Д. Джерела перекладної та позиченої літератури 2 страница

6. Як уже згадано, деякі інші твори приписувалися Іларіонові. З них найпевніше йому може належати коротке повчання, щось середнє між проповіддю, молитвою та похвалою, під назвою: „З початку — було слово“. До тексту цього повчання проповідник додає коментар-похвалу і закінчує молитвою з добре збудованою кінцівкою. — За серйозністю змісту можна б уважати твором Іларіона „Слово о користі душевній“, але тут трудно впізнати властиві Іларіонові стилістичні риси. Нарешті, „Слово до тих, хто відмовився від світу“ (інакше „Слово до брата стовпника“), де автор вимагав від ченців суворішого життя, — мабуть, теж твір Іларіона. В південно-слов’янських рукописах його приписують Іларіонові. Формально воно далеко простіше, але витримане в гарному реторичному стилі — запитання до слухачів, заклики, протиставлення, гарні порівняння, напр., чернецького життя з життям птахів серед природи, що співами своїми віддають хвалу Богові:

не було в їх вухах міського неспокою,

людського клику, /79/

не дійшли до їх вух огидні пісні повії,

не бачили вони, як країна вийшла проти країни на битву,

...лише був в їх очах рух дерев,

(в їх вухах) шум галузок,

спів птахів, що кожен співає свою пісню.

Тому вони не мають печалі,

бо позбавились печалі, відійшовши від світу...

Цікаво, що автор навіть іронізує з промовців, що свої мудрі думки прикривають занадто штучною мовою — це те саме, якби лікар лікував рану „крізь одяг“. Уривок цього „Слова“ (або чи не листа?) використаний пізніше в „Слові“, яке з певною підставою приписувано Климєнтові Смолятичеві (див. II. В). — Дехто вважав за неймовірні такі гострі напади на чернецьке життя в той час, коли до манастирів йшли лише ті, хто сам почував покликання до аскетичного життя; але автори проповідей, поперше, йшли за певною традицією, що таку критику чернечого життя знала, а, подруге, до психології усякого аскетизму належить певна перебільшена суворість вимог, що вбачає великі моральні хиби там, де їх немає або де вони не такі вже великі. В кожному випадку „Слово“ — старий ориґінальний твір, а такі твори для нас цікаві, незалежно від того, хто їх автор.

7. Ще певну кількість проповідей можна віднести з певною ймовірністю до 11 ст. До них належить, напевне, первісна форма „Слова нікоєго христолюбця“. — проповідь, що в ній автор нападає на поганські вірування та звичаї своїх сучасників. Згадки про богів „Перуна, Хорса, Сима-Регла, Мокош“ та звичаї, що з культом їх та „Роду, Рожаниць“ зв’язані, сполучені з текстами св. Письма. „Слово“ сильно змінене в пізніші часи. З ім’ям „Христолюбця“ відомі й інші старовинні „слова“, — про покірність духовному отцеві, що в ній також зустрічаємо чимало вказівок на старі звичаї: „рожаничну трапезу, моление коровайное“ (чи не „коровай“ на весіллі?), „желения и карания“ (жалі за померлими), та також „Слово про невинність“. „Христолюбець“ — це можливо світський послідовник християнства.

Дуже старі і двоє слів Григорія (в рукописах — „Богослова“, але в дійсності білгородського єпископа) проти пияцтва. Це — не лише досить яскраві малюнки пияцтва, але також і заклики до християнського життя: „споживаймо страви святих книг, а замість пиття — науки та оповідання святих отців. Це свято Богові! Це радість святим! Це спасіння душі! Це здоров’я тілу! Це невідхідна сторожа янгола хоронителя! Це прогнання бісів!“ Може тому ж Григорієві належить ще двоє повчань священикам. /80/

Відшукано за змістом та мовою ще інші старі повчання, що спрямовані проти соціяльного гніту, невільництва, що доводить людей навіть до самогубства, „кидаючися в воду та своїми руками спричиняючи собі смерть“, проти відсотків („різів“), що „як змія, жеруть бідних“, проти лицемірства багатіїв, що, постячись, „поїдають тіло братнє:“, проти князів, що ніби не знають, що роблять їхні управителі. Ці вирази нагадують про соціяльні реформи Володимира Мономаха наприкінці 11 ст.

Образи життя багатіїв в одній проповіді * нагадують пізніші образи в листах Івана Вишенського: багатій

„жив на землі розкішно,

в пурпурі та шовку ходив,

коні його годовані, іноходці,

пишаються золотими вбраннями,

сідла його позолочені,

раби, що йдуть перед ним, численні,

в шовку й нашийниках золотих,

а інші з-заду в намисті і наручниках,

. . . . . . . . . . . . . . .

на трапезі прислуги багато,

посуди ковані з золота та срібла,

страв багато та різних,

тетері, гуси, журавлі, рябчики, голуби,

кури, зайці, вепри, дичина

йде ще кілька назв страв, деякі незрозумілі: „чамъри, трътове, печени, кръпанія, шемълизи“.

. . . . . . . . . . . . . . .

чаші срібні великі позолочені,

кубки та котли,

питва багато, — мед, квас, вино,

мед чистий та з перцем,

пияцтво всю ніч з гуслами та сопілками...“

Деякі проповіді згадують події свого часу, тому можна їх приблизно датувати. Якщо говориться про перенесення мощів св. Миколи або про „Русь“ як „новохрищений“ народ, як в одній ритмічно збудованій проповіді на пошану Богородиці, — то проповіді можна з великою ймовірністю датувати 11 ст.

*) Ця проповідь — переробка двох грецьких проповідей Іоана Златоустого. /81/

Старі проповіді різноманітні і в тематиці і в стилі. Поруч досить простих проповідей на великий піст, знаходимо урочисті „похвали“ (є надзвичайно пишна св. Феодосієві, що пізніше ввійшла до складу „Печерського Патерика“. Див. II. Г.).

Збирання та освітлення старих проповідей варто ще продовжити. Стилістично їх майже не висвітлено.

В. Повістярство

1. Світське ориґінальне повістярство в староруській літературі або не розвинулося або затрачене. Проте, маємо в складі літопису *, а почасти й окремо кілька творів, які репрезентують для нас повістярство, головне, духовне. Твори цього типу переказують про події, стилістично хитаючись між „протокольним“ та патетичним і стилістично витонченим оповіданням. Типовим для духовного оповідання є те, що воно має певну „мораль“, що оповідач робить з нього певний релігійно-моральний висновок, що його він здебільша подає читачеві як ясно сформульовану сентенцію. До творів цього типу належить у літописі кілька оповідань. Ці оповідання не укладено в певні хронологічні рамки літопису, їх лише записано під певним роком, але вони є закінченими нарисами, кожне з власним початком, власним кінцем, та часто з власною „мораллю“. До цієї групи можна зарахувати ще один більший самостійний твір, т. зв. „Сказаниє“ про забиття Бориса та Гліба та низку дрібніших оповідань про чудеса, про мощі (знахід мощів св. Феодосія, перенесення мощів Бориса та Гліба), про будову та освячення церков („Десятинної“ в 996 р., св. Юрія та Софії в Києві), про заснування Печерського манастиря тощо. Деякі з цих оповідань увійшли до літопису або до інших творів — (Печерського Патерика, Прологу).

*) Ймовірно, що деякі оповідання з літопису існували як окремі твори, але важко це твердити з певністю. Лише оповідання про кн. Василька має всі ознаки самостійного твору, автор якого говорить від власного імені.

2. Двоє оповідань про забиття Бориса та Гліба — оповідання в літописі та так зв. „Сказаниє“ — не є „житіями“, не належать до цього ґатунку старої літератури, тому Нестір уважав за потрібне пізніше обробити цей самий матеріял в „житійному“ стилі (див. далі І. Г.). Початок оповідання про Бориса та Гліба в літописі встановити важко. В кожному разі події після смерти Володимира (1015) викладено індивідуальним обробленим літературним стилем. Ще ширше та літературно викінченіше „Сказаниє“. Обидва твори або мають спільне джерело, або автор „Сказания“ /82/ поширив та обробив оповідання з літопису (що автор „Сказания“ — якийсь чернець Яків, —- зовсім непевно). Звичайної житійної рамки — викладу про попереднє життя святих, як це є в Нестора — обидва твори не мають. По короткому викладі про смерть Володимира подається історія забиття Бориса за наказом брата Святополка, а потім історія забиття Гліба. Обидва твори закінчуються похвалами святим.

„Сказаниє“ автор починає сентенцією з св. Письма — „Рід правих благословиться“ (Пс. 3, 3) ніби натякаючи на те, що, прославляючи святих князів, він прославляє тим самим увесь князівський рід. Розповівши про смерть Володимира, автор укладає в думки Бориса стилізований „плач“ у дусі народних голосінь:

Горе мені, світе очей моїх,

сяйво і зоре лиця мого,

підпоро юности моєї,

науко нерозуму мого!

Горе мені, отче і господине мій!

До кого звернусь?

на кого подивлюсь?

Де насичусь такого доброго виховання

та науки твого розуму?

Горе мені, горе мені!

Вже почуваючи загрозу собі від Святополка, Борис заспокоює себе текстами з св. Письма про покору та любов та міркує про те, що все в цьому світі гине:

все проходить і гірше павутини...

Що придбали брати мого батька та батько мій?

Де їх життя і слава цього світу,

і пурпури і шовки,

срібло і золото,

вина і меди,

добрі страви та бистрі коні,

і красні та великі будинки,

і численні маєтки,

і дані і пошани нечисленні,

і пишання своїми боярами?

Все це для них — ніби його ніколи й не було,

все заникло разом з ними...

Борис, почуваючії загрозу, хитається між „плачем“ над собою, над своєю молодістю та побожними думками, що як його заб’ють, /83/ він буде „мучеником Господові своєму“. — Сцена міняється — Святополк висилає послів до Бориса з привітанням, а разом і убивців. — Сцена знову міняється — Борис стоїть над Альтою, дружина його залишила, довідавшися, що він не хоче боротися проти Святополка. Вбивці, що оточили його намет, чують, як Борис співає перед сходом сонця псалми з Заутрені. З псалмів вибрані такі місця, які цілком підходять до ситуації святого: „Господи! Як багато моїх ворогів! Як багато тих, хто поставився проти мене!“ і т. п. Борис чує тупотіння (або шепіт) коло свого намету, священик та слуга Борисів бачать блищання зброї та чують брязкіт мечів. Вбивці вдираються до намету і кидаються на Бориса. Вже поранений Борис перед смертю молиться за себе і за ворогів, викликаючи у невеличкого почету, що з ним залишився, думки, що теж стилізовані як голосіння. — Сцена знов міняється — Святополк міркує, що він повинен ще інших убивств вчинити, бо інакше брати з’єднавшися

...виженуть мене,

і буду далеко від престолу батька мого,

і туга за моєю землею гризтиме мене,

і ганьба ганителів впаде на мене,

і моє князівство візьме хтось інший,

і запустіють двори мої...

Він посилає по Гліба. Гліб з невеликою дружиною їде до Києва, від Смоленська пливучи човном. По дорозі він дістає вістку від Ярослава, що вмер Володимир та що забито Бориса. Гліб „плачеться“ за батьком і братом (знову в стилі народних голосінь). Коли човни Гліба і Святополкових посланців зустрінулися на Дніпрі, вбивці поскакали в човен Гліба з мечами в руках. — „в усіх повипадали весла з рук, і всі завмерли від жаху“. Гліб, ще майже дитина віком, починає зворушливо молити вбивців помилувати його:

Помилуйте мою молодість, браття та панове мої!

Ви будете моїми панами, а я вашим невільником.

Не пожинайте мене ще недозрілого життям!

Не пожинайте колоса ще нестиглого, але повного молока беззлобности!

Не ріжте лози, що ще нестигла, але має плід!

Прохання не впливають на вбивців, так само й зворушлива молитва за родичів, в тому числі і за „брата та ворога“ Святополка. Жахливість сцени посилюється ще тим, що Гліба заколює його /84/ кухар Торчин ножем, „яко беззлобне ягня“. — Лише коротко оповідає „Сказаниє“ про перемогу Ярослава над Святополком, про напівбожевільну втечу Святополка, „за яким ніхто не женеться“, та про його смерть десь у пустелі між Польщею та Чехією... — Твір закінчується витриманою в богослужбовому стилі похвалою святим.

Літопис зберіг оповідання в коротшій формі. Воно починається просто з того, що Борис дістає звістку про смерть батька, а після оповідання про забиття обох князів (далеко коротші ліричні місця, немає міркувань Святополка), йде значно піднесеніша „похвала“, Про долю Святополка розповідається ширше та вже в межах літописного оповідання.

Обидва твори літературно надзвичайно викінчені. В ліричних монологах, ритмізованих, стилізованих здебільшого як голосіння („плачі“) або молитви (вдало вибрані тексти з заутрені, що підходять до становища Бориса), вжито форми народних голосінь, по всьому творі розсипані тексти з св. Письма„ використані традиційні мотиви характеристики змімливости та скороминулости світу і т. д., добре відтворені переживання та думки, що їх могли мати Борис, Гліб, Святополк. Кожну особу схарактеризовано індивідуально: дитинність Гліба, його любов до старшого брата, відданість Святополка „благам цього світу“ тощо; ці характеристики вплетені в хід дії. Цікавий ужиток алітерацій, зокрема, численних у початковій частині літописного варіянту. Автор використав старішу перекладну літературу; дещо він навіть згадує, напр., життя Никити, В’ячеслава Чеського, Дмитра Солунського, леґенду про Юліяна Відступника, але особливої близькости до цих творів помітити не можна. Така близькість належить до традицій „житій“. Величезний успіх „Сказания“ в пізніші століття, мабуть, найрозповсюдженішого твору старокиївської літератури — цілком заслужений. Пізніше його перекладено і на білоруську та українську мови (починаючи з „Четьї“ 1489 р.).

3. Другий цікавий приклад духовного оповідання — оповідання про перших печерських ченців. Воно вставлено до літопису (р. 1074), и згодом до Печерського Патерика. Пізніше його часто розкладали на четверо окремих оповідань про чотирьох ченців. Це зовсім не відповідає духові оповідання. Зміст його простий. Почавши з того, що Феодосій зібрав „таких ченців, що сяють на Русі, як світила“, та схарактеризувавши їх коротенько, як духовну спілку, члени якої повні любови та готовости допомагати один одному, автор зупиняється на кількох з них. Це — Дам’ян, що лікував дітей та дорослих, помолишися над ними /85/ та помастивши їх олією; Єремія, що мав „від Бога дар“ передбачати майбутнє та думки людей; Матфій, що мав видіння, які відкривали йому внутрішнє життя людей; напр., він бачив чорта в образі ляха, що ходив під час служби по церкві та кидав на ченців квіти, до кого квіти прилипали, той виходив з церкви і не повертався; він бачив купу чортів, що на його запитання відповіли, що вони прийшли за Михайлом Тольбековичем, — пізніше виявилося, що цей Михайло — чернець — тим часом утік з манастиря. Докладно розповідає автор про Ісакія. Це ніби центр усього оповідання, Ісакій, „у світі“ багатий купець з Торопця, вирішив піти до манастиря, роздав маєток бідним та манастирям і прийшов до Антонія Печерського, який і дав йому ім’я Ісакій та „вдягнув на нього чернече вбрання“. Ісакій почав важке, суворе житія — він вдягнувся у волосяницю, а на неї вдягнув сиру козлячу шкіру, що зсохлася на ньому, замкнувся в маленькій печері та сім років спасався в „затворі“, дістаючи лише одну проскуру через день, яку приносив йому Антоній, та трохи води. Одного разу вночі засяло в печері світло, і перед Ісакієм з’явилися два юнаки з словами: „ми янголи, а за нами йде Христос, поклонися йому“. Ісакій поклонився постаті, яку він уважав за Христа, і опинився так у владі чортів, бо все це була лише чортівська омана, якої він не розпізнав. Печера наповнилися чортами, що цілу ніч забавлялися Ісакієм, змушуючи його танцювати до музики... Вранці Антоній не дістав на своє привітання до Ісакія ніякої відповіді, і, відкривши печеру, знайшов його напівмертвого. Три роки лежав Ісакій майже нерухомо, помалу він знову навчився ходити, їсти... Але тепер він уже не затворився в печері, а ходив по монастирі, працював за кухаря та „творив юродство“ * в манастирі та поза монастирем, дістаючи за свої „юродства“ лайки, а то й побої... Коротенько оповідає автор про те, як Ісакій переносив страшний холод у зимі, як він босими ногами погасив вогонь у печі, як він узяв голими руками ворона. Тепер він знову оселився в своїй старій печері, чорти робили спробу спокусити або „перелякати“ ** його, але нічого не могли з ним зробити і мусіли визнати: „Ти нас переміг, Ісакію!“ Коротко розповідаться про смерть Ісакія. Все оповідання закінчується коротенькою похвалою Печерським ченцям.

*) „Юродство“ — повна форма аскези: навмисна чудернацька поведінка людини, яку за це інші висміюють чи зневажають; але такий юродивий може мати чималий вплив на оточення, напр., говорячи одверто про те, про що „розумні“ не говорять, тощо.

**) „Лякання“ чортів має на меті порушити рівновагу людини, відтягнути її увагу від побожних роздумувань. /86/

Коли ми уважніше придивимося до оповідання, то побачимо, що воно не є простим сполученням чотирьох окремих оповідань. Все оповідання є повна єдність. бо через нього проходить кілька провідних думок. Основна ідея — думка про „дари Духа“, бо саме про такі дари, як лікування, читання думок, пророцтва, дар бачити духовний світ — іде мова в коротеньких оповіданнях про Дам’яна, Єремію та Матфія. А в оповіданні про Ісакія йде мова про один з найважливіших дарів Духа — „розрізнення духів“, здібність пізнати, „якого духа“ є те, що нам з’являється. Про „розрізнення духів“ говорять чимало оповідань з старих патериків. Ісакій, очевидно, не мав цього „дару Духа“, коли він міг прийняти чортів за Христа та янголів. Що чорт може перекидатися „янголом світла“, про це ми читаємо в св. Письмі (2 Кор. 11, 13) та в апокрифах („Визнання Єви“), знає про це і „Пам’ять та похвала кн. Володимирові“ (див. І. Г. 6). З оповідання про Ісакія видко, що „розрізнення духів“ не можна досягнути навіть нансуворішою аскезою. Щодо трьох інших ченців, то лише про аскезу Дам’яна говориться кілька слів. Дари Духа не можна дістати, так би мовити, „примусом“. І суворий аскет Ісакій був духовно ще не зрілий для цього. Пізніше він каже чортам: „Ви перемогли мене в образі Христовім, коли я ще був недостойний такого видіння“. А це приводить нас до дальшої теми цього оповідання — до полеміки проти надмірної аскези, бо Феодосія був, власне, противником крайніх форм аскетичного життя. Отже, оповідання про перших ченців є виявом певної духовної традиції Печерського манастиря.

Це дуже гарне тенденційне оповідання написане простою мовою, не помітимо тут ані ритміки, ані вишуканих фігур, немає навіть текстів з св. Письма. Але окремі мотиви дуже часто нагадують оповідання старих — тоді вже відомих у Києві — патериків та житій.

4. Ще простіші оповідання більш світського характеру про „волхвів“ та про князя Василька. Оповідання про волхвів (занесене в літопис під р. 1071) є сполученням трьох окремих оповідань з однією тематикою, що зовсім не зв’язані з тим самим роком. Волхви, що вихваляються своїм всезнанням та пророкують про майбутнє, не передбачають власної своєї загибелі. Про першого волхва в Києві розповідається лише в кількох словах — він пророкував, що за п’ять років „Дніпро потече назад та країни позмінюють свої місця“, але однієї ночі сам зник.

Широке є оповідання про волхвів на півночі у фінів. Це оповідання записане, напевне, зі слів дружинника Яна Вишатича, /87/ що подав літописцеві чимало ще й іншого матеріялу. Два волхви в Ростовському краї запевняли людність під час голоду, що жінки чарами „заховують страви“ та прорізуючи тіло за плечима цих жінок, нібито звідти витягали хліб або рибу, „винних“ жінок вони забивали, а їх майно забирали собі... Ян, що збирав тоді податки, затримав волхвів та віддав їх на помсту родичам забитих жінок, що й повісили їх на дубі: „Так обидва загинули через бісівську науку; знавши загибель інших, своєї не знали...“ — Далі йде цікаве оповідання про поганський світогляд фінів („чуді“), а всю цю серію закінчує мініятюрне оповідання про народне поганське повстання в Новгороді (мабуть, коло 1070 р.), де волхв повів за собою все населення; лише дружина залишилася при князеві Глібові та єпископові. Тоді князь, узявши топірець під плащ, підійшов до волхва і запитав його, чи той все знає. „Розуміється, все“ — „А що буде сьогодні?“ — „Зроблю великі чудеса“. Тоді князь вдарив волхва топірцем, той упав мертвий, а народ розійшовся. Живе оповідання прикрашене лише короткими згадками про чародіїв з св. Письма. Дійсні переживання Яна та оповідання про віру „чуді“ (фінів) стоять тут поруч мандрівної анекдоти, що тут її застосовано до князя Гліба та київського волхва. Отже, маємо маленький збірничок різноманітного матеріялу, зв’язаного в єдність спільністю основної теми.

5. Так само просто розказана історія кн. Василька (літопис під 1097 р.). Але навіть простий виклад подій самовидцем, Василем (мабуть, духовником Теребовлського князя Василька *), через драматичність самих подій та здібність автора до широкого викладу набув надзвичайної пластичности. Після розмірно короткого літописного викладу про Любецький сойм князів, які там „цілували хрест“ не починати війни один проти одного, починається оповідання про Василька словами: „І прийшов Святополк (Київський) з Давидом (Володимирським) до Києва, і всі люди були раді; лише диявол журився з цієї любови“. Цією красною антитезою в оповідання впроваджується тема про чвари між князями як чин диявола. „І ввійшов сатана в серце деяким людям, і вони почали говорити Давидові Ігоревічеві такими словами...“

*) Дехто вважав автора за „дружинника“, але для цього немає ніяких підстав.

В формі діялогу оповідається про міркування, що привели Давида та, після певних сумнівів, і Святополка до рішення усунути Василька як небезпечного суперника з політичного життя. Знову, здебільшого у формі розмов, оповідається про те, як Святополк закликав до себе на іменини Василька, що якраз приїхав /88/ до Видубецького манастиря, як Василько відмовився та Святополк тоді запросив йото до себе в гостину: „Як не бажаєш чекати моїх іменин, то приходь сьогодні, привітаєш мене і посидимо всі разом з Давидом“. Василько, не зважаючи на то, що його перестерігали, поїхав у гостину, міркуючи: „Як це хочуть мене захопити? Ми ж тоді цілували хрест із словами: хто повстане проти іншого, проти того буде і хрест“. Під час гостини Святополк виходить з покою, а Василько говорить до Давида. Але Давид „не мовить і не слухає, маючи жах та зраду в серці“. Нарешті виходить з покою і Давид. Василька заарештовують і заковують в кайдани. Розмірно коротко переказує автор перебіг нарад Святополка з боярами, вагання Святополка, якого Давидові все ж вдалося вмовити. Вночі вивезено Василька до Звиногородки. Жахлива сцена осліплення Василька описана дуже детально. Василько побачив, що гострять ніж і зрозумів, що хочуть його осліпити. До покою, де був ув’язнений Василько, увійшло два чоловіки, розіслали килим, але Василько боровся з ними, так що вони не могли кинути його на килим; тоді ввійшли ще інші, побороли його, поклали на нього дошку; але навіть як на дошку сіли двоє, не могли його втримати, тоді зняли з печі другу дошку, якою притиснули його так сильно, що груди його тріщали. Тоді підійшов Святополків вівчар з ножем, але не попав Василькові до ока і перерізав йому лице; „потім ударив його в око і вийняв око, потім — в друге і вийняв друге“. Василько лежав, „як мертвий“. „І взяли його, поклали на килим, як мертвого, і повезли до Володимира... і переїхавши Здвиженський міст, стали з ним на торговищі, і зняли з нього сорочку і дали випрати попадї; попадя, виправши сорочку, вдягнула її на нього (Василька) в той час як обідали, і почала плакати попадя, бо він був, як мертвий. І почув він плач і мовив: Де я? Вона ж відповіла: В місті Здвижені, і він попрохав води, і напився, і отямився, і пригадав усе, і помацав сорочку і мовив: Чому ви зняли її з мене? Нехай би я в тій кривавій сорочці смерть прийняв і став перед Богом!..“ — Після оповідання про обурення інших князів та про початок їх походу проти Святополка та Давида, оповідання, що може вставлене сюди вже літописцем, продовжує своє оповідання автор повісти про Василька: „І як я тут був, у Володимирі, однієї ночі прислав по мене князь Давид. І я прийшов до нього, і дружина сиділа коло нього, і він посадив мене та мовив до мене: Я чув, що Василько... сказав: ... нехай би Давид мене послухав, то я надіслав би когось з своїх людей до (князя) Володимира (Мономаха), щоб він повернувся (себто відмовився від /89/ виправи проти Святополка та Давида). Отже, — посилаю тебе, Василю, до Василька... і скажи йому: Коли ти хочеш послати свого мужа та Володимир повернеться, то дам тобі яке хочеш місто: Всеволож або Шеполь або Перемиль!..“ З посольства до Володимира нічого не вийшло, але автор передає свою розмову з Васильком, де Василько висловив думку, що йому трапилося це нещастя через його гордість, бо він мав занадто великі плани, щоправда, не проти інших князів, але проти ляхів та половців: „Або набуду собі слави, або голову покладу за Руську землю“. Дальше оповідання про війну Володимира з Давидом, про звільнення Василька і про остаточну перемогу над Святополком, що покликав на допомогу угрів, здається, ведеться вже літописцем, а не Василем, — автором оповідання про Василька.

Оповідання про Василька, що, як бачимо, не лишилося в своїй первісній формі, а ввійшло до літопису, показує нам, який літературний хист ми можемо зустрінути в 11 віці. У наведених уривках ми бачимо добру техніку викладу розмов, вміння коротко характеризувати психічний стан дійових осіб, їх міркування, переживання, вагання тощо. Це оповідання своєю літературною технікою показує зрілість автора і для творів більшого значення.

6. До повістярського матеріялу належать і твори того ґатунку, який був улюблений на Україні і пізніше, аж до 17-18 ст. (пізніші твори цього типу належать, напр., Петрові Могилі, І. Ґалятовському та св. Дмитрові Тупталові — „Ростовському“); це — оповідання про чудеса святих. Маємо збірку таких оповідань про чудеса Бориса та Гліба, які часто додавалися до „Сказання“ про про їх забиття, але постали як самостійні записи про чудесні оздоровлення, про звільнення з в’язниці тощо, сполучені з історичними записами про перевезення мощів святих до Києва, про будову церков їх імени.

Пізніше постала збірка оповідань про чудеса св. Миколи Мірлікійського. В цій збірці сполучені переклади та чотири, здається, ориґінальні записи про чудеса з часу від половини 11 ст. до початку 12 ст. в Царгороді (2) та в Києві (2).

На цьому не обмежується повістярський матеріял з літератури старих часів. Маємо й інші рештки старих оповідань. Напр., історично важлива так зв. „Корсунська леґенда“, що оповідає про охрищення Володимира в Корсуні (мабуть, всупереч дійсності, бо є всі підстави думати, що Володимир охристився в Києві або Василькові, ще перед виправою). Але це „грекофільське“ тенденційне оповідання дійшло до нас теж у складі літопису /90/ в дуже зміненому вигляді, з додатками з якогось епічного оповідання, тяк що пізнати його стару композицію вже важко.

Працю над виділенням з літопису решток старої літератури варто продовжувати.

7. Ми бачили в старій повістярській літературі цікаві приклади різних ґатунків. Повістярство старого Києва або цілком є або намагається бути історичним, оповідати про дійсні події. Але перекази повістярів — не лише сухі, короткі записи. Автори повістей вміють зробити свої оповідання цікавими та розвивати своє

оповідання з драматичним напруженням. Найвищого ступеня вмілості досягнув анонімний автор „Сказання“ про Бориса та Гліба, з його патетичною ритмізованою прозою та складними літературними засобами, узятими частково з богослужбових ґатунків, з використанням текстів св. Письма тощо. Але й інші повістярі виявляють зокрема вміння літературного зображення, вкладаючи думки та почування в добре збудовані монологи дійових осіб. Виклад здебільшого досить простий, мистецькі прикраси скупі: найбільшу увагу звертається на перебіг подій. Але свій виклад — і в цьому їх найбільше вміння — вони подають широко, звертаючи увагу читача на окремі важливі моменти, вміють посилити напруження оповідання. „затримуючи“ оповідання, як напр., у повісті про Василька (сцена осліплення!). Оповідання, шо ми їх знаємо, всі тенденційні, але тенденційність не перешкодила авторам у виконанні суто літературних завдань. Оповідання 11 віку належать до найкращих творів старої київської літератури.

Г. Житія

1. „Житійна“ література виразно відрізняється від літератури духовної повісти. „Житіє“ можна було писати лише про святого, себто про праведну людину, для визнання святости якої вже існували певні обґрунтовані дані. Охрищення Руси здавалося сучасникам запізненним, християнізацією „в останню“, „одинадцяту годину“. Численна житійна література, яка прийшла зразу в болгарських перекладах, чи була перекладена вже в Києві, могла цілком задовольнити потребу читача, тим більше, що серед найстаріших перекладних житій було чимало творів, цікавих не лише житійним змістом, але й мистецькою формою або богословськими міркуваннями (напр., житія, що порушують питання про кінець світу — Андрія Юродивого й ін.). Поприходили до нас і житія нових слов’янських святих; Кирила та Методія. В’ячеслава Чеського, св. Людмили. Мабуть, якраз ці житія /91/ спонукали описати і життя власних святих; не дурно в обох житіях, писаних Нестором (Бориса і Гліба та Феодосія Печерського) маємо відгуки житій св. В’ячеслава.

Писати житія власних святих було чималою сміливістю, значило поставити своїх праведників поруч старих великих святих та мучеників: Східнослов’янська житійна література ще довго мала характер надзвичайної „скромности“: мало оповідань про чудеса, немає надмірного вихваляння святих, велика залежність від перекладних або слов’янських зразків. Цю залежність не треба розуміти так, що автори просто списували житія чужих святих. Навпаки, старі житія намагаються подавати добре перевірені та певні відомості. Але автори їх, на жаль, із свого матеріялу вибирають такі риси, що засвідчені і в житіях старіших святих. Це є ніби гарантією того, що такі риси — справжні ознаки святости. Коли матеріялу про святих не існувало, то і житія не писалося. Мабуть, лише цим треба пояснити той факт, що немає старих житій Ольги, Володимира та навіть Антонія Печерського. Про цих святих маємо лише твори, споріднені з житіями, але іншого стилю, твори, що не вимагали фактичних даних. Клясичні твори житійної літератури дав Нестір.