Права людини: концепція становлення і розвитку

Права людини: витоки, сутність, класифікація

“... Основні свободи, які складають підвалини справедливості миру в усьому світі... найкращим чином здійснюються, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а, з іншого боку, завдяки загальному розумінню і дотриманню прав людини, від яких вони залежать “

(преамбула Європейської конвенції з прав людини, Рим, 4 листопада 1950 року)

Ми живемо у нелегку, проте надзвичайно насичену історичними подіями добу переходу від несвободи, гніту, безправ’я до утвердження прав людини, поваги до гідності особистості, усвідомлення того, що людина сама відповідає за себе, за своє сьогодення і прийдешнє. На сьогоднішній день перед суспільством уже не стоїть колись гостра дилема - держава для людини чи людина для держави. Однозначно, головним завданням будь-якого адміністративно-політичного цивілізованого утворення є забезпечення гарантій життя, добробуту, охорони здоров’я громадян, здорового і придатного для життя довкілля. Держава зобов’язана забезпечити здоровим і працездатним громадянам можливості і умови плідно працювати, створити матеріальні та духовні багатства, а тим, хто потребує її допомоги, надати таку допомогу в повному обсязі.

Права людини в сучасному світі - це не просто актуальна тема для дискусій, це проблема, вирішення якої стоїть у центрі практичної діяльності міжнародного співтовариства. Людство, що пройшло крізь бійню двох світових воєн, безлічі кривавих локальних конфліктів, пережило жорстокі диктатури, дійшло висновку, що не може бути миру і злагоди на Землі, не може бути організованого, цивілізованого життя без поваги до людини, її прав, свобод і потреб. Людина, громадянин, індивід – має бути найважливішою цінністю будь-якого суспільства. Лише за такою формулою можливе його (суспільства) подальше процвітання та безтурботне співіснування із навколишнім світом.

На протязі багатьох століть власного існування, вирішити проблему захисту найголовніших прав особи, намагався й український народ. Та, на жаль, доля розпорядилася так, що українці повсякчас були змушені у жорстокій боротьбі відстоювати право на життя та свободу – основні людські постулати. А коли з’являлася хоч якась надія на створення власної державності, тоді у головних документах проголошувалася рівноправність усіх перед законом та забезпечувався соціальний захист громадян. Правда, здійснити все це на практиці, так як і здобути собі незалежність, український народ зміг тільки наприкінці ХХ ст. Тільки після розпаду останньої в світі колоніальної імперії, якою був СРСР, і під гнітом якої і перебувала майже 70 років Україна, ми отримали можливість розбудовувати власну правову державу. Але у своєму прагненні молода українська держава зіткнулася зі стіною елементарного страху її громадян перед отриманою свободою.

Варто, все ж таки, зазначити, що у нинішньому світі, наскільки б не було великим бажання повністю забезпечити усі права і свободи індивіда - такі спроби залишаються мрією.

Найцивілізованіша і найдемократичніша правова держава неспроможна ідеально дотримуватися усіх без винятку прав людини. Адже, як абсолютна моральність не поєднувана із самим життям, так і абсолютне дотримання прав особи в їх повному обсязі несумісні з існуванням самого людського суспільства.

Права людини: концепція становлення і розвитку

1.1.Генеза уявлень і понять про людські права

Формування уявлень і понять про права людини почалося з найдавніших часів людської історії, з витоків людської цивілізації. Першим і, безумовно, найважливішим письмовим свідченням цього тривалого процесу є Біблія, у якій стверджувалося найголовніша істина - людина - найцінніше з - поміж усього створеного Богом. У Біблії часто зазначається про необхідність забезпечення рівності людей; неабияка увага приділяється праву на власність і її охорону; регулюються людські взаємини; чільне місце посідають правила судового розгляду суперечок, конфліктів. Біблія є, безперечно, одним із визначних джерел, з яких поступово розвинулися існуючі нині уявлення про права людини. Забігаючи наперед, слід зазначити, що низки фундаментальних положень Загальної декларації прав людини (прийнятої у середині вже нашого століття) по змісту збігаються із Біблією, що пояснюється наявністю об’єктивних закономірностей існування суспільства загалом і кожної людини зокрема.

Згодом, у VI-V ст. до н. е. ідеї рівності усіх людей обстоювалися давньогрецькими філософами - софістами (Лікофрон, Антифон, Алкідам). Вони доводили, що всі люди від народження мають одинакові, зумовлені природою права, оскільки створені Космосом і над усіма “рівно тяжіє доля”. Відомий філософ Сенека, наприклад, вважав, що всі люди є співтоваришами як раби долі. Аналогічні ідеї з’явилися і на Сході. Так, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н. е.) доводив, що всі люди рівні перед небом; держава ж є результатом їх угоди. Проте, так звана небесна рівність аж ніяк не розповсюджувалась на грішну Землю.

Відображаючи відповідні конкретно-історичні умови, такі уявлення об’єктивно слугували ідеологічним виправданням нерівноцінності, нерівності усіх членів суспільства, пригнічення і експлуатації більшості людей. Однак саме завдяки таким ідеям поступово накопичувався інтелектуальний матеріал для формування у майбутньому, за інших історичних обставин, концепції прав людини.

Перше закріплення ряду ідей щодо прав людини у законодавстві пов’язується з англійською Великою хартією вільностей (Маgna Сharta Libertatum), яку підписав у 1215 році в Англії король Іоан Безземельний внаслідок угоди між ним і повсталими проти нього англійськими баронами. Статті хартії захищали право на приватну власність, недоторканість та свободу особистості від абсолютизму - таким чином обмежувалася влада монарха над людиною. Цей важливий правовий документ і сьогодні є одним із чинних конституційних законів у Великій Британії. Донині зберігають своє значення зафіксовані у ньому принципи, зокрема, принцип недоторканості особи: “Жодна вільна людина не буде заарештована або ув’язнена, позбавлена володіння або будь-яким іншим способом знедолена... інакше як за законним вироком рівних їй і за законами країни”. Хартія справила значний вплив на розвиток ідеї прав людини не тільки у Великобританії, але й у світовій правовій думці загалом. У “Петиції про права” (Англія, 1628 р.) конкретизувалося положення про неможливість позбавити волі та ув’язнити вільного громадянина без законних підстав і, що особливо важливо, підкреслюється незаконність функціонування будь-яких таємних чи спеціальних судів, які б не керувалися загальним законодавством, і неприпустимість позасудових репресій. “Біль про права” 1689 року став юридичною основою конституційної парламентської монархії у Великобританії і в якому закладено основи демократичного парламентаризму, зокрема вільні вибори членів парламенту, їх недоторканість.

Згадані документи визначали окремі права, які можна було обстоювати за певних обставин. Але вони ще не містили всеосяжної філософської концепції особистої свободи. Свободи розглядалися здебільшого як такі, що випливають із станового статусу (чи звання) людини. Лише у XVII - XVIII ст. у працях видатних мислителів лібералізму й просвітництва - Локка, Монтеск'є, Руссо, Канта, Джефферсона, Мілля, Бентама було закладено основи сучасного розуміння прав людини - на життя, свободу, власність тощо - як священних імперативів і норм взаємовідносин особи і влади. Ці природні права мають бути священними, що тлумачилось як найбільша шана і повага до прав людини, як найвищий статус їх у суспільній системі цінностей, та невідчужуваними - невідривність, невід”ємність від людини, оскільки без них вона не зможе проявити себе як саме людська істота взагалі, незалежно від місця і часу її існування. Погляди Локка і Монтеск”є, насамперед про розподіл влади та забезпечення прав і свобод громадян, справили політичний вплив не тільки на наступні наукові концепції, але й на державно-правову практику, яка здійснювалася на основі ліберального світогляду.

Уперше ліберальна концепція прав людини дістала систематизований юридичний вираз у 1776 році у Вірджинській декларації (Декларації прав американського штату), яку було покладено в основу прийнятої у тому самому році Конституції США, а згодом, у 1791 році, — в основу поправок до цієї Конституції (“Біль про права”). У Декларації відзначається, що всі люди від природи однаково вільні й незалежні, мають певні невід’ємні права, а саме -права втішатися життям і волею, засобами набувати й володіти власністю, та пошуками щастя й безпеки. Ще більшого значення у цьому відношенні набула прийнята у 1789 році в Парижі, після перемоги Великої Французької революції Декларація прав людини і громадянина. У ній у самому вступі зазначалося, що причиною будь-якого суспільного лиха є забуття прав людини і зневага до них.

Таким чином, можна стверджувати, що нині діючі правові норми незаконність функціонування будь-яких таємних чи спеціальних судів, які б не керувалися загальним законодавством, і неприпустимість позасудових репресій. “Біль про права” 1689 року став юридичною основою конституційної парламентської монархії у Великобританії і в якому закладено основи демократичного парламентаризму, зокрема вільні вибори членів парламенту, їх недоторканість.

Згадані документи визначали окремі права, які можна було обстоювати за певних обставин. Але вони ще не містили всеосяжної філософської концепції особистої свободи. Свободи розглядалися здебільшого як такі, що випливають із станового статусу (чи звання) людини. Лише у XVII - XVIII ст. у працях видатних мислителів лібералізму й просвітництва - Локка, Монтеск'є, Руссо, Канта, Джефферсона, Мілля, Бентама було закладено основи сучасного розуміння прав людини - на життя, свободу, власність тощо - як священних імперативів і норм взаємовідносин особи і влади. Ці природні права мають бути священними, що тлумачилось як найбільша шана і повага до прав людини, як найвищий статус їх у суспільній системі цінностей, та невідчужуваними - невідривність, невід”ємність від людини, оскільки без них вона не зможе проявити себе як саме людська істота взагалі, незалежно від місця і часу її існування. Погляди Локка і Монтеск”є, насамперед про розподіл влади та забезпечення прав і свобод громадян, справили політичний вплив не тільки на наступні наукові концепції, але й на державно-правову практику, яка здійснювалася на основі ліберального світогляду.

Уперше ліберальна концепція прав людини дістала систематизований юридичний вираз у 1776 році у Вірджинській декларації (Декларації прав американського штату), яку було покладено в основу прийнятої у тому самому році Конституції США, а згодом, у 1791 році, — в основу поправок до цієї Конституції (“Біль про права”). У Декларації відзначається, що всі люди від природи однаково вільні й незалежні, мають певні невід’ємні права, а саме -права втішатися життям і волею, засобами набувати й володіти власністю, та пошуками щастя й безпеки. Ще більшого значення у цьому відношенні набула прийнята у 1789 році в Парижі, після перемоги Великої Французької революції Декларація прав людини і громадянина. У ній у самому вступі зазначалося, що причиною будь-якого суспільного лиха є забуття прав людини і зневага до них.

Таким чином, можна стверджувати, що нині діючі правові норми людських свобод і цінностей мають під собою міцний фундамент нарощуваний поколіннями різних у особистих поглядах мислителів.

1.2. Права людини на сучасному етапі

Після Другої світової війни, яка принесла страхіття, смерть та спуcтошення, у світовому співтоваристві народилася нова політична воля забезпечити людству тривалий мир і захистити людину від бідувань диктатури та гноблення. Таким чином у середині XX ст. в світі відбулися процеси, пов’язані у першу чергу з утворенням Організації Об’єднаних Націй, які започаткували затвердження в сучасних міжнародних відносинах принципу всезагального поважання прав і головних свобод людини без жодних винятків та дискримінацій. Поступово поширювалося визнання цього принципу як норми взаємин між державами, що було закріплено у низці міжнародних документів. Головними серед них є Загальна декларація прав людини (1948), Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1963), міжнародні Пакти про права людини, прийняті ООН в 1966 році.

Майже всі права людини, що містяться в Загальній декларації, відповідають “базовим інстинктам”; ці права безпосередньо або опосередковано сприяють можливості повного виявлення основних інстинктів індивіда, без чого він просто не може існувати як особистість; основні права людини, так само як і її “базові інстинкти”, властиві кожній людині, безвідносно до її культурних або етнічних ознак.

Міжнародні пакти про права людини поклали на держави зобов’язання дотримуватися проголошених у них прав. Так Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права зобов’язав кожну державу “зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступове повне здійснення визначених у цьому пакті прав...”. Права, визначені пактом, такі як право на працю, право на соціальне забезпечення і достатній життєвий рівень, свобода від голоду, — мають програмний і заохочувальний характер. Кожна країна забезпечує втілення у життя цих прав у міру своїх економічних можливостей. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права дає більш чітку формулу обов’язковості дотримання проголошених Пактом прав: “Кожна держава... зобов’язується поважати і забезпечувати усім особам, що перебувають у межах її території та під її юрисдикцією, особам права, визначені у цьому Пакті, без будь - якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини”. Конкретні права людини визначені у цьому Пакті досить точно і стосуються класичних питань свободи і недоторканості особи, свобода вибору місця проживання і права на вільне пересування, права на свободу думки, совісті і релігії, права безперешкодно дотримуватися своїх поглядів.

Отож, наразі, надамо конкретне визначення прав особи. Основні права людини - це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Вони класифікуються насамперед за сферою суспільних відносин та характером потреб або цінностей, що виступають їх об’єктом, на: фізичні (життєво необхідні), особистісні (морально - психологічні), культурні, економічні (матеріальні), політичні (державно - громадські).

Зазначимо, що механізмом захисту прав людини у сьогоднішньому світі займається переважно 00Н. Крім цієї універсальної міжнародної організації існують: Міжнародна організація праці (МОП) та Організація з питань освіти, науки, культури (ЮНЕСКО), які координують власну діяльність з ООН.

Класифікація прав людини

Згідно прийнятої в міжнародних документах класифікації, права людини поділяються на громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні. Можливі й інші варіанти класифікації. Приблизно на початку 70-х років в міжнародній практиці отримала розповсюдження концепція “трьох поколінь” прав людини.

Такий хронологічний підхід мотивується тим, що на початку права людини тлумачили як лише громадянські і політичні права (перше покоління). На думку авторів концепції це була ідея, обумовлена головним чином Великою французькою революцією. Надалі автори концепції підкреслювали, що під впливом СРСР та його союзників до поняття прав людини стали відносити, починаючи з “Загальної декларації прав людини”, соціально-економічні і культурні права (друге покоління). І на завершення, пропонується розглядати право на мир, право на роззброєння, право на розвиток, право на здорове навколишнє середовище, як вклад країн, що розвиваються (третє покоління, або права “солідарності”). В 1981 році Організація африканської єдності прийняла “Африканську хартію прав людини і народів”, в якій знайшла місце низка прав народів: право на самовизначення; право вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами; право на розвиток та ін. Перелік прав третього покоління намагалися продовжити на неурядовому рівні. Проте, головною проблемою, яка у зв`язку із цим виникла і продовжує обговорюватися на міждержавному і науковому рівнях, є проблема поєднання прав людини та прав народів. Скоріш за все, не варто відокремлювати права людини від прав народів. Права народів також можуть розглядатися як права людини.

Права народів, безумовно, колективні права, однак поняття колективних прав людини не обмежується правами третього покоління. Наприклад, права профспілок також можна вважати колективними. В деяких випадках поєднання різноманітних індивідуальних прав утворює нове, синтетичне право, що належить вже колективу. В такому ракурсі можна розглядати право на проведення мирних зборів (зустрічей).

Розгляд питання про третє покоління прав людини і дискусії, що розгортаються навколо нього, прийняття міжнародних документів, що включають в себе ці права або розкривають зміст деяких з них, наприклад, “Декларації про право на розвиток” від грудня 1986 року говорить про те, що перелік прав людини не є чимось постійним чи завмерлим і цілком в стані продовжуватися.