Quot;Відлига". Початок десталінізації та демократизації суспільного життя.

Смерть Й.Сталіна, що сталася 5 березня 1953 p., породила серед пригно­блених народів Радянського Союзу, в тому числі й українського, сподівання на суттєве покращення їхнього становища. До певної міри ці надії справдилися. Дійсно, такого розгнузданого терору, який мав місце при Сталіні, вже не було. Однак CPCP й надалі залишався тоталітарною державою, котра ігнорувала як права народів, так і свободи окремої людини. Загалом наступні три десятиліття після смерті Сталіна умовно можна поділити на два періоди, які істотно відрізнялися між собою і за тривалістю, і за суттю. Перший — період відносної лібералізації — так звана "відлига", коли частина кремлівської верхівки на чолі з М.Хрущовим пробувала частково реформувати тоталітарну систему, щоб подовжити її життєздатність. Другий період, по суті, являв собою неосталінізм, який характеризувався політичною та ідеологічною реакцією, прогресуючим занепадом і розкладом тоталітарної системи. Уже в перші місяці після смерті тирана, коли в керівництві ЦК КПРС (назва з 1952 р.) почалась боротьба за владу, Україна відчула деяке полегшення. Сам Л.Берія, якого незабаром стратили, звинувативши в спробі захоплення влади, висловлювався за право радянських республік на більшу незалежність від центру. В Україні відновилися елементи українізації. Місцевих мешканців масово приймали до лав партії, Призначали на відповідальні посади, віддавали належне українській мові в установах, Навчальних закладах, засобах масової інформації. Збільшилася питома вага українців у центральних державних і партійних установах УPCP: якщо на початку 1940-х років вони становили там близько 30%, то у середині 1950-х — вже 68%. Вперше в історії УРСР посаду першого секретаря ЦК КПУ замість росіянина Л.Мельникова, звинуваченого в русифікації вищої школи і дискримінації місцевих кадрів у Західній Україні зайняв українець Олександр Кириченко. Головою Президії Верховної Ради УРСР став Дем'ян Коротченко, а Раду міністрів очолив Никифор Кальченко. Пост заступника голови уряду отримав представник західноукраїнських областей, син славетного українського письменника Семен Стефаник, щоправда, ненадовго.

У 1954 р. в СРСР широко відзначали 300-річчя "возз'єднання" України з Росією. Виходячи з історичних та культурних зв'язків, етнічної і територіальної спорідненості України й Криму, Верховна Рада СРСР 19 лютого 1954 р. видала указ про включення Кримської області до складу УРСР. Неврожайні післявоєнні роки в Криму, неспроможність Росії забезпечити населення і Чорноморський флот перш за все продуктами харчування обумовили ситуацію, коли уряд і Верховна Рада РРФСР добровільно, з власної ініціативи передали півострів Українській РФР. Це об’єктивно сприяло торжеству історичної справедливості. Адже Крим ще за княжої доби певний час перебував під впливом київських князів і відтоді постійно тяжів до України як у географічному, так і в політико-економічному аспектах. З економічної точки зору у повоєнний період Крим був банкрутом, йому необхідно було надавати постійну фінансову допомогу. Україна десятиліттями вкладала великі інвестиції в економіку Криму, витягла його з банкрутства. На жаль, дехто з російськомовного населення півострова не пам'ятає цих благородних жестів України. Ще одна проблема полягала у тому, що Крим був батьківщиною кримських татар, яких Комуністичний режим звинуватив у "нелояльності" й депортував до Узбекистану. Тому згодом, ставши незалежною, Україна взяла на себе розв'язання складного питання щодо повернення репресованого народу на батьківщину та його облаштування.

Тим часом з ініціативи Микити Хрущова, який вийшов переможцем у боротьбі за владу у Москві (у вересні 1953 р. його було обрано першим секретарем ЦК КПРС), розпочалися процеси, спрямовані на лібералізацію суспільно-політичного життя. Вони започаткували період, який завдяки влучному виразу російського публіциста І.Еренбурга ввійшов в історію під назвою “відлига”. Головним здобутком цього часу стала реабілітація безвинних жертв сталінських репресій. Вже у вересні 1953 р. було ліквідовано такі позасудові органи, як воєнний трибунал військ МВС і Особлива нарада МВС. У 1954 р. створено центральну та місцеві комісії щодо перегляду справ осіб, засуджених у 1934—1953 рр. Уперше в СРСР відкрито заговорили про злочини Сталіна та його оточення.

У ніч з 24 на 25 лютого 1956 р. на XX з'їзді КПРС М.Хрущов виголосив таємну доповідь про культ особи Сталіна (основні положення доповіді у дещо пом'якше­ному вигляді стали відомими для широкого загалу лише у липні завдяки постанові ЦК КПРС "Про подолання культу особи та його наслідків" від ЗО червня 1956р.). Делегати були шоковані, почувши про злочини жорстокого тирана, сфабриковані ним змови, його військову некомпетентність, що стала причиною катастрофи 1941—1942 рр., депортації цілих народів, у тому числі й про наміри вислати всіх українців за межі Батьківщини тощо. Гостро критикуючи Сталіна, М.Хрущов, проте, не згадував про злочинну суть самої комуністичної системи, про необхідність покаяння компартії перед суспільством. Більше того, з його слів виходило, що жертвами репресій були лише члени партії, а не народ. Ведучи мову про відхилення від "ленінських норм життя", він замовчував, що саме В.Ульянов-Ленін був ініціатором комуністичних репресій, а Сталін лише йшов по стопах свого вчителя. В доповіді нічого не говорилося про злочинну суть колективізації, голодомор 1932—1933 рр., голод 1946—1947 рр., жахіття "радянизації" у Західній Україні, мільйони знищених у концтаборах людей. Та, незважаючи на непослідовність, сам факт викриття зловісної діяльності Сталіна мав велике значення, адже було зроблено крок до зламу страхітливої репресивної машини, що перетворила країну у великий концентраційний табір. Водночас парадокс ситуації, за словами історика Г.Касьянова, полягав у тому, що розвінчування "культу особи" відбувалося цілком за канонами системи, яку ретельно вибудував сам Сталін. Партійно-бюрократична ієрархія, звикла до послуху, беззаперечно виконувала вказівки верхів. Розгорнулася "десталінізація по вертикалі": автоматичне шаблонне засудження "культу особи" всіма партійними та Ідеологічними структурами. Преса друкувала відповідні статті й огляди, історики викривали злочини сталінізму фактами, знайденими у тимчасово відкритих архівах.

Що ж до України, то процес десталінізації суспільного життя тут розгортався дещо повільніше, ніж у центрі. Із запізненням стали з'являтися антисталінські статті у пресі. Тон і зміст критики були стриманішими. Зміни торкалися переважно сфери культурного життя. В галузі ідеології та політики вони не виходили за межі вказівок центру. Така ситуація значною мірою зумовлювалася надто свіжими ще в пам'яті широкомасштабними репресіями, які в Україні, як ніде інде, набирали найстрахітливіших ознак. Пам'ятали тут й про вислів, що "коли в Москві стрижуть нігті, то в Україні рубають пальці". Проте з наростанням валу засудження сталінізму активізувалися й українці. Першою легальною спробою змінити існуючі порядки в українській літературі й мистецтві став виступ Олександра Довженка, який вимагав "розширення творчих меж соціалістичного реалізму". Багато зусиль для відродження рідної мови доклали М.Рильський, А.Хижняк, П.Плющ, М.Шумило, інші діячі культури. Було перевидано "Словник української мови" Б.Грінченка. Принциповій критиці піддано концепцію всебічної залежності творчості українських письменників від "російської передової культури". Демонстрацією піднесення національної свідомості українців стало широке відзначення по всій республіці 100-річчя з дня народження І.Франка у серпні 1956 р.

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті України сприяла реабілітація, хоча й часткова, жертв сталінських репресій. З 1956 по 1963 р. в ній було повністю реабілітовано 250 тис. осіб. Власті погодилися реабілітувати колишніх партійних і радян­ських керівників України — В.Чубаря, Г.Петровського, В.Затонського, С.Косіора ін­ших членів партії, проте не поспішали з реабілітацією со­тень тисяч українців, якимось чином пов'язаних зі звинува­ченнями у "націоналізмі". Навіть спроби реабілітувати українських націонал-кому­ністів М.Хвильового, О.Шумського і М.Скрипника були визнані помилковими і шкідливими.

Загалом ліберальні зміни відбувалися нелегко. Влітку 1957 р. проти хрущовських реформ, курсу на засудження "культу особи" Сталіна виступила верхівка ЦК партії. Вважаючи, що М.Хрущов у викритті Сталіна пішов надто далеко, так звана антипартійна опозиція вирішила усунути його від влади. Проте змовники, до яких належали В.Молотов, Л.Каганович, Г.Маленков, Д.Шепілов, не були підтримані КДБ і армією, а тому зазнали невдачі. У 1961 р. поча­лася нова хвиля десталінізації, кульмінацією якої стало винесення мумії тирана з кремлівського мавзолею. Було перейменовано всі об'єкти, які носили ім'я Сталіна, в тому числі й Сталінську область на Донецьку, а місто Сталіно — на Донецьк.