Організація державної влади в Чехословаччині
Національні збори – єдиний орган законодавчої влади
Державна влада в країні поділялася на законодавчу, виконавчу (здійснювану президентом і урядом) і судову.
Законодавча влада зосереджувалася в руках двопалатного парламенту (Національних зборів). Палата депутатів обиралася на 6 років, а сенат Національних зборів – на 8 років. Для виборів до парламенту - Національних зборів - установлювався принцип пропорційності та загального, рівного, прямого й таємного голосування. Виборчі права отримували всі громадяни, які досягли 21 року. Ухилення від участі у виборах каралося штрафом. Визначаючи місце і роль парламенту у державотворенні, дослідники (Ю. Бисага) зазначають, що основу парламенту становили партії центристської орієнтації (на той час досить організовані й структуровані, мали своїх лідерів); у практиці чехословацького парламентаризму широко застосовувався принцип коаліційного формування державно-управлінських структур (уряду). Одне із слабких місць передмюнхенського парламенту ЧСР - брак власної ініціативи в основній сфері - законотворенні. Фактично парламент цілком залежав від волі лідерів політичних партій, які перебували при владі.
Важливе місце в концепції державно-правового будівництва першої Чехо-Словацької республіки відводилося інституту політичної опозиції. Характерною ознакою демократичної політичної системи першої ЧСР було те, що опозиція мала визначені законом права, і це давало їй можливість легітимно, цивілізовано впливати на уряд, президента, парламентську більшість. На той час жоден європейський уряд не ставився до опозиції так уважно, як Чехословацький. Але, водночас, на думку дослідників (Ю. Бисага), відсутність лояльної опозиції була одним з основних факторів потенційної слабкості чехословацького демократичного політичного режиму 20-30-х років XX ст.
У 1934 р. Чехословаччина встановила дипломатичні відносини з СРСР. Між державами було укладено торговий договір і кредитну угоду. Чехословаччина і Франція підписали пакт про взаємодопомогу. У травні 1935 р. такий же пакт був укладений з СРСР. Однак підписання цього документа не гарантувало реальної безпеки для ЧСР, оскільки надання допомоги СРСР обумовлювалося обов'язковою підтримкою Франції. Для забезпечення стабільності демократичного режиму здійснювалася політика створення різних коаліцій в парламенті. У 20-х роках країною керувала коаліція чеських, словацьких, німецьких і деяких угорських партій. При цьому основні керівні посади завжди перебували в руках представників чеських партій.
При вирішенні політичних проблем значну роль відігравала «група Гарда». З президентом Т. Масариком тісно співпрацював Е. Бенеш. У Судетській області, населеній переважно німцями, активізувалася діяльність фашистських угруповань, діяльність яких була заборонена восени 1933 р. У 20-30-х роках у Чехословаччині (на відміну від деяких держав Центральної і Південно-Східної Європи) суттєвих суспільно-політичних змін не сталося. У травні 1935 р. відбулися вибори до Національних зборів. Судето-німецька партія і партія Глінки посилили свої позиції у парламенті. Масарик змушений був піти у відставку. У грудні 1935 р. президентом був обраний Е. Бенеш.
Світова економічна криза та її негативні наслідки стали помітними у Чехословаччині вже у 1930 р. У 1933 р. обсяг промислового виробництва становив 60% у порівнянні з 1929 р. Виробництво сталі скоротилося до 68%. Загальна кількість безробітних сягнула 700 тис. чол. Особливо відчутно криза вдарила по Словаччині й Закарпатській Україні, де збанкрутували сотні підприємств
Органи виконавчої влади
На спільному засіданні палати депутатів і сенату обирався Президент ЧСР строком на сім років. До його повноважень згідно з Конституцією входило: призначення уряду та його відправка у відставку, скликання, відкладення або розпуск Національних зборів, накладання "вето" на закони, оголошення війни. Президент був Головнокомандувачем збройних сил, представляв державу у відносинах з іншими державами, мав право укладати й ратифікувати міжнародні договори, запроваджувати надзвичайний стан, вносити мирні договори на затвердження до парламенту, призначати суддів та вищих державних службовців, оголошувати амністію.
Першим президентом одноголосно було проголошено професора філософії, видного політичного діяча Томаша Масарика, який на той час перебував у еміграції в Парижі. На посаді він перебував з 1918 по 1935 р.
Уряд (Рада міністрів) як структурний елемент державної системи управління формувався за коаліційним принципом, який за кількісними і якісними показниками мав декілька відтінків (широка-вузька коаліція, дво-багатопартійна коаліція). Очолив уряд у 1919 році соціал-демократ В. Тусар. Його кабінет реорганізував добровольчі війська і легіони у регулярну армію, значно зміцнив поліцію. Усі спірні питання вирішувалися взаємними компромісами. 1921 р. Місце Тусара зайняв Едуард Бенеш.
Органи правосуддя
Судова влада в ЧСР була представлена залежно від компетенції судами кількох рівнів: найвищою, середньою (проміжною) та нижньою судовими ланками. Згідно із судовою практикою ЧСР, процес судочинства могли здійснювати: звичайні та спеціальні суди (якщо йшлося про кримінальні справи). Зазначимо, що Конституція ЧСР (1920 р.) передбачала можливість створення і надзвичайних судів, однак лише у випадках, що передбачені законом, і тільки на конкретно визначений період. Це виключало можливість тривалої діяльності надзвичайних судів. Важливе значення в судовій системі Чехословаччини у 20-30-х роках XX ст. належало Найвищому адміністративному і Найвищому виборчому судам. Вони мали специфічну структуру і відповідні функціональні завдання.
Також у Конституції Чехословацької Республіки (ЧСР) від 29 лютого 1920 р. вперше був закладений інститут конституційного судочинства.
Це була принципово нова (австрійська) модель конституційного правосуддя, концепцію якого розробив австрійський вчений Г. Кельзен і яка полягала в тому, що, на відміну від американської моделі, конституційне правосуддя здійснювалось не судами загальної юрисдикції, а спеціалізованим органом – Конституційним Судом.
У ст.2 Конституції ЧСР 1920 року зазначалося, що Конституційний Суд здійснює контроль за відповідністю законів Чехословаччини та законів Сейму Підкарпатської Русі (автономного утворення) положенням Конституції та законам, які її змінюють чи доповнюють. Стаття 3 регулювала організацію Конституційного Суду, що складався з семи членів: двоє були делеговані з Верховного Суду, двоє з Вищого Адміністративного Суду, ще двох і голову Конституційного Суду призначав Президент Республіки. Строк повноважень суддів становив 10 років.
Детальніше правовий статус Конституційного Суду було врегульовано окремим законом "Про Конституційний Суд" від 9 березня 1920 року та Регламентом Конституційного Суду від 29 серпня 1922 року. Спеціальними інструкціями від 1925 та 1926 рр. був змінений порядок делегування суддів на посаду членів Конституційного Суду Вищим Адміністративним Судом та Верховним Судом.
Суддями та їхніми заступниками могли бути особи, які здобули вищу юридичну освіту, мали право голосу і досягли віку 45 років.
Перший Конституційний Суд Чехословаччини функціонував лише один термін, а його діяльність не була інтенсивною. Про це свідчить той факт, що за час своєї роботи він розглянув конституційність лише двох законів та декількох підзаконних нормативних актів.
Другий склад суду було сформовано лише в травні 1938 р., але згодом він припинив свою діяльність, оскільки Конституційним законом від 14 березня 1939 р. №1/1939 була проголошена самостійна Словацька Республіка.
Отже, система державної влади та судових органів в ЧСР упродовж 20-30-х років ХХ ст. перенесла домюнхенську Чехо-Словаччину у ряд демократичних, цивілізованих, з високим рівнем правової культури держав Центральної Європи.
2. Труднощі в самовизначенні та система державного устрою Підкарпатської Русі (Карпатської України)
В березні 1919 р. в Угорщині, зокрема майже на всій території Закарпаття, було встановлено радянську владу, проголошено Угорську радянську республіку. Після її ліквідації в Угорщині встановилася диктатура маршала М. Хорті, а Закарпаття за Сен-Жерменським (1919 р.) і Тріанонським (1020 р.) міжнародними договорами ввійшло до складу Чехословаччини.
Зокрема, у параграфі (48) Тріанонського мирного договору з Угорщиною від 4 червня 1920 р. зазначалося: «Угорщина визнає, як уже були вирішили держави, союзні і об’єднані, повну незалежність Чехословацької держави, до неї ж включено автономну територію Південнокарпатських русинів»
На відміну від насильницької анексії інших західноукраїнських земель, приєднання Закарпаття до Чехословаччини вважалося добровільним. Внаслідок угоди між чеськими лідерами, підписаної у м. Скрентоні (штат Пенсільванія, СІЛА) ще в листопаді 1918 р., емігранти із Закарпаття погодилися на включення своєї батьківщини до складу нової Чеської держави за умови надання їй автономії. І хоч Чехословаччина дійсно не проводила щодо національних меншин відкритої політики дискримінації та асиміляції, як Польща та Румунія, це не означає, що відносини між центральним урядом і населенням Закарпаття були безконфліктними.
Головною метою чехословацької політики щодо Закарпаття була поступова інкорпорація краю. Для організації адміністрації в Ужгороді у липні 1919 р. створюється Цивільне управління на чолі з чеським адміністратором Я.Брейхом, з яким на Закарпаття прибули перші чехословацькі чиновники. А першим нормативним актом, який визначав правовий статус органів державного управління на території краю і дав йому офіційну назву, став затверджений 7 листопада 1919 р. Радою міністрів ЧСР і проголошений в Ужгороді 18 листопада «Генеральний статут про організацію адміністрації Підкарпатської Русі, приєднаної Паризькою конференцією до Чехословацької республіки». За статутом уся влада передавалася адміністратору, який призначався чехословацьким урядом.
На правах дорадчого органу «по законодавству і управлінню в усіх мовних, шкільних і релігійних питаннях та в питаннях місцевого управління», у виборі та заміщенні чиновників і службовців адміністративних структур створювалася Тимчасова автономна директорія з п'яти членів, призначених урядом. Директорія мала шість відділів: закордонний, культури і шкіл, промисловості і торгівлі, землеробства і продовольства, внутрішніх справ, фінансів, кожен з яких очолював один з її членів. Директорія, члени якої, до речі, були вкрай незадоволені змістом Генерального статуту, розпочала свою діяльність з низки політичних і соціально-економічних вимог. Однак більшість з них ігнорувалась як Цивільним управлінням, так і празькою владою. На знак протесту 19 лютого 1920 р. члени Директорії подали у відставку.
На випадок конфлікту між директорією й адміністратором арбітром мав бути президент республіки або призначена ним особа. У Генеральному статуті зазначалося, що не пізніше ніж через 90 днів після виборів до чехословацького парламенту (Національних зборів) повинен бути обраний автономний сейм Підкарпатської Русі.
29 лютого 1920 р. була схвалена Конституція Чехословацької республіки під назвою «Конституційна Грамота». Вона складалася з трьох частин – Вступного закону до Конституційної хартії, власне Конституційної хартії та Закону про принципи мовного права. Усі ці частини містили положення, що регулювали різні аспекти правового статусу Підкарпатської Русі. Зокрема, Вступний закон до Конституційної хартії в ст. 2 визначав, що закони сойму території Підкарпатської Русі, як і закони ЧСР, не повинні
суперечити Конституційній хартії, її частинам і законам, які змінюють або доповнюють її, а приймати рішення з цього приводу буде Конституційний суд.
У Конституційній хартії, у свою чергу, в §3 були сформульовані правові норми,
що регулювали структуру державного устрою Чехословацької республіки й місце Закарпаття в ньому:
1. Територія Підкарпатської Русі має власний сойм, який обирає свою президію.
2. Сойм Підкарпатської Русі є правомочним видавати закони в справах, які стосуються мови, освіти, релігії, а також в усіх тих, які можуть бути передані в його відання законами Чехословацької республіки. Закони, прийняті соймом Підкарпатської Русі, затверджуються президентом республіки і публікуються в спеціальному збірнику за підписом губернатора.
3. Підкарпатська Русь буде представлена в Національних Зборах відповідною кількістю представників (сенаторів) згідно з виборчою системою Чехословаччини.
4. На чолі Підкарпатської Русі є губернатор, який призначається президентом Чехословацької республіки на пропозицію уряду і відповідальний також перед соймом Підкарпатської Русі.
5. Чиновники Підкарпатської Русі будуть обиратися по можливості з місцевого населення.
6. Подробиці, що стосуються права обирати і бути обраним до сойму, визна-
чаються окремим законом.
Третя складова Конституції ЧСР – Закон про принципи мовного права – також містила положення, що регулювали цю сферу суспільних відносин у Підкарпатській Русі. У §6 цього закону зазначалося: «Соймові, створеному на території Підкарпатської Русі, надається право врегулювати питання про мову для цієї території способом, сумісним із єдністю Чехословацької держави.
На підставі Конституції ЧСР 26 квітня 1920 р. уряд видав розпорядження «Про зміну Генерального статуту Підкарпатської Русі», яким скасовувалася Директорія, юридично закріплювався інститут Цивільного управління, а замість посади адміністратора вводилися посади губернатора та віце-губернатора. У цьому розпорядженні, зокрема, зазначалося, що «на чолі Підкарпатської Русі є тимчасовий губернатор, що призначається президентом Чехословацької Республіки за пропозицією уряду на термін, встановлений Соймом Підкарпатської Русі». 5 травня 1920 р. тимчасовим губернатором Підкарпатської Русі був призначений Г.Жаткович, а віце-губернатором – чеський урядник П.Еренфельд. Якщо між губернатором і віце-губернатором виникали розходження, то їх розв’язання покладалося на празький уряд. Загалом, за винятком посад губернатора (ним призначався представник місцевого населення) і віце-губернатора (ним ставав чеський урядовець), структура і повноваження державної адміністрації на Закарпатті майже не відрізнялися від таких в решті регіонів республіки.
На загальнодержавному рівні значна увага в діяльності влади приділялася здійсненню такої соціальної політики, яка б позитивно відобразилася на соціальному становищі населення у регіонах, зокрема й Підкарпатській Русі. Так, у 1924 р. було прийнято закон про загальне соціальне страхування по хворобах і старості. У 1925 р. система виплат прямої державної допомоги на випадок безробіття була скасована, а забезпеченням безробітних почали опікуватися профспілки. Було прийнято закон про оплачувану відпустку та запроваджено диференційовані пенсії. Для службовців державних і громадських установ розмір пенсії наближався до останньої зарплати, у службовців приватних підприємств він становив дві третини зарплати, а в робітників коливався від 20 до 30%. Значний обсяг соціальної допомоги здійснювали громадські благодійні організації.
Отже, щоб ліквідувати особливий статус Закарпаття, в липні 1927 р. під виглядом уніфікації законодавства всієї республіки був прийнятий закон "Про організацію політичного управління", відомий як закон про адміністративну реформу. За цим законом, що набрав чинності з 1 липня 1928 р., територія Чехословаччини поділялася на чотири адміністративні одиниці – краї (Чехія, Моравія і Сілезія, Словаччина, Підкарпатський край). Скасовувалися жупи, утворювалися нові округи, а на чолі земель стояли земські президенти та створювалися представницькі органи – земські заступництва (збори). У Підкарпатській Русі вони складалися з 12 обраних і 6 призначених членів. Після цієї адміністративної реформи Земля Підкарпаторуська (офіційна назва) стала звичайною, четвертою провінцією ЧСР, що складалася з 13 округів, а ті – з 130 нотаріальних районів.
Закон про земельний устрій гостро критикували подкарпатські автономістські партії. Вони вказували на антиконституційність тих положень закону, які нівелювали Конституцію, яка передбачала створення автономної території Подкарпатської Русі. І лише в червні 1937 р., коли Чехословаччина зіткнулась із значним тиском всередині республіки і закордоном перш за все в судетському питанні, парламент схвалив закон № 172/1937 Про тимчасову зміну юридичного статусу губернатора Подкарпатської Русі та відповідних положеннях організаційних. Однак і це ще не був закон про автономію, лише певна модифікація внутрішньої організації Управління з розширеними елементами автономії. На відміну від трьох інших частин ЧСР, на чолі Подкарпаторусинської Землі знаходився губернатор, а не земельний президент. В компетенцію губернатора входила подача пропозицій, які стосувались території Подкарпатської Русі. В законі підкреслювалось, що лише в цих питаннях губернатор міг бути (однак не повинен) запрошений на засідання уряду. Губернатор міг вирішувати питання призначення або звільнення урядників, подавати пропозиції, які стосувались конфесійних питань та питань освіти. В своїй основі губернатор і надалі залишався в статусі простого представницького органу. Його повноваження по прийняттю рішень були обмежені земельним урядом, який давав заключення на його пропозиції, а також домовленістю з віце-губернатором. Закон зберіг функцію віце-губернатора, який очолював апарат Управління краю. У випадку, якщо між губернатором та віце-губернатором виникали якісь непорозуміння, повноваження з прийняття рішень переходили до Міністерства внутрішніх справ.
Замість конституційно узаконеного самоврядування на Закарпатті почалося запровадження централізованої адміністративної системи управління. По-перше, були обмежені права губернатора та законодавчого органу – сойму: губернатор не призначався чи обирався соймом, а іменувався президентом ЧСР за поданням уряду. Виконавча влада належала віце-губернаторові, посаду якого обіймала особа чеської національності і яка практично була довіреною людиною президента й уряду республіки.
По-друге, не додержувалося й конституційне положення про комплектування державної служби в краї переважно місцевими фахівцями: роздутий адміністративно-управлінський апарат Підкарпатської Русі (20 тис. чиновників) на 70-80% складався з чеських і словацьких урядників, хоча чехи і словаки становили лише близько 4% населення Закарпаття. На це були, як слушно відзначають фахівці з історії Закарпаття, як об’єктивні чинники – відсутність місцевих управлінців і освічених кадрів, зокрема достатньої кількості гуманітарної й технічної інтелігенції, – так і суб’єктивні – прагнення центральної влади якнайшвидше інтегрувати Підкарпатську Русь до чехословацького суспільства.
З середини 30-х років під впливом національної боротьби українців Галичини, як і інших поневолених народів Європи закарпатські українці щоразу наполегливіше стали вимагати у влади Чехословаччини автономії для свого краю. Але пропозиції і прохання щодо врегулювання соціально-економічного та адміністративно-політичного становища краю ця влада ігнорувала.
Щоправда, у 1937 р. президент країни Е. Бенеш обіцяв перебудувати державу на засадах федерації. Проте нічого реального в цьому напрямку зроблено не було. Тому 29 травня 1938 р. Русинсько-Українська народна рада, створена в Ужгороді з представників українських і русинських організацій і сил, спираючись на гарантії Сен-Жерменського договору (1919 р.) і Чехословацьку конституцію, висунула перед центральними властями настійливу вимогу про встановлення для Закарпаття статусу автономії. Характерно, що судетські німці та словаки давно вже висловлювали подібні вимоги, тільки вимоги німців підтримував німецький Рейх, словаків – міжнародні сейми, а українців – ніхто, бо радянська Україна їхньою незалежністю не цікавилась.
Після підписання відомої Мюнхенської угоди 30 вересня 1938 р. Чехословаччину було фактично розчленовано. 10 жовтня цього ж року уряд країни оголосив, що держава перетворюється на федерацію трьох народів: чехів, словаків і українців. Наступного дня було визнано автономію Підкарпатської Русі та її уряд. Юридичний статус Карпатської України з жовтня 1938 до березня 1939 рр. далеко переходив рамки автономії, визначені в Сен-Жерменському договорі та чехословацькій конституції з 1920 р. Він наближався до федеральної моделі міждержавних та понаддержавних структур. Очевидно, це була своєрідна модель федералізму, бо перебувала у процесі розвитку.
Отже, 11 жовтня 1938 р. в Празі було затверджено перший автономний уряд Закарпаття – Раду Міністрів Підкарпатської Русі, а також створена Національна рада Підкарпатської Русі. До її складу увійшли представники практично всіх основних політичних сил краю5. Того ж дня у меморандумі центральній владі в Празі Національна рада оголосила себе «єдиним законним представником всіх руських областей Карпат і всього його населення, для якого забезпечується самовизначення і самоуправління».
Також вимагалося негайної заміни значної частини чеських урядовців в краї місцевими кадрами та прийняття закону про Підкарпатську Русь. Рада міністрів ЧСР затвердила персональний склад автономного уряду із 6 чоловік – відомих політичних діячів Закарпаття, що були депутатами чехо-словацького парламенту і сенату.
Перший автономний уряд Підкарпатської Русі очолив Андрій Бродій. Цей уряд проіснував всього 15 днів – з 11 по 26 жовтня 1938 р. Першочерговим завданням для нього було врегулювання територіальних проблем, зокрема вирішення питання кордону Підкарпатською Руссю і Словаччиною.
26 жовтня 1938 р. новим прем’єр-міністром Підкарпатської Русі урядом Чехословацької республіки був призначений Августин Волошин. На середину листопада 1938 р. автономний уряд Підкарпатської Русі складався з чотирьох міністерств: внутрішніх справ (міністр Е. Бачинський), шкільництва та народної освіти (міністр А. Штефан), юстиції (належало до компетенції самого А. Волошина, але він передав керівництво ним своєму раднику А. Дутці) і комунікацій (міністр Ю. Ревай). Кожне окреме міністерство мало по кілька ресортів (відділів). Наприклад, міністерство комунікацій мало вісім відділів: господарства, фінансів, залізниць, пошт, телефонів і телеграфів, охорони здоров’я, торгівлі і промислів, громадських робіт, соціальної опіки. Значну роль в діяльності уряду відігравали особисті секретарі прем’єр-міністра.
На початку листопада 1938 р. була утворена організація народної оборони – Карпатська Січ, що являла собою напіввійськову організацію (її члени не були озброєні).
Рішення А. Гітлера 6 березня 1939 р. остаточно ліквідувати ЧСР зняло будь-які покрови з політики Німеччини. Увечері 14 березня, щойно дізнавшись про проголошення самостійності Словаччини, що свідчило про остаточний державний розпад ЧСР, і скупчення угорських військ на кордонах з Карпатською Україною, А. Волошин офіційно проголосив її незалежною державою і назвав склад нового уряду.
У такій безвихідній ситуації того ж дня в Хусті розпочала свою роботу перша і остання сесія сойму Карпатської України. Протягом трьох годин відбулося шість окремих засідань. Таємним голосуванням сойм обрав президента новоствореної української держави – отця А. Волошина і прийняв два закони, які мали статус конституційних і визначали форму нового державного утворення. Ними підтверджувалося, що Карпатська Україна є незалежною державою – республікою з президентом на чолі, обраним соймом. Втім, уряду новоствореної незалежної Карпатоукраїнської республіки так і не судилося приступити до виконання цього рішення сойму. 15 березня угорські війська розпочали загальний наступ по всій території щойно проголошеної української держави. Він завершився 18 березня її повною окупацією і приєднанням до Угорщини.
Окремо варто розглянути організацію судової системи та судочинства та спроби її реорганізації. До отримання автономії Підкарпатської Русі функціонувала така модель судової системи: окружні суди - крайовий суд в Ужгороді - " Підкарпатський відділ " Верховного суду ЧСР в Кошице. Питання регулювання державно-правових відносин цієї території з центральними органами влади входило до компетенції конституційного суду республіки. Судова влада виступала окремою й незалежною гілкою влади.
Краєвий суд висунув уряду А.Волошина пропозицію про реорганізацію судової системи. Запропоновано роздроблення великих окружних судів на малі окружні суди під керівництвом одного - двох суддів для опрацювання справ на околичних територіях та відсутність повного взаємозв’язку цих судів, зважаючи на розірваність комунікацій. Президія Верховного суду в с. Лавочне 9 грудня 1938 р. прийняла рішення про структуру окружних судів на територіях які залишилися від окружних судів в містах Ужгород і Мукачево. Замість них засновувалися окружні суди. В якості вищих судових інстанцій для окружних судів були створені два краєві суди. Судова справа в Карпатській Україні остаточно отримала юридичне закріплення виданням ряду розпоряджень від 16 січня 1939 р. Одне з них стосувалося процедури судочинства, в якому зазначалося про діяльність краєвих судів у В. Березному та Хусті та про ведення карних справ. У другому розпорядженні уряду А. Волошина йшла мова про створення вищого суду й вищої державної прокуратури, принципів їх організації та про склад окружних судів та прокуратури.
Третім розпорядженням було запроваджено виконання у краї закону ЧСР " Про охорону республіки", та принципів судівництва таких справ у краєвому суді в Хусті. Завершенням судової реформи стало розпорядження уряду від 21 лютого 1939 р. про реорганізацію території компетенції окружних судів. За ним деякі села з одного судового округу включалися до іншого.
Отже, вимушена реформа судової системи, її територіальної компетенції, складу судів призвело до неоднозначних наслідків. Суди позбавилися можливості розгляду деяких справ, особливо в сфері безпеки республіки, зросло свавілля й політичне переслідування з боку чиновників і фактично судова система втратила незалежність як окрема гілка влади.
З іншого боку позитивним досягненням у судовій реформі було впорядкування судової системи на територіях які були підмандатні колишнім окружним судам в Ужгороді й Мукачеві та відновлення судової влади на всій території Карпатської України.
Висновки
Восени 1918 р. у результаті поразки в Першій світовій війні та національно-визвольного руху слов'янських народів Австро-Угорська імперія розвалилася. 13 листопада 1918 року Чеський Національний комітет ухвалив Тимчасову конституцію, яка проголосила Чехословацьку парламентську демократичну республіку. Водночас відповідно до положень Версальського, Сен-Жерменського і Тріанонського договорів визначилися кордони новоутвореної республіки. Територія країни проголошувалась єдиною і неподільною, а автономна Підкарпатська Русь - її невід'ємною частиною. До складу її також увійшли: Чехія, Моравія, частина Сілезії, Словаччина, Закарпатська Україна і в результаті цього Чехословаччина постала як багатонаціональна держава.
Як і у будь-якій самостійній державі в Чехословаччині був створений свій особливий механізм державної влади, з поділом на законодавчу, виконавчу та судову.
Законодавча влада була представлена Національними зборами. Це був парламент, що складався із двох палат: палати депутатів та сенату. Вибори до парламенту здійснювались на основі загального, рівного, прямого й таємного голосування, всіма громадянами, які досягли 21 року. За ухилення від участі у виборах призначалось покарання у вигляді штрафу.
Виконавча влада здійснювалась спільно, взаємними компромісами, урядом та Президентом, якого обирали Національні збори. Президент відповідно до Конституції наділявся широкими повноваженнями, зокрема: призначати уряд, скликати, відкладати або розпускати Національні збори, накладання "вето" на закони, оголошувати війну або ж укладати мир, тощо. Першим президентом з 1918 по 1935 р було обрано Томаша Масарика.
Органи правосуддя складали декілька рівнів: найвищий, середній та нижній. Судочинство могли здійснювати: звичайні та спеціальні суди (якщо йшлося про кримінальні справи). Конституція ЧСР (1920 р.) передбачала можливість створення і надзвичайних судів, однак лише у випадках, що передбачені законом, і тільки на конкретно визначений період. Також, у ній вперше був закладений інститут конституційного судочинства. Відповідно конституційне правосуддя здійснювалось спеціалізованим органом – Конституційним Судом. Його діяльність та правовий статус регулювався законом "Про Конституційний Суд" від 9 березня 1920 року та Регламентом Конституційного Суду від 29 серпня 1922 року. Проте він існував лише один термін, адже на той час його дії видались неефективними.
З проголошенням Чехословацької республіки до її складу на правах автономії увійшла Підкарпатська Русь. У 1919 р. створюється Цивільне управління, а незабаром влада ЧСР схвалює Генеральний Статут для організації та адміністрування Підкарпатської Русі. Це був перший документ, в якому прозвучала офіційна назва краю – Підкарпатська Русь. Одночасно уряд створив русинську автономну раду на чолі з Ґ.Жатковичем (т.зв. Директорій). Однак Директорій був фактично невизначеною адміністративною одиницею, в якій були елементи тимчасового автономного Сойму та органу автономного Управління, тому і не мав ніякого впливу на управління краєм. Все управління було зосереджено в руках чеського адміністратора Й.Брейхи по домовленості з військовим командуючим, французьким генералом Е.Енноком. Автономія Підкарпатської Русі була записана в Конституції Чехословацької Республіки, яка була схвалена 29 лютого 1920 р. Хоча, законодавчим органом в краї повинен був бути Сойм, проте, згідно положень Конституції, закони Сойму набирали юридичну силу лише після їх підписання Президентом республіки. На чолі виконавчої влади повинен був стояти губернатор, якого призначав Президент республіки на пропозицію уряду.
Однак схвалення Конституції Чехословацької Республіки таки означало початок нового етапу в організації чехословацького управління на Подкарпатській Русі. Постановою № 356 Збірника законів та розпоряджень від 26 квітня 1920 р., чехословацький уряд вирішив змінити Генеральний Статут. Замість адміністратора очолив місцеву виконавчу владу губернатор (Ґ. Жаткович), призначений Президентом на пропозицію уряду, однак лише до часу, коли буде обрано Сойм Подкарпатської Русі. Замість Директорії була створена Губерніальна рада, у якої були дуже обмежені права, в результаті чого вона не могла виконувати навіть тіньову задачу Сойму, оскільки вся влада була зосереджена в руках чеського урядника - віце-губернатора Петра Еренфельда.
Постановою уряду від 1 липня 1926 р. Ужгородська, Мукачівська та Великосевлюська жупи були об’єднані в одну з центром у Мукачеві. Однак уже через рік (14.7.1927) парламент схвалює закон № 125/1927, яким змінювалась система політичного управління - замість існуючої жупної системи створювались земельні та окружні Управління. Чехословацька Республіка була поділена на 4 землі – Чеську, Моравсько-Сілезьку, Словацьку та Підкарпаторуську. Земельні та окружні відомства очолювали земельний президент та окружний гейтман. В Ужгороді було створено земельне відомство, яке очолив земельний президент (А.Розсипал), призначений президентом республіки та підпорядкований міністру внутрішніх справ. Посада губернатора хоч і залишалась, але це вже була лише декоративна фігура. Одночасно в Ужгороді було сформовано земельну Раду (18 членів), яка мала лише дорадчу функцію.
22 листопада 1938 р. Національні збори схвалили конституційні закони про автономію Словацької країни та про автономію Підкарпатської Русі. Після оголошення незалежності Словаччини, Подкарпатська Русь опинилась в політичному вакуумі. Сойм проголосив незалежність країни та схвалив її назву Карпатська Україна. А.Волошин був обраний президентом та був призначений уряд. Того ж дня на першому і останньому засіданні уряду було вирішено не чинити опору угорській армії.
Отже, протягом півроку в Карпатах існувала українська держава двох типів. Від 11 жовтня 1938 р. до 14 березня 1939 р. Підкарпатська Русь – Карпатська Україна була автономною частиною федеративної ЧСР. 14 – 18 березня 1939 р. Карпатська Україна заявила про себе світу як незалежна держава. Назва неофіційно вживалася і до 1938 року для означення більшості теперішнього Закарпаття.
Список використаних джерел:
1. Конституція Чехословацької республіки прийнята Національним комітетом Чехословаччини 13 листопада 1918. - № 37/1918
2. Закон "Про Конституційний Суд" від 9 березня 1920 р // Офіційний вісник Чехословацької держави. - 1920 - C.370-371.
3. Віднянський С. Закарпаття – Підкарпатська Русь: від здобуття автономії до проголошення незалежної держави. Київ.
4. Переш І. Традиції конституційного правосуддя Чехословаччини: деякі аспекти проблеми. Ужгородський національний університет, 2004.
5. Вегеш М.М. Карпатська Україна 1938–1939 років у загальноєвропейському історичному контексті: У 2-х т. – Ужгород, 1997.
6. Музиченко П.П. Історія держави і права України: навч. посіб. / П.П. Музиченко - К.: Знання, 2007. - 471 с.
7. Терлюк І.Я.Історія держави і права України: навч посіб. / І.Я. Терлюк - К.: Атіка, 2011.- 944 с
8. Тищик Б.Й. Історія держави і права України: акад. курс: підруч. / Б. Й. Тищик, І. Й. Бойко. – К.: Ін Юре, 2015, – 808 с.