У середині 1960-х – першій половині 1980-х рр.

(4 год.)

План.

1. Кремлівський переворот у жовтні 1964 р. Л. І. Брежнєв та його оточення.

2. Ідеологія і практика розвинутого соціалізму. Дисидентський рух.

3. Економічні реформи О. М. Косигіна. Суперечності економічного розвитку.

4. Соціальна політика. Житлова проблема.

5. Зовнішня політика і міжнародне становище.

6. Ю. В. Андропов і К. У. Черненко на чолі партії та держави.

Реферати:

Оцінки діяльності Л. І. Брежнєва в радянській та сучасній історичній літературі.

Досягнення та проблеми у зовнішній політиці СРСР

(друга половина 1960-х – перша половина 1980-х рр.).

Ю.В. Андропов як політик і людина.

Література:

Політична історія України. ХХ століття: у 6 т. / Редкол.: І. Ф. Курас (голова) та ін. – Т. 6. – К.: Генеза, 2003.

История России. С древнейших времён до начала ХХІ в. /Под ред. А. Н. Сахарова. – М.: Астрель, 2006. –1263 с.

История России XX – начала XXI века / А. С. Барсенков, А. И. Вдовин, С. В. Воронкова; под ред. Л. В. Милова. — М.: Эксмо, 2006. – 960 с.

История России. XX век / А.Н. Боханов, М.М. Горинов, В.П. Дмитренко и др. – М.: ООО «Издательство ACT», 2001. – 608 с.

История России: учеб. – 3-е изд., перераб. и доп. / А. С. Орлов, В. А. Георгиев, Н. Г. Георгиева, Т. А. Сивохина. – М.: ТК Велби, Изд-во «Проспект», 2006. – 528 с.

Боффа Дж. От СССР к России. История неоконченного кризиса. 1964–1994: Пер. с ит. Хаустовой Л.Я. – М.: Междунар. отношения, 1996. – 320 с.

Верт Н. История советского государства. 1900–1991. – М., 1992.

Л.И.Брежнев. Материалы к биографии / Сост. Аксютин Ю. В. – М.:Политиздат, 1991. – 384 с.

Арбатов Г. А. Затянувшееся выздоровление (1953 – 1985 гг.). Свидетельство современника. – М.: Междунар. отношения, 1991. – 400 с.

Чунтулов В. Т. и др. Экономическая история СССР. – М., 1987.

Берхин И. Б. История СССР (1917–1978): Учеб. пособие. – М.: Высшая школа, 1979. – 664 с.

История внешней политики СССР: в 2-х т. / Под ред. А.А. Громыко. – М., 1986.

История международных отношений и внешней политики СССР: в 3-х т. / Под ред. Фроянова. – М., 1988.

Загладин Н. В. История успехов и неудач советской дипломатии. – М., 1990.

Чазов Евгений. Здоровье и власть. – М., 1992.

Медведев Р.А. Генсек с Лубянки. – М., 1993; второе издание, М., 1999.

Волкогонов Дмитрий. Семь вождей. – Т. 2. – М., 1995.

Семанов Сергей. Юрий Владимирович. Зарисовки из тени. – М., 1995.

Бобков Ф.Д. КГБ и власть. – М., 1995.

Гришин В.В. От Хрущева до Горбачева. – М., 1996.

Шаронин Вячеслав. КГБ – ЦРУ. – М., 1997.

Минутко И.А. Бездна (Миф о Юрии Андропове). – М., 1997.

Яковлев Александр. Омут памяти. – М., 2000.

Основні поняття і терміни: державний переворот; генеральний секретар ЦК КПРС; економічні реформи; соціальна політика; промисловість; сільське господарство; життєвий рівень населення; житлова політика; зовнішня політика; епоха «застою»; дисидентський рух; розвинутий соціалізм; міжнародна розрядка; «холодна війна».

Методичні рекомендації до самостійної роботи з теми:

У першому питанні студентам насамперед необхідно визначити передумови та причини державного перевороту в жовтні 1964 р. Зокрема, український історик В. М. Литвин вважає, що найбільш вірогідно, що рушійною силою державного перевороту, що поклав край хрущовським реформам, стала змова українського угруповання в президії ЦК КПРС з кадебістами, які відображали інтереси московського політикуму, фактично відсунутого Хрущовим від влади. Ця змова стала можливою на тлі зростаючої опозиційності всього партапарату. Відставка Хрущова була наперед вирішена на засіданні президії ЦК КПРС 12 жовтня 1964 р. 14 жовтня це рішення підтримав пленум ЦК КПРС. Хрущова звільнили з посади першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради міністрів СРСР, вивели зі складу президії ЦК КПРС. Після відставки в 1964 р. М. Хрущова до нової правлячої верхівки СРСР увійшли: Л. Брежнєв – перший Секретар ЦК КПРС, О. Косигін — голова Ради Міністрів СРСР, М. Підгорний — голова Верховної Ради СРСР. Велику роль у суспільно-по­літичному житті відігравав також М. Суслов — секретар ЦК КПРС з ідеологічної роботи. Нові вожді не мали наміру теоретично осмислити свою генеральну лінію і пристосувати її до світу, який стрімко змінювався. Вони не були здатні адекватно відповісти на виклики історії. Над усе цінувався мобілізаційний потенціал командної економіки і ресурси Радянського Союзу використовувалися на цілі, продиктовані ідеологією.

Брежнєв опинився у керма Радянської держави внаслідок складного переплетення політичних чинників. Багато хто в керівництві країни розглядали Брежнєва як тимчасову фігуру. У перші роки свого перебування на чолі партії Брежнєв намагався здійснювати колективне керівництво Президії ЦК КПРС (з 1966 р. — Політбюро). Він значно зміцнює свої позиції, поставивши на чолі КДБ Ю. Андропова, а міністром оборони призна­чено А. Гречко (1967). На початку 1970-х рр. в політичному курсі партійного керівництва утверджуються консерва­тивні тенденції. Так, в ідеологічній сфері відбулася реабілітація сталінщини: не згадувались факти репресій, виправдовувались методи колективізації, причини невдач у роки війни 1941–1945 рр. перекручувались. Важливою ознакою політичного життя 1970-х рр. було формування культу особи Л. Брежнєва.

Вивчаючи друге питання, необхідно зазначити, щоу 1960-70-і рр. на партійних з'їздах, пленумах ЦК КПРС приймалися численні резолюції про подальшу демократизацію громадського життя, про обмеження впливу бюрократичного апарату. Відповідно до цих рішень, були розширені повноваження сільських рад. В їхнє ведення перейшли багато питань, що були раніше у компетенції районних рад. У вересні 1972 р. було прийнято Закон про повноваження депутатів усіх рівнів, однак на практиці підвищити роль рад не вдалося. Ради всіх рівнів залишалися неспроможними й безмовними. Навіть Верховна Рада СРСР залишався декоративним органом; вона фактично не контролювала уряд, видатки окремих міністерств і відомств.

Посилення ідеологічного тиску після періоду "відлиги" викликало широкий рух дисидентства. Воно не було організаційно оформленим, проте мало чіткі принципи й авторитетних лідерів (Р. Медведєв, О.І. Солженіцин, А.Д. Сахаров). Основу дисидентства становила правозахисна і миротворча діяльність, спрямована спочатку на вдосконалення наявної системи, пізніше - на відмову від неї. В Україні, Вірменії, Грузії, республіках Прибалтики дисидентський рух був забарвлений націонал-демократичними тонами. Найбільш відомі форми протесту дисидентських кіл на адресу політичного керівництва СРСР, судових і карних інстанцій – заяви, звернення, відкриті листи, демонстрації. У СРСР виникли так звані безцензурні видання ("самвидав"). Представники дисидентського руху зазнавали різноманітних переслідувань (ув'язнення в тюрми і табори, в психіатричні лікарні, вислання за кордон).

Аналізуючи третє питання, звернемо увагу на те, що у 1965 р. нове радянське керівництво здійснило спробу економічних реформ. Пріоритет в їхній розробці і проведенні належав Голові Ради Мініст­рів СРСР О. М. Косигіну. Суть економічної реформи полягала у: скороченні планових показників, що їх доводили до підприємства; створенні на підприємствах фондів матері­ального стимулювання; запровадженні, незалежно від прибутку, твердої плати за використовувані підприємством виробничі фонди; фінансуванні промислового будівництва шля­хом кредитування, а не через дотації; у неприпустимості зміни планів без погоджен­ня а підприємствами; ліквідації раднаргоспів, поверненні до галузевої системи управління; підвищенні закупівельних цін на продукцію сільського господарства; встановленні незмінних планів державних закупівель продукції сільського господарства; у перерозподілі частки національного прибутку на користь аграрного сектора; заходах щодо розвитку соціальної інфраструктури села.

Перші роки реформи принесли позитивні ре­зультати: пожвавилось сільськогосподарське вироб­ництво, покращилось постачання населення міст продовольством, зросла продуктивність праці; ос­новні показники 8-ї п'ятирічки було виконано. Успіх початкового етапу реформи скоріше був зумовлений фактором "початкового ефекту", тому що вже на початку 1970-х рр. темпи реформи почали падати. Студентам важливо осмислити головні причини падіння темпів реформи, однак, при цьому, на наш погляд, потребує порівняльного аналізу планова (командно-адміністративна ) та ринкова економіки, виявлення їх недоліків та переваг. Радянське керівництво, на нашу думку, все ж діяло логічно, шукаючи такий механізм, який би дав можливість зберігти контроль держави над справедливим розподілом суспільного багатства та основні засади соціалістичного ладу.

У четвертому питанні рекомендуємо детальніше вивчити життєвий рівень населення цього періоду, настрої людей. Названі роки відзначалися стабільністю і впевненістю більшості громадян у майбутньому. Починаючи з XXIII з'їзду КПРС (1966 р.), на всіх високих партійних форумах завдання підвищення життєвого рівня населення декларувалося як одне з основних завдань партії та держави. Навіть у Конституції СРСР 1977 р. (Конституції УРСР 1978 р.) були зафіксовані права на гарантовану, гідну оплату праці, на забезпечення житлом, кваліфікованою медичною допомогою. Колгоспники нарешті стали регулярно отримувати заробітні плати і пенсії. Зросла купівельна спроможність населення. Так середня заробітна плата з 78 руб. у 1960 р. зросла до 155 р. у 1980 р. Люди стали користуватися тими речами, які ще з 30-х років були звичними на Заході: пральні машини, побутова електротехніка, холодильники, телевізори тощо. Зріс асортимент товарів і послуг. Проте починаючи з початку 70-х років, у розряд дефіцитних товарів потрапляє все більше і більше товарів. Особливо дефіцитними були товари якісні і імпортні. Черги стали символами і ознаками великих міст. Добробут населення СРСР порівняно з іншими країнами світу залишався низьким.

Складною залишалась житлова проблема, хоча для її розв'язання виділялися мільярдні суми. На початок 1980-х років черга на квартири становила 1,5 млн. чоловік і мала тенденцію до зростання. У складному становищі перебувало комунальне господарство міст, на поліпшення якого постійно бракувало коштів і матеріалів. Що стосується життя у селі, то попри зростаючі капіталовкладення, рівень життя у них був порівняно нижчим, ніж у містах. Різниця у рівні життя спонукала сільську молодь будь-якими засобами потрапити до великих міст на постійне проживання. Медичне обслуговування населення хоча і поліпшилося, але тут були численні проблеми. Так, маючи значно більше лікарів ніж у розвинутих країнах, оснащеність медичних установ необхідним обладнанням і ліками була низькою.

Хоча в СРСР була декларована рівність громадян, партійно-державна номенклатура користувалася привілеями у розподілі матеріальних благ (було створено власну закриту систему виробництва і постачання продовольства, промислових товарів; закриту систему медичного обслуговування і відпочинку тощо).

У другій половині 1970-х років зростає закупівля продовольства за кордоном в 10 разів, збільшуються грошові доходи громадян виперед­жальними темпами порівняно із зростанням вироб­ництва товарів широкого вжитку, наростає дефіцит товарів, падають темпи житлового будівництва, загострюються екологічні проблеми. Однак, згортан­ня реформи не позначилося суттєво на життє­вому рівні населення, за рахунок великомасштабного продажу за кордон нафтопродук­тів. Багато проблем мало виконання Продовольчої програми, будівництво БАМу тощо.

Висвітлюючи п’яте питання, важливо зазначити, що брежнєвське керівництво прагнуло поліпшити зов­нішньополітичне становище СРСР. Результатом пере­ходу від "холодної війни" до міжнародної розрядки було підписання низки договорів із країнами Заходу (1968, 1972 рр.), принципово змінилися відносини з Фран­цією (1966, 1971 рр.), просунулося вирішення берлінської проб­леми (1971 р.). Однак, торгово-економічні відносини із захід­ними партнерами розвивалися не на користь СРСР (80% радянського експорту становив продаж нафти, газу, вугілля, лісу, мінеральної сировини, а на частку готових виробів, машин, устаткування при­падало усього 5%).

21 серпня 1968 р. було введено збройні сили країн ОВД до Чехо-Словаччини для "захисту завоювань соціалізму", було покінчено зі спробою демократизації в ЧРСР. Радянське керівництво продовжувало контролювати політичний розвиток країн соцтабору, негативно реагу­вало на антисоціалістичні тенденції розвитку в Польщі в 1970-80-і рр.

Різко загострилися відносини з Китаєм (друга половина 1960-х рр.). Під час арабо-ізраїльських війн (1967 р., 1973 р.) СРСР односторонньо підтримував арабські країни, що призвело до розриву дипломатичних відносин з Ізраїлем (1967 р.). Партійно-державне керівницт­во СРСР також продовжувало курс на розширення сфери впливу в Азії, Африці, Латинській Америці. Відбулося вторг­нення радянських військ до Афганістану, що мало негативні наслідки для міжнародного та внутрішнього становища СРСР.

У шостому питанні рекомендуємо дати всебічну та виважену оцінку діяльності наступних після Л. І. Брежнєва генеральних секретарів ЦК КПРС. Цьому має допомогти ознайомлення студентів з новітніми дослідженнями. Так, Ю. В. Андропова (листопад 1982 р. – лютий 1984 р.) по-різному було зустрінуто в суспільстві (негативно – дисиденти; позитивно – частина населення, яка бажала наведення порядку в країні сильною рукою). Новий генсек провів низку кадрових змін, значну увагу приділяв боротьбі з бюрократизмом, безгосподарністю і корупцією. Населенню країни запам'яталися "облави" на прохідних підприємств і установ, міліцейські наскоки на клуби і кінотеатри для виявлення прогульників, штрафні санкції, вирахування із заробітної плати. Проте заходи з "наведення порядку" не привели до бажаних результатів, хоча широкі маси сподівалися на оздоровлення морально-політичного клімату.

К. У. Черненко (лютий 1984 р. – березень 1985 р.), кадровий партійний працівник, який на старість років став генсеком, не встиг зробити того, що задумував, про що йшлося на засіданнях та пленумах партії. Однак, не варто, на наш погляд, оцінювати його постать виключно у такому дусі. У Черненка були певні задуми, розуміння необхідності змін в країні у напрямі виправлення недоліків системи та ін. Протее, процес реформування радянського суспільства був незворотний. Смерть Сталіна, XX з'їзд КПРС і критика культу особи, "відлига", дисидентський рух, безперечно, робили радянське суспільство суттєво іншим. Воно вже не було суто тоталітарним: у його глибинах зароджувались мікрочастини громадянського вигляду.

Вивчаючи соціально-економічний та політичний розвиток Радянського Союзу у другій половині 1960-х – першій половині 1980-х рр., пропонуємо студентам на вибір творчі завдання (враховуючи вивчення теми у попередніх курсах):

1. Порівняйте переваги та недоліки планової і ринкової економік.

2. Проаналізуйте плюси та мінуси економічної реформи під керівництвом О. М. Косигіна.

3. Охарактеризуйте проблеми та складнощі реалізації політичних прав і свобод громадян СРСР у другій половині 1960-х – першій половині 1980-х рр.

4. Охарактеризуйте постать Л. І. Брежнєва як людини і політика на основі радянської та сучасної історіографії, спогадів про нього.

5. Виявити успіхи, недоліки та протиріччя радянської зовнішньої політики цієї епохи.

Семінарське заняття №5