За юридичною силою 1 страница

1. В законах.

2. В указах.

3. В постановах.

4. В рішеннях.

5. В наказах…….і т.п.

§ 68. Переконання і примус.

Гарантією правильного поєднання методів переконан­ня, заохочення й примусу є визнання головної ролі мето­дів переконання і заохочення як методів психічного впли­ву на свідомість, а через неї — на поведінку людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних, пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність вчинків і дій учасників управлінських від­носин.

Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу функціонування апарату державного управління.

При здійсненні державного керівництва господар­ством, соціально-культурним і адміністративно-політич­ним будівництвом, а також у процесі правоохоронної ді­яльності органи державного управління використовують найрізноманітніші прийоми і способи переконання і зао­хочення як методи цілеспрямованого впливу.

Зростання свідомості, організованості громадян робить методи переконання й заохочення дедалі ефективнішими інструментами регулювання громадських управлінських відносин. При цьому звужується сфера адміністрування, невиправдане застосування адміністративно-примусових засобів впливу.

Сутність адміністративного примусу. Невід'ємною складовою системи методів державного управління суспільством є метод примусу. Вказаний метод належить до найбільш жорстких засобів впливу, тому в діяльності органів управління та їх посадових осіб примус застосову­ється, як правило, у поєднанні з іншими управлінськими прийомами.

Важлива (хоч і не єдина) функція державного примусу — правоохоронна. Вона полягає в локалізації, нейтралі зації, недопущенні правопорушень.

Відмінності, що існують між галузевими нормами і ти­ми, які складаються під їх впливом, ступенем суспільної небезпеки галузевих деліктів, зумовили розбіжності в ха­рактері й особливостях державних примусових заходів за­лежно від тієї чи іншої правової галузі.

Внаслідок перелічених обставин, види державного при­мусу прийнято розглядати як явища, похідні від існуючих галузей права і властиві цим галузям правопорушення, і диференціювати згідно з існуючими правовими галузями.

На цих підставах виділяють: кримінальний примус, ци­вільно-правовий примус, адміністративний примус.

Адміністративний примус — це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб'єктів правопорушень, по-перше, заходів попередження правопорушень, по-друге, запобіжних заходів щодо право­порушень, по-третє, заходів відповідальності за порушен­ня нормативно-правових положень.

Відмітні ознаки адміністративного примусу, що дозволяють розпіз­нати заходи адміністративного впливу серед інших державних примусових заходів, такі:

• якщо всі види державного примусу рівнозначні за своєю сутністю відповідному виду юридичної відповідальності

• як правило, заходи адміністративного примусу засто­совуються органами державного управління та їх посадовими особами. Дана функція органів державного управлін­ня та їх посадових осіб фіксується у відповідних адміністра­тивно-правових нормах.

• для адміністративного примусу характерна множин­ність органів і посадових осіб, яким надано право на його застосування.

• правообмеження, що настають у результаті застосування заходів адміністративного примусу, менш відчутні, менш суворі за силою примусового впливу, ніж ті обмеження, що виникають при застосуванні заходів кримінального примусу;

• засоби адміністративного впливу на правопорушників врешті-решт є профілактикою злочинної поведінки;

• заходи адміністративного примусу можуть застосову­ватись як щодо правопорушників чи осіб, від яких можна чекати здійснення правопорушення, так і щодо осіб, які належать до категорії законослухняних, не здійснюють і не збираються здійснювати будь-яких проступків.

• адміністративний примус відзначається складною багатоцільовою спрямованістю заходів впливу. Це, по-перше, покарання за скоєний вчинок; по-друге, заходи при­пинення правопорушень; по-третє, заходи попередження правопорушення; по-четверте, заходи забезпечення право слухняної поведінки суб'єктів правовідносин.

• застосування заходів адміністративного примусу передбачається різними за юридичною силою нормативними документами.

• заходи адміністративного примусу застосовуються як до фізичних, так і до юридичних осіб.

• усі заходи адміністративного примусу мають примусо­во-обов'язковий, державно-владний характер; вони засто­совуються від імені держави і в інтересах держави.

§ 69. Система органів внутрішніх справ та їх повноважень.

Орагни внутрішніх справ є одним із елементів системи правоохоронних органів України. Їхня діяльність спрямована на забезпечення громадського порядку на всій території держави. Існують три функції органів внутрішніх справ. До основних функцій відносяться такі:

гарантування особистості безпеки громадян, захист їх прав ,свобод і законних інтересів; забезпечення охорони громадського порядку; попередження, припинення злочинів та інших правопорушень; своєчасне виявлення, й розкриття й розслідування злочинів та осіб, що скоїли; забезпечення дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; гарантування пожежної безпеки.

Функції забезпечення мають внутрішній характер і спрямовані на забезпечення ефективної діяльності органів внутрішніх справ. До них відносять матеріально-технічне постачання, фінансове забезпечення, забезпечення здорових умов праці співробітників зазначених органів тощо.

Функції загального керівництва мають на меті забезпечення ефективності в управлінні органами системи МВС України в процесі забезпечення громадського порядку та боротьби зі злочинністю в державі.

Система органів внутрішніх справ має такі групи структурних підрозділів :

- галузеві служби (підрозділи) ,які реалізують основні функції зазначених органів :міліція ,слідчі апарати ,виправно-трудові установи, пожежна охорона ,внутрішні війська :

- функціональні служби (підрозділи),які виконують забезпечувальні функції цих органів :кадрові фінансово-економічні ,господарчі ,медичні служби.

Формами діяльності органів ситеми МВС України є: профілактична ,оперативно-розшукова ,кримінально-процесуальна ,виконавча ,охоронна (на договірних засадах) та організаційно –правова діяльність

Певні особливості в управлінні й функціонуванні має система органів внутрішніх справ на транспорті ,побудована з урахуванням специфіки забезпечення охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю на залізничному ,повітряному ,морському й річковому транспорті .

Система органів внутрішніх справ на залізничному транспорті підпорядковується Управлінню внутрішніх справ на транспорті МВС України (УВСТ МВС України), на чолі з начальником управління ,який призначається на посаду наказом міністра внутрішніх справ України .

У великих аеропортах ,морських і річкових портах функціонують відділи внутрішніх справ ,підпорядковані територіальним УМВС областей ,міст .

До складу органів внутрішніх справ на транспорті входять усі основні галузеві служби ,крім Державтоінспекції, паспортної, пожежної, деяких інших підрозділів .

На окремих промислових підприємствах, в установах та організаціях ,діяльність яких пов’язана з особливим режимом роботи (оборонний характер ,особливо значна технічна небезпека виробництва і ряд інших) створюються відділи внутрішніх справ для роботи на закритих об’єктах .

Компетенція, завдання та функції органів внутрішніх справ ,взаємовідносини між ними та окремими службами надають системі органів МВС України необхідної цілісності ,чіткого підпорядкування та самостійності окремих елементів ,що дає можливість ефективно діяти на основі єдиних правових норм .

Система органів внутрішніх справ проявляє себе ,як будь-яка інша соціальна система ,як об’єкт ,що управляє та управляється ,тобто фактично виступає об’єктом і суб’єктом управління .

З урахуванням нинішнього адміністративно-територіального устрою України ,соціально-економічних і політичних обставин ,криміногенної ситуації в країні та функціонального призначення органів внутрішніх справ ,сучасна система органів МВС України складається з двох підсистем : центральних і місцевих органів внутрішніх справ .

Органи внутрішніх справ являють собою систему ,що характеризується суворим дотриманням принципу централізованого управління відповідними елементами (підсистемами) та встановлення між ними субординаційних зв’язків . Місцеві органи внутрішніх справ безпосередньо підпорядковуються вищестоящим органам внутрішніх справ . Правові акти , що, приймаються останніми , є обов’язковими для місцевих органів внутрішніх справ.

Всю систему внутрішніх справ очолює Міністерство внутрішніх справ України –централізований орган державної виконавчої влади .

Основним завданням МВС України є:

- організація та координація діяльності органів внутрішніх справ із захисту прав і свобод громадян ,інтересів суспільства і держави від протиправних посягань ,охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпеки ;

- участь у розробленні та реалізації державної політики щодо боротьби зі злочинністю ;

- забезпечення запобігання злочинам, їх припинення, розкриття й розслідування, розшуку осіб ,які вчинили злочини вжиття заходів до усунення причин і умов, що сприяють учиненню правопорушень ;

- забезпечення основних напрямків удосконалення роботи органів внутрішніх справ ,подання їм організаційно-методичної та практичної допомоги ;

- забезпечення виконання кримінальних покарань, участь у соціальній реабілітації засуджених ;

- організація роботи, пов’язаної з забезпеченням безпеки дорожнього руху та пожежної безпеки ;

- забезпечення законності в діяльності працівників і військовослужбовців системи .

МВС України очолює міністр, призначуваний відповідно до Конституції України; він входить до складу Кабінету Міністрів України .

Міністр має заступників ,яких за його поданням призначає Кабінет Міністрів України ,розподіляє між заступниками міністра та визначає повноваження структурних підрозділів міністерства .

Міністр внутрішніх справ України несе персональну відповідальність за виконання покладених на міністерство завдань і здійснення ним своїх функцій ,визначає ступінь відповідальності заступників міністра ,керівників підрозділів міністерства .

Для погодженого вирішення питань ,що належать до повноважень МВС України ,обговорення найважливіших напрямків його діяльності у міністерстві утворюється колегія в складі міністра (голова колегії),заступників міністра за посадою ,а також керівників працівників органів внутрішніх справ .

Члени колегії міністерства затверджуються Кабінетом Міністрів України .

Рішення колегії проводяться в “життя“ найчастіше наказами міністра .

Система місцевих органів внутрішніх справ має такі структурні елементи :управління(головні управління) внутрішніх справ МВС України в Криму ,в областях ,містах ,відділи (управління)внутрішніх справ у районах і лінійні відділи (управління) внутрішніх справ .

Всі ланки системи органів внутрішніх справ України функціонують у тісній взаємодії як між собою ,так і з іншими державними органами ,організаціями та населенням країни ,що є гарантією їхньої ефективної діяльності під час виконання покладених на них завдань з охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю в країні.

§ 70. Методи адміністративно-правового регулювання.

Під методом слід розуміти способи, прийоми, засоби, які використовуються для досягнення поставленої мети і становлять зміст цієї діяльності.

Види

Адміністративні методи-це засоби впливу діяльність підприємств, установ . організацій, посадових осіб і громадян з боку органів управління шляхом прямого встановлення їх обов’язків. Шляхом наказу. Що спирається на владні повноваження і стан підпорядкування. Це односторонній вибір органом управління способу вирішення завдання чи конкретного варіанта об’єкта управління.

При використанні адміністративних методів орган управління прямо приписує керованому, що він повинен робити.

Економічні методи-це такі способи впливу на поведінку трудових колективів, посадових осіб і громадян, які орієнтуються не на прямий, а на непрямий вплив.

Застосування економічних методів означає утворення таких економічних умов, які викликають зацікавленість у виконанні певної роботи, у підвищенні продуктивності праці.

3.Переконання, заохочення й примусу.

Ці методи застосовуються для того щоб забезпечити:

- цілеспрямованість управлінської діяльності

- правомірність поведінки учасників управлінських відносин;

- функціонування й захист режиму, встановленого державою.

- нормальні взаємовідносини усіх учасників управлінських відносин.

§ 71. Виправні роботи.

Виправні роботи (ст. 31 КпАП) — стягнення майнового характеру, що триває. Воно застосовується на термін від 15 днів до двох місяців із відбуванням за місцем постійної ро­боти винного і з відрахуванням до 20 відсотків його заро­бітку в доход держави.

Виправні роботи призначаються районним (міським) судом (суддею). Дана санкція застосовується тільки до правопорушників, що мають постійну роботу. Вона не мо­же застосовуватися до непрацездатних осіб (пенсіонерів за віком, інвалідів, до вагітних). Крім цього, відповідно до ст. 15 КпАП, виправні роботи не можуть бути застосовані до військових, призваних на збори військовозобов'язаних, осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ.

Дане стягнення застосовується за адміністративні правопорушення, що за ступенем громадської безпеки наближаються до злочинних діянь.

Виправні роботи призначаються тільки як основне стягнення й відбуваються виключно за місцем постійної роботи правопорушника. Відрахування здійснюються із заробітку за основним місцем роботи, за сумісництвом, гонорарів, одержуваних за договорами і трудовими угода­ми. Вони не допускаються з пенсій, грошової допомоги, виплат одноразового характеру.

Крім відрахувань грошових сум у доход держави, ви­правні роботи припускають ще ряд правообмежень майно­вого і трудового характеру, так, у період відбування ви­правних робіт забороняється надання чергової відпустки, час їх відбування не зараховується у виробничий стаж, не допускається звільнення з роботи за власним бажанням, крім окремих випадків (перехід на роботу з кращими умо­вами праці, на роботу з фаху тощо).

У всіх випадках виправні роботи встановлюються зако­нодавцем у рамках альтернативних санкцій.

Дане стягнення може застосовуватися до осіб, що звільнені від кримінальної відповідальності на підставі ст. 51 Кримінального кодексу України.

§ 71. Вимоги до правових актів державного управління.

Правові акти державного управління — це владні, підзаконні, втілені в установлену форму волевиявлення суб'єк­тів державного управління, що безпосередньо впливають на правові норми і відносини з метою їх удосконалення відповідно до державних інтересів. Згідно зі своїм призначенням акти управління можуть виконувати найрізноманітніші завдання. Зокрема можуть виступати як юридичні факти, на підставі яких виникають, і змінюються і припиняються правовідносини. Яскравим прикладом цього можуть бути випадки встановлення за конкретною особою адміністративного нагляду.

Вимоги, що висуваються до актів управління, можна поділити на вимоги загального характеру, спеціально-юридичні та організаційно-технічні.

А. Серед загальних вимог чільне місце посідає застосування системного підходу до вироблення (конструювання) приписів юридичних актів управління. При цьому сфера управління має розглядатися як система (об‘єкт управління, його суб‘єкти, відповідні зв‘язки, їхня структура, режим відповідальності тощо).

Вихідним принципом системного підходу є погляд на будь-який об‘єкт управління як на систему, що складається з кількох елементів (підсистем). При такому підході ставиться завдання з‘ясувати та врахувати для обґрунтування акту управління ті зв‘язки і відносини, які склалися між цими елементами. Цей принцип дозволяє на основі рішень конкретних підпроблем перейти до вироблення загального рішення всієї проблеми (програми) через синтезування окремого у єдину мету, а також відповідних завдань для їх досягнення.

До загальнихвимог, що висуваються до актів управління, треба віднести їх об‘єктивну необхідність, актуальність та стабільність. Акти мають бути виправданими, об‘єктивно необхідними на даний історичний момент. Очищення законодавства від застарілих норм, законодавчих та нормативних актів - процес природний, бо правові регулятори мають створювати умови для безперешкодного розвитку продуктивних сил країни, становлення виробничих відносин нового типу, їх захисту.

У практиці державного управління необхідно зберегти співвідношення між так званою “живою” управлінською працею (нові норми, стосунки, структури, статуси, що народжуються), та нормами, заборонами, зв‘язками, традиціями, звичаями, трудовими навичками, які склалися раніше й стали часткою об‘єктивної, навколишньої реальності подібно до робочої сили, основних засобів виробництва тощо. Зміна суб‘єктів управлінських відносин не завжди і не обов‘язково означає потребу у зміні актів, що ними видавалися, а також у підтверджені їхньої обов‘язковості, легітимності.

З іншого боку, не можна без потреби змінювати, виправляти, скасовувати акти управління. Нестача юридичних регуляторів та заборон може бути такою ж небезпечною, як і їх надмірність.

Акти управління мають також відповідати вимозі інформаційної місткості: має забезпечуватися повнота, оперативність, вірогідність і актуальність інформації, що включається до акту управління.

Спеціальніюридичні вимоги щодо актів управління витікають із приписів Конституції, законодавства України, міжнародних актів та угод. Це, по-перше, підзаконність актів управління. Вона виявляє себе втому, що юридична сила акту управління передається йому законом або нормативним актом органів виконавчої влади вищого рівня. Тому управлінський акт має точно і повністю відповідати меті, приписам, вимогам законодавчого акта, на виконання якого його видано. Інший аспект підзаконності - це видання актів управління у межах компетенції державного. Порушення меж правового регулювання, яке визначене органу законодавчим актом, робить акти цього органу (службової особи) незаконними, а отже, недійсними.

Акти управління з питань, що зачіпають інтереси місцевого населення, мають прийматися після обговорення їх проектів населенням.

Організаційно-технічні вимоги полягають у дотриманні правил оформлення актів управління. Дотримання форми актів - одна з перших умов їхньої правомірності та дієвості. Правова форма акту управління - це спосіб зовнішнього вираження приписів органів управління. Це також спосіб викладення правового матеріалу в письмових актах (усередині їх). Видання актів з порушенням правової форми завдає значної шкоди режиму законності, оскільки самодіяльні акти не передаються до наглядових органів та органів державної статистики, а це ускладнює нагляд та звітність. Організаційно-технічні вимоги включають також дотримання реквізитів у складі актів, відсутність яких позбавляє акти юридичної сили. Це - найменування акту, вказівки на виконавців, авторів акту, дані про голосування, дотримання правил скликання, кворуму, результати голосування по проектах актів колегіальних органів, дата прийняття, строки виконання, лінгвістичні вимоги, естетичні критерії, підписи, печатки, інші знаки автентичності акту.

Акти державного управління повинні відповідати законам і підзаконним актам вищих органів державного управління. Незаконний акт управління автоматично визнається недійсним.

Будь-який акт державного управління повинен бути прийнятий компетентним органом і в межах його повно­важень. Чітке визначення компетенції кожного органу державного управлінні на видання акта управління, тобто забезпечення правильного уявлення про коло питань, які підлягають веденню даного органу, є обов'язковою умо­вою правильного здійснення функцій і завдань кожним органом державного управління.

Акти державного управління повинні видаватися в пев­ному порядку з дотриманням процесуальних правил. Наприклад, одні акти видаються колегіальним органом, інші — єдиноначальним; одні публікуються у місцевій пресі, інші — просто доводяться до відома виконавців тощо.

Однією з важливих вимог, які ставляться до актів дер­жавного управління, є дотримання певної форми акта.

До актів державного управління у ряді випадків можуть бути поставлені й інші додаткові вимоги. Так, деякі з них можуть бути видані лише за наявності спеціального дозво­лу вищого органу; деякі можуть бути прийняті лише в межах певного терміну; деякі вимагають наступного за­твердження вищого органу. Письмові акти державного управління повинні бути викладені грамотною, чіткою, загальнодоступною мовою, конкретно формулювати вміщені в них вимоги.

§ 72. Поняття і види об’єднань громадян.

Конституція України в частині 1 ст.36 чітко визначила, що громадяни України для здійснення і захисту своїх прав і свобод, а також задовольняння політичних, економічних, культурних та інших інтересів мають право на об’єднання в політичні партії і громадські організації.

Нормативні акти:

- Закон “Про об’єднання громадян”;

- Положення “Про порядок легалізації об’єднань громадян” від 26 лютого 1993

- Положення “Про порядок реєстрації символіки об’єднань” від 26 лютого 1993

- Закон “Про захист прав споживачів” 12 травня 1991 (Громадські організації споживачів)

- Закон “Про благодійництво та благодійні організації” 16 вересня 1997

Ст. 1 Закону “Про об’єднання громадян”: об’єднання громадян є добровільне громадське формування, утворене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Ст. 12 Закону: членами політичних партій можуть бути тільки фізичні особи – громадяни України, які досягли 18-річного віку. Членами громадських організацій можуть бути особи, яким виповнилося 14 років.

Види об’єднань громадян:

1. Залежно від цілей створення і діяльності об’єднання громадян визнається: а) політичною партією; б)громадською організацією. При цьому назва об’єднання (рух, конгрес, асоціація, фонд, союз тощо) для вирішення даного питання не має значення.

Політична партія – об’єднання прихильників певно загальнонаціональної програми суспільного розвитку (мета: участь у виробленні державної політики, формування органів влади, формування органів місцевого самоврядування, представництво у складі органів місцевого самоврядування).

Громадська організація – це об’єднання громадян для забезпечення і захисту власних законних соціальних, економічних, творчих вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

2. За територіальним масштабом діяльності класифікуються лише громадські організації (всеукраїнські, місцеві, міжнародні).

3. За способом обліку членів, громадські організації поділяються на такі: а) що мають фіксоване індивідуальне членство; б) що не мають фіксованого індивідуального членства.

4. За шляхами легалізації (офіційного визнання) об’єднання громадян класифікуються на легалізовані шляхом а)реєстрації (ст.15); б) повідомлення про заснування (ст.17).

5. Залежно від віку, по досягненні якого дозволяється бути членом об’єднання громадян, можна виділити політичні партії, громадські організації дорослого населення, молодіжні та дитячі громадські об‘єднання.

§ 73. Загальна характеристика законодавства у сфері науки і освіти.

Освіта – основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами.

Закон України “Про освіту” Законодавство України про освіту базується на Конституції України і складається з Закон України “Про освіту”, інших актів законодавства України.

Завданням законодавства України про освіту є регулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян України.

Закону України "Про професійно-технічну освіту". Цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи професійно-технічної освіти, створення умов для професійної самореалізації особистості та забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих робітниках.

Законодавство України в галузі професійно-технічної освіти обов'язкове для застосування на території України незалежно від форм власності та підпорядкування закладів і установ професійно-технічної освіти.

Завданням цього Закону України "Про професійно-технічну освіту" є регулювання суспільних відносин в галузі професійно-технічної освіти з метою:

- забезпечення громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, права на здобуття професійно-технічної освіти відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, перепідготовку та підвищення кваліфікації;

- задоволення потреб економіки країни у кваліфікованих і конкурентоспроможних на ринку праці робітниках;

- сприяння в реалізації державної політики зайнятості населення;

- забезпечення необхідних умов функціонування і розвитку установ професійно-технічної освіти та професійно-технічних навчальних закладів різних форм власності та підпорядкування.

Закон України "Про наукову і науково-технічну діяльність". Цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку науково-технічної сфери, створює умови для наукової і науково-технічної діяльності, забезпечення потреб суспільства і держави у технологічному розвитку.

Мета і завдання. Метою цього Закону є врегулювання відносин, пов'язаних з науковою і науково-технічною діяльністю, та створення умов для підвищення ефективності наукових досліджень і використання їх результатів для забезпечення розвитку усіх сфер суспільного життя.

Основними завданнями цього Закону є визначення:

- правового статусу суб'єктів наукової і науково-технічної діяльності, матеріальних та моральних стимулів забезпечення престижності та зумовленої суспільними потребами пріоритетності цієї сфери людської діяльності, залучення до неї інтелектуального потенціалу нації;

- економічних, соціальних та правових гарантій наукової і науково-технічної діяльності, свободи наукової творчості;

- основних цілей, напрямів та принципів державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності;

- повноважень органів державної влади щодо здійснення державного регулювання та управління у сфері наукової і науково-технічної діяльності.

Законодавство України про наукову і науково-технічну діяльність складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у процесі здійснення такої діяльності.

§ 74. Кабмін України, його повноваження.

КМУ є вищим органом у системі органів виконавчої влади. він відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний ВРУ.

Склад КМУ:

- Прем’єр-міністр (призначається Президентом за згодою більше ніж половини від конституц. складу ВРУ);

- Перший віце-прем’єр-міністр;

- три віце-прем’єр-міністри;

- міністри.

Персональний склад КМУ призначається Президентом за поданням Прем’єр-міністра.

КМ складає повноваження перед новообраним Президентом. Всі члени КМ мають право заявити Президенту про свою відставку. Відставка Прем’єр-міністра веде до відставки всього складу КМ. У випадку резолюції ВРУ про на довіру КМ, він йде у відставку. За дорученням Президента КМ продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи нового Км, але не довше ніж 60 днів. прем’єр-міністр зобов’язаний подати Президентові заяву про відставку КМ за рішенням Президента чи резолюції про недовіру Верховної ради.

КМУ згідно Конституції виконує такі повноваження:

- забезпечує держ. суверенітет і екон. самост-сть Укр., здійснення внутр. і зовн. політики держави, виконання Конст. і законів, актів Презид.;

- вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громад-на;

- забезпечує проведення фін., цінової, інвест. і податкової політ-ки; пліт-ки у сфері праці й зайнятості населення, соц. захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, еколог. безпеки і природокористування;