Лекція 17. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ РУСІ 3 страница

ма Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 55-64.

«ет Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 42; 54; 66.

628 Е. ШМУРЛО. Там же, стор. 238.

629 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 458. — Е. ШМУРЛО. Там же, стор. 238. 830 В. П. ПОГОРЕЛОВ. Из наблюдений в области древнерусской переводной литературы.

А. СОБОЛЕВСКИЙ. Жития святых в древнем переводе на церковно­славянский язык с латинского. СПБ., 1904. — Його ж: Римский Патерик в древнем церковно-славянском переводе. К., 1904.

9Эг М. de TAUBE. Там же, стор. 98.

Князь Михаїл (1151-1176), син Юрія Довгорукого,володів грецькою та латинською мовами, як рідними.633 Роман Ростиславич, князь київський (помер 1180 р.) утримував школи для священиків, де були вчителі греки та латини."34 Зокрема широко розповсюджене було знання латини в Галицькому князівстві.

Безперечно, були люди, що володіли німецькою мовою, при­наймні в головних містах; цього вимагали торговельні стосунки. Значно більшим було знайомство з слов'янськими мовами, насампе­ред — болгарською, яка залишила значний вплив на формування літературної мови України Руси.635 Вплив чеської мови помічався на слов'янських перекладах з латинської мови. П. Погорєлов вважає, що київські «глаголицькі уривки» (кінця IX або початку X ст.) пе­рекладав з латини чех, як і деякі слов'янські молитви до святих — Віта, Вацлава та Людмили."'8 Борис перед смертю читав житіє св. Вацлава. Природно, що знали й угорську мову.

У Х-ХШ ст. можна констатувати існування значного гурту лю­дей, що їх можна назвати «книголюбами». Літописи подають імена князів, що любили читати, збирали бібліотеки. Такими були — Ярослав, Святослав (Збірник 1076 року був укладений на підставі його книгозбірні), Володимир Васильковий.037 Свої книги Святослав (Святоша) Чернігівський передав їх Києво-Печерському манастиреві, коли став його ченцем. Патерик Печерський розповідає про ченця Григорія, який мав багато книг; їх у нього крали, і тоді він також подарував їх манастиреві, а сам став знову купувати книжки.™

В середині XI ст. Іларіон називав свою авдиторію «до преизлиха наситившеюся премудрости книжної». Звичайно, він мав на увазі еліту, вищий шар суспільства, але важливо, що такий шар був. По­рівняти з тим слова Клима Смолятича, який писав пресвітерові Фомі, що в Києві є гурт людей, обізнаних з античною літературою. Він сам був знайомий з Гомером, Аристотелем, Платоном. Знав ан­тичну літературу й Кирило Турівський.030

ЛАВРЕНТ. ЛІТОП., стор. 252.

11:14 N. de BAUMGARTEN. Chronologie ecclesiast., стор. 109.

т Н. С БОЛГАРИН. История Болгарии, т І, 1945. Цитую за А. Н. ШАБОТИН. К истории великой русско-болгарской дружбы. «Журн. Москов. Патри­архии», М. 1948, ч. XII, стор. 46. — А. СОБОЛЕВСКИЙ. Отношение древней Руси к разделению Церквей. «Материалы и исследования в области славян­ской филологии и археологии». СПБ., стор. 38-39.

030 М. ГРУНСЬКИЙ. Київські глаголицькі листки. «Збірн. Іст.-Філолог. Від. Україн. Акад. Наук», ч. 54. — В. ПОГОРЕЛОВ. Чешские продолжатели Кирило-Мефодиевской литературной традиции. София, 1936.

0:17 Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 99-103.

озв Патерик Києво-Печерський.

кэ ЛАВРЕНТ ЛГТОП., стор. 252.

Були добре освічені й жінки. Так, дочка Михаїла, князя Черні­гівського, Евфроеинія-Теодула (1212-1250), вчилася у боярина Федора. Вона, «хоч не в Афінах училася, але афінської премудрости навчилася: філософії, реторії, граматики». Скінчила життя черни­цею. Полоцька княжна Євфросинія (1173)) переписувала книги, зас­нувала бібліотеку при церкві св. Софії.640

Літопис вносить цікаві нюанси характеристик: митрополит Іван II — «бисть муж хитр книгам и ученью»; Кирил II — «учите­лей зіло и хитр ученью божественних книг»; Іларіон — «книжник»; Клим — «бисть книжник и философ так, якоже в Руской землі не бяшеть»; а Борис — тільки «бяше грамоті научен».""

в) Письменство. Поруч з перекладами з XI ст. відомі й оригінальні твори. Перше місце серед них належить «Слову о за­коні й благодаті»642 митрополита Іларіона, яке виголосив він не піз­ніше як 1050 року над гробом Володимира в присутності Ярослава та його дружини Ірини (це позначає дату твору: 10 жовтня 1050 ро­ку вона померла).163

«Слово» дає блискучу антитезу поганства та християнства, кар­тину охрищення України, всю заслугу чого приписує Володимиро­ві («не приходили апостоли», — каже він). Іларіон в цьому творі виявляє широку ерудицію, знання клясичної літератури, вміння користатися стилістичними формами, блискучими порівняннями й антитезою. Він рішуче відкидає участь Візантії в справі охри­щення України, а також розриває традиційне уявлення про спільність історії України і Новгорода: не від Рюрика та Олега веде він князівську династію, а від старого Ігоря. Крім блискучого та­ланту оратора та ерудита, Іларіон виявляє національну свідомість і пишається, що належить до «Руси»: «не в худі бо и не в невідомі земли владычествоваша (Володимир і його предки), но в Руской, яже відома и слишима єсть всіми конци земли».

Поява такого вченого, ерудита, філософа, як Іларіон, на світан­ку української культури — річ надзвичайна. Але це свідчить, що культура України була значно старшою, коріння її було глибше, ніж доба офіційного охрищення. «Слово» Іларіона стало зразком для ряду панегіриків, починаючи з Володимира Васильковича.""

610 А. ЧАЕВ. Просвещение. Культ, др. Руси, II, стор. 217.

641 Б. Д. ГРЕКОВ. Истоки... «Труды», т. II, стор. 324.

642 Повна назва твору: «О законе Моисеем даном о благодати и истине Іисус Христом бывшем, и како закон отъиде, благодать же и истина всю землю исполни, и вера вся языки простреся, и до нашего языка Руського, и похвала кагану нашему Владимеру, от него же крещени быхом, и молитва к Богу от вся земли нашея». (о. І. НАЗАРКО: Володимир... Додаток).

643 N. de BAUMGARTEN. Genealogie..., стор. 7.

ви м ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 468-470. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 73-78. Автор наводить ряд наслідувань Іларіонові: панегірики Константинові Муромському, Дмитрові Донському, св. Леонтієві Ростовському;

Митрополитові Іларіонові приписує Д. Чижевський ще «Слово до тих, хто відмовився від світу».645

В XII ст. маємо видатного вченого, «філософа», митрополита Климента (Клима) Смолятича. 3 творів Климента Смолятича зберігся лише один лист до пресвітера Хоми -— відповідь на закид, що він у своїх творах спирається на Гомера, Аристотеля, Платона. Климентій відповідає, що Святе Письмо треба деколи розуміти симво­лічно, а для цього необхідно знати античну філософію.6"

До школи Клима Смолятича наближався своїми поглядами блискучий проповідник XII ст. Кирило, єпископ Турівський (народж. між 1130 і 1140 pp.), один із найвидатніших письменників своєї доби. Від нього залишилося 8 проповідей. Він умів поєднати клясичні зразки грецьких проповідей з життям, природою. Проповіді Кирила мали в XVII-XVIII ст. наслідувачів і відомі' на Балканах.647

До часів Кирила належить анонімова проповідь «Слово про кня­зів», чернігівського походження бл. 1175 року. Вона вихваляє Бо­риса і Гліба, як взірців миролюбства, та Чернігівського князя Да­вида Святославича, батька Миколи Святоші. Блискуча проповідь ігумена Видубицького манастиря Мойсея — 1199 p.: похвала вели­кому князеві Рюрикові за спорудження манастирських мурів. Ви­датна своєю красою анонімова проповідь-похвала св. Климентов!, мощі якого лежали в Десятинній церкві.648

Окремий характер мають проповіді Серапіона, єпископа Володимирського (Суздальського), з 1274 року (1275 — помер), — перед тим архимандрита Києво-Печерського манастиря. Вони суворі, і всі нещастя, татарську навалу, він розуміє, як кару за гріхи людей, як наближення кінця світу.64в

Мало розгорнулася життійна література. Дуже обережно до пе­рекладів житій святих — Болгарії, Чехії — долучали житія українських святих. Не було навіть житій св. Ольги, Володимира. Клясичний твір життійної літератури дав Нестор: це — «Житіє Бориса та Гліба», написане під впливом «Житія Вячеслава Чеського». Ав­тор уникав фактичних деталів, намагався «знеособити» оповідання, мабуть, сподіваючись, що «Житіє» Нестора — св. Теодосія Печерського, написане просто, доступно, дає величезний матеріял з історії святого та манастиря, уривки його повчань. Воно було популярне і також вплинуло'на східнослов'янську життійну літературу.650

Касіяна Саковича «Вірші на погреб гетьмана Сагайдачного»; Прокофія Устюжського, Ніфонта Новгородського, Стефана Пермського та ін. В сербській літе­ратурі: похвала Дометіяна жупанові Стефанові Німаневі та ін.

643 Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 78-79.

ив М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 470-472; 474-475. — о. І. НАЗАРКО. Митрополит Клим Смолятич і його послання. Філядельфія, 1952. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор, 146-147; 206-407.

647 Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 136-147; 155.

848 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 472-473. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 148-149.

649 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же. III, стор. 477-478. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 150-155.

Окреме місце між «житіями» належить Патерикові Печерському, одній з найважливіших пам'яток старої української літератури першої половини XIII ст. Основу його дали дописи двох ченців — Симона та Полікарпа — які розповідають про події в манастирі та його ченців. Патерик охоплює величезний матеріял для характе­ристики манастиря, а також тодішнього життя Києва. Він мав ви­ключний успіх і у сучасників, і у наступних поколінь. Петро Мо­гила року 1643 канонізував усіх ченців, яких згадано в Патерику.651

Від княжої доби не залишилося світських повістей, але до них можна віднести деякі сторінки літопису: Сказання про убивство Бориса та Гліба, про будову та освячення Десятинної церкви, про заснування Печерського манастиря, осліплення Василька, про чу­деса святих, про забиття князя Ігоря, Корсунську леґенду та ін. Ці оповідання належать до найкращих творів старої київської літе­ратури.652

Окремі місця належать двом творам:

1. «Поученіє дітям Володимира Мономаха», яке вже згадува­лося вище, з додатком листа до Олега Святославича. В «Поученії», що є разом з тим автобіографією Володимира, описується походи та лови, подається морального характеру поради як для людини вза­галі, так і для князя, який повинен сам входити у всі галузі управ­ління, головне — суд: не дозволяти тіюнам зловживати владою, не кривдити людей, зберігати мир, бути милостивим навіть до винних, аби не покарати невинного; бути побожним, молитися, шанувати Церкву. В «Поученії», а ще більше в листі до Олега, — після того, як року 1096 забито його сина Ізяслава, а невістку Олег тримав в полоні, — Володимир пропонував йому замиритися. Поетичними словами закінчував він листа проханням відпустити невістку: «щоб я, її об­нявши, оплакав з нею її чоловіка та ії весілля... а кінчивши сльози, влаштую її на місці і сяде вона, як горлиця на сухому дереві, жа­ліючись» ...

Можливо, на «Поученіє» Володимира мали вплив чужоземні зраз­ки: «Повчання» Людовика IX французького, візантійські, але най­ближчим могло бути «Повчання» єпископа Леофріка, особи близь­кої до англійського короля Едварда, батька Володимирової дружи­ни, Ґіти. Однак, усі ці зразки «Поученіє» Мономаха перевищує своїм високоетичним та релігійним характером. В цілому його твори дають образ тогочасної освіченої світської людини України та її християнського забарвлення.653

650 Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 91-98.

851 Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 158-163.

652 Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 81-90; 156-157.

2. Другий твір, який стоїть окремо, це — «Житіє і хожденіє Да­нила, Руськия земли ігумена» до Святої Землі. Вище була вже мова про цей твір, як географічний, але він має велике значення і як літературний твір, який користався широкою популярністю: зали­шилося понад 100 відписів його. Данило, очевидно, чернігівець, бо згадує річку Снов та князів чернігівських. Він не забуває України: до поминальника записує імена українських князів і ставить на Гробі Господньому лямпаду за всю «Руську землю» — Україну.6"

Від XI ст. залишилися в літописах уривки епічних творів, але головним чином це т. зв. «билини», або «старини» чи «давнини». Це пісні, пов'язані переважно з Києвом та Володимиром Великим, «Красним Сонечком»; це героїчні оповідання про боротьбу славних багатирів-«храбрів» з різними ворогами.

Про існування співців при князівських дворах збереглося чи­мало вказівок. При дворі Ярослава були скандинавські «скальди», співці, що оспівували подвиги князя; «Слово о полку Ігоревім» зга­дує славетного Бонна, що оспівував двобій Мстислава з Редедею, Ярослава, красного Романа; за часів Данила був співець Митуса, який не захотів співати йому й перейшов до осередку бояр — Пере­мишля. Але якісь інші співаки складали славу Данилові та Василь­кові, коли вони поверталися після перемоги над ятвягами: «піснь славну пояху има».655

Збереглися «старовини» (під назвою «билин») на півночі, переважко в Олонецькій та Архангельській землях; на Україні витіснили їх «думи» XVI-XVII ст. з новою тематикою. Проте, українське по­ходження «давнин» безперечне. На це вказують імена дійових осіб: Володимири — Великий та Мономах, Ілля Муромець, мощі якого спочивали в київських печерах; Добриня, Путята; географічні наз­ви: Київ, Дніпро, Пучай-ріка (Почайна), Чернігів; події: боротьба з половцями, татарами, Володимирові учти. Чимало «давнин» мають паралелі в літописах, що підтверджує їх українське походження."50

Епос ХІІ-ХІП ст. створений був уже не в Києві, а в Галицько-Волинському князівстві. Розкіш, багатство Галичини відбилися на «давнинах», героями яких виступають Дюк Степанович та Чурило Пленкович, що змагаються своїм багатством, Михайло Поток-багатир; згадуються місця Поділля, Дунай, боротьба з татарами. Де­які уривки цього епосу зустрічаються в літописах.657

653 Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 103-108.

654 Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 109-Ш.

655 Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 122-123.

656 Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 125-126.

657 Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 178-181.

«Слово о полку Ігоревім» — едина літературна пам'ятка, що збереглася, хоч у пізнішій копії, але в більш-менш повному вигляді. Тема «Слова» — опис невдалого походу Новгород-Сіверського кня­зя Ігоря з сином та братом Всеволодом проти половців у 1185 році. Написано «Слово» 1187 року, бо в ньому згадується Ярослав Осьмомисл, що того ж року помер, і Ігорів син Володимир, як полонений половцями, а повернувся він з полону 1187 року. Автор «Слова», можливо, сам брав участь в поході, і був особою, близькою до чер­нігівського князівського двора.

Написано «Слово» надзвичайно поетично. Природа в уяві автора живе життям людини, її радощами та сумом і різними знаками по­переджає про небезпеку. Авторові зрозуміла поганська ідеологія,. бо він раз-у-раз згадує слов'янських богів: князі — «Дажбожі уну­ки», вітри — «Стрибожі унуки», співець Боян — «Велесів унук»; згадується «Хорс» — сонце; по дорозі «Див кличе», встає «Діва Обида»... Вся ця мітологія — гарні поетичні прикраси, якими автор уміло користується.

«Слово о полку Ігоревім» важливе не тільки своїми поетичними прикметами, воно важливе й тим, що автор його — український пат­ріот. Він гірко переживає нещастя своєї батьківщини, для нього Руська земля — єдина, і він закликає князів берегти її, не руйну­вати «которами». В цілому «Слово» є дійсно перлиною старої поезії, її перевершеною окрасою."58

Багато писалось про аналогію «Слова» з французькими поемами, англійським Беовулфом, німецькою піснею про Нібелюнґів, але ри­си подібности не позбавляють його значення самостійного твору.'5* Не стояло воно у нас відокремлено, а було тісно пов'язане з літера­турною традицією, з розповсюдненими образами, і лише випадково збереглося з ряду інших. и°

Історичне письменство — літописи — було дуже розвинене в Україні-Русі ХІ-ХШ ст. Спершу як порічні записи подій, ведені ченцями в манастирях, вони поволі перетворилися на літературно-наукові твори. До порічних записів стали вносити докладні описи подій, спостереження, характеристики дійових осіб, різного харак­теру сентенції. Порічні записи стали «енциклопедіями, збірками найрізноманітнішого літературного матеріялу», — характеризує їх Д. Чижевський.6"1 Автори літописів надавали їм свої погляди, ідео­логію, редаґували в них праці своїх попередників і оцими прикметами дали підстави для дослідників, насамперед О. Шахматова, ви­діляти з літописів окремі фраґменти і встановлювати хронологію редакцій. Найбільша збірка літописів це — Іпатіївська, яка зберег­лася в п'ятьох відписах, починаючи з XV ст. Іпатіївський літопис характеризує М. Грушевський, як «правдивий архів нашого пись­менства, де переховалися одинокі майже останки нашої історіографії»."62

656 м_ ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 493-495. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 181-198.

ess МИТРОП. ІЛАРІОН. Слово про Ігорів похід. Вінніпег, 149, стор. 39-40; 49-59.

М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 494.

т Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 113.

Перші літописні записи вели в Києво-Печерському манастирі, і імена їх авторів невідомі. Вони виконали колосальну працю, зіб­равши докупи порічні записи, оповідання сучасників, записки окре­мих осіб, легенди, договори з греками, а також зразки чужої літе­ратури: болгарської, моравської, грецької. Деякі з літописців мали визначні літературні таланти.

Найдавнішу частину літопису, що складається з кількох окре­мих літописів, опрацював чернець Києво-Печерського манастиря, Нестор, давши їй назву «Повість временных лет, откуда есть пош­ла Русская земля».

Цей твір Нестора, закінчений 1113 року, не є звичайною компі­ляцією українських та чужомовних джерел, — це наукова праця, до якої автор вніс свою власну концепцію. Після широкого вступу — екскурсу в світову історію — автор дає образ розселення племен східніх слов'ян, і таким чином пов'язує історію України з історією світу. Він перший створив «нормандську» теорію, виводячи кня­зівську династію від варягів. Це треба було йому для того, щоб до­вести незалежність України від Візантії, яка на ті часи була реаль­ною небезпекою для молодої української держави. Основна ідея Нестора — ідея єдности Руської землі, руської держави, а символом об'єднання її є князівська династія, рід князів Рюриковичів. Ідею єдности і політичної незалежности Української держави проголосив Нестор у часи, коли вже йшов швидкими темпами процес розподілу тодішньої держави на окремі землі, коли точилися міжусобні війни князів. Як ми вже бачили, цю ідею єдности підносили й паломник Данило, і анонімовий автор «Слова о полку Ігоревім».

М2 Найстарший і найповніший український літопис зберігся в Іпатіївському літопису (названо так за назвою манастиря, де його знайдено). (М. ГРУ­ШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 486).

«Повість временних літ» не залишилася в її первісній формі. Во­лодимир Мономах передав продовжувати літописання до заснова­ного його батьком Всеволодом Видубицького манастиря, і там ігу­мен Сильвестер 1116 року переробив «Повість», надавши їй харак­теру, прихильного до Мономаха. В цілому «Повість» є пам'яткою по­літичної ідеології України старих часів. Вона свідчить про те, що автор ЇЇ, Нестор, був великий ерудит, високообдарований дослідник, який створив першу наукову концепцію історії України.683

Літописи писали не лише в київських манастирях: їх писали та­кож у Чернігові, Переяславі, Новгороді, Пскові, Суздалі.

З XII ст. в Києві постав так званий Київський літопис, до якого ввійшло багато уривків з різних інших літописів, оповідань, які хтось, можливо, ігумен Видубицького манастиря, остаточно відреда­гував, закінчивши «похвалою» великому князеві Рюрикові.61 В Ки­ївському літопису часто зустрічаються промови, діялоги дійових осіб, які оживляють літописний виклад. Багато є в ньому батальних сцен. Герої літопису щиро вважають себе за охоронців «Руськія землі». Основна ідея літопису в тому, що нещастя є карою Божою за гріхи."95

Інший характер має мальовничий, по-мистецьки написаний Га­лицько-волинський літопис, який охоплює події з 1205 року. В ньо­му використано багато місцевих літописних записів, перекладів з чужомовних джерел. Деякі дослідники припускають, що автором цього літопису є печатник князя Данила, Кирило.666 Простіша друга частина цього літопису — 1280-ті роки. Це — двірцевий літопис Ва­силька Романовича та Володимира Васильковича з часів, коли го­ловний центр інтересів з Холма переносився на Волинь.667

г) Право. Найстаршими пам'ятками права є договори з гре­ками: 907, 911, 945 та 971 pp. В договорах Олега згадується і дав­нішній договір, треба гадати, Аскольда, 865 p., який не зберігся. В цих договорах є постанови публічного, міжнароднього та приват­ного права, а головне — поклик на «руський закон». Отже, обидві держави виступають тут як рівноправні партнери. Договори з гре­ками юридично оформлюють тривалі зв'язки.

Руський закон виявляється як добре опрацьоване, самобутнє за­конодавство, яке карає за злочин проти особи, власности, яке знає тестаменти. Система українського права відповідає вже розвине­ному суспільству. Таким чином це свідчить, що в Україні-Русі за­конодавство існувало вже до «Руської Правди».668

вез м ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 486-488. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 113-122.

ви Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 177.

665 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 488; 565-566. — М. Д. ПРИСЕЛКОВ. История русского летописания XI-XV в. Автор доказує, що Київський літо­пис доведено до 1238 року. (стор. 46, 95). — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 163-171.

668 В. ПАШУТО. Там же, стор. 68-100. Автор поділяє Ґалицько-Волинський літопис на дві частини: початок — Кирила — а закінчення — з 1246 року — єпископа Холмського Івана. — Д. Чижевський. Там же, стор. 176-177.

И7 В. ПАШУТО. Там же, стор. 101-133.

вав л_ ЧУБАТИЙ. Огляд історії українського права. Ч. І, вид. III. Мюнхен, 1947, стор. 14-15. — В. МАВРОДИН. Нариси, стор. 102, 105.

Проф. М. Чубатий робить дуже цінну нотатку: в українському законі виявляється вища, ніж у німецькому та й взагалі європейських середньовічних законах, культура в справі «берегового» права: тоді як у Західній Европі майно розбитого корабля належало влас­никові берега, куди викинули його хвилі, за українським законом воно переходило під догляд держави, поки з'явиться його законний власник.669

З пізніших часів збереглися лише договори галицьких князів — Андрія та Льва — з Пруським орденом хрестоносців. Найстарший з них датується роками між 1308 та 1316. Його підтверджували до­говори Юрія II Болеслава 1325-1327 років і відновляла грамота 1334-1335 pp. того ж князя. Оригінал першого договору не зберігся, збереглися лише грамоти 1316 та 1334 років.

У цих договорах «довічно» встановлювався оборонно-наступаль­ний союз України (Галицько-Волинського князівства) та Пруського ордену проти Литви, Польщі і татар. Ці договори цікаві тим, що в них, крім підписів князя, є підписи представників боярської ради. До грамот прикладено печатки князя та бояр.670

Договори князів з народом датуються XII ст., коли князівська влада ослабла і зросло значення віча. Самих договорів не зберегло­ся, але з літописного оповідання видно, що вони існували. Року 1146 докладно записано такий «ряд» князя Ігоря з народом: князь зобов'язується сам судити, не робити насильства, усунути дотепе­рішніх тіюнів. Обидві сторони стверджували «ряд» хрестоцілуванням. Після того зустрічається багато вказівок на подібні «ряди» князя з людністю, які нагадували «пакта конвента».671

Юридичних грамот князів збереглося дуже мало. Найстарша з них — грамота Мстислава І з 1130 року, якою дарував він Юр'ївському манастиреві біля Новгорода село, 25 гривень та срібний та­ріль. Грамота починається словами: «Се аз князь» ... Видно, що вийшла вона з канцелярії й написана за певним шабльоном.672

Збереглися передсмертні грамоти Володимира Васильковича Во­линського 1287 р. про передання Волинського князівства Мстисла-вові Даниловичу та міста Кобрина — його дружині Ользі873 та дві гра­моти Андрія з 1320 року про надання торговельних привілеїв торунським і краківським купцям — за згодою боярської ради.™ Остання грамота Юрія II Болеслава року 1339 про надання місту Сянокові Магдебурзького права, а Барткові з Сандомира — сяницького війтівства.675

608 м. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 352. — М. ЧУБАТИЙ. Огляд істо­рії українського права, ч. І, стор. 14-16.

«™ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 523-524. — М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 17.

871 М, ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 18-19.

672 М. Н. ТИХОМИРОВ. Там же, стор. 269.

673 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 105. — М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 21-23. — В. ПАШУТО. Там же, стор. 153-154.

674 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 115-116; 523-524. — М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 22.

Церковні устави займають окреме місце серед пам'яток княжого законодавства. Збереглося їх шість. Церковний устав Володимира Святого не дійшов в автентичному вигляді; в його найстаршій копії з XIII ст. подається компетенція церковного суду.

Церковний устав Ярослава також не автентичний. Можливо, що це фальсифікат XIV ст., але значення його велике як джерела до історії церковного судівництва.075

Мають значення для історії України устави Всеволода Новгород­ського біля 1136 року і ще більше — Ростислава Смоленського року 1150, де йдеться про церковну десятину.6"

Найкращим виявом правної діяльности України є «Руська Правда» — ряд збірників з XI та XII ст. Перший збірник чи ре­дакція зв'язується з іменем Ярослава і датується між 1016 та 1054 роками; в ньому 17 статтей, які трактують про вбивство та право помсти. Друга редакція має 26 статтей; про них сказано, що це «правда уставлена Руской земли, егда ся совокупили Ізяслав, Свя­тослав та Всеволод та їх мужі: Коснячко, Перенег, Никифор Кыянин, Чюдин Микула». Вона датується до 1068 року — до рево­люції, яка перервала спільну діяльність братів. Третя редакція — не молодша за 1113 рік; в ній сказано, що «се уставил в. кн. Владимер Всеволодович Манамах по Святополці». В ній дано між іншим постанови про проценти, про закупи. Ця редакція має назву «шир­шої». Існує ще четверта, що є скороченням другої та третьої.8

Відомо дуже багато списків «Руської Правди» — до 300, які від­різняються одна від одної лише в деталях. Багатство списків свід­чить, як цікавилися ними в XII-XIV ст.

У науковій літературі дискутовано, чи була «Руська Правда» офіційним кодексом, чи приватними збірниками діючого права. Тре­ба погодитися з другим поглядом.

На приватне походження «Руської Правди» вказує те,що в усіх редакціях ім'я князя, за якого її складено, вживається в третій ос'обі: «Ярослав наказав»; «Ізяслав, Святослав та Всеволод зібралися»; «Володимир Мономах уставив». Крім того вони всі неповні й не си­стематизовані. До них внесено багато дрібних казусів, як кара за вбитого конюха Ізяслава, справа забитого злодія, ноги якого лежа ли за ворітьми і т. п. Але, безперечно, «Руська Правда» мала вели­кий попит на території Української держави."79

675 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 524. — М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 23-24.

876 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 285. — М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 20-21.

677 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 285. — М. ЧУБАТИЙ. Там же,

878 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 353-372. — М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 27-34.

«Руська Правда» в деяких статтях відбиває впливи візантійсь­кого права, в меншій мірі — скандинавського. Б. Греков провів паралелю між «Руською Правдою» і «Польською Правдою», але в ці­лому репрезентує вона право українське. «Руська Правда» відріз­няється від інших лагідністю покарань: вона не знає смертної кари, кари через скалічення, як то було у Візантії, навіть тих кар на тілі, які застосовувано в церковних судах.680

Дуже важливі статті про вбивства: вбивство каралося гривною, частина якої йшла князеві, а частина — родині вбитого (замість пом­сти); цікавими є розгалуження різних обставин вчинку: чи було вбивство заподіяне свідомо, чи під впливом афекту, чи на учті в стані сп'яніння.681 Дуже цікава стаття, яка дозволяє вбити злодія тільки в тому разі, коли його захоплено вночі, на місці злочину, або в разі спротиву з його боку; якщо злодія вбито зв'язаного або за ме­жами двору, де він крав, належала кара.682 Тяжко каралося за обра­зу чести, удар п'ястуком, вирваний вус тощо.883

Наши рекомендации