Входження Запорізької Січі під протекторат Росії 2 страница

Нещастя та розруха охопили й Польщу. Влітку 1655 р., скориставшись війною, яку вели поляки на півдні та сході, шведи напали з півночі, окупувавши велику частину Польщі. Захоплена шведами, росіянами та українцями Річ Посполита от-от мала розвалитися.

В цій ситуації Б. Хмельницький починає шукати нових союзників, відпрацьовує різні політичні комбінації. Найбільше значення для нього мали стосунки з Швецією, яка довгий час вела війну з Польщею. Вступ до конфлікту шведів був для Хмельницького наче як Божий перст, що надавав йому нові дипломатичні та військові можливості.

Незабаром шведські та українські дипломати вже обговорювали проведення спільних походів проти поляків, при цьому шведи пообіцяли допомогти Хмельницькому у створенні Київського князівства. Швеція намагалися схилити Україну на розрив з Москвою, переконувала в тому, що самодержавний царський уряд "не потерпить у себе вільного народу". Однак Хмельницький тоді ще мав намір зробити Україну нейтральною державою під протекторатом і Москви, і Швеції.

У 1656 р., відчуваючи неминуче падіння Речі Посполитої, інший сусід – Румунія – також звернувся до гетьмана.

Разом з тим, Москва, порушуючи умови договору у сфері міжнародних відносин, у 1656 році уклала зрадницьку щодо України сепаратну Віденську угоду з Польщею. Стало відомо, що на переговорах за спиною України ставились питання про повернення її під владу Польщі. У відповідь Хмельницький організовує коаліцію Швеції, Семигороду, Молдавії, Волощини, Бранденбургу і Литви, спрямовану проти Польщі, Кримського ханства і, певною мірою, проти Москви. Хмельницький мав на меті відвоювати у Польщі загарбані нею західноукраїнські землі. Спираючись на таку могутню підтримку, Хмельницький зайняв безкомпромісну позицію щодо поляків, наполягаючи на тому, щоб під його владу перейшли всі українські землі, включаючи Галичину та Волинь. Водночас він прагнув домогтися незалежності України від агресивної політики Москви.

Воєнні дії, які розпочалися у січні 1657 року, принесли тріумф Українській державі. Сили коаліції розбили під Замостям коронного гетьмана Потоцького, оволоділи Краковом, зайняли Замостя і, нарешті, Варшаву. Шляхта Турово-Пінської землі – і православна, і католицька – звернулася до гетьмана з заявою, в якій вказувала, що вона з цілим повітом, добровільно приєднується "на вічні часи" до Української держави. З таким же проханням звернулася до українського гетьмана шляхта Волині.

Проте поряд із новими можливостями шведи створювали для гетьмана й ускладнення. Прагнучи звести давні рахунки, вони розпочали війну з Москвою. Хмельницький опинився у делікатній ситуації, коли його сюзерен воює з його ж новим союзником. Напруження у стосунках між українцями і московітами стало вириватися назовні. Розміщення у Києві та інших українських містах московських
залог, а також втручання царських чиновників у фінансові справи українців викликали занепокоєння козаків. Ворожнеча між союзниками також виникла у щойно завойованій Білорусії, де населення нерідко воліло мати козацьку систему правління, а не московську, й присягало на вірність гетьманові, а не цареві. Змагання однієї Русі (українців) із другою (росіянами) за владу над третьою (білорусами) трохи не спричинилося до відкритої війни, і перш ніж росіянам удалося витіснити козаків із цього краю, минув деякий час.

Найбільшу лють української старшини викликало укладення у Вільнюсі в жовтні 1656 р. миру між московським царем і поляками без усякої на те згоди українців, в якому ставилося питання про повернення України під владу Речі Посполитої. Більше того, спеціально послану українську делегацію навіть не допустили до переговорів. Побоюючись, що Москва принесе у жертву українські інтереси, гетьман і козацькі полковники відкрито звинуватили царя у зраді й порушенні Переяславської угоди. Слідом за цим розчаруванням прийшли інші.

Влітку 1657 року ситуація змінюється, і не на користь коаліції. Політичні і військові успіхи Хмельницького і його союзників викликали занепокоєння у сусідніх держав. У результаті об'єднані сили Польщі, Данії і Австрії визволили польську територію. Таким чином, об’єднаний українсько-семигородський похід на Польщу закінчився катастрофічним провалом. В цей же час незадоволене козацтво вчинило заколот, звинувативши у поразці гетьмана. Вісті про це дуже засмутили Б. Хмельницького і 25 липня 1657 р. тяжко хворий Хмельницький помирає в Чигирині. З його смертю закінчується і велика Національно-Визвольна війна українського народу, в ході якої він створив свою власну державу – Гетьманщину.

Важко переоцінити вплив, що його справив на перебіг української історії Богдан Хмельницький. Українські, російські та польські історики порівнюють його здобутки з досягненнями таких гігантів XVII ст., як Олівер Кромвель в Англії та Валенштайн у Богемії. В дослідженнях, присвячених гетьманові та його добі, часто наголошується на його вмінні здобувати так багато, маючи так мало. Хмельницький відновлює український політичний організм там, де він давно перестав існувати, створює могутнє високоорганізоване військо з юрби некерованого селянства і козаків; у гущі народу, зрадженого старою верхівкою, він знаходить і згуртовує довкола себе нових діяльних ватажків. І, що найважливіше, у суспільстві, позбавленому впевненості в собі й виразного відчуття самобутності, він відроджує почуття гордості й рішучість боронити свої інтереси. Він зробив величезні зміни в українській свідомості.

Зрозуміло, що Хмельницького не оминули невдачі, помилки та прорахунки. Це й Берестечко, й катастрофічна молдавська кампанія, й провал спільного козацько-семигородського походу на Польщу, й нарешті, нездатність змусити як союзників, так і ворогів визнати цілісність України. Разом з тим, цей великий гетьман свідомо намагався закласти підвалини української державності. У свідомості величезної більшості українців, починаючи з тих часів аж дотепер, Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною постаттю, яка силою своєї індивідуальності й розуму підняла їх із багатовікового паралічу бездіяльності та безнадії й вивела на шлях національного і соціально-економічного звільнення.

Підводячи підсумки, слід зробити висновок, що український народ в ході національно-визвольної війни здобув під проводом Богдана Хмельницького визволення з під влади польської корони. Ця боротьба була закономірним результатом тривалих змагань на протязі тривалого періоду. Отже, основне завдання, яке український народ і усі його групи ставили у народно-визвольній війні 1648-1657 рр., було вирішене. Україна (щоправда, не усі її землі і не усе населення) вийшла з-під влади Польщі і увійшла до Росії як незалежна держава з козацьким устроєм.

Результати національно-визвольних змагань знайшли своє відображення в цілому ряді нормативно-правових актів, зокрема, підписаних між Україною і Російською державою, таких, як Березневі статті, Переяславський договір 1654 р.

Українське феодали вирішили також своє соціальне значення – зміцнили власне економічне і політичне панування. Козацькі старшини виговорили собі договором 1654 р. ті привілеї, якими раніше користувалися польське панство і орендарі їх земель та іншого майна.

Питання 2. Державно-правова розбудова козацької держави (1648-1657 рр.).

Державний устрій

Визвольна війна 1648-1657 рр. свідчила про пробудження козаків, їх прагнення до самостійного життя і відродження самостійної державності. Разом з тим, козацька державність в силу історичних умов відроджувалась не на всіх етнічних українських землях, хоч гетьманський уряд не раз згадував про спільну долю всього українського, за термінологією того часу, – руського народу.

Головними ознаками держави в класичному вигляді є: єдиний територіальний простір, на якому здійснюється господарське життя; наявність особливої групи людей – апарату управління, який виконує різноманітні загально-соціальні функції, та в необхідних випадках має можливість здійснити державний примус, виконувати функції публічної влади;єдина система податків і фінансів. До цих ознак слід додати мовну єдність народу, єдину систему оборони та зовнішню політику; наявність прав особи, які охороняються державою. В сукупності ці ознаки характеризують державу, тобто їх наявність в соціальній організації суспільства свідчить, що це суспільство державно організоване. І навпаки, не може існувати держава, яка не має цих ознак або має їх обмежений набір.

Розглянемо більш детально наявність перелічених характеристик на прикладі української державності, яка відроджувалася в ході війни.

Адміністративно-територіальний устрій

Адміністративно-територіальна організація молодої козацької держави, перш за все, пов’язується з формуванням її території – Лівобережжя та Слобожанщини.

Ще на початку війни Б. Хмельницький визначив етнічну територію, яку слід було звільнити з під влади Польщі: "3а кордон на войну ни пойду, на турок и татар саблю не подыму, достаточно имело на Украине, на Подолии и Волыни, достаточно выгоды, достатка и пожитка на земле и княжестве моем, польков, Холм и Галич..." Кордон із Польщею передбачалося провести по Віслі. Але не всі ці землі вдалося звільнити. І хоча майже вся тодішня українська етнографічна територія фактично була визволена від польського панування, однак з відступом козацьких військ наприкінці 1648 р. частина української території – Волинь і Галичина – знову була захоплена польськими військами. Проте, до 1654 р. звільнена територія Ук­раїни охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та значну частину степу на півдні. В цілому вона доходила: на заході до р. Случ, на сході – до російського кордону, на півночі до басейну ріки Прип’ять, на півдні – до степової смуги.

До 1654 р. звільнена територія охоплювала Лівобережжя, Правобережжя (крім Волині та Галичини) і значну частину земель на Півдні (приблизно 200 тис. кв. км).

Запорізька Січ з її паланками становила самостійну адміністративно-територіальну одиницю.

Вперше в ході Визвольної війни територія незалежної України була оформлена Зборівським договором 1649 р. У відповідності з ним територія вільної України обіймала три колишні польські воєводства Наддніпрянщини, звідки була вигнана стара адміністрація: Київське, Брацлавське та Чернігівське, які після визволення були поділені на 16 полків та 272 сотні. У 1650 р. кількість полків виросла до 20. Отже, визволена територія мала свій адміністративно-територіальний поділ.

Полковий поділ вперше з’явився у 20-ті рр. ХVІІ ст., але тоді він лише позначав територію, на якій дислокувався козацький реєс­тровий полк і, яка мусила утримувати цей полк за свої кошти.

Безумовно, що полково-сотенний устрій – це істотний елемент української державності. І хоча полки як військові одиниці існували в багатьох державах, але тільки в Україні полково-сотенна організація війська була взята за основу державного територіального устрою, що зосереджу­вала військову, адміністративну та судову владу. Вже починаючи з літа 1648 р., полки та сотні як територіальні одиниці включають до себе все населення, що проживало в їхніх межах, і на нього розповсюджується влада полкових та сотенних урядів. При цьому, вона виявилася напрочуд життєвою та проіснувала у несприятливих для неї умовах до 1763 р. (135 років).

Отже, на час укладення українсько-російського договору 1654 р. Україна була незалежною державою, що мала свою державно організовану територію. Березневі статті 1654 р. юридично затвердили цей факт.

Так складалася територія нової політичної організації, яка в подальшому ввійшла в історію під назвою Гетьманщина.

Формування державного механізму

Говорячи про формування механізму держави, слід зупинитися на вищих і місцевих органах влади, на ознаках наявності дер­жавної влади та умовах формування держави в цілому.

Перш за все, слід визначити, що українська держава формувалася в умовах війни 1648-1657 рр. В першу чергу було ліквідовано польську адміністрацію та попередній адміністративно-територіальний устрій. При цьому, для побудови нового державного механізму був використаний досвід військово-адміністративної влади, що склалася на Запорізькій Січі. Так, зокрема, в запорізьких козаків був запозичений полково-сотенний устрій.

Богдан Хмельницький будучи гетьманом війська Запорізького, став носієм політичної влади, конкуруючи фактично з королем. Епо­пею своїх воєнних успіхів він завершив триумфальним в’їздом до Києва, давньої столиці України. Цим він ніби підкреслив, що військо Запорізьке переймає традиції епохи княжих часів. При цьому, вітаючи Богдана Хмельницького, міщани та духовен­ство із захопленням сприйняли перемогу української зброї та духу.

У цей період гетьман разом із старшиною будували плани тво­рення Української держави. Повстання, метою якого спочатку було вирішити проблеми Війська запорізького, охопило всю Україну, розбудило народ, усунуло польську владу з українських земель. На місці зметеного повстанням ладу треба було будувати Українську державу. Головними віхами програми Богдана Хмельницького на цьому шляху були: розбити Польщу, визволити всі українські землі і об’єднати їх у велике незалежне князівство. Для здійснення цих планів він вважав необхідним використати силу народних мас, ство­рити велику армію і утримати союз із Кримом. Здавалося, ці плани були цілком реальними, Визволено було майже всі українські землі. Армія Богдана Хмельницького налічувала близько 360 тис. козаків і селян. Зборівська угода (1649) дала змогу Україні перетворитися в суб’єкт міжнародного права.

Однак, на шляху реалізації планів державотворення перед Богданом Хмельницьким постали непередбачені зовнішні і внутрішні обставини. По-перше, Польща ще не була повністю розгромлена, магнати докладали всіх зусиль, щоб продовжити війну і повернути собі землі в Укра­їні. По-друге, союз із Кримом виявився ненадійним. Татари вважали небезпечним для себе зростання козацької самостійності і намага­лися цей союз розірвати. Як наслідок цього була зрада кримських татар у битві під Берестечком (1651 р.). По-третє, внутрішні відносини в Україні не були достатньо консолідованими. Наростали протиріччя між селянством, з одного боку, і козацькою старшиною та шляхтою – з іншого. Між сторонами розпочалася бо­ротьба за присвоєння собі результатів повстання. Ці різні за своїм характером причини зумовлювали обережну, помірковану політику, яку здійснював гетьман. Але незважаючи на всі труднощі, козацька держава періоду Б. Хмельницького була повно­цінною, з усіма характерними для будь-якої держави ознаками.

Система органів управління

В ході революційного переоблаштування українського політичного життя в середині XVIІ ст. демократичні засади, які існували на Січі (зокрема, джерелом влади в Запорізькій Україні виступало усе козацьке військо), було перенесено на усю визволену територію. В цьому проявився зв'язок між органами державної влади, які формувалися, і військово-адміністративним ладом Запорізької Січі, і відбивалось те, що національно-державне самовизначення України здійснювалось в умовах збройної боротьби. В результаті цього найвищим розпорядчим органом у державному житті стала Генеральна рада – загальнокозацьке зібрання, що ухвалювало рішення, які були обов’язковими до виконання як козацькою старшиною, козацтвом, так і представниками інших соціальних станів, що проживали в межах козацької держави.

Дійсна вища політична влада перебувала в руках козацької старшини нової генерації української панівної вер­стви. По-суті, це був головний центр управління. На вершині цієї ієрархічної піраміди перебував гетьман.

Система органів публічної влади складалася з трьох урядів: генерального, полкового і сотенного. Виникло також нове правління – своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і сотенна ад­міністрація, курінки та городові отамани. Магістрати і ратуші здобули право самоврядування.

Реально вища влада належала Генеральному урядові, повноваження якого поширювалися на всю територію України. Це був постійно діючий вищий розпорядчий, виконавчий та судовий орган держави. Генеральний уряд очолював всю систему управління та обирався Генеральною радою. Його очолював гетьман як глава держави, вищий суддя, верховний головнокомандувач та законодавець. Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління та утворювали Раду генеральної старшини при гетьманові.

Генеральна рада

Отже, формально вищим органом влади за традицією вважалася військова або генеральна рада, яка вирішувала важливі політичні, військові й господарські справи. Вона вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Однак, будучи відгуком вічевої влади в умовах Запорізької Січі, Генеральна рада не була постійно діючим органом. При цьому гетьман і генеральна старшина вміло маніпулювали нею, тому її значення поступово зменшувалося.

Прерогатива скликання Генеральних рад належала гетьману або за його відсутності – генеральній старшині. Процедура збору ради мала такий порядок: за наказом гетьмана Генеральна військова канцелярія розсилала універсали з відповідними наказами до полковників і полкової старшини, які своєю чергою інформували нижчий, сотенний рівень козацької адміністрації.

До середини XVIІ ст. до участі в Генеральних радах допускалися представники лише козацького стану. З початком революції, коли Військо Запорозьке почало себе усвідомлювати в якості загальнонаціональної політичної еліти, на ради почали запрошувати представників важливих козацьких центрів та вище православне духовенство – митрополитів, єпископів та настоятелів великих православних монастирів. Часто, особливо, коли на обговорення виносилися питання широкого суспільного значення, до участі в радах допускалися представники міської адміністрації – війти, бурмістри, лавники тощо. В залежності від характеру взаємин гетьманської адміністрації зі старшиною Запорозької Січі, до участі в Генеральних радах запрошувалися або не запрошувалися представники низового козацтва.

Генеральна рада не мала чітко визначених норм представництва. Під час військових походів, коли Військо Запорозьке перебувало в стані мобілізації, коло учасників рад було широким, практично загальноосяжним. В інших випадках гетьман і старшина практикували запрошення до участі в роботі Генеральних рад лише представників від полків. Обов’язковою умовою правомочності ради була участь в її роботі представників від усіх козацьких полків. Скликання ж ради без запрошення або без прибуття в силу різних обставин делегації того чи іншого полку майже завжди породжувало гострий політичний конфлікт.

Зазвичай, на Генеральній раді головував гетьман або в тому випадку, коли йшлося лише про його обрання – хтось із представників вищої козацької старшини, найчастіше – генеральний обозний.

За розпорядників на радах виступали генеральні осавули, які слідкували за дотриманням козаками порядку та фіксували результати їхнього волевиявлення.

Генеральні ради як обов’язковий політичний інститут доволі регулярно діяли на початковому етапі Визвольної війни, згодом їх значення суттєво понизилося. З 1649 р., Військова рада скликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 р., дві – в 1651 р., декілька – в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. – в Переяславі. Причиною цьому була передовсім неефективність обговорення та вирішення важких питань за умови скупчення надзвичайно великої кількості учасників. А тому з кінця XVIІ ст. за Генеральною радою було залишено лише функції гетьманського обрання.

Гетьман

Головою України був гетьман, який був наділений широкими державно-владними повноваженнями в політичній, військовій, фінансовій та правовій галузях. Він видавав також обов’язкові для всіх нормативні акти – універсали, скликав ради та був вищою судовою інстанцією.

Взагалі, гетьманство є самобутня національна форма організації вищої влади в Україні в умовах її самоврядування (автономії) у складі Польщі та Російської імперії (ХVІ - ХVІІІ ст.). Термін «гетьман» широко вживався, починаючи з ХV – ХVІ ст. у багатьох європейських мовах і позначав керівників військового рівня. В Україні «гетьманами» називали демократично обраних народних ватажків козацького війська.

Виборний гетьман зосереджував у своїх руках усю повноту виконавчої влади в Українській козацькій державі. Він же володів і правом законодавчої ініціативи, яке, щоправда, обмежувалося діяльністю Генеральної та старшинської рад.

Гетьман зосереджував у своїх руках надзвичайно широке коло владних повноважень: скликав Загальну раду і раду старшини, керував ними, брав участь в обговоренні питань й ухваленні рішень ради, організовував їх виконання, очолюючи адміністрацію. За підписом гетьмана виходили найважливіші розпорядження і накази-універсали; він також очолював судочинство як вища апеляційна інстанція; організовував і керував фінансами; визначав напрями зовнішньополітичної діяльності країни; стояв на чолі війська. Загалом же гетьман як верховний правитель підпорядковував собі усі суспільні стани та групи козацької України, користуючись правом уставодавства, вищої адміністративної та судової влади: для козацтва – в ролі безпосереднього глави, для решти станів – як верховний арбітр.

Об­раний військовою радою на Запоріжжі, гетьман здійснював керівництво військовими силами, очолював старшинську адміністрацію, визначав напрями внутрішньої політики, проводив переговори чи листування з урядами інших держав. Гетьман мав право переглядати рішення Генерального суду. Проте зосередження законодавчої та виконавчої влади в його руках стало причиною того, що військові ради і навіть ради старшини скликалися рідко. Найважливіші питання гетьман вирішував одноосібно.

Законодавчу владу Б. Хмельницький реалізовував шляхом видання універсалів, наказів, тощо. Він підписував ці документи "рукою власною". Гетьманський титул при ньому фігурував у різних формах (залежно від політичної ситуації): спочатку "гетьман войска его королевской милости запорожского", потім "гетьман с войском его царского величества". Існували й інші варіанти, але суть їх не змінювалася.

Атри­бутом гетьманської влади надалі залишалася булава. При підтримці старшини із залученням найманих полків гетьман придушував народні повстання. В його руках зосереджувалася практично необме­жена політична влада (сам Богдан Хмельницький називав себе «единовладцем и самодержцем руським..."). Венеціанський посол Альберто Віміна говорив про нього як про "справжнього государя", лідер англійської буржуазної революції Кромвель у своєму листі титулював гетьмана "імператором запорожских козаков", вказуючи, шо: "Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус війська і старовинної грецької віри і Церкви; володар всіх запорозьких козаків, страх і винищувач польської шляхти, завойовник фортець, викорінювач римських священників, переслідував язичників, антихриста й іудеїв".

З середини 1650-х рр. влада гетьмана Б. Хмельницького наближалася до необмеженої, еволюціонуючи в бік монархічної форми правління. Як зарубіжні спостерігачі, так і мешканці України бачили в особі Хмельницького «їх країни начальника» і «володаря». Становлення авторитарної форми правління призводить до того, що Хмельницький «володіє всім один, що накаже, то всім військом і роблять». Йдеться вже не лише про ігнорування інституту Загальних рад, а й думки старшин, які «гетьманові вимовити не можуть» попри своє ставлення до тих чи інших процесів державного життя.

Одна з найважливіших прерогатив ради – обрання старшини – відтепер повністю зосереджується в руках гетьмана, який призначає своєю волею не лише полковників, а й сотників. Він же володіє правом на життя і смерть будь-якого мешканця держави, незалежно від посади, у тому числі представників генеральної старшини, якщо хто-небудь з них дозволив собі проігнорувати його розпорядження чи заперечити щодо впроваджуваного ним політичного курсу.

Втім, саме право вільної гетьманської елекції було одним з ключових понять узагальненого образу «козацьких прав і вольностей». Витоки традиції його правового застереження сягають часів розбудови політичних взаємин Війська Запорозького з польськими королями першої чверті XVII ст., а у своєму концентрованому вигляді цю норму було легітимізовано договором гетьмана Богдана Хмельницького з російським монархом Олексієм Михайловичем 1654 р. Зокрема, в цьому випадку йшлося про право вільної, нічим і ніким не обмеженої каденції, з наступним повідомленням про її результати в Москву та обов'язковим складанням новообраним гетьманом присяги цареві у присутності його уповноваженого.

Рада генеральної старшини

Одночасно з падінням ролі Генеральної ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього. Генеральна старшина, яка виступала в якості урядників, відігравала важливу роль в структурі політичної влади новоствореної української держави. Це була політична еліта українського суспільства, найвища виборна військова та цивільна адміністрація, виконавчий орган державного управління, рада при гетьмані у XVII ст.

Генеральні старшини керували окремими галузями управління, до них належали:

Генеральний обозний – фактично друга особа після гетьмана, керівник артилерії у війську, як правило, призначався наказом гетьмана;

Генеральні судді – два члени генерального військового суду, який очолював сам гетьман. До військового суду входили ще й деякі генеральні старшини. Це була вища апеляційна інстанція за відношенням до полкових та сотенних судів;

Генеральний підскарбій – очолював фінансову систему держави;

Генеральний писар – керівник генеральної військової канцелярії, хранитель державної печатки. Він часто виконував функції керівника закордонного відомства;

Генеральний бунчужний – головний охоронець символу гетьманської влади – бунчука, під час війни командував за дорученням гетьмана окремими частинами, виконував окремі дипломатичні функції;

Генеральний хорунжий – головний охоронець військового прапора. Як і генеральний бунчужний, займався й іншими військовими та адміністративними справами;

Генеральні осавули – два члени генеральної старшини для надання допомоги гетьману у військових справах і керівництва козацьким військом.

На ієрархічних сходах старшинських урядів найближче до гетьмана стояв генеральний обозний. Цей інститут був відомим на Запорожжі уже з початку XVII ст. Від перших визвольних змагань козацтва середини XVII ст. та становлення Української козацької держави, генеральний обозний є обов'язковою і доволі важливою ланкою державного і військового управління Гетьманату. На уряд, який увінчував службову ієрархію Війська Запорозького, як правило, обирали найавторитетніших і найдосвідченіших командирів. Зокрема, з-поміж відомих нам майже 20 старшин, що обіймали посаду генерального обозного упродовж 1648-1687 рр., четверо перед тим очолювали інші генеральні уряди, а саме: генеральних суддів і осавулів.

В адміністративній практиці Гетьманату склалася традиція, згідно з якою, на відміну, наприклад, від генеральних писарів, суддів чи осавулів, яких могло бути двоє чи навіть більше, посаду генерального обозного обіймав лише один урядовець.

В роки Визвольної війни суттєво розширилися повноваження та, відповідно, зріс вплив генерального обозного. Його функціональні обов'язки насамперед полягали в керуванні Генеральною військовою артилерією. Обозний мав не лише командувати артилерією під час бойових дій, а й організовувати її матеріальне забезпечення, формувати і подавати на затвердження гетьмана та генеральної старшини штат Генеральної військової артилерії – осавула, хорунжого, писаря, пушкаря, гармашів та ін. На генерального обозного було покладено й таку важливу функцію, як ведення реєстру козацького війська.

Надзвичайно важливу роль відігравали генеральні обозні під час проведення Генеральних рад. Зазвичай саме обозний виступав розпорядником таких зібрань, і саме він на виборчих радах подавав новообраному гетьману знак його влади – булаву.

Приблизно таку саму роль, як генеральний обозний у військових справах, у цивільних відігравав генеральний писар. Адже саме він за своїми обов'язками стояв найближче до гетьмана і був найбільш посвячений у справи поточної внутрішньої та зовнішньої політики. Як правило, у Війську Запорозькому був один генеральний писар, але інколи й двоє. Саме двоє писарів було на початку Національно-визвольної війни.

На уряд генерального писаря обирали осіб, які мали певний канцелярський досвід. Наприклад, з-поміж 26 урядників, що впродовж середини – другої половини XVII ст. обіймали посаду генерального писаря Війська Запорозького, майже половина – 12 – перед тим служили канцеляристами Генеральної військової канцелярії.

За своїм становищем генеральний писар найближче з-поміж інших старшин стояв до керівництва зовнішньої політикою Української держави. Особливо великий вплив на напрями зовнішньополітичної діяльності держави мав генеральний писар гетьмана Б. Хмельницького Іван Виговський. За свідченнями сучасників, він «абсолютно всім рядить, не доповідаючи, – відправляє послів». Винятковий особистий вплив Виговського на гетьмана (восени 1651 р. польський посол повідомляв у Варшаву, що «Виговський опанував серце і розум Хмельницького і керує ним, як батько сином») сприяв тому, що уряд генерального писаря набув надзвичайної ваги, й іноземні спостерігачі завжди називали «українського канцлера» другою, після гетьмана, за силою впливу особою Війська Запорозького. Щоправда, після смерті Хмельницького такий порядок не зберігся, і генеральний писар зрівнявся з іншими генеральними старшинами.