Правова держава: сутність й основні принципи
На початкових етапах своєї історії держави втілювали політичний порядок, заснований на сформованих у суспільстві традиційних нормах і віруваннях. Вони були слабко інституціолізованими, а правителі володіли практично не обмеженою владою. Однак згодом відносини пануючих і підвладних набули більш впорядкований характер, стали базуватися на основі права.
Правовий порядок відносин держави й суспільства, починаючи з ХVIII ст., закріплений конституцією, що стала основним законом держав. Будучи зводом юридичних актів, законів і постанов, що визначають основи державного устрою й способи формування державної влади, конституції одночасно проголосили про нове становище особистості в державі. Перші правові документи конституційного характеру, що обмежують діяльність монархів і сповістивши про формування нового політичного порядку, з'явилися в Англії в ХIII ст. Перші повновагі конституції були прийняті в 1789 р. у США й в 1791 р. у Франції.
Принципово новий етап у розвитку державності пов'язаний з ідеєю правової держави. Вона стало основою розвитку в суспільстві конституційної державності. Суть її становить прагнення обмежити державні органи від втручання в особисте життя індивіда, бажання захистити основні права й свободи особи, гарантувати кожному самостійність і незалежність у виборі його життєвого шляху.
Правова держава – це держава, обмежена у своїй діяльності правом, покликана захистити права й свободи особи й підкорити владні органи контролю суверенного народу. Її концепція складалася поступово протягом багатьох сторіч. Окремі ідеї, що стали її підставою, були висловлені ще в Древній Греції. Мислителі лібералізму додали їй більше чіткі обриси, сам же термін “правова держава” затвердився в працях німецьких юристів К. Т. Вельнера, Р. Моля й ін.
Найважливішими проблемами, що вимагають уважного розгляду, є сутність й основні принципи правової держави. У самому загальному виді правову державу можна визначити як державу, у якій панує право, закон.
|
Малюнок 9.3 – Принципи правої держави
1) Верховенство права й закону, панування закону у всіх сферах громадського життя. Закон, прийнятий верховним органом влади при строгому дотриманні всіх конституційних процедур, не може бути змінений, відмінений або припинений ні відомчими актами, ні урядовими розпорядженнями, ні рішеннями партійних органів, які б високі й авторитетні вони не були. Вся суспільна діяльність здійснюється в строгій відповідності із законами, закріпленими конституцією правової держави.
2) Реальність прав і свобод громадян. Цей принцип складається з визнання, затвердження й належного гарантування прав і свобод людини й громадянина. Причому передбачається, що права й свободи людини не є якимсь “даром” влади, а належать їй від народження.
3) Взаємна відповідальність держави й особистості. Цей принцип виражає моральні початки у відносинах між державою як носієм політичної влади й громадянином як учасником її здійснення. Держава шляхом видання законів бере на себе конкретні зобов'язання перед громадянами, громадськими організаціями, іншими державами й всім міжнародним співтовариством. Підкоряючись праву, державні органи не повинні порушувати його приписання й відповідають за порушення або невиконання цих обов'язків.
Обов'язковість закону для державної влади забезпечується системою гарантій, які виключають адміністративну сваволю. До них відносяться:
· відповідальність уряду перед представницькими органами;
· дисциплінарна, цивільно-правова або кримінальна відповідальність посадових осіб держави будь-якого рівня за порушення прав і свобод конкретних осіб, за перевищення влади, зловживання службовим становищем й ін.;
· імпічмент (процедура притягнення до відповідальності вищих посадових осіб) і т.п.
Формами контролю з боку громадськості за виконанням зобов'язань державних структур можуть бути референдуми, опитування, звіти депутатів перед виборцями й т.д.
На тих же правових засадах ґрунтується й відповідальність особистості перед державою. Особистість погоджується на певні обмеження й зобов'язується підкорятися загальним установленням держави. Застосування державного примуса повинне носити правовий характер, не порушувати міру свободи особи, відповідати вазі зробленого правопорушення.
Види юридичної відповідальності стосовно особистості, що порушила правові норми: карна, адміністративна, цивільна, дисциплінарна, матеріальна.
4) Поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову. Даний принцип має на меті виключити монополізацію влади в руках однієї особи, органа або соціального прошарку й забезпечити відповідність всієї системи публічної влади вимогам права і його послідовного дотримання.
Система “стримувань і противаг”, установлена в конституції, законах, являє собою сукупність правових обмежень у відношенні конкретної державної влади: законодавчої, виконавчої, судової.
Так, стосовно до законодавчої влади використовується досить жорстка юридична процедура законодавчого процесу, що регламентує основні його стадії. У системі противаг важливу роль покликаний грати президент, що має право застосувати відкладене вето при поспішних рішеннях законодавця. Діяльність конституційного суду також можна розглядати в якості правостримуючої, тому що він має повноваження блокувати всі антиконституційні акти.
Відносно виконавчої влади використовується обмеження відомчого нормотворчості й делегованого законодавства, заборони на прийняття нею актів, що зачіпають такі відносини, які повинні бути врегульовані тільки законом. Сюди можна віднести строки президентської влади, імпічмент, вотум недовіри уряду, заборона відповідальним працівникам виконавчих органів обиратися до складу законодавчих структур, займатися комерційною діяльністю.
Для судової влади теж є правообмежуючі засоби, закріплені в конституції, процесуальному законодавстві: презумпція невинності, право на захист, рівність громадян перед законом і судом, гласність і змагальність процесу, відвід суддів і т.п.
5) Наявність ефективних форм контролю й нагляду за здійсненням законів. Механізм контролю за дією законів повинен включати: а) використання комплексних засобів (економічних, правових, соціально-психологічних, моральних й ін.); б) застосування цільових комплексних програм реалізації законів; в) систематичний контроль за виконанням законів і застосування мір заохочення й санкцій; г) аналіз причин порушення законності; д) оцінку – за певними показниками – ефективності дії галузей, правових інститутів, окремих або багатьох законів, їхніх норм; е) аналіз впливу законності на динаміку регульованої сфери громадського життя.
Було б неправильно вважати правовою будь-яку державу лише на тій підставі, що в неї є право, закон, тому що самі закони можуть бути різними. Тому важливо мати критерії, що дозволяють визначати ступінь демократичності законів, які діють у тій або іншій країні. На основі багатовікового історичного досвіду склалися загальнолюдські уявлення про права й свободи особи в демократичній правовій державі, які покладені в основу документів, прийнятих світовим співтовариством. До них відносяться: Устав ООН, а також прийняті цією міжнародною організацією “Загальна декларація прав людини”, “Пакт про економічні, соціальні і культурні права”, “Пакт про цивільні й політичні права” і ряд конвенцій. Наприклад, “Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації відносно жінок”, “Конвенція проти дискримінації в галузі освіти, праці й занять” й ін. У сукупності викладені в цих документах норми в області прав і свобод особи, становлять міжнародні стандарти. Тільки співвідносячи із ними національне законодавство будь-якої країни, можна робити висновки про ступінь демократичності даного суспільства й захищеності прав і свобод громадян цієї держави.