Джерела та основні риси права 7 страница

Що стосується проголошених в Основних державних законах волі і недоторканності особи і життя, то з цього приводу взагалі не було прийнято ні законів, ні навіть тимчасових правил, тобто чинними залишалися норми Статуту кримінального судочинства 1864 р.

Слід наголосити, що перелічені в Основних державних зако­нах цивільні права і свободи, згідно зі ст. 83 цих законів, значно об­межувалися у тих випадках, коли та чи інша місцевість проголо­шувалася такою, що перебуває у режимі посиленої або надзви­чайної охорони чи воєнного становища, передбачених відповідно «Положенням про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою» від 14 серпня 1881 р. та «Положенням про місцевос­ті, що оголошувалися такими, які перебувають на воєнному стано­вищі» від 18 червня 1892 р.

Згідно з «Положенням» від 14 серпня 1881 р. на певній терито­рії або в окремій місцевості могли оголосити винятковий стан (тобто стан посиленої чи надзвичайної охорони). Право оголошення стану посиленої охорони належало генерал-губернатору в межах під­відомчої йому території, проте його рішення мало бути затверд­жене міністром внутрішніх справ. Стан надзвичайної охорони вводився згідно з рішенням Ради Міністрів за поданням міністра внутрішніх справ. У період чинності стану посиленої охорони гене­рал-губернатор міг видавати обов'язкові постанови, які стосували­ся попередження порушень суспільного порядку і державної безпе­ки. За порушення цих постанов винні каралися арештом на строк до трьох місяців або штрафом до 500 крб. Крім того, генерал-губер­натору належало право «забороняти окремим особам перебування у місцевостях, оголошених у стані посиленої охорони». Тобто пов­новаження генерал-губернатора так званого попереджувального характеру полягали у призупиненні гарантій індивідуальної свобо­ди. Генерал-губернатор міг заборонити «будь-які народні, громад­ські, навіть приватні збори», закрити торговельні заклади і промис­лові підприємства.

У разі введення стану надзвичайної охорони за загальним правилом усі положення, притаманні стану посиленої охорони, збе­рігали свою силу. Водночас генерал-губернатор наділявся і додат­ковими повноваженнями. Так, йому надавалося право: засновувати для сприяння існуючим органам поліції особливі військово-польові команди; накладати секвестр на нерухоме й арешт на рухоме май­но та прибутки з нього; дозволяти екстрені, призупиняти і закрива­ти чергові збори станових, міських й земських органів; припиняти періодичні видання; закривати навчальні заклади на строк до одно­го місяця тощо. З наданням чинності положенню надзвичайної охо­рони генерал-губернатор мав право за порушення виданих ним постанов застосовувати в адміністративному порядку до винних та­кі заходи, як ув'язнення в тюрму або фортецю на три місяці, чи арешт на той самий строк, або грошовий штраф до 3 тис. крб.

При винятковому стані генерал-губернатор наділявся дуже широкими повноваженнями в судовій сфері. Так, під час запрова­дження стану посиленої охорони він мав право передавати судам окремі справи «про злочини, загальними кримінальними законами передбачені, коли він визнав це необхідним для захисту громадсь­кого порядку і спокою, для засудження за законами воєнного часу». При цьому генерал-губернатор міг вимагати розгляду цих справ за зачиненими дверима. Він також затверджував вироки. З уведенням стану надзвичайної охорони генерал-губернатор міг вилучати із за­гальної підсудності «справи про відомого роду злочини та провини» і передавати їх до військових судів. У цьому разі йшлося вже не про окремі справи, а про цілі категорії справ.

У Російській імперії у мирний період під час так званих «внутрішніх смуг» чинним було «Положення про місцевості, що оголошувалися такими, які перебувають на воєнному становищі» від 18 червня 1892 р. Суттєва відмінність воєнного стану від стану надзвичайної охорони полягала у тому, що перший передбачав во­єнну диктатуру, тоді як другий — диктатуру цивільну. З введен­ням у місцевостях воєнного стану там припиняло дію «Положення» від 14 серпня 1881 p., і повноваження з охорони громадського спо­кою і державного порядку переходили від міністра внутрішніх справ до головнокомандувача і командувачів армій. Що стосується повноважень адміністративної влади у разі введення воєнного ста­ну, то взагалі, вони мало чим відрізнялися від таких самих повно­важень, притаманних станові надзвичайної охорони. Існував також і стан облоги. Він вводився під час війни у фортецях за умови обло­ги їх ворогом.

Отже, проголошені Основними державними законами Росій­ської імперії права і свободи підданих багато в чому залишалися деклараціями, далекими від реального життя.

Поряд з наданням прав Основні державні закони Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р. покладали на підданих імперії й обов'язки. Так, згідно зі ст. 71 Основних державних законів, вони були зобов'язані «сплачувати встановлені законом податки і мита, а також відбувати повинності». Однією з таких повинностей була військова. Стаття 70 проголошувала: «Захист Престолу і Вітчизни є священним обов'язком кожного російського підданого. Чоловіче на­селення, незалежно від стану, підлягає військовій повинності згідно з постановами закону». Військова повинність, будучи загальнообо­в'язковою і рівною для всіх, була особистою. Від неї звільнялися деякі особи або через фізичну непридатність до військової служби, або за родом своїх занять, або за сімейними обставинами. Так, Ста­тут про військову повинність зі змінами від 23 червня 1912 р. звіль­няв від військової повинності єдиного сина в сім'ї. Закон передба­чав звільнення від військової повинності за сімейними обставинами і в деяких інших випадках. Окрім того, закон встановлював такі підстави загальної військової повинності: призовний вік — 20 років; загальний строк служби — 23 роки, з них — дійсна служба в піхоті і пішій артилерії — 3 роки, в інших родах військ — 4 роки, на фло­ті — 5 років; в запасі: в піхоті і пішій артилерії — 15 років, в інших родах військ — 13 років, на флоті — 5 років, решта — у державно­му ополченні першого розряду. Особи, звільнені від призову у вста­новлених законом випадках, але здатні або обмежено здатні до слу­жби, зараховувалися у державне ополчення другого розряду.

Що стосується прийнятих на початку XX ст. правових актів щодо окремих конкретних станів, то їх суть зводилася до такого. Насамперед, відбувалося зміцнення дворянського стану. Так, ще 25 травня 1899 р. дворянам надавалося право засновувати тимчасо­во заповідні маєтки, які не могли відчужуватися, дробитися і мали успадковуватися одним з дітей.

Користуючись у XVIII і XIX ст. дворянським самоврядуван­ням і корпоративною організацією, дворянство, однак, на початку XX ст. не мало загальноросійської корпоративної організації. Такою організацією стало «Об'єднане дворянство», засноване в травні 1906 р., та «Рада об'єднаного дворянства», які відстоювали привілеї дворянства і помісного землевласництва на початку XX ст. Продов­жував зберігатися встановлений ще за часів феодалізму порядок заміщення посад у державному апараті, згідно з яким більшість посад обіймали представники дворянства. Навіть у заснованих но­вих органах — Державній думі і в Державній раді, що зазнали перетворень, забезпечувалася перевага представників дворянства. Така ж сама ситуація спостерігалася і в земських установах. Уряд піклувався і про економічне благополуччя дворян. Так, закон «Про заснування Особливого у справах земельного кредиту комітету» від 11 липня 1903 р. розширював грошову допомогу дворянству через земельні кредитні банки.

Уряд надавав дворянству й інші економічні пільги. Так, укра­їнські дворяни-землевласники одержували пільги по окремих галу­зях свого господарства. На початку XX ст. нормативні акти такого характеру поширювалися на виробництво і реалізацію продукції цукрової, виноробної і тютюнової промисловості українських губер­ній. Коли ж представники дворянства очолювали промислові під­приємства або поєднували сільськогосподарське виробництво з про­мисловим, уряд забезпечував їм особливі економічні пільги.

На початку XX ст. складна внутрішньополітична й економічна ситуація примусила урядові кола прийняти низку правових актів, що вносили досить помітні зміни в правове становище численного стану — сільських обивателів. Так, 12 березня 1903 р. для більшої частини селянства Російської імперії скасовувалася кругова пору­ка, що існувала для забезпечення регулярного надходження викуп­них платежів, казенних і мирських зборів. 4 липня 1904 р. був опу­блікований закон, який надавав селянам право переселятися з єв­ропейської частини Росії до Сибіру. За Маніфестом від 11 серпня 1904 р. остаточно заборонялися тілесні покарання для селян, які раніше застосовувалися за вироками волосних і сільських сходів. Так сільскі обивателі були «пенітенціарно зрівнені з іншими стана­ми». Царським маніфестом від 3 листопада 1905 р. викупні платежі з селян підлягали зменшенню на половину. Однак революційні по­дії 1905 р. примусили царський уряд повністю заборонити викупні платежі з 1 січня 1907 р. А у Височайшому Маніфесті від 5 жовтня 1906 р. «Про скасування деяких обмежень у правах сільських оби­вателів і осіб інших колишніх податних станів» проголошува­лось зрівняння селян у правовому відношенні з іншими станами. У Маніфесті, зокрема, говорилося: «Велике перетворення 19 лютого 1861 p., залучивши мільйони сільських обивателів до загальногро­мадянського життя, поклало початок поступовому зрівнюванню се­лян у правах з рештою населення імперії». Маніфест надавав селя­нам (за винятком «інородців») «однакові щодо державної служби права відповідно до таких прав осіб дворянського стану, зі скасуванням усіх особливих переваг на заміщення за визначенням від уряду деяких посад залежно від станового походження».

Маніфест також надавав селянам право вільно обирати пос­тійне місце проживання. Земські дільничі начальники, згідно з Ма­ніфестом, обмежувалися в праві самостійно арештовувати і штра­фувати селян, а робилося це тільки через волосний суд і волосну адміністрацію. Таким чином, Маніфест від 5 жовтня 1906 р. скасу­вав цілу низку обмежень щодо сільських обивателів, що зберігалися ще від їх колишнього безправного, а затим неповноправного стану.

Революція 1905—1907 pp. підштовхнула царський уряд і до вирішення питань про долю сільської общини як одного із суттєвих чинників, що впливав на правове майнове становище сільських обивателів.

Селянська община володіла колективною власністю на зе­мельні угіддя і забезпечувала колективне використання частини общинних земель для різних сільськогосподарських потреб. Общи­на регулювала перерозподіл орної землі між селянами-общинника-ми, установлювала примусову сівозміну (обов'язкову для усіх чле­нів общини), вирішувала питання про селянський вихід з неї. Останній був надзвичайно ускладнений, бо зусилля общини спря­мовувалися на збереження самої себе.

Роль общини у господарському житті селян суперечлива. З одного боку, община давала шанс і можливість вижити бідним го­сподарствам, прагнула не допустити різкого майнового розшару­вання у своєму середовищі. З іншого боку, підтримуючи слабких го­сподарів, сільська община об'єктивно стримувала розвиток потен­ційно сильних господарств, навіть якщо вони мали для цього усі можливості.

Істотне обмеження свободи господарської діяльності селян-общинників неминуче призводило до зниження їх ділової активності і заповзятливості, обумовлювало недостатньо високу заінтересова­ність селян у результатах своєї праці. Община з її ідеями зрівняль­ності за відсутності ефективних стимулів до праці і недостатнього рівня особистої господарської свободи і відповідальності селян була економічно невигідною і повинна була поступитися місцем перед дійовішою формою організації сільськогосподарської праці — фер­мерським господарством, заснованим на приватній власності, осо­бистій дисципліні та економічній волі виробника. Саме у створенні прошарку російських фермерів сучасні дослідники історії Росії ба­чать сенс царського указу від 9 листопада 1906 p., підготовленого Головою Ради Міністрів П. А. Столипіним. Уряд на чолі з П. А. Сто-липіним вважав, що дрібні землевласники більш прив'язані до зем­лі і в будь-яких ситуаціях відстоюватимуть свої земельні інтереси. Зміна форм землевласництва, на думку уряду, мала супроводжу­ватися руйнуванням общини і передачею землі селянам у приватну власність. На противагу планам націоналізації землі і радикально­го її відчуження на користь селянства П. А. Столипін висунув лібе­ральну доктрину скасування сільської общини, усунення через­смужжя, розвитку приватної власності на селі і досягнення на цій підставі економічного зростання. За глибоким переконанням IL А. Сто-липіна, указом від 9 листопада 1906 р. був «закладений фундамент, основа нового соціального ладу».

Зміст цього указу, що називався «Про доповнення деяких постанов чинного закону щодо селянського землевласництва і зем­лекористування» якраз і полягав у заміні общинної і подвірної при­ватної власності індивідуальною власністю глави двору. У ст. 1 указу говорилося: «Кожний домогосподар, який володіє надільною землею на общинному праві, може у будь-який час вимагати зак­ріплення за собою в індивідуальну власність частки з означеної зе­млі, що належить йому». Отже, указом від 9 листопада 1906 р. справжній власник землі — община опинилася у становищі цілком безправному перед домогосподарем, який бажав виділитися з неї. Законодавець поставив общину всупереч її бажанню в умови, за яких у неї були відсутні засоби «для боротьби з насильницьким її руйнуванням».

Що стосується права селян на ділянки надільної землі, яка перебувала у подвірному володінні, в указі від 9 листопада 1906 р. з цього приводу говорилося: «Подвірні ділянки як надані у подвірне володіння селян під час наділення їх землею, так і закріплені піз­ніше в індивідуальну власність окремих селян з общинних земель, а також присадибні ділянки при общинному землекористуванні становлять індивідуальну власність домогосподарів, за якими ці ділянки закріплені згідно з землевпорядними актами, громадськи­ми вироками, постановами селянських установ, актами про відчу­ження і рішеннями судових місць. Таким же правом на згадані ділянки користуються і правонаступники цих домогосподарів».

Указ від 9 листопада 1906 р. був опублікований і відразу ж почав впроваджуватися в життя. В Україні аграрна реформа П. А. Столи-піна набула широкого розмаху. Так, якщо в 40 губерніях європей­ської частини Росії на 1 січня 1916 р. з общин вийшло майже 24% господарів, то у Південній Україні — 34,2%, а в Правобережній Україні — 50,7%. Для практичної реалізації положень указу за­сновувалися повітові і губернські землевпорядні комісії на чолі з Центральним землевпорядним комітетом.

14 червня 1910 р. був виданий закон «Про зміни і доповнення деяких постанов про селянське землевласництво», що доповнював указ від 9 листопада 1906 р. Новий закон уже в примусовому по­рядку визнавав індивідуальними власниками усіх домогосподарів тих общин, де провадилися перерозподіли з часів переходу на ви­куп. Проти общини спрямовувався і закон «Про землеустрій» від 29 травня 1911 р. Закон був покликаний забезпечити «кінцеву ме­ту створення одноосібних володінь» у формі відрубного і хуторського господарства. Так новий закон ще більше спрощував перехід до відрубного господарства. Для цього вже не вимагалося попере­днього закріплення земель в індивідуальну власність. Документи, одержані під час надання відрубу, визнавалися як такі, що засвід­чують право власності на землю.

Важливим складником столипінської аграрної реформи була переселенська політика. Програма уряду була розрахована на роз­в'язання двох основних завдань — за допомогою переселень мало­земельних селян на окраїни імперії збільшити землекористування селян і створити умови для швидкого господарського освоєння схід­них районів, посилення там позицій держави.

Про зміст столипінського аграрного законодавства у літерату­рі висловлювалися різні думки. Як зазначав П. М. Зирянов, «навряд чи можна вважати справедливим те огульне негативне ставлення до реформи, яким сильно грішили радянські історики у минулі ро­ки. Деякі заходи, що супроводжували її, були гарною, корисною справою. Йдеться про надання більшої особистої волі селянам, уст­рою хуторів та відрубів на банківських землях, переселення до Сибіру, деяких видів землевпорядкування». Н. Рогаліна звертає увагу на «достатню поміркованість і взаємозв'язок таких заходів, як вихід на хутори та відруби, переселенство і землеустрій», ха­рактеризуючи столипінське аграрне законодавство.

Як прогресивне і таке, що сприяло розвитку капіталізму на селі, оцінює це законодавство А. Я. Аврех. Однак, на думку цього вченого, воно забезпечувало прогрес «за гіршим, пруським зразком, тоді як революційний шлях відкривав «зелену вулицю» «американ­ському» фермерському шляху, максимально ефективному й швид­кому, в рамках буржуазного суспільства».

Щодо конкретних підсумків реалізації столипінського аграр­ного законодавства, то й вони оцінюються неоднозначно. Як вважає О. І. Чистяков, «столипінська аграрна реформа аж ніяк не розряди­ла обстановку на селі, а навпаки ускладнила її».

Як зазначає В. Г. Тюкавкін, через опір селян царату не вдало­ся ліквідувати общину повністю, була зруйнована лише одна чверть общин. Але й це «мало велике значення у розвитку капіталізму, в мобілізації землі у руках нових власників, у зростанні переселення на окраїни і освоєнні нових земель, у розвитку продуктивних сил села».

На думку І. К Рибалки, столипінська аграрна реформа, з од­ного боку, прискорювала розвиток капіталістичних відносин на се­лі, а з іншого — «не досягла поставленої мети — не забезпечила створення міцного буржуазного ладу на селі, бо зберегла економіч­ну основу кріпосницьких відносин — поміщицьке землевласни-цтво... Не розв'язавши жодного завдання буржуазно-демократич­них перетворень, столипінська аграрна політика не змогла відвер­нути наростання революційної кризи».

На подібний суперечливий характер підсумків столипінської аграрної реформи вказують й інші сучасні дослідники. Вона була юридично припинена постановою Тимчасового уряду від 23 червня 1917 р>

На початку XX ст. у Російській імперії завершився процес формування нових класів буржуазного суспільства — буржуазії і робітничого класу. У сучасній історіографії класовий поділ грунту­ється на економічних ознаках.

У період, що розглядається, буржуазія була представлена різними групами: прошарок підприємців-монополістів, нечисленна група фінансової олігархії і широка верства торговельної буржуа­зії. Остання у Російській імперії на початку XX ст. характеризува­лася політичною інертністю і залежністю від державних структур. Царський уряд забезпечував приватні підприємства державними замовленнями, дешевою робочою силою і сировиною; розширював ринки збуту і цим надавав буржуазії можливості одержувати висо­кі прибутки. На етапі капіталістичної індустріалізації, особливо на початку XX ст., зближення банківських і промислових сфер, торго­вельної і виробничої діяльності, тісний зв'язок землевласників і найбільших промисловиків (незрідка їх злиття), залучення до під­приємництва державного чиновницького апарату призвели до створення могутніх фінансово-промислових груп, що мали у своїх руках економічні важелі Російської імперії. Із заснуванням Дер­жавної думи і перетворенням Державної ради буржуазія вперше дістала деякі права щодо участі в роботі органів державної влади, підтримуючи політику, яку проводив царат у цих органах.

На початку XX ст. у Росії внаслідок капіталістичного розвит­ку сформувалася нова суспільна сила — робітничий клас. У 1900— 1913 pp. відбулися значні зміни у його кількості та структурі. Ос­новним резервом поповнення робітничого класу в Україні було се­лянство, кустарі, а також переселенці з Великоросії і відчасти з Білорусії. У зв'язку з високим рівнем концентрації промислового виробництва в Україні, концентрація пролетаріату тут була дуже висока.

На початку XX ст. чинне законодавство давало змогу підпри­ємцям усіляко порушувати права робітничого класу. Низьким за­лишався реальний заробіток, як і раніше високою була тривалість робочого дня. На більшості підприємств були відсутніми охорона праці і техніка безпеки, що призводило до зростання травматизму серед робітників.

Малозначним і малоефективним виявився закон від 2 червня 1903 р. «Про винагороду потерпілих внаслідок нещасних випадків робітників і службовців, а так само членів їхніх сімейств на підпри­ємствах фабрично-заводської, гірничої і гірничо-заводської проми­словості».

Незадовільними були житлово-побутові умови робітників, біль­шість яких проживала у казармах і землянках. Отже, у робітників було чимало підстав протестувати проти існуючого ладу і брати найактивнішу участь у революції 1905—1907 pp., а також у рево­люційному русі в період третьочервневої монархії (червень 1907 — липень 1914 pp.) Під час революції виникла принципово нова форма організації трудящих — Ради робітничих депутатів. У жовтні-грудні 1905 р. в усій Росії було створено понад 50 Рад. В Україні в жовтні 1905 р. робітники заснували Ради у таких містах, як Катери­нослав, Луганск, Київ, Горлівка, Дебальцево, Єнакиєво, Алчевськ.

Ради робітничих депутатів були організовані також у Миколаєві, Кременчузі, Юзівці, Маріуполі. Виникнувши як органи керівництва страйковою боротьбою, вони переросли в штаби збройного повстан­ня, стали зародками нової революційної влади. Ради діяли на про­тивагу царським властям. Вони явочним порядком вводили на під­приємствах 8-годинний робочий день, боролися з локаутами під­приємців, здійснювали вилучення грошових коштів на потреби революції, скасували цензуру, вводили свободу слова і друку, ви­рішували різні господарські питання у межах тієї території, яку вони контролювали, створювали бойові дружини, озброювали їх, готували до збройного повстання, забезпечували революційний по­рядок тощо.

Зрушення в економічній і соціальній структурі російського су­спільства, нова обстановка, особливо напередодні і під час револю­ції 1905—1907 pp., спричинили активне формування і консолідацію декількох основних суспільних сил і груп. До першої дослідники відносять урядовий табір, який включав у себе царську родину і придвірну знать, чиновників і військових, реакційне духовенство, найконсервативнішу частину дворян-поміщиків, а також деяку ча­стину верхівки крупної торговельно-промислової буржуазії. Основ­не завдання представники цієї суспільної сили вбачали у збере­женні самодержавного ладу, недопущенні жодних змін у суспільно­му і державному устрої Російської імперії. До другої суспільної групи входили буржуазія і ліберальні поміщики, які виступали за відвернення народної революції і встановлення в Росії помірної конституційної монархії. Третя основна суспільна група включала пролетаріат у союзі з селянством. Як революційно-демократична сила вона ставила за мету повалення самодержавства і встановлен­ня в країні демократичної республіки. На грунті консолідації і роз­межування суспільних сил у Росії відбувалися становлення, фор­мування політичних партій.

У роки першої революції серед загальноросійських політич­них партій, які активно діяли і в Україні, виділялася монархічна партія (листопад 1905 p.), що мала назву «Союз російського наро­ду». Ця політична партія у своїй основі мала бойові чорносотенні організації, що створювалися для розправи з учасниками револю­ції. «Союз російського народу» об'єднував найреакційніших по­міщиків, представників дрібної буржуазії, інтелігенції, декласованих міських мешканців, частину селянства і невелику кількість ро­бітників. З більше ніж 400 тис. членів цієї політичної партії понад 100 тис. діяли в Україні.

У жовтні-листопаді 1905 р. сформувалася партія «Союз 17 жовтня» (октябристи). Це була партія великих поміщиків і торгове­льно-промислової буржуазії, які прагнули домогтися у самодер­жавства деяких поступок. їхньою метою була реалізація обіцянок, даних у Маніфесті 17 жовтня 1905 р. Октябристи у своїй програмі виступали за розвиток і зміцнення конституційної монархії, збере­ження єдиної і неподільної Росії, за скликання Державної думи з обмеженими царем повноваженнями.

Загальноросійською ліберально-опозиційною партією, створеною у жовтні 1905 p., була конституційно-демократична (кадетська) пар­тія. До неї входили представники переважно середньої буржуазії, ви-сокооплачуваної інтелігенції, ліберальні поміщики. Головна програмна мета кадетів — встановлення в Росії конституційної монархії.

Ще у 1901 р. із залишків народницьких організацій була ство­рена Російська партія соціалістів-революціонерів (есерів), що вира­жала інтереси селянства (передусім верхівки). У період революції 1905—1907 pp. есери ставили за мету революційне повалення цар­ського самодержавства і встановлення демократичної республіки.

На рубежі XX ст. виникає Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), яка увійшла в революцію розколотою на дві фракції — більшовиків і меншовиків. Лідером більшовиків був В. І Ленін (Ульянов). Стратегічний план і тактичну лінію більшови­ків у революції було визначено на III з'їзді РСДРП, що відбувся у квітні 1905 р. у Лондоні, а також у написаній Леніним книзі «Дві так­тики соціал-демократії у демократичній революції» (липень 1905 p.).

На початку XX ст. організованість національно-визвольного руху в Україні забезпечували українські національні партії, зокре­ма, Українська-демократична партія (УДП), Українська радикаль­на партія (УРД), (у 1906 р. УДП і УРП об'єдналися і створили Укра­їнську демократичну радикальну партію (УДРП)), Революційна українська партія (РУП), Українська народна партія УНП). У груд­ні 1904 р. з РУП вийшла частина її членів, яка організувала Укра­їнську соціал-демократичну спілку («Спілку»). У грудні 1905 р. На II з'їзді було оголошено про створення Української соціал-демокра-тичної робітничої партії (УСДРД) і прийняті програма та резолюція з найважливіших питань. Програми названих українських націо­нальних партій містили положення, що стосувалися як соціально-економічних проблем, так і перетворень у сфері державного ладу Російської імперії. Так, наприклад, у програмі УСДРП висувалася вимога перетворення Росії у демократичну республіку, у якій Україні надавалася автономія з окремою державною інституцією (сеймом), якому належало право законотворчості у внутрішніх справах населення в межах території України.

Державний лад

Розвиток капіталізму в Росії зумовив зміни у її державно­му ладі, що певною мірою знаменували перехід держа­ви від самодержавного до конституційного правління. Цей процес активно відбувався під час революції 1905— 1907 рр. Революційні події початку 1905 р. примусили ца­ря Миколу II у рескрипті, даному на ім'я міністра внут­рішніх справ О. Г. Булигіна, проголосити свій намір «залучати об­раних від населення людей до участі в попередньому розробленні й обговоренні законодавчих пропозицій... при обов'язковому збере­женні непорушності Основних законів імперії».

6 серпня 1905 р. були прийняті закон «Установа Державної думи» і «Положення про вибори до Державної думи». Державна дума створювалася «для попереднього розроблення і обговорення законодавчих пропозицій», які потім мали надсилатися через Дер­жавну раду імператору для затвердження. Отже, остання мала ли­ше законодорадчі повноваження. Порядок формування Державної думи, названої «булигінською» за іменем автора законопроекту про її заснування міністра внутрішніх справ Булигіна, регулювався спеціальним Положенням про її вибори. Цей правовий акт містив ряд істотних виборчих обмежень для значної кількості підданих Російської імперії. Так, з виборчого корпусу виключалися жінки, особи чоловічої статі, молодші 25 років, військовослужбовці, учні, «бродячі інородці». Високий майновий ценз виключав з числа ви­борців робітників і селянську бідноту. Вибори передбачалися по ку­ріях від землевласників, міських жителів та селян і були багатосту­пеневими. При цьому поміщики і великі буржуа голосували за дво­ступеневою системою, а селяни — за чотириступеневою системою. Російська куріальна система виборів копіювала найконсервативніші західно-європейські виборчі закони.

Засновуючи таку Державну думу, царський уряд прагнув зберегти монархічні ілюзії (насамперед, серед селянства) і в такий спосіб послабити напругу революційної боротьби у країні. Однак унаслідок протидії з боку опозиційних сил вибори в булигінську ду­му так і не відбулися. Загальноросійський жовтневий політичний страйк примусив царат піти на істотні поступки революційному ру­хові й оприлюднити Маніфест від 17 жовтня 1905 р. В оцінці остан­нього в історичній і юридичній літературі, незважаючи на деякі розбіжності загальновизнаним є те, що він проголошував засади буржуазного конституціоналізму.

Жовтневий Маніфест уперше в історії Росії проголосив засну­вання парламенту. Справді царський Маніфест установлював «як непорушне правило, щоб жодний закон не міг набути сили без схвалення Державною думою, і щоб обранцям народу забезпечува­лася можливість справжньої участі у нагляді за закономірністю дій поставлених від Нас властей». За Маніфестом від 17 жовтня 1917 р. Державна дума була постійно діючим органом, який мав суттєве право в галузі законодавства й управління. Маніфест виз­начав залучення до участі в Думі деяких класів населення, які ра­ніше були позбавлені виборчих прав.

11 грудня 1905 р. було видано указ «Про зміни Положення про вибори до Державної думи», який розширив коло виборців. Раніше засновані землеробська, міська та селянська виборчі курії допов­нювалися робітничою курією. Робітники могли брати участь у вибо­рах за підприємствами, що налічували не менше 50 осіб. Розширю­вався склад виборців від міської курії. На підставі цього норматив­ного акта здійснювалися вибори депутатів Державної думи І і II скликань.

З червня 1907 р. було оприлюднене нове антидемократичне «Положення про вибори до Державної думи». Новий виборчий за­кон суттєво урізав представництво в Думі деяких окраїн Російської імперії. Зросла кількість виборців від землевласницької курії і ско­ротилася — від селянської. Особливо зменшувалися виборчі права робітників. В усій Росії виділялося тільки шість промислових губе­рній (у тому числі Харківська і Катеринославська), робітники яких мали право обирати своїх депутатів до Державної думи. Міська курія поділялася на дві курії. До першої входили так звані «цензові елементи», тобто власники нерухомості, які обирали більше поло­вини виборців. Унаслідок цих змін один голос у першій (землевлас­ницькій) курії прирівнювався трьом голосам багатих городян другої курії, 15 голосам селян третьої курії і 45 голосам робітників вели­ких підприємств. За такої системи більша частина виборщиків оби­ралася, зрозуміло, дворянством і великою буржуазією. На частку ж робітників припадало лише 2,4% виборців. Усього ж активним ви­борчим правом користувалися лише 15% населення Російської ім­перії.