Корпоративна відповідальність.
Законодавче регулювання суспільних відносин передбачає моделювання в нормативних актах бажаної поведінки суб'єктів правовідносин та встановлення санкцій за порушення їх приписів. Більшість з таких санкцій мають характер юридичної відповідальності, що реалізується за допомогою заходів державного примусу та полягає в покладенні на правопорушника додаткових обов'язків, яких до цього в нього не було, або в позбавленні його певних прав.
Товариство, закріплюючи певні правила поведінки у власних корпоративних актах (положеннях, регламентах, кодексах тощо), може встановити санкції за порушення цих правил, які позбавлятимуть винних осіб певних прав чи покладатимуть на них додаткові обов'язки. Застосування таких заходів примусу здійснюватиметься через притягнення до корпоративної відповідальності.
Визначення поняття корпоративної відповідальності неможливе без з'ясування змісту юридичної відповідальності. Серед дослідників відсутня одностайна позиція щодо визначення поняття юридичної відповідальності, її сутності та ознак. Автори пропонували різні визначення цього правового явища, підкреслюючи ті чи інші ознаки, які вони вважали визначальними. Так, одні науковці розглядають юридичну відповідальність як
забезпечуваний державою юридичний обов'язок зазнати примусового позбавлення певних цінностей 1, інші — як правовідносини, в яких держава має право застосувати певні заходи примусу до суб'єктів, які скоїли правопорушення', або як застосування до правопорушника заходів державного примусу, передбачених санкцією юридичної норми2.
Незважаючи на різницю у поглядах, спільним для юридичної відповідальності є те, що це є санкція за вчинене правопорушення, в результаті застосування якої на правопорушника покладаються певні додаткові обов'язки або він позбавляється певних прав.
Комплексний характер корпоративних відносин, де поєднуються як публічні, так і приватні інтереси, які вимагають правової охорони, зумовлює те, що за вчинення правопорушень у сфері корпоративних відносин особу може бути притягнуто до різних видів юридичної відповідальності. Так, КК передбачено відповідальність за порушення порядку випуску (емісії) та обігу цінних паперів (ст. 223); Кодексом України про адміністративні правопорушення (КпАП) передбачено відповідальність за порушення вимог законодавчих та Інших нормативних актів з емісії цінних паперів (ст. 163); притягнення до відповідальності посадових осіб товариства, що перебувають з ним в трудових відносинах, можливе у формі дисциплінарної чи матеріальної відповідальності, відшкодування збитків, завданих учасникові неправомірними рішеннями органів товариства, здійснюватиметься через притягнення до цивільної відповідальності.
Весь масив тих санкцій, які застосовуються за порушення правових приписів, що встановлюють порядок створення, діяльності, припинення юридичних осіб, їх взаємовідносини з учасниками (членами) і учасників (членів) між собою, і які пов'язані з позбавленням порушника певних прав чи покладенням на нього додаткових обов'язків, можуть бути об'єднані в межах одного збірного поняття — відповідальність за правопорушення в сфері корпоративних відносин.
Серед санкцій, які застосовуються за правопорушення в сфері корпоративних відносин, виділяється група, віднесення якої до одного з класичних видів юридичної відповідальності, названих вище, є досить дискусійним. Мова йде про так звану корпоративну відповідальність, яку учасники товариства можуть нести перед товариством, а також товариство перед учасниками (як правило, у випадках та у формі, передбаченій локальними актами товариства).
Незважаючи на те, що підстави та форми корпоративної відповідальності можуть бути встановлені в корпоративних актах (а в перспективі більшість таких санкцій встановлюватимуться саме в таких актах), вона від цього не втрачає правового характеру та за своєю суттю є відповідальністю юридичною. Корпоративній відповідальності притаманні ті ж ознаки, що і юридичній відповідальності в цілому з певними особливостями:
підставою корпоративної відповідальності є порушення норм права, які можуть бути встановлені як в загальних, так і в корпоративних правових актах;
• корпоративна відповідальність полягає в позбавленні правопорушника певного права або покладенні на нього додаткового обов'язку;
• корпоративна відповідальність може бути застосована лише у встановленому в корпоративних або загальних правових актах процесуальному (процедурному) порядку;
притягнення до корпоративної відповідальності пов'язане із застосуванням корпоративного примусу (делегуючи товариству право встановлювати правила поведінки, обов'язкові для його учасників (членів), а також санкції за їх порушення, держава також делегує товариству право застосовувати їх за допомогою заходів примусу, який, очевидно, можна назвати корпоративним, оскільки застосовується учасниками корпоративних відносин в межах корпорації за порушення корпоративних норм).
Таким чином, корпоративна відповідальність є санкцією, що застосовується в межах корпоративних відносин юридичною особою до її учасників або учасниками до юридичної особи за порушення корпоративних обов'язків, яка має наслідком позбавлення правопорушника певного права або покладення на нього додаткового обов'язку.
Для з'ясування суті корпоративної відповідальності, звичайно, недостатньо дати лише одне її визначення, необхідно з'ясувати її місце серед інших видів юридичної відповідальності.
Відмежування корпоративної відповідальності від відповідальності кримінальної та адміністративної не викликає особливих труднощів, оскільки дві останні мають чітко виражений публічноправовий характер, якого відповідальність корпоративна позбавлена. Притягнення до кримінальної чи адміністративної відповідальності з незначними винятками не залежить від волі окремих осіб, а є обов'язком уповноважених органів публічної влади та насамперед спрямоване на охорону загальносуспільних (публічних) інтересів. Натомість під час притягнення до корпоративної відповідальності органи публічної влади провідної ролі не відіграють, і спрямована вона, насамперед, на охорону Інтересів окремих учасників корпоративних відносин, а не загальносуспільних інтересів. Наприклад, суспільству в цілому байдуже, чи буде покладено на члена громадської організації стягнення за порушення її внутрішніх правил, проте це не байдуже громадській організації, яка через встановлення відповідальності визнала, що дотримання певних правил є важливим для неї, і саме на охорону її інтересів спрямоване притягнення члена цієї громадської організації до відповідальності.
Матеріальна та дисциплінарна відповідальність працівників, як і корпоративна відповідальність, також позбавлені очевидних публічноправових рис. Видається, що їх чітке розмежування можливе насамперед з огляду на структуру відносин, в якій застосовуються такі заходи впливу. Матеріальна та дисциплінарна відповідальність працівників (в тому числі посадових осіб товариств) застосовується виключно в межах трудових правовідносин, єдиною підставою виникнення яких є трудовий договір (контракт). Таким чином, не може бути притягнутий до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності учасник товариства, якщо він не перебуває з останнім в трудових відносинах, так само не може бути притягнутий до корпоративної відповідальності найманий працівник товариства, якщо він не є його учасником.
Розмежування вказаних видів відповідальності, коли найманий працівник є учасником товариства, здійснюється з огляду на те, в рамках яких відносин застосовуються ті чи інші заходи впливу, тобто притягують особу до відповідальності як найманого працівника, коли має місце матеріальна чи дисциплінарна відповідальність (трудові правовідносини), чи як учасника товариства, коли має місце корпоративна відповідальність (корпоративні відносини).
Вирізняється корпоративна відповідальність і в порівнянні з майновою (цивільною) відповідальністю. Позначається особлива правова природа корпоративних відносин.
Основне корпоративне законодавство міститься саме в ЦК, тому й норми, що стосуються корпоративної відповідальності, закріплені теж у цьому акті. Це може навести на думку, що корпоративна відповідальність є різновидом цивільної, тим більше, що про корпоративну відповідальність як таку в ЦК немає жодного слова. їй притаманні ознаки юридичної відповідальності (є санкцією, покладається за вчинення правопорушення, пов'язана з позбавленням особи певних прав або покладенням додаткових обов'язків), а також особливості цивільної відповідальності (приватноправовий характер, можливість притягнення до неї як юридичних, так і фізичних осіб) та специфіка, притаманна корпоративним відносинам (суб'єкти, які притягуються до відповідальності: товариства та їх учасники (члени); можливість визначення форм та підстав відповідальності в локальних актах).
Співвідношення між цивільною та корпоративною відповідальністю, як між цілим і частиною, потребувало б визначення місця корпоративної відповідальності в загальній системі цивільних санкцій. За одними критеріями зробити це можна. Наприклад, корпоративна відповідальність, як і цивільна, може бути як майновою, так і немайновою. За іншими — неможливо. Так, існує чіткий, усталений поділ цивільної відповідальності на договірну та деліктну, практичну доцільність якого важко переоцінити. Проте віднести корпоративну відповідальність до якогось з названих видів цивільної відповідальності або "розподілити" її між ними неможливо, оскільки неможливо віднести корпоративні відносини до абсолютних чи відносних або речових чи зобов'язальних.
З'ясування відмінності корпоративної відповідальності від інших цивільно-правових санкцій, що мають характер відповідальності, можливе через з'ясування відносин, з яких виникають права та обов'язки суб'єктів. Якщо застосування таких санкцій виникає у зв'язку з порушенням цивільного договору між товариством та учасником, то матиме місце договірна відповідальність. Якщо відповідальність на товариство чи на його учасника покладається з факту заподіяння шкоди, безвідносно до того, перебувають чи не перебувають ці особи в корпоративних відносинах, то матиме місце деліктна відповідальність. Коли ж відповідальність однієї особи перед іншою або навпаки виникає з тих прав і обов'язків, котрі вони мають як суб'єкти корпоративних правовідносин, то має місце корпоративна відповідальність.
Санкціями корпоративної відповідальності є виключення учасника з товариства, примусовий продаж акцій (частки), визнання недійсними установчих документів, примусова ліквідація, усунення виконавчого органу, дострокове переобрання члена іншого органу управління. Ці санкції не є типовими для цивільної відповідальності, яка має переважно майновий характер і компенсаційну функцію.
Таким чином, корпоративна відповідальність є особливим видом цивільної відповідальності. її специфіка значною мірою зумовлюється специфікою корпоративних відносин. Як корпоративні відносини не можуть бути віднесені до речових чи зобов'язальних або до абсолютних чи відносних, так і корпоративна відповідальність не може бути віднесена до договірної чи позадоговірної, а є поза межами традиційного поділу цивільної відповідальності. Наведені особливості дають підстави вважати, що з часом, в міру розвитку корпоративного права, відбудеться виділення корпоративної відповідальності в окремий вид юридичної відповідальності.
Функції корпоративної відповідальності. Соціальне призначення корпоративної відповідальності полягає в охороні суспільних відносин, зокрема, відносин корпоративних. Воно детермінує її функції, які можна визначити як основні напрями впливу корпоративної відповідальності на суспільні відносини.
До таких насамперед можна віднести:
• правоохоронну функцію — захист правопорядку від правопорушень у сфері корпоративних відносин;
• виховну — виховання в правопорушника та Інших учасників корпоративних відносин шанобливого ставлення до вимог правових норм;
• запобіжну (превентивну) — запобігання вчиненню нових правопорушень як
самим правопорушником (спеціальна запобіжна), так й іншими учасниками
корпоративних правовідносин (загальна запобіжна) з огляду на ймовірне застосування до
них корпоративних санкцій;
• каральну — покладення на правопорушення додаткового обов'язку або
позбавлення його певного права у відповідь на вчинене ним правопорушення;
• правовідновлювальну (компенсаційну) функцію корпоративної відповідальності
— реалізується, коли разом із застосуванням до правопорушника заходів корпоративної
відповідальності здійснюється відновлення порушених корпоративних прав іншого
учасника корпоративних відносин (наприклад, відшкодування збитків, завданих учаснику
товариства невиплатою належних йому дивідендів).
2. Корпоративні спори. Останнім часом одним із найактуальніших питань для обговорень серед юридичної спільноти стали корпоративні спори, тобто спори, що виникли з корпоративних правовідносин. За наявності численних звернень до суду з позовами про захист прав учасників господарських товариств та самих цих товариств, ці проблеми є об’єктивно складними з багатьох причин. Однією з них є невизначеність самих понять корпоративних правовідносин та корпоративних спорів. Законодавець, судові інстанції та практика вже певний час оперують термінологією надто спірною і не однозначною.
Корпоративні правовідносини. У відсутність в Цивільному кодексі України (далі – ЦК) поняття корпоративних відносин, їх цивілістична природа у деяких правників викликає сумнів, оскільки вони як такі не позначені в ст.1 ЦК, яка визначає лише два види цивільних відносин, що регулюються цивільним правом – особисті немайнові та майнові. Такий підхід законодавця став підставою для твердження про їх господарсько-правову природу.
Втім, за наявності в Господарському кодексі України (далі – ГК) поняття корпоративних прав (ст.167), в ньому відсутнє поняття корпоративних відносин. Натомість в ст.3 ГК окреслене коло відносин, що становлять сферу господарських відносин - господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини, жодне з яких не можна однозначно віднести до корпоративних. Це фактично підтверджують й розробники ГК, вказуючи, що внутрішньогосподарськими відносинами є такі, які виникають безпосередньо у внутрішній виробничій сфері господарських організацій. Їх суб’єктами стають саме внутрішні підрозділи підприємств (цехи, виробництва тощо) .
Найближчими до корпоративних вбачають організаційно-господарські відносини, під якими у ГК розуміються відносини, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.
Разом із тим ці відносини також не можуть йменуватися або відноситися до корпоративних, по-перше, тому, що вони складаються не між учасником та юридичною особою з корпоративним устроєм, а між суб’єктами господарювання та суб’єктами, які вправі управляти господарською діяльністю перших. Тобто, якщо корпоративні відносини, як правило, розуміються внутрішніми відносинами, то організаційно-господарськими є зовнішні відносини. По-друге, останні мають владний характер, що стає ясно з контексту ст.3 та ГК в цілому. Однак, складність полягає в тому, що і в корпоративних відносинах дослідники не виключають моделі поведінки їх учасників за типом «влада-підкорення» . Внаслідок цього навряд чи можна вважати ці відносити цивільними.
З такими уявленнями про корпоративні відносини погодитися не можна, як і взагалі з підходом про наявність у них владних елементів та про подавлення волі їх учасників хоча б тому, що учасники цих відносин завжди мають вибір, як їм поводитися. Підкорення ж виникає там і тоді, де і коли особи вибору не мають. Доречно згадати класика корпоративного права О.І. Камінку, який свого часу влучно замітив, що навряд чи вірно вбачати аналогію між державною владою і корпоративною владою . Вже неодноразово доводилося, що категорія “управління” досить часто має цивілістичну природу , а тому вживання цього поняття не може розумітися як індикатор публічних відносин.
Крім того, часто висловлюється широке бачення корпоративних відносин як таких, що охоплюють політичні, економічні, соціальні, пенсійні, житлові відносини, а також відносини, пов’язані із підтримкою здоров’я працівників, відносини підприємництва . Внаслідок цього, вони мають потрапляти до регулювання не однієї, а низки галузей законодавства.
Підсумовуючи стислий огляд розуміння поняття корпоративних відносин, можна замітити, що однозначність в цьому питанні у правників відсутня.
Корпоративні спори. Звичайно, що поняття корпоративних спорів походить від поняття корпоративних відносин і тому можна припустити, що у відсутність однозначності з першого аспекту навряд чи можна досягти однозначності в другому. Це так, навіть якщо добросовісно намагатися вирішити цю проблему силами законодавця, які він докладає, оперуючи в процесуальному законі тими поняттями, яких не містять матеріальні закони.
Згідно п. 4 ст. 12 Господарсько-процесуального кодексу України (далі – ГПК) господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням цього товариства, крім трудових спорів. Внаслідок цього Законом України № 483-V, який є процесуальним, визначаються корпоративні відносини в той час, коли в ЦК та ГК, тобто законах матеріальних їх визначення відсутнє. Це, звичайно, не може не викликати питань та заперечень. Крім того, як видно з наведеної норми ГПК, законодавець позначив в якості корпоративних вузьке коло відносин, обмежившись лише відносинами між учасниками та господарськими товариствами. Тобто, тим самим за корпоративні законодавець не вважає відносини між членом кооперативу та кооперативом та між учасниками інших товариств та цими товариствами – непідприємницькими юридичними особами.
З цього приводу також можна висловити українському законодавцю вагомі докори, адже у відсутність продуманої та підтриманої на всіх рівнях (від науковців до фахівців) доктрини щодо корпоративних відносин він взяв на себе сміливість їх врегулювати не тільки надто спірно, а й не в позитивному, а в процесуальному законодавстві. Дещо подібний підхід мав місце в 1997 р., коли в Законі “Про оподаткування прибутку підприємств” визначалися корпоративні права при тому, що їх визначення не містилося в жодному законі, де б ним надавалося відповідне регулювання, а вже після цього можливо було б вести мову про їх оподаткування. Тобто, ситуація через деякий час фактично повторилася, що свідчить про неспроможність законодавця послідовно рухатися в регулюванні відповідних сфер відносин і про зневагу ним критики науковців.
З іншого боку, не можна не замітити, що законодавець хоча й своєрідно, але відреагував на потребу практики в зведенні питань з приводу корпоративних відносин воєдино і переданні корпоративних спорів на вирішення однієї інстанції. Саме тому було прийняте принципове рішення про зосередження всіх корпоративних спорів у господарських судах незалежно від складу сторін. Очевидно, що це було викликане гострою необхідністю і має сенс. Однак, за таким підходом до спроби розв’язати проблеми корпоративного регулювання явно видно ті вади, які з безумовністю потягло за собою невирішення первісного питання про те, що ж являють собою корпоративні відносини.
Однією з очевидних проблем при цьому є розмежування трудових та корпоративних спорів, які випливають із розмежування трудових та корпоративних правовідносин. Тим самим український законодавець не сприйняв позицію про широке розуміння корпоративних правовідносин, до кола яких включалися б і трудові. Не надаючи оцінки такому підходу, вкажемо лише на те, що цим законодавець абсолютно не вирішив проблему їх співвідношення. Особливо це стає явним, коли йдеться про спір керівника господарського товариства, звільненого з посади рішенням загальних зборів.
В судовій практиці чітке розмежування корпоративних та трудових відносин є проблемним питанням, оскільки відносини, що виникають між одноособовим виконавчим органом (або кожним із членів колегіального виконавчого органу) та господарським товариством, регулюються і нормами трудового права, і нормами цивільного та господарського права. Аналогічна ситуація з членами наглядової ради. Відповідно, у господарських судів та загальних судів склалась неоднакова практика щодо підвідомчості даної категорії справ. Одні господарські суди розглядають спори з визнання недійсними рішень загальних зборів, якими їх звільнено з посади, і виносять відповідні рішення, а іншими зазначається на непідвідомчість господарським судам цих спорів.
ВСУ висловився за те, що спори, пов’язані з оскарженням членами виконавчих органів господарського товариства, а також членами наглядової ради товариства, які уклали з товариствами трудові договори, рішень відповідних органів товариства про звільнення (усунення, відсторонення, відкликання) їх з посади розглядаються в порядку позовного провадження загальними судами як трудові спори. При цьому фактично ВСУ не надав вагомих аргументів такого бачення, крім посилання на ст.3 та Главу XV КЗпП “Індивідуальні трудові спори” і ч. 4 ст. 65 ГК .
Вищий господарський Суд України (ВГСУ) при цьому зайняв таку ж позицію, але надав при цьому досить мотивоване обґрунтування, а саме. Сторонами трудового спору є працівник та роботодавець, а сторонами корпоративного спору є господарське товариство та його учасник або учасники господарського товариства між собою. Працівником слід вважати й керівника господарського товариства, оскільки між ним та товариством складаються трудові відносини. Відтак, спір між керівником господарського товариства, якого звільнили рішенням загальних зборів, та господарським товариством є трудовим. На додаток аргументи на користь такого бачення підсилюються позначенням на те, що корпоративний спір ґрунтується на порушенні вимог Закону України “Про господарські товариства”, ЦК, ГК, а трудовий спір пов’язаний з порушенням норм Кодексу законів про працю України (КзпП). З чого робиться висновок, що господарським судам підвідомчий спір між учасником (акціонером) товариства та товариством, а загальним судам – спір керівника господарського товариства про визнання недійсними рішень загальних зборів, внаслідок яких виникають, змінюються чи припиняються трудові правовідносини.
Дорікнути в логічних вадах такого підходу формально не всяк зможе. На перший погляд, це сприймається доведено і обґрунтовано. Між тим, якщо поглибитися в сутність того, що являють собою корпоративні правовідносини і чим знехтував законодавець, регулюючи аспекти корпоративних зв’язків у процесуальному законі, то можна вбачити наступні підстави для непогодження з такою позицією ВГСУ та ВСУ.
1). Згідно ст. 92 ЦК дієздатність юридичної особи здійснюється через її органи. Поняття дієздатності є цивілістичним, а отже, формування, зміна та припинення органів юридичної особи також мають визнаватися цивілістичними питаннями.
Той факт, що члени колегіального виконавчого органу господарського товариства чи одноособовий його керівник перебувають одночасно у трудових відносинах з товариством, не встановлює пріоритет трудового регулювання над цивілістичним, оскільки до цих відносин не може застосовуватися модель “роботодавець-працівник”, властива трудовим відносинам. Правовий статус керівника значно відрізняється від статусу інших працівників, що обумовлено специфікою його трудової діяльності, яка полягає у виконанні ним функцій по управлінню товариством. Він уповноважений здійснювати юридично значимі дії, зокрема: виступаючи від імені товариства в цивільному обороті, організуючи внутрішню діяльність в ньому, здійснюючи певною мірою правомочності власника по володінню, користуванню і розпорядженню майном товариства.
Це привело навіть до твердження про можливість розглядати керівників комерційних організацій не тільки як представників роботодавця в трудових відносинах із працівником, але і як фактичних суб’єктів підприємництва. Останнє лише формально реалізується юридичними особами, а реально – командами високооплачуваних професійних топ-менеджерів .
Слід враховувати й те, що трудове право підтримує слабшу сторону трудових відносин – працівника, надаючи йому цілий спектр можливостей в захисті від роботодавця. Однак, такий захист має поширюватися тільки на тих, хто його дійсно потребує. Керівники господарських товариств у число адресатів цього захисту входити не повинні, оскільки в сучасних умовах найчастіше потрібно захищати не їх, а від них підлеглих їм працівників, права яких вони повсюдно порушують .
2). Як свідчить судова практика, спори керівників з приводу їх звільнення з посади ґрунтуються на вимогах про визнання недійсним рішення загальних зборів внаслідок вад їх скликання або порядку прийняття ними рішень. Втім, відносини щодо реалізації учасниками права на управління шляхом участі в загальних зборах, механізм їх проведення є суто корпоративними. Тому всі спори щодо скликання і проведення загальних зборів – це корпоративні спори, які б питання не були позначені в порядку денному. Тому якщо посадові особи, з якими припинено трудові відносини на підставі рішення загальних зборів, оскаржують ці рішення як такі, що приймалися нелегітимними зборами – у порушення вимог про їх підготовку та скликання – ці спори мають бути підвідомчі господарським судам. Якщо ж посадові особи оспорюють звільнення їх з посади з інших підстав, передбачених трудовим законодавством – то це юрисдикція загальних судів.
Інший підхід, по-перше, нехтував би положеннями ЦК стосовно дієздатності юридичних осіб та порядку здійснення повноважень їх органами, а по-друге, штучно створює перепони для поєднання всіх корпоративних спорів з їх розгляданням господарськими судами. Та мета, до якої прагнув законодавець, вносячи відповідні зміни до ст. 12 ГПК, так і не буде досягнута внаслідок того, що у випадку, коли позов акціонера (учасника) товариства об’єднуватиме вимоги про визнання недійсним рішення загальних зборів з підстав порушення норм ЦК України, ГК України, Закону України "Про господарські товариства" та вимоги визнати недійсним наказ про призначення (звільнення) керівника, господарський суд в частині вимог про визнання недійсним наказу муситиме припинити провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України. При цьому такі дії не тільки роблять неефективним судовий розгляд корпоративних спорів, а й слідують з хибного уявлення про колізію між цивільним та трудовим правом, якої насправді не існує.
3. ПІДВІДОМЧІСТЬ КОРПОРАТИВНИХ СПОРІВ
Увага законодавця до корпоративних відносини останнім часом зростає. На жаль, викликано це не системним реформуванням цих відносин, потреба в якому назріла вже давно, а намаганням терміново зламати найбільш типові схеми в роботі сучасних рейдерів.
Одним із таких екстрених заходів стало прийняття Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів" від 15.12.2006р. (надалі в тексті - Закон про визначення підсудності).
Головним у цьому законі є два моменти: 1) корпоративні спори віднесено до юрисдикції (підвідомчості) господарських судів; 2) запроваджено виключну підсудність таких справ за місцем знаходження юридичної особи.
Однак практичне застосування Закону про визначення підсудності викликає багато запитань, не які не завжди вдається знайти однозначні відповіді. Неправильне розуміння сутності та складу корпоративних відносин суддями часто призводить до помилок, що в кінцевому рахунку, порушує права учасників спору.
В силу того, що цей законом є новим, яких-небудь досліджень підвідомчості, підсудності та особливостей судового розгляду цих справ не має. Окремих процесуальних аспектів я торкався в роботі „Корпоративне право. Коментар законодавства та судової практики", але ця робота була видана видавництвом „Істина" у 2005р. і закону про визначення підсудності, звісно, не враховує.
Розуміючи, що спеціальної літератури дуже мало, а проблема розгляду корпоративних спорів є надзвичайно актуальною, автор пропонує колегам власні міркування щодо підвідомчості цих справ, в умовах сучасного законодавства.
Відповідно до ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (надалі в тексті - ГПК України) господарським судам підвідомчі, зокрема, справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.
Ключовим у цій нормі є те, що ці справи виникають з корпоративних відносин. Донедавна це поняття в законодавстві було відсутнє і зустрічалося лише в юридичній літературі. Однак цим же Законом про визначення підсудності були внесені зміни до ст. 167 Господарського кодексу України (надалі - ГК України), в яких, зокрема, дається легальне поняття корпоративних відносин як відносин, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Отже, для з'ясування сутності корпоративних відносин є потреба звернутися до аналізу поняття корпоративних прав.
Види корпоративних спорів. Зміст ст. 12 ГПК України дозволяє виділити дві групи корпоративних спорів, підвідомчі господарському суду:
1) спори між господарським товариством та його учасником, в тому числі колишнім (який вибув). Треба звернути увагу на те, що господарські товариства - це не усі юридичні особи, а лише їх окрема група. До господарських, зокрема, належать акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні та командитні товариства. Останніх три види не користуються популярністю, тому левова частина „корпоративних справ" буде за участю акціонерних товариств та товариств з обмеженою відповідальністю.
Встановлення підвідомчості корпоративних спорів господарським судам лише за участю господарських товариств видається недоцільним, оскільки такі ж самі спори можуть виникати за участю виробничих кооперативів, приватних підприємств, об'єднань підприємств та інших господарюючих суб'єктів. За існуючою нормою ГПК, підвідомчість спорів за участю інших юридичних осіб, ніж господарські товариства, буде залежати від складу сторін: якщо позивач не є підприємцем, спір буде належати до юрисдикції загальних судів. На моє переконання, доцільно було б для усіх корпоративних спорів встановити єдину підвідомчість. До внесення відповідних змін до ст. 12 ГПК України, господарські суди повинні відмовляти у прийнятті позовної заяві на підставі п.1 ч.1 ст. 62 ГПК України.
2) спори між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.
Зазначені спори не виникають з корпоративних правовідносин, оскільки їх учасниками є не господарські товариства, а їх учасники, а тому вони не є корпоративними в чистому вигляді. Розмежування цих справ помітно і при аналізі тексту норми ст. 12 ГПК: законодавець розділяє ці справи словами „а також". Однак вони опосередковано пов'язані із корпоративними відносинами, тому теж віднесені до підвідомчості господарських судів.
Спори, які пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства охоплюють практично усі відносини, які можуть існувати між учасниками з приводу їх участі в товаристві.
Розмежування корпоративних та трудових спорів. Окремо законодавець відзначає, що не належать до підвідомчості господарських судів трудові спори. Навіть у тому випадку, коли суб'єктами спірних правовідносин є учасники. Таким чином, якщо спір виник з трудових відносин (прийняття на роботу, звільнення, оплата праці, матеріальна відповідальність, компенсаційні випали), він належить до компетенції загальних судів.
На перший погляд розмежування трудових та корпоративних спорів не викликає труднощів. Однак ситуація ускладнюється, коли йдеться про припинення відносин з членами органів управління юридичних осіб. Тут питання про галузеву належність цих відносин викликає не лише теоретичний інтерес, але й неабияке практичне значення. Адже від цього залежить яке законодавство застосовувати до спірних правовідносин: трудове (якщо виходити з того, що спір трудовий) чи цивільне (якщо спір корпоративний).
Перше, на що слід звернути увагу, це на суб'єктний склад учасників спору. Якщо хоча б один із них не є учасником, спір господарським судам не підвідомчий. Зокрема, якщо мова йде про звільнення чи призначення на посаду особи, яка не є учасником товариства. В цій площині особливої уваги потребує аналіз співвідношення ч.3 ст. 99 ЦК України, за якою члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків та трудового законодавства, яке передбачає вичерпні підстави припинення трудових відносин.
Відповідно до ст. 3 Кодексу законів про працю (надалі - КЗпП України) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Особливості праці членів кооперативів та їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, фермерських господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством та їх статутами.
Цю норму слід тлумачити розширено і застосовувати її до праці членів (учасників) інших видів юридичних осіб. Такий підхід відповідатиме принципу рівності всіх організаційно-правових форм підприємництва.
У зв'язку із цим, на підставі ст. 3 КЗпП України, особливості правового регулювання праці членів виконавчих органів товариства та його керівника визначаються законодавством (до якого належить зокрема Закон України „Про господарські товариства" та ЦК України), та статутом товариства.
Слід мати на увазі, що керівник товариства, є одночасно і працівником, і виконавчим органом товариства, його посадовою особою. Тому особливості його праці, прийняття та звільнення з цієї посади визначаються спеціальним законодавством - ЦК України та Законом „Про господарські товариства". Законодавство про працю застосовується до цих відносин лише в тій частині, в якій воно не суперечить зазначеним нормам.
Правовою основою виникнення повноважень члену органу управління є факт його обрання або призначення у встановленому порядку. З цього часу між цими особами і товариством виникають правовідносини щодо управління товариством. Переобрання, відкликання членів виконавчих органів є наслідком реалізації учасниками Товариства своїх корпоративних прав на участь в управлінні, тому зазначені правовідносини, на мою думку, є корпоративними, а не трудовими, а тому спори, що виникають у зв'язку із цим, підвідомчі господарським судам.
Щодо перехідних (прикінцевих) положень. Законом про визначення підсудності передбачено, що після набрання чинності цим Законом заяви і скарги у справах, передбачених абз. 1 п. 1 та п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК, по яких не порушено (не відкрито) провадження, розглядаються господарським судом у порядку, встановленому ГПК України.
Закон про визначення підсудності був опублікований в газеті „Урядовий кур'єр" 29.12.2006р., а отже з цього числа надрав чинності. Всі цивільні справи, в яких не було винесено ухвали про відкриття провадження, стали підвідомчими господарським судам. В такому випадку суд на підставі п.1 ч.1 ст. 205 ЦПК України закриває провадження у справі, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
В Законі зазначено, що судові рішення у „корпоративних" справах, які ухвалені судами до набрання чинності цим Законом (тобто до 29.12.2006р.) і не набрали законної сили, можуть бути оскаржені до апеляційного господарського суду за місцезнаходженням господарського товариства в порядку, встановленому ГПК України, і в строки, визначені процесуальним законом, за правилами якого була розглянута справа чи постановлено рішення суду першої інстанції.
Неоскаржені судові рішення у „корпоративних" справах, ухвалені судами першої інстанції до набрання чинності Законом, набирають законної сили в порядку і у строки, встановлені Господарським процесуальним кодексом України
Зауважу п'ять важливих, на мою думку, моменти:
1) апеляційною інстанцією для оскарження рішень загальних місцевих судів будуть відповідні апеляційні господарські суди;
2) апеляційний суд визначається місцем знаходження господарського товариства, а не місцем знаходження місцевого суду, який розглянув спір. Тому не завжди апеляційна скарга, наприклад, на рішення Сихівського районного суду м. Львова буде подаватися до Львівського апеляційного господарського суду;
3) порядок та строки набрання чинності рішеннями суду першої інстанції (загальними судами) визначаються ГПК України;
4) порядок (процедура) апеляційного оскарження визначається ст. 91-106 ГПК України;
5) строки оскарження будуть визначатися процесуальним законодавством, за правилами якого була розглянута справа чи постановлено рішення суду першої інстанції. Тобто за правилами цивільного процесуального законодавства.
У разі пропуску строку апеляційного оскарження рішення, господарські суди повинні керуватися правилами господарського судочинства, оскільки спеціальних норм про те, які правила слід застосовувати в цьому випадку, Закон про встановлення підсудності не містить.
Касаційні скарги (подання) на судові рішення у „корпоративних" справах, підлягають розгляду за правилами ГПК України. Тому й строки для подання касаційної скарги (подання) визначаються ГПК України.
Касаційні скарги (подання) на рішення судів у „корпоративних" справах, що подані до набрання чинності цим Законом (тобто до 29.12.2006р.), по яких провадження не порушено (не відкрито) Верховним Судом України чи Вищим адміністративним судом України, передаються для розгляду Вищому господарському суду України. Строк передачі цих справ не встановлений.
В свою чергу, якщо касаційне провадження вже порушено, то „корпоративні справи" Вищому господарському суду не передаються, і розглядаються Верховним Судом України. При цьому слід мати на увазі, що відповідно до Закону України „Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій України" щодо забезпечення касаційного розгляду цивільних справ" від 22.02.2007р., цивільні справи за касаційними скаргами на судові рішення і касаційні скарги, не розглянуті Верховним Судом України до 1 січня 2007 року, в тому числі за якими Верховним Судом України витребувано справи, передаються для розгляду і вирішення відповідно до гл. 2 розділу V ЦПК України до колегії суддів відповідних апеляційних судів, склад яких формується президіями цих судів.
Цивільні справи за касаційними скаргами на судові рішення і касаційні скарги, подані до Верховного Суду України після 1 січня 2007 року, а також касаційні скарги, подані до Верховного Суду України до 1 січня 2007 року, за якими проведено попередній розгляд відповідно до ст. 332 ЦПК України, розглядаються та вирішуються Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України відповідно до гл. 2 розділу V Цивільного процесуального кодексу України.
Щодо підвідомчості корпоративних спорів третейським сдам. Відповідно до ч.2 ст. 12 ГПК України підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб.
Оскільки корпоративні спори спеціально не відзначені, слід дійти висновку, що вони, за загальним правилом, можуть бути передані на вирішення третейського суду. Третейський запис (угода про передачу спору на вирішення третейському суду) може бути частиною установчих документів.