медицини ще не були виділенні як самостійні напрямки медицини. Їхньому розвитку заважали тамтешні традиції і звичаї, які забороняли розтинати і препарувати трупів. Анатомія і фізіологія вивчалась на тваринах. Звичайно це не давало можливості при всьому лікарському спостереженні Гіппократа глибоко вивчити анатомії людини. В зв’язку з чим багато його знань і уявлень про анатомію людини не відповідають теперішнім. Проте уже Гіппократ уже знав про наявність шлуночків в серці, про крупні капіляри. Уже в ті давні часи він розумів, що психічна діяльність людини пов’язана з мозком.

них воно і хворіє і буває здоровим”.

Це були ще примітивні погляди на функцію організму, але в них уже відображувались зароджувальні знання про фізіологію людини. Організм людини Гіппократ представляв ік постійно змінний стан, який залежить від опре діленого співвідношення вищезгаданих рідин. Якщо їх співвідношення мінялися та порушувалась їх пропорція, то тоді наступали хвороби.

Заслуги Гіппократа в тому, що він дивився на організм людини, як на важку систему органів, які находяться в певному зв’язку, виконуючи певні функції. На його думку, серце продукує кров, печінка продукує жовч, мозок являється джерелом слизі, а селезінка – чорної жовчі. Всі ці рідини виконують визначену роль в організмі. Вони спричинюють збереження відповідної сухості або вологості, регулюють температуру тіла, за словами Гіппократа викликають жар в тілі або холод.

Живим початком в кожному організмі Гіппократ вважав природжену теплоту, яка підтримується особливою тоненькою ефірною речовиною – пневмою, яка постійно циркулює в судинах організму. Це були лише думки, але вони показували, що Гіппократ намагався зрозуміти походження хвороб і життєдіяльності організму. Він навіть намагався встановити залежність поведінки характеру люди від пропорційної кількості тої чи іншої рідини в організмі.

Його цікавлять і проблеми старіння організму. Він рахував, що люди похилого віку мають меншу кількість природженого тепла, ніж молоді.

Велике відкриття Гіппократа було те, що він відірвав хвороби від Бога хоч ще в наш час є такі проповідники, які намагаються пов’язати хвороби з гріхами перед Богом.

Він вважав, що кількісний склад різних рідин в організмі залежить від атмосферних і кліматичних умов. Зовнішнє середовище зі своїми несприятливими умовами може бути причиною розвитку захворювань.

В трактаті „Про священні хвороби” під яким греки розуміли епілепсію, Гіппократ стверджував, що всі хвороби у людини з’являються від звичайних причин. Це було надзвичайно важливе спостереження, воно носило матеріалістичний характер. Поряд з цим Гіппократ прийшов до висновку про необхідність проведення в цілях збереження здоров’я різного роду попереджувальних заходів. Це дозволило в попередженні і лікування хвороб широко проводити різного роду гігієнічні заходи.

Оцінюючи роль Гіппократа в історії медицини, слід відмітити, те що він значно піднявся над своїми попередниками і сучасниками. Йому вдалося перебороти містику, релігійність, антинауковий ідеалістичний вплив навколишнього світу, тим самим відкриваючи перед наступними поколіннями широкі можливості для наукового підходу до вивчення анатомії людини, фізіології і психології.

У цілому найважливішими культурними досягненнями давніх римлян, котрі вони, розвинувши запозичене у греків, передали Західній Європі, були: ретельно розроблена система права; система державної організації (зокрема принцип розподілу влад); принципи демократії та громадянської відповідальності.