Становлення й утвердження інституту громадянства

Ще за первісних часів людей поділяли на «своїх» та «чужих». Члени одного роду-племені мали певні права, зокрема, право голосу при ухваленні спільних рішень, право на тальйон (помсту за скоєний проти них злочин або на відшкодування заподіяних збитків), на певні ролі, функції в племінному поділі праці тощо. На одноплемінників покладалися й обов'язки — дотримуватися встановлених звичаїв, правил тощо. Все це не стосувалося чужинців.

Таке вирізнення «своїх» та «чужих» згодом переросло в ідею громадянства. Вона сформувалася в греко-рим-ському полісі — громадянській общині, яка згодом перетворилася на державу. Усвідомлення себе членом громадянського колективу, своїх прав і зобов'язань, почуття громадянського обов'язку, відповідальності, причетності до життя общини і до її надбань, залежність від визнання, ставлення співгромадян — усе це було відображено в полісній ідеї громадянства. Відомий дослідник політичної думки С. Утченко вважає громадянську ідею найважливішим здобутком полісу, яким він збагатив людство.

З плином часу розуміння поняття «громадянин», ознак громадянства, пов'язаних з ним прав, обов'язків, привілеїв, способів їх набуття та позбавлення тощо суттєво змінилося. Але сама ідея громадянства як політична категорія, морально-політична, загальнолюдська цінність збереглася дотепер. Історичне значення понять «громадянин» і «громадянство» в тому, що завдяки їм було висунуто й закріплено уявлення про права людей. Адже саме володіння правами і робить громадянина громадянином.

Від початків громадянство означало міру визнання соціальної значущості людини, її долученості до спільноти. У «демократичному» античному полісі завжди існувало розрізнення громадянських прав: його населення — це повноправні, неповноправні і безправні. Серед повноправних громадян теж існувала градація, приміром, на громадян від народження (у римському полісі) та громадян, що стали ними згідно з постановою народних зборів («зроблені громадянами»).

Після відмирання родових структур головним елементом суспільного устрою в Афінах постала сім'я, очолювана батьком — афінським громадянином. Прибулі іноземці, що мали майно, заняття і бажали там жити, отримували статус метека (грец. metoikos — переселенці, чужоземці). Вони були вільними, користувалися певним заступництвом місцевих законів, але не мали політичних прав. Для решти населення (незаконнонароджених, полонених, бездомних, емігрантів) єдиним засобом входження до афінської, як і до римської, спільноти був статус раба. Раб належав до складу сім'ї, цілком підпорядковувався волі її голови, влада якого була абсолютною щодо решти її членів. До речі, статус метека часто вважався менш вигідним, ніж раба: метека неохоче брали на роботу, бо він був вільним і міг будь-коли залишити її. Єдина можливість залучити людину до життя полісу, підпорядкувати її вимогам соціальної дисципліни — зробити рабом. Поняття «рабство» вживалося тут радше на означення форми організації праці, ніж як визначення безправ'я й гноблення.

У грецьких полісах громадянином вважали тільки того, у кого батьки були громадянами. Щоб бути громадянином Афін, треба було ще належати до однієї з десяти філ (грец. phyle — родова одиниця, рівна племені в Давній Греції, пізніше — територіальна одиниця в аттичній державі), мати земельну власність в Аттиці, житло, освячене домашнім божеством. Поліс, за словами С. Ут-ченка, був єдино можливим і навіть єдино мислимим осереддям громадянського життя, прав, привілеїв. Тільки той, хто був зі свого народження залучений до полісу, як правило, вважався повноправним його членом, міг брати більш-менш значущу участь у громадянському (політичному) житті.

Аристотель був одним з перших, хто спробував теоретично визначити поняття «громадянин». Перед тим йому довелося поміркувати над такими проблемами: чому громадянин демократичного полісу не буде ним у полісі олігархічному? Як розцінювати громадянство, громадянські права, здобуті за ухвалою народних зборів? Чому поняття громадянства не може бути пов'язане з місцем проживання, якщо метеки й раби мешкають разом з громадянами? Чому громадянами не вважають жінок, неповнолітніх юнаків й старих? Усе ж Аристотель визначив, що громадянами можна і слід вважати тих, хто бере участь у суді й народних зборах.

Визначальною ознакою античного громадянства є відсутність цілковитого рівноправ'я. Знаючи й цінуючи свої права, громадянин полісу не прагнув до рівності й однаковості прав для всіх, не вважав її справедливою. Громадяни не визнавали ні рівності походження, ні рівності майна, ні самого поняття «рівність», не кажучи вже про рівність з рабами та «варварами».

Ідея рівності в європейській свідомості постала разом з християнським віровченням. Це була рівність перед Богом, визнання всіх людей членами суспільства незалежно від походження, статусу, майна тощо. Тільки одні з них є «вищими», інші — «нижчими». «Нижчі» мають належати «вищим», підпорядковуватися їм, а ті — опікати й захищати своїх підданих. «Найвищий» серед людей — монарх — підпорядкований Богові, який піклується про всіх. За тих часів людина мусила належати комусь. Усіх підданих вважали «людьми царя», під його опікою, а цар перебував під опікою Бога. Кожний мав бути приписаним до певного опікуна, хазяїна чи владики. Хто не мав над собою владики, залишався цілком беззахисним.

Феодальне суспільство Західної Європи поділялося на сюзеренів (франц. suzerain — верховний) — князів, герцогів — та їх васалів (лат. vassus — слуга). Сюзеренами були феодали, великі землевласники, які мали всю повноту влади на території, що їм належала. Верховним сюзереном був король. Васали — це незаможні й неродови-ті феодали, які отримували земельні володіння від більш могутніх феодалів — сеньйорів (лат. senior — старший). Громадянином, носієм громадянської особистості, за словами І. Канта, вважали тільки того, хто не змушений здобувати засоби до існування, служачи комусь іншому, крім держави. Васал не має громадянської самостійності.

Клієнтельно-ієрархічна (лат. clientela — у Давньому Римі група осіб, залежних від патрона, покровителя) модель феодального суспільства породила характерний для Середньовіччя різновид громадянства — підданство. Спершу це поняття означало належність, підпорядкованість, підлеглість володареві, сюзерену; згодом набуло значення належності особи до певної держави.

Буржуазні революції й ліберально-демократичні перетворення в країнах Європи поступово привели до скасування феодальних привілеїв, станової нерівності й залежності, формально надали кожному індивідові рівний правовий статус. Держава постала інституцією, що забезпечує рівні умови для реалізації індивідами їхніх прав, уможливила правосуб'єктність громадян. За сучасних умов громадянство трактують як складне соціальне явище, що містить у собі політичні, економічні, юридичні, моральні аспекти.

Громадянство — правова належність особи державі; постійний правовий зв'язок особи з державою, що виявляється в їхніх взаємних правах та обов'язках.

Основними характеристиками громадянства є:

— належність до певної держави, суспільства, нації (саме це мають на увазі, заявляючи, наприклад, «Я — українець»);

— підданство, підпорядкованість законам держави, чинність яких поширюється на громадянина як на її території, так і поза її межами; наділеність особи обов'язками перед державою, які переважно зводяться до сплати податків, виконання військового обов'язку, дотримання законів;

— володіння відповідними соціальними, політичними й майновими правами (право на державне забезпечення й захист інтересів, виборче право, право на представництво інтересів в органах державної влади, свободу слова й асоціацій, право на житло, роботу, освіту, медичну й матеріальну допомогу, на захист безпеки й власності тощо);

— законослухняність — лояльне і водночас вимогливе ставлення до органів та інституцій державної влади ( « громадянськість » ) ;

— шанування цінностей громадянського суспільства (свобода, вільні асоціації, підприємництво, неофіційність людських взаємин);

— правосуб'єктність особи, яка настає за досягнення людиною певного віку; до неї належать сукупність можливостей, що їх надає людині держава, здатність й обов'язок особи діяти відповідно до законодавчих вимог, відповідати за наслідки своїх дій, виконувати обов'язки перед державою;

— морально-психологічна характеристика особи, стан самоусвідомлення нею власної причетності до певної спільноти, її культури, прийняття традицій і норм своєї держави.

Існує два способи набуття громадянства. Особа може стати громадянином певної країни на підставі факту її народження або через надання їй громадянства — натуралізацію.

При встановленні громадянства за народженням застосовують такі принципи:

— національний (принцип «права крові»), коли громадянином певної держави стає особа, народжена від її громадян, незалежно від місця народження;

— територіальний щринцип «права Ірунту»;, «.или громадянство певної держави надається особі, що народилася на її території, незалежно від громадянської належності її батьків.

Громадянство через натуралізацію здобувається особою з її волі, висловленої у відповідному проханні на адресу уповноважених на те державних органів. Натуралізація потребує виконання необхідних умов, переконливого мотивування набуття громадянства. Наприклад, підставою для натуралізації є політичне переслідування особи на її батьківщині. У деяких країнах встановлюють імміграційні квоти (обмежувальні норми).

Підставою для набуття громадянства є укладання шлюбу, обіймання певної посади тощо. Усі питання про надання і позбавлення громадянства визначаються конституцією і законодавством країни. Практика надання громадянства іноземцям називається державною політикою імміграції (лат. immigratio від immigre — вселяюся).

Втрата громадянства, як правило, настає після виходу особи з юрисдикції своєї країни, наприклад, внаслідок її натуралізації в іншій країні. Скоєння кримінальних або політичних злочинів може мати своїм наслідком позбавлення громадянства за вироком суду. Внаслідок втрати громадянства людина набуває статусу апатрида (грец. а — заперечення і patris — батьківщина) — особи, яка не має громадянства й підданства жодної країни, проте мусить дотримуватися законів країни, у якій перебуває. Апатриди не можуть розраховувати на захист з боку їхньої колишньої батьківщини чи якоїсь іншої держави. Вони, як правило, позбавлені виборчих прав.

З проблематикою громадянства безпосередньо пов'язані інтернування та депортація.

Інтернування (франц. interner — оселяти) — вмотивоване затримання однією державою громадян іншої держави, що перебувають на її території, обмеження права їхнього пересування й деяких інших прав.

Депортація (лат. deportatio — вигнання, вислання) — примусове виселення з місця постійного проживання, навіть вигнання за межі держави, особи чи групи осіб, частини населення, визнаних правлячим режимом як соціальне небезпечні.

Людей, змушених полишити місця постійного проживання через несприятливі обставини, називають біженцями. Такі ооставини, як правило, є наслідком громадських заворушень, громадянських війн, масового терору проти певної верстви населення. Статус біженця надає людині право тимчасового притулку на території країни без отримання громадянства, спеціального дозволу (виду) на проживання, право на отримання певної допомоги й на захист з боку країни перебування.

Наслідками зміни людьми місця постійного проживання є еміграція й діаспора.

Еміграція (лат. emigratio — виселення, переселення) — це переселення з батьківщини в іншу країну; тривале перебування громадян за межами батьківщини внаслідок переселення.

Діаспора (грец. diaspora — розсіяння) — розсіяння, розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами, завойовниками або й власною владою за межі батьківщини; сукупність вихідців з якоїсь країни та їхніх нащадків, які проживають за Ті межами.

Людина може мати статус єдиного та подвійного громадянства. Єдине громадянство встановлене в унітарних державах. У державах з федеративною формою устрою громадянство, як правило, є подвійним. Особа тут є одночасно громадянином союзу і громадянином суб'єкта федерації. Подвійне громадянство у федераціях слід відрізняти від поняття «біпатриди».

Біпатриди (грец. bі — два і patris — батьківщина) — особи, які одночасно мають громадянство двох або більше держав.

Таке можливе, наприклад, у разі народження дитини на території держави, де встановлено принцип «права ґрунту», або від батьків, які є громадянами держави, де діє принцип «права крові». Як правило, при цьому перед громадянами й урядами постають проблеми щодо прав та обов'язків громадянина: чи мусить він сплачувати податки, виконувати військову повинність, відбувати покарання за порушення закону одночасно в обох державах, чи повинен робити це вибірково, дотримуватися законів на власний розсуд?

Набуття громадянства означає отримання встановлених у цій державі прав громадянина. Сукупність їх визначається законодавством кожної держави окремо. До них належать право на активну й пасивну участь у виборах (обирати й бути обраним); право на представництво

інтересів в органах державної влади; свобода слова та асоціацій; право на житло, роботу, освіту, медичну й матеріальну допомогу, на захист безпеки тощо.

Юридичне вираження і закріплення прав та свобод громадян здійснюється в законодавчому порядку й здебільшого закріплюється в конституції, у якій, як правило, міститься спеціальний розділ, присвячений правовому стану громадянина. Поширеним у проголошенні прав і свобод громадян є посилання на загальну декларацію прав людини, згідно з якою громадянська належність до певної країни, підданство або, навпаки, відсутність громадянського статусу особи, обмеженість, неповнота її громадянських прав не дають жодних підстав для обмеження її людських прав.

В Україні підстави набуття і припинення громадянства регулюються Конституцією України та Законом України «Про громадянство» (1991, з наступними змінами і доповненнями). Відповідно до Основного Закону (ст. 4) в Україні існує єдине громадянство. Згідно із ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.