Руслан морозовський

Розгнівано полян “Тако речемо, що маємо красне вінце віри нашої і не мусимо чужої добиратися.” Велесова книга. Дошка 7з Розгнівано Полян. Вирує грізне Віче. – Невірна кров! Приблуда! Лиходій! – Йому б церкви! Камінні, та все вищі! – Нас голяком пустити захотів! – Кривий сатрап! Лазутчик половецький! Так лає люд, заповнивши майдан, Правителя. Палають головешки, Освітлюють розгойданий туман. З недобрими усмішками урвища Дожовують осінній мокрий мох; Волхви віщують людям правду віщу, На тему дня співає скоморох: Гей приїлась Ярославу Староруська страва Забажалось Ярославу Грецької приправи Сідай, княже в кадубочок, В кадубок дубовий, Та й пливи до Візантії По хвилі Дніпровій. Хай хрестаті візантійці Князя почастують, Та ладану церковного Князю приготують. Хай небесна сила з неба Сипле князю манни. А ми собі обійдемось Без хрестатих храмів! Вже чути вигуки: “А нумо до хоромів!” Печерські ченчики задкують до Дніпра, Пояснюючи іменем христовим Провізантійську лінію двора. Ченцям не ймуть... Ченці давно набридли. Ось гурт гуляк. Гулякам – тринь-трава. Видовисько: “А що то за гармидер? Язичники згадали про права!? – Хе-хе! Хе-хе! Нема на них дружини!” Ось і вона на карих жеребцях Князівський гридень гордого лиця Суворим басом у юрбу кидає: – Очистити майдан! Та не трощи тинів! Обурених дружина вже хапає, – Народ завмер! Народ пополотнів: “Дурні кати! – їм коле очі Віче!..” І голіруч – на кривдників... Гай-гай!.. А думали, що Віче буде вічно! Воно ж услід потопленим Богам Пішло під прес так званого прогресу! Втікати – зась! До Січі – літ п’ятсот! Муруй церкви. Минуле перекреслюй. Сирим яйцем розколоти пісок, Аби міцніш. Вивершуй акуратно, Щоб недруги дізнатись не могли, Чому ти, Русь, церквами вельми вдатна, 3 імли рушаєш знову до імли? Затиснута молитвою покори, Муруєш та муруєш день у день... Куди прямуєш, мамо? Може скоро Твоя щаслива днина надійде? 29.11.2000.

Професору Шаяну Нас час несе в життєвім океані, А океан не всім перепливти. Та є народ, професоре Шаяне, З якого Ви виходили в світи. На шлях важкий, на подвиг богорівний, Бо ворог безпощадно „полюбив” Народ Русі довірливо-наївний, Що віровчення рідне загубив. І Ви в Карпатах заповітну гору Знайшли, як Грехіт рідної доби, Знайшли мету в роки голодомору, Насіння освятили для сівби. І сіяли, коли війна косила Наш рідний край від Сяну по Кавказ, Бо є народ, якого правди сила Ошукана брехнею і не раз. Бо є народ великий, неподільний І в нім засів добра не пропада... Та знов Нечуй-Левицький в богадільні, Та знов іде в бомжі Сковорода. Роботи й Вам би не дали сьогодні, Професоре, на гребені епох Послалися б на злигодні народні, Бо є народ запертий досі в льох. І ще Пулюй працює на чужинця, Та вже Лозко з’явилась не дарма, Бо доля в Україні українця Уже в промінні Вашого ума! 13.11.2003

Перші імена Котрий день, напролом, через хащі, поля та провалля, Через гори й струмки він самотній поранено брів, І лягав його слід радіально, зигзагоспірально, То в болоті зникав, то, мов мак, на снігу червонів. Він панічно тікав, велетенський гігант від пігмеїв, З ями ловчої дивом вдалося йому утекти, Він давно зрозумів, що немає йому привілеїв, Тільки жити хотів, як усякі живі животи. А вони вслід йому галакали стосоту годину, Били в бубни, ревли та палили лойові квачі. І неясно було, задля чого природі людина, Тільки ясно було, що природа – ходячі харчі. Але він таки втік – і то був найостанніший мамонт. Де й коли він поліг – то пекучий прадавній секрет. І тієї пори опинився в найпершій із грамот, На печерній стіні його вічно печерний портрет. І склепіння тісне живота Кам’яної Могили Мудру думу несе про чудесне прозріння племен Завдяки праотцям, що годину лиху зобразили І останнього мамонта врізали в перше з письмен. 1975

Одiсей Невгамовні вітри напинають вітрила... І куди потягло мандрівних сіромах? Вороги нам давно забуття сотворили, Але жде Пенелопа і син Телемах. І верстається літ вже не перший десяток, Як Вітчизна сама без вождя та керма. Пенелопа моя все за ткацьким верстатом, А мене, Одісея... мене все нема. І заповнили дім женихи-олігархи. І продажних рабинь запопадливий сміх. І безчестять народ кандидати в монархи І мене, Одісея, і рідних моїх. Ніби й нікому вже віднайти мого лука. Приладнати стрілу, тятиву нап’ясти, За поругану честь оголити шаблюку, І віддати врагу заповітної мсти. Та бійців ні Циклоп не пожер, ані води Не поглинули всіх і не збили з путя. Ми до берега йдем під зорею Свободи, І крутих крутіїв не спасе каяття. Ми уникли сирен милозвучної тризни Ми втікли від кохань чужоземних наяд, Бо чаїний рефрен в голосінні Вітчизни Вивіряє нам курс, як в тумані маяк. Тільки витримай ти атмосферу мерзотну, – Вже мене пізнає найвірніший мій пес... Батьківщино моя, Пенелопо скорботна, В мандрівнім убранні твій спаситель воскрес. 1999

Мовчанам i сверстюкам Церков-домовина розвалиться, і з-під неї встане Україна. Тарас Шевченко Припиніть ви, нарешті, про маму... Та погляньте навкруг – тут і там Українки стоять табунами, Пропонують себе бардакам. На борщі заробляють, на каші, Як на глині під час толоки. Не обходять їх стогони ваші Ні про мови, ні про язики. Серед них малолітні вагітні, Катерини безумно круті, Чорні вдови, повії бездітні У єдинім голоднім гурті. Не вгава ані гнів, ані смуток. Та, здається, що світ остовпів, Бо тим більше число проституток, Чим численіша зграя попів. Припиніть лицемірні молитви На мозолі та на рушники, – Не бува перемоги без битви, Тільки в бій не підуть бардаки. Не піднімуть на ворога дрюччя, Будуть смирні, як сірі воли. Припиніть на Тарасовій кручі Будівництво хреста Кабали! Не брешіть на святого Тараса. Не зганяйте народних страждань До юдейського іконостаса На смердючий молитись Йордань. Не будуйте попівського раю. Придивіться – з народного дна Крізь імлу, що його огортає, Видибає вогонь Перуна! 5. 11. 2003 Ошуканим Хіба не ви, стискаючи нагани, На барикади лізли повні зла? Хіба не ви чавунними ногами Трощили двоголового орла? Хіба не вас дурили маніфести, Як молодих весною солов’ї, Коли ви на козацьких перехрестях Губили буйні голови свої? А все чому? Бо вам сказав оратор, Що в небі засія нова зоря, Як диктатура пролетаріату Скасує трон, державу і царя. Хіба не ви рушали в комсомольці І вигрібали хліб у трударів? Хіба не вас боялись богомольці І всі нормальні люди на землі? Хіба не вас зганяли до комуни, Щоб виселяти на Сибір людей, Бо вимагав з високої трибуни Народам смерті мертвий мавзолей? А все чому? Бо вам сказав оратор, Щоб кожен з вас досхочу пив та їв, То диктатура пролетаріату Повинна перебити буржуїв. Хіба не вам сьогодні про реформи Мізки морочать саме буржуї? Про партії, про трасти, про платформи, Про неврожаї і про врожаї. Про те, які для нас існують плани, Прості, неначе кості доміно. Приміром – половини нас не стане, Хоча цей план вже здійснено давно. А все чому? Пригляньтеся, оратор, – Марксист, юрист або економіст, – Картавий блазень пролетаріату Завжди один і той же – сіоніст. Він серед вас розшукує папугу, Який ринкове гасло прокричить, Продасть за долар націю і друга, На рідну матір змієм засичить. І розповсюдить будь-яку заразу По радіо, в газеті, чи есе... Всього хотіли хлопці і відразу, Поцуплено ж в народу зразу все! А все чому? Бо віддали в аренду І голови і мозок, – хоч ридай. Ось і тепер – демократичні бренди, Ось і тепер – оратора подай. 15.05.2003

БІБЛІЯ ЯК ІДЕОЛОГІЯ*