Компоненти освітньої політики

Виділяють 5 основних компонентів процесу освітньої політики:

1. Визначення проблеми. Проблеми можуть накопичуватися роками, доки не досягнуть критичної точки. Однак проблеми можуть виникнути несподівано і бути порушені журналістами, політиками, неурядовими організаціями. Експерти повинні визначити чи це реальна проблема, яка має бути вирішена політичним способом в рамках освітньої сфери, та які її реальні причини. Експертиза повинна бути проведена, якнайменше, кількома незалежними експертами або експертними групами. Завжди проблематично покладатися на висновки одного експертного джерела, що представляє одну інституцію або одну теоретичну школу. Об’єктивний і кваліфікований діагноз проблеми – це одна з необхідніших умов для успіху подальших політичних кроків.

2. Розвиток політики.Корисні ідеї можна запозичити з досвіду інших країн або переглядаючи інші галузі суспільної політики. Однак, небезпечно автоматично переносити ідеї з контексту однієї країни на іншу, чи пристосовувати схеми, які ефективно працювали в інших країнах. Представники з закордону або з інших сфер політики, як правило, представляють позитивні сторони їх політичних розроблень, але не можна приймати всі поради як належне. З іншого боку, рекомендації можуть бути цінними, але важкими для впровадження. Наприклад, не завжди країни Центральної та Східної Європи можуть дозволити впровадження політичних рішень, які були запропоновані економічно розвинутими країнами. Таким чином, економічна і фінансова оцінка політичних кроків та їх соціальних наслідків набуває особливого значення.

3. Обговорення та прийняття рішення.Одним з найважливих кроків в цій фазі є визначення відповідних зацікавлених груп. Важливо знати, які зацікавлені групи виграють, а які втратять внаслідок впровадження певної політики. З часом деякі зацікавлені групи будуть підтримувати зміни, а деякі будуть в опозиції до них. Як правило, групи, в чиїх інтересах робляться зміни (національні меншини, соціально обділені родини тощо), не мають організаційних можливостей і впливу, в той час як опозиційні групи є набагато краще організованими і більш потужними. Останні не потрібно ігнорувати, навпаки, їх потрібно активно залучати до процесу обговорення з метою пошуку спільних сфер інтересів. Надзвичайно важливо знайти впливових союзників і заручитися їх політичною підтримкою. Коли знайдені спільні рішення, які враховують інтереси різних груп, політики мають визначити рівень, на якому будуть прийматися політичні рішення, і людей, які їх будуть приймати.

4. Впровадження політики. Багато інноваційних ідей не впроваджується тому, що недостатньо уваги приділялося процесу їх практичного впровадження. Висловити політичну волю недостатньо. Для успішної імплементації необхідні відповідні вміння і потрібно вжити певні міри. Простий підхід зверху не завжди спрацьовує. Ефективне впровадження політики потребує додаткового часу і матеріальних затрат, а також ентузіазму і відданості тих, хто безпосередньо бере участь у процесі впровадження.

5. Оцінювання політики Політика вимагає оцінювання для отримання цінної зворотної реакції, визначення недоліків і помилок, і, внаслідок цього, підвищення ефективності політичних зусиль. Тим, хто приймає політичні рішення завжди складно об’єктивно оцінити власні політичні кроки. Тому надзвичайно важливо знайти незалежних експертів або агенцію, яка б зробила незавзяте оцінювання того, що діялось на політичній арені. Аналіз політики – це один з можливих способів оцінювання, який можна застосовувати ще до прийняття політичних рішень або / і після закінчення їх впровадження.

ІНДИКАТОРИ ОП

Індикатори

Аналіз освітньої політики в міжнародному контексті передбачає обов’язкове використання та посилання на економічні та соціальні індикатори.

Економічні індикатори

Економічні чинники є найбільш впливовими. Виділяють чотири шляхи, якими економічні чинники впливають на освітню політику.

1. Економічні умови суттєво впливають на освітню політику;

2. Освітня політика часто формулюється з метою зменшення вартості та підвищення продуктивності школи;

3. Освіта та економічне зростання тісно взаємопов’язані;

4. Економічні концепції і метафори проникли в освітнє мислення.

Цьому впливу відповідають чотири типи помилок:

1. Нерозуміння економічної системи;

2. Нерозуміння системи освіти;

3. Нерозуміння їх взаємозв'язку;

4. Неправильне застосування економічних концепцій.

Економічні індикатори:

1. Валовий внутрішній продукт (ВВП).

2. Національний валовий доход (НВД )

3. Національний валовий доход на душу населення

4. Розподіл доходів (коефіцієнт Джині);

5. Національний валовий доход відповідно до курсу валют;

6. Загальний зовнішній борг (% НВД);

7. Рівень погашення зовнішнього боргу;

8. Рівень торгівлі.

Соціальні індикатори

Соціальні індикатори— інструмент аналізу стану соціальної сфери суспільства та результатів проведеної соціальної політики.

Індикатори, що використовуються в соціальному аналізі:

1. Демографія. Чисельність населення, динаміка зміни чисельності населення, густота (кількість жителів на 1 кв.км), урбанізованість (питома вага населення, що проживає в містах), вікові й етнічні пропорції співвідношення статей по вікових групах, структура сімей.

2. Зайнятість. Чисельність працездатного населення, рівень безробіття, структура робочої сили за віковою та статевою ознаками, плинність кадрів по професійних групах, наявність вакансій по різних професійних групах, по змісту праці, пропозиція робочої сили по тих самих групах.

3. Соціальна структура. Освітня структура населення, кількість студентів на 1 тис. населення, кількість осіб з вищою освітою, чисельність науковців, професійна структура населення, кіль кість працівників, зайнятих у матеріальному та нематеріальному виробництві структура населення за майновим статусом.

4. Житлові умови. Питома вага сімей, що проживають у власних оселях; частка населення, що проживає у власних квартирах; величина житлової площі, що припадає на одну особу.

5. Громадське життя. Наявність громадських організацій (ділових, професій них, етнічних, релігійних, політичних); участь населення в цих організаціях; рівень суспільних проблем, що порушуються локальними засобами масової інформації; про грами (кількість, масштаб), ініційовані громадськими організаціями.

6. Охорона здоров’я. Кількість лікарів у розрахунку на 1 тис. населення, кількість лікарняних ліжок на 1 тис. населення, величина дитячої смертності, величина коштів, що виділяються на охорону здоров'я з бюджету в розрахунку на одного жителя.

7. Злочинність, алкоголізм, наркоманія. Кількість вчинених злочинів, у т.ч. за ступенем тяжкості кількість осіб, засуджених за вчинення злочинів кількість осіб, що страждають на алкогольну залежність кількість наркоманів.

Освітні індикатори

У світі запроваджено кілька моніторингових програм, за допомогою яких можна оцінювати й порівнювати системи освіти. Серед найбільш поширених – освітні індикатори ЮНЕСКО та індикатори Організації економічної співпраці та розвитку ОЕСР, що координуються ними спільно за єдиною програмою. На ці системи орієнтуються і при розробці національних систем освітніх показників

У числі наднаціональних інститутів, що забезпечують якість освіти, центральне місце належить Європейській мережі агентств з якості (ENQA), метою якої є розвиток співпраці, обмін успішним досвідом та інтеграція національних систем управління якістю. ENQA

І. Міжнародна стандартна класифікація освіти (МСКО)

Міжнародна стандартна класифікація освіти (МСКО) – це частина Міжнародної системи соціальних та економічних класифікацій Організації Об'єднаних Націй,що застосовуються у статистиці з метою збору та аналізу порівнюваних на міжнародному рівні даних. Іншими словами – це класифікація, яка служить інструментом для збору та подання статистичних даних в області освіти, як на національному, так і на міжнародному рівні

МСКО – це результат міжнародної угоди і документ, офіційно затверджений країнами-учасницями на Генеральній конференції ЮНЕСКО. Даний документ періодично оновлювався для більш точного відображення нововведень в освітніх системах по всьому світу

Наявність стандартної міжнародної класифікації - це всього лише перший етап збору порівнянних даних. Другий етап - забезпечення уніфікованого застосування класифікації у всіх країнах.

В останній переглянутої версії МСКО 2011 основна увага приділена змінам, що стосуються рівнів освітніх програм (МСКО-П), а також вперше представлена класифікація рівнів освіти на основі кваліфікацій (МСКО-У).

У 2013 році була прийнята переглянута класифікація галузей освіти та професійної підготовки (МСКО-О). МСКО-О розроблена переважно для опису та розподілу за категоріями галузей освіти та професійної підготовки на етапах середньої, після середньої нетретичної і третичної освіти, визначених у МСКО 2011.

МСКО є основою для класифікації освітньої діяльності, визначеної впрограмах та підсумкових кваліфікаціях відповідно до узгоджених на міжнародномурівні категоріями. Тому основні положення і визначення МСКО призначені дляміжнародного застосування та охоплення всього спектру систем освіти.

МСКО класифікує освітні програми по їх змісту з використанням двохосновних наскрізних класифікаційних змінних: рівнів освіти і галузей освіти. У МСКО 2011 представлений перероблений варіант рівні восвіти МСКО 1997 і відповідна класифікація рівнів отриманої освіти на основі визнаних освітніх кваліфікацій.

МСКО 2011 складається з трьох компонентів:

1. узгоджені на міжнародному рівні положення і визначення;

2. системи класифікації;

3. класифікації національних освітніх програм відповідно до МСКО та відповідних кваліфікацій в країнах світу.

Вихідною одиницею класифікації МСКО є:

- національна (і субнаціональна) освітня програма

- відповідні визнані освітні кваліфікації.

У МСКО освітня програма визначається як узгоджений комплекс видів освітньої діяльності, що розроблений та організований для досягнення навчальних цілей упродовж певного тривалого і безперервного часу.

Цілі включаютьудосконалення інформації, знань, розумінь, ставлень, цінностей, умінь, поведінки, інших компетентностей у будь-якому особистому, громадянському, соціальному, виробничому контексті.

Навчальні цілі, як правило, пов’язують з підготовкою до навчання на більш високому рівні та/або освоєння певної професії чи класу професій, а також можуть бути спрямовані на особистісний розвиток чи дозвілля. Загальною характеристикою освітньої програми є те, що при досягненні навчальних цілей зазвичай видається сертифікат, який засвідчує її успішне завершення.

У межах освітньої програми освітня діяльність може бути згрупована в компоненти – модулі, розділи, курси, предмети, дисципліни (далі – модулі), а також включати ігрові заняття, виробничу практику, дослідницькі проекти чи підготовку дисертації.

Для цілей МСКО, освітня кваліфікація (англ. educational qualification) це – офіційне підтвердження, зазвичай у формі документу, успішного завершення освітньої програми або її етапу. Тобто термін «кваліфікація» є синонімом термінам «свідоцтво», «атестат», «диплом», «ступінь».

Кваліфікацію можна здобути в результаті:

- успішного завершення повної освітньої програми (кінцева кваліфікація);

- успішного завершення етапу освітньої програми (проміжна кваліфікація);

- підтвердження здобутих знань, умінь, інших компетентностей незалежно від участі в освітній програмі.

Кредити, одержані за успішне виконання окремих модулів (розділів, курсів, предметів, дисциплін), інших компонентів програми не вважаються кваліфікацією, водночас кваліфікацією вважається достатня кількість кредитів, які в сукупності є еквівалентними кредитному і змістовому виміру відповідної освітньої програми.

У МСКО, розглядаються визнані кваліфікації, що відповідають певній освітній програмі та складають основу інформації про освітні досягнення. Як правило, одна освітня програма передбачає одержання однієї кваліфікації. Натомість, у деяких випадках кілька програм можуть призводити до одержання однакової кваліфікації, а одна програма – до одержання різних кваліфікацій.

МСКО охоплює програми формальної та неформальної освіти, які пропонуються на будь-якому етапі життя людини. Кваліфікації, які визнаються відповідними національними органами освіти, незалежно від способу їх здобуття (шляхом успішного завершення програм формальної та неформальної освіти або самоосвіти), використовуються для визначення 5 освітніх досягнень.

Отже, НСКО не охоплює програми інформальної освіти (самоосвіти), побічного/випадкового навчання, а також не враховує кваліфікації, які не є визнаними.

Формальна та неформальна освіта включає широкий спектр освітніх програм, зокрема загальну, професійно-технічну, вищу, післядипломну освіту, освіту осіб з особливими потребами, дорослих, «другого шансу», відкриту та дистанційну освіту, стажування тощо.