Політика росії стосовно україни

Оцінюючи геополітичне положення України, слід враховувати дві обстави­ни, які можуть відіграти визначальну

роль у відносинах з великим північним і, на жаль, не завжди передбачуваним сусідом:

1) реакційні сили в Росії займають більш сильні позиції, ніж в Україні. Вони користуються підтримкою значної частини населення;

2) розмежування у стані демократів і зростання комплексу великодержавность

Як би це комусь не було прикро усвідомлювати, але утвер­дження незалежності України — це неминуча конфронтація з Росією, виснажлива боротьба з усіма зовнішніми та внутріш­німи силами, які прагнуть знищити українську державність. Суспільна думка російських націоналістів найдужче вражена саме незалежністю України, і вони поділяються на тих, хто виступає за політику тиску з метою відновлення стратегічного й культурного єднання Росії та "православної України-Руси", й тих, хто прагне повернути деякі українські території, на яких проживає значна кількість етнічних росіян.

От чому у значної частини політиків і науковців національ­но-демократичного спектру України відчутне прагнення дис-танціюватися від Росії. Адже переважна більшість громадян бажає жити в незалежній державі. В той же час вони не проти добросусідських відносин із Росією. "Але ці відносини повин­ні бути нормальними, а не братськими, — як з іронією заявив Л. Кравчук. — Як тільки "братські" — розпочинається з'ясування, хто старший". А дехто вбачає в Росії тільки віковічного ворога, з яким і відносини повинні бути відповідними. І скажемо відверто: підстав для такої оцінки Росії немало, адже у цій державі чимало і досить впливових сил, яких не влаштовує українська незалеж­ність. Вони не в змозі позбавитися великодержавних, шовіністи­чних амбіцій. Не можна заплющувати очі на те, що незалежне існування України більшості політиків у Росії уявляється штуч­ним, тимчасовим. Цю думку сформулював член Президентської ради А. Мігранян: "Україна є крихким, штучним гетерогенним етнополітичним утворенням, що не має реальних шансів на фор­мування власної державності...". Всіляко пропагується ідеологія вищості російських еліт, відновлення російської великодержав-ності. У керівних колах Росії все більш явно проступає бажання якимось чином вплинути на Україну, аби домогтися більш тісно­го її інтегрування з Російською Федерацією.

Стосунки Росії з Україною ускладнюються історичними та психологічними досвідами сторін: росіяни розглядають укра­їнців як частину православної слов'янської цивілізації, ство­реної завдяки злуці українців, росіян і білорусів під керівництвом Росії; українцям же характерна сильна самосві­домість окремої нації, відмінної від російської. Російська по­літична думка ніколи не розглядала Україну як самостійну політичну силу, завжди була схильна вважати її органічною складовою Росії, без якої справжньої Росії й бути не може. Згадаймо хоча б М. Карамзіна, який підкреслював, що "сили Росії не в Сибіру, а в Малоросії".

Однак сьогодні цей багатовіковий стереотип поступово ту-скніє, але вищий політико-управлінський істеблішмент спить і бачить Україну "упряженою в російського воза". Це заяви і про Крим, і про Севастополь, і про Схід і Південь України, навіть незважаючи на ратифікацію парламентами обох держав широкомасштабного українсько-російського договору.

Але не варто як недооцінювати, так і переоцінювати ці заг­рози. Україна вже перетворилася на визнаний і відчутний чинник всесвітнього співжиття і тому ніякі агресивні зазіхан­ня ззовні на її суверенітет неспроможні змінити ситуацію. Не-

залежність України скоріше у її власних руках, і, зокрема, в соціально-економічній сфері. Глибока економічна криза, що вразила українське суспільство, може привести в недалеко­му майбутньому до остаточної втрати інтересу громадян до виконання певних функцій громадянина своєї держави, до необхідності підтримувати і захищати її суверенітет. Знач­ною мірою це буде залежати також від збалансованої полі­тики держав Заходу, співдружності із США, "великою сімкою", ЄС. Саме вони мають бути посередниками в усу­ненні наявних російсько-українських розбіжностей.