Господарча політика більшовиків періоду громадянської війни («воєнний комунізм»)
На протязі багатьох століть головним для політичного розвитку України було аграрне питання. Це не дивно для народу, що живе на найродючіших у світі чорноземах. І будь – яке політичне питання в Україні так чи інакше було пов’язане з питанням аграрної реформи.
Не був тут винятком і період 20 – 30-х років ХХ століття. Саме тоді відбулися ґрунтовні зміни не лише у системі землекористування, а й у самому способі життя селянства, пов’язані із формуванням нового, індустріального суспільства. Вони були пов’язані з політикою Комуністичної партії і Радянської держави.
Витоки цієї політики слід шукати у «воєнному комунізмі» - встановленні державної монополії на заготівлю хліба та іншого продовольства.
Воєнний комунізм запроваджувався в Україні партією більшовиків за зразком Радянської Росії під час громадянської війни. Так, 11 грудня 1918 року рядянський уряд України отримав від керівництва РРФСР повноваження на проведення продовольчих заготівель в усіх районах, що знаходилися під контролем Червоної армії.
15 квітня 1919 року Тимчасовим робітничо – селянським урядом України було розповсюджено на територію республіки декрет Раднаркому Росії «Про загальнодержавний облік і розподіл продовольчих продуктів і речей домашнього господарства». Ним закріплювалася державна продовольча диктатура. Народний комісаріат продовольства оголошувався єдиним органом, який повинен був заготовляти і розподіляти продукти серед населення.
Для проведення цієї роботи в Україну направлялися сформовані в Петрограді та Москві робітничі загони. На допомогу їм в Україні створювалися десятки аналогічних загонів з місцевих робітників. Більшовицьке керівництво було переконане, що в Україні є величезні запаси хліба і їх можна взяти відразу для голодуючого населення великих промислових центрів. Держава вилучала провольство у селян методом продрозкладки, тобто примусово.
Запровадивши в Україні політику воєнного комунізму, більшовики тим самим розпалили війну проти себе з боку українського селянства. Останнє прирікалося такою політикою на голод і відповідно, не бажало віддавати продовольство державі.
До травня 1919 року великі повстанські загони українського селянства під керівництвом отаманів Махна (на Катеринославщині), Григор’єва (на Херсонщині), Зеленого (на Київщині), які раніше підтримували більшовиків проти Директорії, почали виступати проти радянської влади. Повстанський селянський рух став масовим, охопив всю територію Південно – Східної та Центральної України.
З особливою силою повстанський рух розгорнувся влітку та восени 1919 р. В умовах громадянської війни він мав значення для військової поразки Червоної армії в Україні і наступу Добровольчої армії генерала А. І. Денікіна.
Незважаючи на те, що «воєнний комунізм» явно дискредитував себе, після перемоги Червоної армії над денікінцями наприкінці 1919 – на початку 1920 рр. радянська влада знову повернулася до неї. І це зрозуміло. Адже в у мовах кривавої громадянської війни і тотального дефіциту продовольства забезпечити всім неохідним армію, управлінський апарат та робітників військової промисловості можна було саме такими методами.
Втім, у міру затухання воєнних дій і настання мирного часу у районах, звільнених від армій противників радянської влади виправдовувати таку політику в очах населення ставало все більш складніше. Комуністична партія проголошувала себе партією як робітничого класу, так і селян – бідняків. Останні внаслідок революції і громадянської війни стали фактичними господарями величезних масивів колишніх поміщицьких та куркульських земель. Тепер, коли війна закінчувалася, ці люди, природньо, бажали стати на землі повноправними господарями. І політика «воєнного комунізму» з його продрозкладкою (яка в умовах воєнного часу і безконтрольності військової і цивільної влади часто плавно переходила у звичайнісінький грабунок селян) чим далі, тим більше викликала гостре незадоволення селянства. Так, навесні 1921 р. держава спромоглася виконати продрозкладку менш як на 40 відсотків. Так само, як і в 1919 році, стягнення продрозкладки за допомогою робітничих і червоноармійських загонів наштовхнулося на збройний опір селянства.
Не можна стверджувати, що керівники РКП(б) не бачили політичної небезпеки продрозкладки. Однак дозвіл селянам вільно розпоряжатися своєю продукцією загрожував більшовикам відродженням товарно – грошових відносин. Тому В. Ленін тримався за продрозкладку, сподіваючись, що з її допомогою можна буде за півтора – два десятиліття виконати план ГОЕЛРО (план електрифікації Росії), прийнятий у грудні 1920 р. VIII Всеросійським з’їздом рад. Тому за ініціативою керівника партії цей з’їзд ухвалив закон про запровадження державних завдань на посів для кожного селянського господарства. Законодавці навіть не замислювалися над тим, що вони повертають селянина до часів кріпацтва. Відмінність полягала лише в тому, що раніше селяни працювали на поміщика, а тепер їм було запропоновано працювати на державу, яка називала себе робітничо – селянською.
Насувався новий етап громадянської війни, в якій більшовикам протистояли основні маси селянства. Використання проти повстанців армії становило небезпеку для радянської влади. Адже армія складалася переважно з селян. Тому партія перейшла до нової економічної політики (непу).
НЕП в Україні.
Першим партійним документом непівського періоду були тези, сформульовані В. Леніним до засідання політбюро ЦК РКП(б) 8 лютого 1921 р. У них було передбачено задовольнити бажання селян про заміну продрозкладки продовольчим податком і дозволити використання виробниками надлишків продукції після сплати податку в місцевому господарському обороті. Х з’їзд партії 15 березня 1921 р. затвердив запропоновану політбюро резолюцію «Про заміну розкладки натуральним податком». Перед селянами відкрилася перспектива господарського освоєння колишніх поміщицьких і куркульських земель.
Повернення правлячої партії обличчям до товарно – грошових відносин, легалізація торгівлі, зміцнення фінансів вивели з підпілля підприємницьку діяльність. З’явилася так звана нова буржуазія – орендарі, маклери, комісіонери, торговці – оптовики, промисловці. Їх називали людьми непу, непманами.
Реально одержавленими були тільки так звані командні висоти економіки (промисловість, зв’язок, транспорт, банки). Ліквідувати економічну самостійність селян держава (принаймні тоді) так і не спромоглася. Селяни міцно трималися за свою власність (хоча це слово можна вживати умовно, адже земля була власністю держави, а селяни – лише її користувачами) і віддавали державі вироблену продукцію тільки за ціною, яка їх влаштовувала. За цих умов державним хлібозаготівельним організаціям було зручніше мати справу не з розпорошеними селянськими господарствами, а з їх кооперативними об’єднаннями. Селяни вже давно, з кінця ХІХ ст., організовували з власної ініціативи різноманітні кооперативи – збутові, постачальницькі, переробні, кредитні. Учасники кооперативних об’єднань зосереджували зусилля на виконанні певних операцій. Ефект колективізму виникав через взаємозв’язок їхніх інтересів на ринковій основі. Поза товарно – грошовими відносинами кооператив не міг існувати.
Неп вплинув і на державну промисловість. Підприємства, як підкреслювали політики, треба утримати в державній власності, але відпустити «на волю». Так народилася суперечлива в своїй основі ідея господарського розрахунку. Підприємство стало господарюючим суб’єктом, набувало права юридичної особи й діставало можливість самостійних дій на ринку. Суперечливість госпрозрахунку полягала в тому, що держава не могла не турбуватися за долю власних підприємств, навіть якщо вони були збитковими.
Ринок, в якому опинялися госпрозрахункові підприємства, був відрізаний від світового ринку монополією зовнішньої торгівлі. Він був майже цілком монополізований, тобто позбавлений конкуренції підприємств інших форм власності.
Зусиллями фахівців – економістів, яким партія дала певну свободу дій, нова економічна політика матеріалізувалася в багатьох конкретних досягненнях, серед яких насамперед слід згадати відродження кредитно – фінансових установ, відмінно проведену грошову реформу, організацію державної і кооперативної торгівлі, налагодження госпрозрахункових засад у «командних висотах» господарства.
Проте тимчасовий союз компартійно – радянського апарату з безпартійними економістами вичерпався вже у 1925 році, коли було завершено так званий відновлювальний період. Економіка в цілому відновилася після втрат, пов’язаних з першою світовою та громадянською війнами. Державна влада взяла курс на поступове згортання непу. В промисловості цей поворот пов’язаний з гаслом індустріалізації, проголошеним у грудні 1925 року на XIV з’їзді партії.
У другій половині 20-х років перед країною постала проблема вибору стратегії подальшого соціально-економічного розвитку. Завершилося відновлення зруйнованого народного господарства був досягнутий рівень 1913 року. Але ж це був рівень відсталості. Лідери Комуністичної партії, як і сам Ленін, вважали, що для виходу з полону відсталості потрібно будувати велику сучасну промисловість з новітніми технологіями. У зв’язку із цим варто нагадати, що лідери партії більшовиків (і Ленін в тому числі) соціалістичну революцію в Росії розглядали, як передумову перемоги соціалізму хоча б у основних країнах Європи. Звідси виникали надії на економічну і технологічну допомогу Заходу в порядку соціалістичного інтернаціоналізму. Однак цим надіям не судилося збутися. Замість економічної допомоги Радянська Росія отримала економічну блокаду. І хоча ця блокада була в основному прорвана ще в середині 20-х рр., політична ізоляція країни продовжувалася.
Крах надій на світову революцію по новому ставив питання подальшого соціально-політичного та економічного розвитку. В цих умовах Сталін ще наприкінці 1924 року висунув ідею побудови соціалізму в одній окремо взятій країні. XIV з’їзд правлячої більшовицької партії у грудні 1925 року закріпив цю ідею в якості головного напрямку політики партії і зробив перший практичний висновок: СРСР повинен завоювати економічну самостійність і перетворитися з країни, що ввозить машини і обладнення, «у країну, яка виробляє машини і обладнення».
Необхідність швидкого подолання індустріального відставання країни від розвинених країн Заходу диктувалася не тільки потребами забезпечення її економічної незалежності, а й інтересами оборони країни, для чого був необхідний могутній військово-промисловий комплекс. Адже міжнародне становище СРСР залишалося хитким. Питання суперництва провідних капіталістичних країн за ринки збуту та переділ сфер впливу цілком вірогідно могло бути вирішене за рахунок більш слабких країн. А СРСР з його величезною територією і внутрішнім ринком, природними багатствами й національно неоднорідним населенням був, подібно до Китаю, спокусливою мішенню для можливих експансіоністських зазіхань. Тим більше, що такі зазіхання дуже легко обгрунтовувалися ідеологічно за допомогою ідеї про порятунок західної цивілізації від «безбожного більшовизму».
Світова економічна криза, яка почалася в 1929 році, суттєво вплинула на плани реконструкції народнго господарства СРСР. Вона загострила міжнародну ситуацію. Виникла загроза війни СРСР з розвинутими капіталістичними державами, причому війни на два фронти (в Європі та на Далекому Сході). Опинитися у такій війні в залежності від іноземного постачання озброєння й стратегічно важливих матеріалів означало поставити на карту саме існування країни, як незалежної держави.
Уявляється, що саме ці міркування і були вирішальними при переході наприкінці 1929 року до курсу форсованої індустріалізації.