Джерела та основні риси права 9 страница
Діяльність військово-польових судів викликала осуд усіх верств населення країни. Негативно оцінювали цю діяльність і багато депутатів II Державної думи. Так, один з членів Думи, виступаючи на засіданні 12 березня 1907 р. і характеризуючи військово-польові суди, наголосив, що вони «є апаратом, удосконаленим для смертної кари. Вони є простим щаблем до шибениці».
Правила про військово-польовий суд втратили силу з 19 квітня 1907 р. згідно зі ст. 87 Основних державних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р. і внаслідок того, що царський уряд зрозумів безперспективність їх проведення у нормальному законодавчому порядку через Державну думу.
Революційні події 1905—1907 рр, помітно вплинули й на діяльність судової системи, що функціонувала на підставі «Установи судових установлень» 1864 p., яка була орієнтована на посилення репресій проти активних учасників революцій. Так, Міністерство юстиції, яке очолювало всю судову систему, в період 1905—1907 pp. видало цілу низку секретних циркулярів та інструкцій, що орієнтували суди на посилення подібних репресій.
Значна роль у переслідуванні учасників революцій належала прокуратурі Так, циркуляри Міністерства юстиції, прийняті наприкінці 1905—1906 pp., містили категоричні вимоги до прокурорів судових палат виявляти надзвичайну активність у переслідуванні осіб, обвинувачених у державних злочинах, аграрних безпорядках, а так само і в загальнокримінальних злочинах, учинених з політичних мотивів. Наприклад, у циркулярі Міністра юстиції І. Г. Щигловитова прокурорам судових палат від 14 липня 1906 р. відзначалося, зокрема, що з метою прискорення розгляду справ прокурорам судових палат доручалося вживати «найенергійніші заходи». Зокрема при провадженні попереднього слідства не слід було торкатися «обставин, що мають другорядне значення», обмежуючись «лише ретельним з'ясуванням найсуттєвіших даних, точне встановлення яких необхідне для визначення складу злочину, виявлення і викриття винних, а також визначення доказової сили зібраних проти них доказів». І далі у цитованому циркулярі вказувалося, що «всі зусилля повинні бути спрямовані на усунення будь-якої затримки в провадженні розслідувань у зазначених вище справах, швидкий розгляд яких с однією з найважливіших гарантій справедливого і такого, що відповідає інтересам державного порядку і громадської безпеки відправлення правосуддя». Зрозуміло, що подібні циркуляри аж ніяк не слугували справі забезпечення гарантій підсудним, а навпаки, підштовхували суддійських чинів до порушень законності при провадженні розслідування кримінальних справ і здійснення суду над активними учасниками революції 1905—1907 рр.
В умовах нового піднесення революційного і демократичного руху у 1910—1911 pp. царський уряд пішов на внесення змін у судову систему Російської імперії. Законом від 15 червня 1912 р. «Про перетворення місцевого суду» поновлювався інститут мирових суддів. При цьому зміст багатьох статей «Установ судових установлень», присвячених мировій юстиції, законом від 15 червня 1912 p. було змінено. Так, наприклад, у ст. 64 «Установ судових установлень» в редакції 1864 р. зазначалося, що «...Вищий нагляд за всіма взагалі мировими суддями, також, як і за їхніми з'їздами, зосереджується в Касаційних Департаментах Сенату і в особі Міністра юстиції». Ця ж сама ст. 64 «Установ судових установлень» в редакції закону від 15 червня 1912 р. мала інший зміст: «.„Вищий нагляд за всіма взагалі мировими суддями, також, як і за їхніми з'їздами, належить судовим палатам в межах їхніх округів, Касаційним Департаментам Правлячого Сенату, Міністру юстиції».
Отже, ст. 64 нової редакції містила одну з головних новел, введених в «Установи судових установлень», яка полягала у підпорядкуванні всієї мирової юстиції вищому нагляду не тільки касаційним департаментам Сенату і Міністра юстиції, як це було спочатку за судовими статутами 1864 р., а й судовим палатам у межах їхніх округів. Порядок введення в дію закону від 15 червня 1912 р. визначався у затвердженому 26 червня 1913 р. «Положенні про введення в дію закону від 15 червня 1912 р. про перетворення місцевого суду»,
У повному обсязі закон від 15 червня, однак, після його прийняття не був уведений. Спочатку його дія поширювалася на такі десять губерній, як Київська, Волинська, Подільська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Полтавська, Чернігівська і Курська. Відкриття нового мирового суду у цих губерніях приурочувалося на 1 січня 1914 р. Всього в названих губерніях було засновано 970 посад дільничних мирових суддів і 120 мирових з'їздів.
У зв'язку з поновленням інституту мирових суддів судові функції земських начальників скасовувалися. Стали також ліквідовуватися й посади міських суддів.
У період, що розглядається, були внесені окремі часткові зміни в компетенцію земських органів самоврядування. Так, згідно із законом від 20 лютого 1906 р. кожні губернські земські збори дістали право обирати по одному члену Державної ради строком на З роки. Законом від 5 жовтня 1906 р. «Про скасування деяких обмежень у правах сільських обивателів та осіб інших колишніх податних станів» скасовувався порядок призначення губернатором гласних від селян у земства з поновленням повітового виборчого з'їзду від сільських товариств. У 1912 р. повітові земські збори і міські думи здобули право обрання мирових суддів у тих губерніях Російської імперії, де мирова юстиція поновлювалась. Однак у цілому питання про реформу земського і міського самоврядування, висунуте в умовах громадського піднесення на початку XX ст., так і не вийшло зі стадії складання проектів та їх обговорення.
Аналіз змін у державному ладі Російської імперії на початку XX ст. дає змогу зробити висновок, що правляча еліта на чолі з царем Миколою II здійснила деякі заходи з лібералізації режиму під безпосереднім тиском революційних подій, чередуючи реформи з контрреформами.
.
Право
Капіталістичний розвиток Росії не міг, звичайно, не впливати на право країни. Однак у період, що розглядається, будь-яких суттєвих, великих законодавчих актів прийнято було не так вже й багато. Можна стверджувати, що найбільші зміни відбулися у державному, адміністративному, земельному та кримінальному праві. Проте були окремі зміни й в інших галузях права.
На початку XX ст. в Україні чинними були норми цивільного права, що містилися в основному в частині І тому X Зводу законів Російської імперії, норми якого багато в чому вже не відповідали вимогам буржуазного суспільства, що розвивалося, й об'єктивно зумовлювало необхідність проведення буржуазної кодифікації цивільного права. І робота в цьому напрямі проводилася. Перші редакції проектів Цивільного уложення (російської кодифікації цивільного права) стали оприлюднюватися з 1894 p., спочатку окремими частинами (книгами), а незабаром й окремими виданнями. До 1905 р. зведена редакція проекту Цивільного уложення була складена, і в такому вигляді проект названого Уложення був опублікований. У цілому, характеризуючи зміст Уложення, важко не погодитися з такою думкою: «Охоплюючи зараз, через стільки років, плоди зусиль декількох поколінь російських цивілістів у розробленні основних питань цивільного права, не можна не пишатися широтою, глибиною і ґрунтовністю виконаної ними роботи. Роботи, яка виявилася незатребуваною, припиненою у самому її розпалі». Проект Цивільного уложення так і залишився проектом, а потреба розвитку цивільного права відчувалася у країні вельми гостро. Тому в період, що розглядається, й були прийняті окремі правові акти в галузі цивільного права, покликані оперативно відгукуватися на вимоги часу. Цивільне право завжди приділяло пильну увагу захисту права приватної власності, передусім власності дво-рян-земельників. Тому не випадково 10 квітня 1905 р. був прийнятий іменний указ «Про майнову відповідальність сільських товариств і селищ, селяни яких брали участь у безпорядках, що відбувалися останнього часу в деяких місцевостях». Звернувши увагу, що «усіляка приватна власність є недоторканною, й охорона її від незаконних посягань, а тим більше від насильства, становить першорядний обов'язок уряду...», Микола II звелів Міністру внутрішніх справ створити тимчасові повітові комісії для виявлення учасників «злочинних натовпів селян», а також обчислення розмірів заподіяних ними збитків, для притягнення до майнової відповідальності.
Указом від 26 квітня 1906 р. «Про майнову відповідальність учасників погромів і грабежів у сільській місцевості» було роз'яснено, що притягнення до майнової відповідальності осіб, які «брали участь у натовпах, якими знищено, пошкоджено або викрадено майно у сільській місцевості», провадиться потерпілими у судовому порядку, а стягнення, присуджені за позовами потерпілих, зверталися на все рухоме й нерухоме майно, що належить винним і на яке дією «загальних цивільних законів і особливих про селян узаконень поширюється відповідальність за приватні борги».
Чинне того часу російське цивільне право до прав на чужі речі відносило право користуватися річчю і її плодами, а також право користуватися угіддями в чужому майні. Відповідно до закону від 23 червня 1912 р. «Про право забудови» до цих прав додавалося й право на забудову, згідно з яким особі надавалося право користуватися землею строком від 36 до 99 років для будівництва будинків (ст. І). При цьому забудовник міг з перебігом строку забудови або знести будівлю, або віддати її власнику землі.
Особливе місце в російському цивільному праві належало авторському праву і промисловому праву. Автор мав виключне право відтворювати, опубліковувати і розповсюджувати свій твір. До промислових прав закон відносив права винахідника, право на фірму і товарний знак. Законом від 28 червня 1912 р. «Про примусове відчуження привілеїв на винаходи й удосконалення» встановлювалося, що, незважаючи на право винахідника користуватися своїм винаходом або удосконаленням, в разі державної необхідності право на винахід або удосконалення могло бути примусово відчужене на користь держави. Проте примусове відчуження допускалося лише у випадках, коли між урядом і власником привілею на винахід чи удосконалення не могло відбутися добровільної угоди про відчуження привілею. При цьому примусове відчуження привілеїв допускалося не інакше як за винагороду власника винаходу чи удосконалення.
Деякі зміни вносилися і в сімейне право. Зокрема, змінилося правило про місце проживання подружжя. Закон від 14 березня 1914 р. встановлював можливість роздільного проживання подружжя, якщо для одного з них спільне життя уявлялося неможливим.
Були внесені зміни і в спадкове право. Так, законом від 3 червня 1912 р. «Про розширення прав спадкування за законом осіб жіночої статі і права заповіту родових маєтків» розширювалися права жінок-спадкоємиць за законом. Закон, зокрема, зрівняв дочок із синами у спадкуванні рухомого й нерухомого майна. У законі від 3 червня 1912 р. також знайшли відображення особливості спадкування майна в губерніях Чернігівській і Полтавській.
Зростання робітничого руху на початку XX ст. зумовило прийняття окремих актів, що стосувалися фабрично-заводського законодавства. Так, 2 червня 1903 р. був виданий закон, який набув чинності з 1 січня 1904 р., про відповідальність підприємців за каліцтва і смерть робітників, про винагороду робітників, які постраждали від нещасних випадків. Незважаючи на всі свої вельми суттєві недоліки, закон від 2 червня 1903 р. являв собою відомий крок уперед щодо техніки безпеки робіт на підприємствах.
Під тиском нового революційного піднесення серія прийнятих раніше актів фабрично-заводського законодавства доповнювалася законами про страхування. Так, 23 червня 1912 р. було прийнято одночасно два досить важливих закони про страхування робітників: «Про забезпечення робітників на випадок хвороби» і «Про страхування робітників від нещасних випадків». Суть цих законів зводилася до того, що для матеріального забезпечення робітників промислових підприємств (за винятком казенних шляхів і залізниць загального користування) у випадках хвороби засновувалися лікар няні каси, членство в яких для робітників було обов'язковим. Згідно із законом, кошти каси формувалися насамперед зі щомісячних внесків її членів (1—3% заробітку) і підприємця (2/3 суми внесків членів каси). Обов'язок надання лікарської допомоги хворому робітнику покладався на підприємця. Відповідно до закону, допомога на випадок хвороби призначалася у розмірі від 1/4 до 2/3 заробітку на строк не більший як ЗО тижнів упродовж року.
Робітник, який постраждав унаслідок нещасного випадку на виробництві, одержував від страхового товариства у разі тимчасової непрацездатності допомогу у розмірі 2/3 середнього поденного заробітку. У разі постійної непрацездатності робітник одержував пенсію до 2/3, а в окремих випадках до повного річного заробітку. Якщо ж унаслідок нещасного випадку на виробництві сталася смерть робітника пенсію могли одержувати вдова (1/3 заробітку загиблого — довічно), діти (1/6 заробітку на кожну дитину до досягнення ними 15-річного віку), батьки (1/6 заробітку) і деякі інші особи. Однак у всіх цих випадках загальна сума виплат не повинна перевищувати 2/3 заробітку загиблого.
23 червня 1912 р. були прийняті закони, що регулювали організацію і діяльність установ, що наглядали за здійсненням страхування робітників: «Про заснування ради у справах страхування робітників» і «Про заснування Присутствія у справах страхування робітників». Попри всі свої недоліки нові страхові закони ввели вперше в російське законодавство про фабрично-заводську працю, принцип обов'язкового страхування.
На початку XX ст. у Російській імперії були чинними два збірники кримінальних законів, а саме: Уложення про покарання кримінальні та виправні у редакції 1885 р. і Статут про покарання, що накладаються мировими суддями.
У 1903 р. був затверджений імператором і виданий новий збірник кримінальних законів під назвою «Кримінальне уложення». Після прийняття названого Уложення 1903 р. незабаром набули чинності лише окремі його глави та статті. Так, у 1904 р. набула чинності глава третя Уложення 1903 р. «Про бунт проти верховної влади і про злочинні діяння проти священної особи імператора і членів імператорського дому», глава четверта «Про державну зраду», статті 121, 123, 126—134 глави п'ятої «Про смуту». Законом від 14 березня 1906 р. набула чинності глава друга Кримінального уложення 1903 р. про порушення постанов, що захищають віру, але із суттєвими змінами і поправками, зумовленими виданням 17 квітня 1905 р. указу про віротерпимість. Пізніше, у різний час набули чинності окремі статті Кримінального уложення 1903 р. про протидію правосуддю, про порушення постанов про нагляд за друком, про порушення постанов, що захищали громадський спокій та ін..
Застосовуючи на практиці зазначені глави і статті Кримінального уложення 1903 р. судові установи зобов'язані були керуватися і главою першою «Про злочинні діяння і покарання взагалі» цього Уложення (тобто загальної частини) щодо злочинів, передбачених главами і статтями Уложення 1903 p., які набули сили.
Загальна ж частина Уложення 1903 р. містила багато нових статей, в основу яких були покладеш засади буржуазного кримінального права. Так, наприклад, в ст. 1 формулювалося поняття злочину таким чином: «Злочинним визнається діяння, заборонене на момент його вчинення законом під страхом покарання». Тобто був сформульований найважливіший принцип кримінального права: немає покарання без злочину, передбаченого законом. Як бачимо, Уложення 1903 р. давало так зване формальне визначення злочину. Під час аналізу поняття злочину звертає на себе увагу винятково важлива з точки зору захисту прав підданих Російської імперії вказівка Уложення, що закон, порушення якого ставилося за вину обвинуваченому, має набути чинності до вчинення діяння або під час його вчинення.
Слід зазначити, що в Уложенні відкидався принцип аналогії.
Уложення 1903 p., виходячи з тяжкості покарань, що встановлювалися за злочинні діяння, розподіляло ці діяння на три групи: тяжкі (за ці злочини призначалася смертна кара, каторга і заслання на поселення), інші злочини (каралися ув'язненням у виправному домі, фортеці або тюрмі); провини (каралися арештом або грошовим стягненням). Тобто Уложення кваліфікувало злочинні діяння не за об'єктом посягання, а за суворістю покарання.
Кримінальне уложення 1903 р. дуже чітко визначало форми вини — умисел і необережність. При цьому умисел міг бути як прямим, так і непрямим. Так, ст. 48 Уложення проголошувала: «Злочинне діяння вважається умисним не тільки тоді, коли винний бажав його вчинення, але також, коли він свідомо допускав настання наслідків, що зумовлювали злочинність цього діяння». Злочинне діяння вважалося необережним не тільки тоді, коли винний не передбачав, хоча міг і повинен був передбачати настання злочинних наслідків, але й коли передбачав, проте легковажно розраховував такі наслідки відвернути.
Кримінальне уложення також чітко визначало: а) стадії вчинення злочину; б) види співучасті; в) обставини, що усувають настання кримінальної відповідальності, наприклад, малолітство (вік настання кримінальної відповідальності встановлювався з 10 років), хворобливий розлад душевної діяльності або непритомний стан, випадок, необхідна оборона, нездоланна сила; г) обставини, що посилюють відповідальність, наприклад, рецидив, вчинення двох або більше злочинних діянь.
Спеціальний розділ Кримінального уложення був присвячений обставинам, що усувають покарання. Так, покарання не застосовувалося за давністю (ст. 68). Від імператора могло прийти помилування і прощення.
Докладно у Кримінальному уложенні 1903 р. було урегульовано питання про чинність кримінального закону в часі і просторі.
Загальна частина Уложення 1903 р. містила велику групу статей, присвячених покаранням. Так, за тяжкі злочини призначалися покарання: смертна кара, яка вчинювалася через повішення, і не публічно (ст. 15), каторга без строку або на строк від чотирьох до 15-ти років. При цьому засуджені мали утримуватися в каторжних тюрмах у загальному ув'язненні і залучалися до важких примусових робіт як у приміщеннях цих тюрем, так і поза ними (ст. 16). Після закінчення каторги злочинці підлягали переведенню на поселення у спеціально призначених для цього місцевостях; заслання на поселення, що призначалося без строку (ст. 17); ув'язнення у виправному будинку на строк від одного року і шести місяців до десяти років. Засуджені до утримання у виправному будинку повинні були утримуватися спочатку в одиночному ув'язненні від трьох до шести місяців, а затим їх переводили на загальне ув'язнення. Засуджені до ув'язнення у виправному будинку жінки мусили виконувати роботи у цьому будинку, а чоловіки — поза виправним будинком (ст. 18).
За злочини і провини Кримінальне уложення передбачало такі види позбавлення волі: ув'язнення у фортеці на строк від двох тижнів до шести років (ст. 19); ув'язнення у тюрмі на строк від двох тижнів до одного року (ст. 20); арешт, що призначався на строк від одного до шести місяців. Уложення 1903 р. передбачало як покарання і грошову пеню.
Уложення 1903 р. передбачало, що засудження до смертної кари, каторги або заслання на поселення поєднувалося з позбавленням прав стану. Для дворян це означало втрату дворянського звання і всіх переваг, з ним пов'язаних. Це також тягло за собою втрату почесних титулів, чинів, орденів, почесних звань і пенсій, усунення від посад державних, церковних, станових, земських, міських тощо.
Особлива частина Кримінального уложення 1903 р. мала такі глави:
II. Про порушення постанов, що захищають віру; III. Про бунт проти верховної влади і про злочинні діяння проти священної особи імператора і членів імператорського дому; IV. Про державну зраду; V. Про смуту; VI. Про непокору владі; VII. Про протидію правосуддю;
VIII. Про порушення постанов про військові і земські повинності;
IX. Про порушення постанов про захист народного здоров'я; X. Про порушення постанов про захист громадської та особистої безпеки; XI. Про порушення постанов про захист народного добробуту; XII. Про порушення постанов на захист громадського спокою; XIIL Про порушення постанов про нагляд за громадською моральністю; XIV. Про по рушення постанов про нагляд за вихованням юнацтва; XV. Про порушення постанов про нагляд за друком; XVI. Про порушення постанов про нагляд за промислами і торгівлею; XVII. Про порушення постанов про особистий найм; XVIII. Про порушення постанов про провадження будівельних робіт і про користування шляхом сполучення і засобами зносин; XIX. Про злочинні діяння проти прав сімействених; XX. Про підробку монети, цінних паперів і знаків; XXI Про підлог; XXII. Про позбавлення життя; XXIII. Про тілесні ушкодження і насильство над особистістю; XXIV. Про поєдинок, ХХУ. Про залишення в небезпеці; XXVI. Про злочинні діяння проти особистої волі; XXVII. Про непотребство; XXVIII. Про образу; XXIX. Про розголошення таємниці; XXX. Про пошкодження майна, шляхів сполучення, застережливих, граничних і тому подібних знаків або інших предметів; XXXI. Про не повідомлення про знахідку, привласнення чужого майна і зловживання довір'ям; XXXII. Про злодійство, розбій і вимагання; XXXIIL Про шахрайство; XXXIV. Про банкрутство, лихварство та інші випадки караної недобросовісності щодо майна; XXXV. Про злочинні діяння проти прав авторських і привілеїв на винаходи; XXXVI. Про самовільне користування чужим майном; XXXVII. Про злочинні діяння по службі державній і громадській.
Як бачимо, в Уложенні 1903 р. в основу групування злочинів було покладено об'єкт посягання. На перше місце ставилися злочини проти віри і церкви як це традиційно було і в попередньому російському законодавстві.
Як вже відзначалося, чинності набуло не все кримінальне Уложення 1903 p., а лише глави II—V, окремі статті деяких інших глав, а також статті Загальної частини Уложення.
Глава II Уложення «Про порушення постанов, що захищають віру», встановлювала покарання за богохульство, блюзнірство, порушення порядку в церкві. Злочинним вважалося і порушення обряду поховання чи поховання християнина за нехристиянськими обрядами. Передбачалася також кримінальна відповідальність за викрадення трупа і глум над трупом. Стаття 80 Уложення передбачала покарання за посягання на свободу віросповідання, а ст. 84 — за спокусу православного або неправославного в бузувірне вчення.
Глави III—V Уложення 1903 р. «Про бунт проти верховної влади і про злочинні діяння проти священної особи імператора і членів імператорського дому», «Про державну зраду», «Про смуту» об'єднували всі склади державних злочинів. Так, статтями гл. III Уложення 1903 р. встановлювалася відповідальність за посягання на життя, здоров'я, волю, недоторканність імператора, діяння, спрямовані на повалення його з престолу, позбавлення або обмеження його влади. Передбачалася кримінальна відповідальність також за посягання на членів імператорського дому, наприклад, за образу імператриці, спадкоємця престолу. До небезпечних державних злочинів належали державна зрада, конкретні прояви якої перелічувалися в гл. IV Уложення 1903 р. (статті 108—120). Так, карався як зрадник російський підданий, винний: у сприянні неприятелю в його військових чи інших ворожих проти Росії діях; у вступі до неприятельського війська та ін. Глава «Про смуту» включала різні за тяжкістю діяння. Так, кримінальній відповідальності підлягали винні в участі «у публічному збіговиську, яке зібралося з метою виразити неповагу до верховної влади... або заявити про співчуття бунту, або зраду, або особі, яка вчинила бунтівницьке або зрадницьке діяння» (ст. 121). Статті глави V Уложення 1903 р. встановлювали відповідальність за масові безчинства, організацію мітингів, демонстрацій з політичними цілями тощо.
Найтяжчі злочини, передбачені главами III—V Кримінального Уложення 1903 p., каралися найсуворішими покараннями: смертною карою, строковою каторгою або каторгою без строку, а менш тяжкі — ув'язненням у тюрмі або виправному будинку, засланням на поселення, ув'язненням у фортеці.
Як уже зазначалося, крім глав, що аналізувалися, чинності набули й окремі статті деяких інших глав Кримінального Уложення 1903 р. Так, з глави VII «Про протидію правосуддю» чинності набула ст. 163, що встановлювала відповідальність за недонесення. З глави XV «Про порушення постанов про нагляд за друком» — ст. 309, яка надавала суду право визначати ступінь злочинності надрукованого матеріалу.
З глави XXVII «Про непотребство» чинності набули статті, що встановлювали відповідальність за звідництво, за схилення особи жіночої статі шляхом насильства, погрози вбивством тощо до промислу непотребством (проституцією), за сутенерство.
У період, що розглядається, приймалися нормативні акти в галузі кримінального права, які вносили окремі зміни в ті статті Уложення 1903 p., що набули чинності. Так, 5 липня 1912 р. був прийнятий закон «Про зміну чинних законів про державну зраду шляхом шпигунства». Цим законом була змінена редакція статей 111, 112, 113, 118, 119 Кримінального Уложення 1903 р. і включені в нього деякі статті. Було значно розширено поняття шпигунства і виділена як самостійний склад державна зрада у формі шпигунства у воєнний час. 25 грудня 1909 р. був прийнятий закон «Про заходи щодо присікання торгівлі жінками в цілях розпусти». Була посилена відповідальність за вказані в законі злочини. Окрім того, встановлювалася кримінальна відповідальність особи, яка схилила до виїзду з Росії осіб жіночої статі для заняття проституцією у вигляді промислу.
Водночас зміни і доповнення вносилися і в чинні розділи Уложення про покарання кримінальні й виправні (в редакції 1885 p.). Так, у березні 1906 р. назване Уложення було доповнено статтею, що передбачала кримінальну відповідальність осіб, винних в образі виборних членів Державної думи і членів Державної ради під час виконання ними своїх обов'язків. Страйковий рух сільських робітників у 1905—1906 pp. зумовив прийняття 15 квітня 1906 р. законодавчого акта, відомого під назвою «Правила проти виникнення страйків серед сільських робітників». Цими «Правилами» внесено низку змін в Уложення про покарання кримінальні й виправні в редакції 1885 p., а також у Статут про покарання, які накладаються мировими суддями, що мали за мету боротьбу зі страйковим рухом сільських робітників. У 1906 р. був прийнятий закон «Про недозволене залишення вітчизни», який став основою нової статті розділу про злочини і провини проти порядку управління Уложення про покарання кримінальні й виправні в редакції 1885 р. Тепер покарання встановлювалося для тих, хто відлучаючись з Вітчизни, наймався на іноземну службу без дозволу російського уряду або вступав у підданство іноземної держави. Для порушника встановлювалося покарання у вигляді позбавлення усіх прав стану і вічне вигнання за межі Російської імперії.
Деякі зміни стосувалися і кримінально-процесуального законодавства. Так, прийнятий 15 червня 1912 р. «Закон про перетворення місцевого суду» з метою скорочення провадження у малова-жливих кримінальних справах вводив інститут судових наказів. Процедура цієї форми розгляду справи зводилася до доповіді мировим суддею справи, заслуховування пояснень обвинуваченого й обвинувача (у випадку, якщо вони з'явилися у судове засідання) і постановления наказу. Якщо протягом семи днів після одержання засудженим копії наказу від нього не надходило прохання про судовий розгляд справи, наказ набував законної сили. Інститут судових наказів був запозичений з австрійсько-німецького процесу і для Російської імперії був процесуальною новелою.
.
Розділ четвертий Суспільно-політичний лад і право в Україні у період Першої світової війни (1914 — лютий 1917 pp.)
Перша світова війна, в яку Російська імперія вступила 19 липня 1914 p., була викликана різким загостренням протистояння між двома ворожими угрупуваннями великих капіталістичних держав. До одного з них входили Німеччина, Австро-Угорщина, Італія (Троїстий союз), до іншого — Англія, Франція, Росія (Антанта). Обидва ці угрупування, передусім Троїстий союз, розв'язали першу світову війну, маючи загарбницькі цілі, зокрема, такі, як перерозподіл уже поділеного світу, захоплення колоній, ринків збуту і джерел сировини, гноблення інших народів. Правлячі кола Німеччини, наприклад, планували перетворити Україну в колонію німецького імперіалізму, звідки Німеччина черпала б продукти харчування, вугілля, руду та інші багатства і куди збувала б вироби власної промисловості. Мріяли про захоплення території України і правителі Австро-Угорської монархії.
У ході війни від Троїстого союзу відійшла Італія, проте до нього приєдналися Туреччина і Болгарія. Японія, Румунія, США, а потім й Італія виступили на боці Антанти.
Суспільний лад
період, що розглядається, істотних змін у правовому становищі населення Російської імперії не відбулося. Звичайно, участь Росії у першій світовій війні обумовила необхідність мобілізації значної кількості військовозобов'язаного населення у діючу армію. Тому, керуючись ст. 70 Основних державних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 p., яка проголошувала, що чоловіче населення Росії «незалежно від стану підлягає військовій повинності», і нормами Статуту про військову повинність, уряд приступив до широкомасштабного призову підданих імперії на дійсну військову службу. Так, 16 липня 1914 р. було видано іменний височайший указ «Про переведення на воєнне становище частин армії і флоту», відповідно до якого на дійсну військову службу призивалися нижчі чини запасу. В Україні в армію і на флот ця категорія військовозобов'язаних призивалася від усіх повітів таких українських губерній, як Київська, Подільська, Полтавська, Харківська, Херсонська, Катеринославська, Таврійська, а також від багатьох повітів Чернігівської і Волинської губерній. 18 липня 1914 р. було видано новий іменний указ, відповідно до якого на дійсну військову службу призивалися «ратники ополчення першого розряду, призначені для поповнення постійних військ і для формування ополченських частин». Тепер мобілізація торкнулася підданих Російської імперії, які проживали на території всіх українських губерній. З метою розширення контингенту осіб, призваних на дійсну військову службу, до Статуту про військову повинність 1 вересня 1914 р. внесли ряд змін.1 в подальшому уряд приймав правові акти, що дозволяли поповнювати лави діючої армії все новими й новими призовниками. Так, ЗО вересня 1914 р. було затверджено Положення про залучення до служби в армії у 1914 р. вихованців вищих навчальних закладів, які користувалися відстрочкою для закінчення курсу навчання. 5 листопада 1914 р. додатково затверджені детальні правила, що визначали порядок залучення до війська осіб, які користувалися відстрочкою від військової повинності у зв'язку з навчанням у вищих навчальних закладах. У грудні 1914 р. був прийнятий іменний указ «Про розміри контингенту новобранців у 1915 p.», що передбачав необхідність призвати у вказаному році для армії і флоту 585 тис. осіб. Призови в діючу армію здійснювалися і в подальшому. Від України у період першої світової війни в лавах російської армії служили близько 4 млн українців.