Польсько-українська конфронтація 2 страница

Право на українську мову обстоювали священики. Іван Могильницький заснував у Перемишлі (1816) перше в Галичині просвітнє товариство греко-католицьких священиків, яке займалося мовною проблемою, намагаючись удосконалити галицький діалект української мови церковнослов'янськими зворотами. Проте нововведення не знайшло підтримки як у можновладців, так і в народних масах. І. Могильницький уклав "Граматику язика словено-руського" (1829), написав наукову розвідку "Відомості о руськом язиці" (1829).

Пробудженню національної свідомості галичан сприяла діяльність фоль­клориста Зоріана Доленга-Ходаковського. У 1814—1818 pp. він записав у різних регіонах України близько 3 тис. пісень, серед яких майже 1400 ук­раїнських (частину опубліковано у збірниках пісень М. Максимовича). Істо­рик Денис Зубрицький видав польською мовою "Нарис з історії руського

народу в Галичині..." (1837), тритомну "Історію древнього Галицько-Руського князівства" (1852—1855), в яких заперечував правомірність польських зазіхань на землі Східної Галичини і Західної Волині.

У 1830-ті pp. у національний рух активно включилися студенти Львова. Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький заснували гурток "Руська трійця" (1833). Вони прагнули сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної свідомості галичан, присвятивши цьому всю свою багатогранну діяльність у галузі народознавства, фольклористики, мовознавства, джерелознавства, літературознавства, журналістики, педаго­гіки, а також літературно-художню та перекладацьку творчість.

Я. Головацький тривалий час записував фольклор, описував побут селян Галичини, Буковини, Закарпаття. Він видав першу в Галичині "Хрестома­тію церковнослов'янську і давньоруську" (1854). У 1836 р. І. Вагилевич зро­бив перший переклад українською мовою "Слова о полку Ігоревім", але цен­зура не дозволила друкувати твір. Сам дослідник за заклики до непокори властям зазнав переслідувань. Влада заборонила також розповсюдження "Читанки для діточок..." М. Шашкевича (побачила світ лише в 1850 р.). Лідер "трійчан" працював також над підготовкою граматики та словника ук­раїнської мови.

"Руська трійця" популяризувала славні сторінки минулого. її діячі пи­сали про козацтво, про Богдана Хмельницького, який бачив Волинь, Гали­чину, Львівську та Белзьку землі невід'ємною частиною соборної України. "Руська трійця" виношувала ідею возз'єднання українських земель у складі федерації, в якій Україна мала складатися з двох штатів — Східний (Лівобе­режжя) і Західний (Правобережжя), до якого приєднувалась і Східна Гали­чина. Свої думки і мрії "трійчани" доносили до галичан з церковних амвонів у релігійно-моральних проповідях українською мовою.

У 1837 р. в Будапешті побачило світ дітище "Руської трійці" — альма­нах "Русалка Дністрова". У збірці вміщено українські народні пісні, думи, перекази, історичні документи, публіцистичні статті. Влада визначила спря­мування альманаху ворожим, конфіскувала й знищила майже весь тираж (крім 250 примірників), а автори зазнали гонінь були притягнені до судової відповідальності.

Потрібно зробити наголос, що своєю діяльністю "трійчани" підготували піднесення національного руху в Галичині під час революції 1848 р. Рево­люційні події політизували національно-духовне життя Галичини. Українці від квітневих петицій австрійському імператору з вимогами змін у мовно-культурній сфері перейшли до створення власних політичних організацій. Таким об'єднанням постала 2 травня 1848 р. Руська рада, яка уособлювала не лише національно-культурні, а й політичні домагання українців Галичи­ни в Австрійській імперії. Подібно до львівської виникло близько 50 рад на місцях. Заяви ради з вимогами українців незабаром був змушений визнати австрійський уряд.

Проти діяльності Руської ради виступила польська Рада народова, які була за єдність революційного руху в краї, проти виокремлення українсь­ких вимог. Міжнаціональні відносини різко загострилися. Поляки спира­лись на полонізовані вищі верстви українського суспільства, які утворили 23 квітня свою організацію — "Руський собор". Сповідувані ними ідеї незалежної Польщі мала захищати створювана пропольська гвардія. Biz польських зазіхань Східну Галичину мали боронити проукраїнські загони руських стрільців.

За таких обставин представники Руської ради, Ради народової та "Русь­кого собору" зібрались у Празі у червні 1848 р. на Слов'янський з'їзд. Ук­раїнці домоглися визнання права рівності всіх національностей і віроспові­дань, вжитку української мови у школах і державних установах, створення спільної українсько-польської гвардії. Не знайшла розуміння пропозиція українських делегатів щодо поділу Галичину на українську й польську час­тини. Зважаючи на перебіг революційних подій, з'їзд припинив свою робо­ту. Для органів влади його рішення нічого не означали.

Активність українців дала їм можливість вибороти право на представ­ництво у першому австрійському парламенті. 39 парламентарів-українців домагалися вирішення соціально-економічних та національно-духовних проблем населення краю, справедливого територіального поділу Галичини за національними ознаками. Культурно-освітні здобутки українців втіли­лись у створення влітку 1848 р. "Галицько-руської матиці", яка мала зай­матися виданням шкільних підручників українською мовою, та відкритті у Львівському університеті кафедри української мови й літератури (завіду­вач Я. Головацький).

Національно-політичні успіхи українців Галичини пішли на спад піл тиском реакції. 7 березня 1849 р. припинив роботу австрійський парламент, була скасована конституція. Влітку 1851 р. влада заборонила діяльність Го­ловної руської ради. Проте, незважаючи на незавершеність революційно: боротьби, вона стала серйозною школою для галицького національно-ви­звольного руху, викристалізувавши його політичне спрямування.

2. Національне суспільно-політичне життя в Україні у другій половині XIX ст.

Напередодні селянської реформи 1861 р. український національний рух значно активізувався. М. Костомаров у статті "Украйна", яка була надру­кована у 1860 р. у герценівському "Колоколі", писав, що в Україні "з'яви­лося прагнення відродити народність, що помирала під московським бато­гом й санкт-петербурзьким багнетом".

На межі 1850—60-х pp. зародився і дав паростки масовий громадівський рух, який влада та російські шовіністи називали "українофільством".

Громадівський рух з другої половини 1858 р. пустив коріння в Петербурзі. Свіжість у життя української громади внесли колишні кирило-мефодіївц: В. Білозерський, Т. Шевченко, М. Костомаров. Вони заснували (редактор

3. Білозерський) громадсько-політичний і літературно-мистецький щомі­сячний журнал "Основа" (1861—1862). 22 місяці журнал (тиражем 800— 2000 примірників) сприяв пробудженню самосвідомості народу, захищав українську мову, літературу, права народу на освіту та видання навчальної і науково-популярної літератури рідною мовою, популяризував українське минуле. Його авторами були більш як 40 осіб — Т. Шевченко, Марко Вов­чок, М. Максимович, Л. Глібов, М. Костомаров, С. Руданський, А. Свидницький, П. Єфименко, О. Лазаревський, Т. Рильський. Під впливом звинува­чень в "українському сепаратизмі" та внаслідок інших перепон журнал "Ос­нова" мусив самоліквідуватися.

Петербурзькі громадівці у друкарні П. Куліша під назвою "Сільська бібліотека" видали близько 40 невеличких книжечок-"метеликів" українсь­ких письменників. М. Костомаров, звернувшись (1863) до всіх громад із за­кликом збирати гроші на українську видавничу справу, зазначав, що сором не дать своєї копійчини на святе діло. Коли б спромогтись на книжки, а там пішла б складчина на школи". Зробивши багато для розвитку українського національного руху, громада Петербургу припинила існування в 1863 р.

Ідеї українців Петербургу в 1859 р. підхопили студенти Київського університету. Біля витоків громадівського руху на Наддніпрянщині стояли так звані хлопомани. Демонструючи єдність з народом, вихідці з польських і українських родин розмовляли виключно українською мовою, вбирались у національний одяг, дотримувалися народних звичаїв і обрядів. Згуртував хлопоманів студент-випускник Київського університету В. Антонович. Його підтримували Т. Рильський, Б. Познанський, К. Михальчук, П. Житецький та ін.

Хлопомани розпочинали свою діяльність за непростих обставин. У сту­дентському середовищі діяли польські організації — гміни. Члени польських гмін мали різні погляди, а загалом їх об'єднувала ідея відновлення польської держави в кордонах 1772 р. Група прихильників українства поступово ви­окремилась із польських студентських гмін Києва. В. Антонович восени 1860 р. доводив, що "жити серед українського народу і не злитися з ним, не пройнятися його національними інтересами, значить бути дармоїдами, па­разитами". Тоді ж прозвучало його "слово про наше єднання з українським народом, про визнання себе самих українцями".

Думки Антоновича поділяв Б. Познанський: "Природнім результатом хлопоманії, як віяння було зближення з "хлопом", а з цього зближення за місцем дії виникло і усвідомлення його, цього хлопа, національності і потім зіднесення себе цілком до цієї національності".

Наприкінці 50-х pp. впродовж трьох канікул члени гуртка організовува­ли етнографічні експедиції, вели культурно-просвітні бесіди з селянами Во­лині, Поділля, Київщини, Холмщини, Катеринославщини та Херсонщини. Вони детально ознайомилися з життям і світоглядом українського народу.

Польські поміщики були обурені поведінкою В. Антоновича і його сорат­ників. Посипалися доноси, зокрема київський генерал-губернатор одержав їх аж 42. Поширювались чутки, що в Києві з'явилася група, яка вирішила вирізати усіх панів. У 1860 р. близько 60 польських дворян, зібравшись у Києві, викликали В. Антоновича на свій шляхетський суд, який закінчився безрезультатно.

У січні 1861 р. поліція заарештувала братів Тадея та Йосипа Рильських за те, що вони пропагували "ненависть до вищих станів". У лютому 1861 р. В. Антоновича й Т. Рильського викликали на засідання слідчої комісії при канцелярії генерал-губернатора. За належність до української громади і по­ширенні серед селян розмов про несправедливість реформи 1861 р. у Каневі у квітні було заарештовано Познанського. За таких обставин хлопомани при­пинили свої ходіння по селах і зосередилися на культурно-просвітницькій роботі у містах.

На початку 1860-х pp. на Надніпрянщині діяло чотири громади — київ­ська, полтавська, чернігівська, харківська, які відкривали недільні школи, бібліотеки. Громадівці поширювали твори Т. Шевченка, інших письменників і поетів. Чернігівська громада під егідою Л. Глібова видавала тижневик "Чер­ниговский листок" (1861 —1863) з україномовною літературною частиною.

Громадівський рух зазнавав постійних утисків з боку влади. У 1862 р. уряд закрив недільні школи, було проведено арешти активних членів гро­мад. Розгул російського шовінізму призвів до появи у липні 1863 р. цирку­ляра міністра внутрішніх справ П. Валуєва з горезвісним визначенням, що "ніякої української мови не було, немає і бути не може". Заборона україно­мовних наукових, педагогічних, церковних видань, підручників завдала серйозного удару по діяльності громад та загалом по національному життю в Україні. Не міг особливо врятувати становища сановний дозвіл писати ху­дожні твори на "українському наріччі". Арештами і засланнями було роз­громлено полтавську і чернігівську громади. Громадівський рух опинився перед загрозою повного знищення.

Потрібно наголосити, що відносне затишшя на громадівському національ­но-культурному фронті тривало недовго. Наприкінці 1860-х pp. поновили ро­боту громади в Києві, Полтаві, Чернігові. Напівлегальний характер діяльності громад диктував і її форми. В основному це були наукова робота, яка торкала­ся, зокрема, проблем національного руху, та видавнича діяльність.

У цей час спостерігається поляризація поглядів членів громад. Спектр їх був досить широким — від поміркованих позицій невтручання до політич­них проблем до прагнення радикального, революційного вирішення нагаль­них питань життя українського суспільства. Типовим було становище у київській громаді, де помірковане крило очолив представник "старої гвардії" В. Антонович, а радикалів представляли П. Житецький, С. Подолинський, М. Старицький, М. Лисенко.

Легалізації діяльності громад та поширенню їхнього впливу на народні маси сприяло створення у 1873 р. Історичного товариства Нестора-літописця (голова громадівець М. Тулов), Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Низка науково-видавничих заходів відділу — ви­дання двох томів "Записок" (1875,1876), семи томів праць етнографічно-ста­тистичної експедиції до Південно-Західного краю (редактор П. Чубинський), проведення III Археологічного з'їзду в Києві (1874) пожвавило науково-про­світню роботу громадівців. Пропаганда громадівських ідей здійснювалась у 1874—1875 рр. на сторінках газети "Киевский телеграф", яка відігравала роль друкованого органу київської громади.

Діяльність громад, оприлюднення їхньої позиції на сторінках "Киевско­го телеграфа", дала "підстави" для звинувачення громадівців в "українсько­му сепаратизмі" .Стан речей вивчала спеціальна комісія, висновки якої при­звели до оголошення Емського указу 1876 р. В Україні було заборонено пе­рекладати українською мовою твори російської та світової літератури, видавати підручники, писати, співати пісні та грати на сцені, завозити украї­номовну літературу з-за кордону. Було закрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, газету "Киевский телеграф". Україн­ство в черговий раз було піддано нещадним гонінням, а активні діячі зазна­вали переслідувань.

Єдиною віддушиною була наукова творчість. У 1882 р. на кошти Василя Симиренка у Києві було засновано журнал "Киевская старина", в якому дру­кувалися історичні документи, мемуари, художні твори. Активізувались на­укові дослідження, розвивалась українська культура, що сприяло національ­ному самоусвідомленню українців.

Передові позиції у розвитку суспільно-політичної думки займав Михай­ло Драгоманов. За кордоном він на кошти громадівців видає для України українською мовою пропагандистську та науково-популярну літературу, яка нелегально поширюється на Батьківщині. Під орудою М.Драгоманова, С. Подолинського, М. Павлика у Женеві видається журнал "Громада" (1878— 1879,1880,1882). На його сторінках Драгоманов обґрунтовує федералістичну модель майбутнього суспільного устрою. Громади з вільних, рівних лю­дей утворять федерацію вільних громад. Федерація автономних земств і країв буде запорукою політичних і соціально-економічних перетворень. М. Дра­гоманов виступав за політичну автономію України, закликаючи громадівців до політичної боротьби за федерацію. Такі основні уявлення М. Драгоманова про майбутній державний устрій.

Продовжуючи відповідь, потрібно наголосити, що наприкінці 1880-х pp. спостерігаються потяги до політизації національного руху, які були харак­терні, перш за все для молодіжного середовища. Зусиллями студентів з Хар­кова І. Липи, М. Байздренка, М. Базькевич і студента Київського універси­тету В. Боровика було створено у 1891 р. "Братерство (братство) тарасівців".

Товариство поповнили студенти Харкова. Понад 20 осіб об'єднались у "Молоду громаду". Тарасівці знайшли підтримку в Полтаві, Чернігові, Києві, Олександрії. У 1893 р. у львівському журналі "Правда" вони опублікували програму — "Кредо віри молодих українців". У ньому вони дбали про розвиток української культури, мови, ставили за мету визволення усіх народів Росії, соборність України. "Братерство тарасівців" існувало до 1893 p., коли весною поліція арештувала більшість його членів.

У відповіді потрібно акцентувати увагу на тому, що у другій половині 90-х pp. активізується студентський громадівський рух. У 1895 р. студенти Київського університету створили таємну Українську студентську громаду, а студенти Харкова — Харківську студентську громаду (1897). У Полтаві діяла Полтавська семінарська громада. Всього в України працювали близь­ко 20 студентських громад, які з різних позицій дивилися на політичне май­бутнє України (самостійна чи автономна Україна у федеративній Росії). Для координації діяльності студентських громад у Києві відбувся (серпень 1898 р.) загальноукраїнський нелегальний з'їзд студентських громад. З'їзд закликав студентів домагатися демократичних свобод, широкого запрова­дження в життя української мови. Другий студентський з'їзд (1899) націлю­вав українських студентів на боротьбу з царським самодержавством.

Розглядаючи національне суспільно-політичне життя на західноукраїнсь­ких землях, акцентуємо увагу на тому, що суспільно-політичний рух харак­теризувався багатогранністю й активністю. Він розвивався в умовах прове­дення австрійцями політики, спрямованої на зміцнення своєї влади в регіоні. Австрія не погодилася на виокремлення Східної, української Галичини в ок­реме адміністративне утворення, була розпущена Головна руська рада.

Похід проти українства викликав протест в українському суспільстві. Галичина перетворилася на український "П'ємонт". Австро-Угорська кон­ституційна монархія, зважаючи на боротьбу українців, змушена була ви­знати право українців на свої видання, культурно-просвітницькі товариства. Українці одержали право обирати й обиратися до австрійського і угорського парламентів, галицького і буковинського сеймів.

Водночас у краї посилюються польські впливи, якими досить вправно маніпулювали з Відня. Політика полонізації стала однією з причин оформ­лення у другій половині 1860-х pp. течії суспільно-політичного руху моск­вофільства, яка, орієнтуючись на Російську імперію, пропагувала ідею "єдиної, неподільної російської народності" від Карпат до Камчатки. На хвилі своєї антипольськоі' популярності москвофіли заснували політичну органі­зацію — Руську раду (1870).

Ідеї москвофілів у 80-ті pp. обстоювали три газети в Галичині, по одній на Буковині та Закарпатті, науково-літературні збірники. Заперечуючи існу­вання українського народу та його мови, українцям втлумачували не­обхідність вжитку "язичія" — суміші з російської, української, польської та церковнослов'янської мов, яку подавали як "руську" мову. Одночасно москвофіли боролися з пияцтвом, створювали братства тверезості, хоч і на "язичії", але видавали для населення популярну літературу, що перешко­джало австро-угорцям і полякам денаціоналізувати українців Галичини, Буковини й Закарпаття.

Національна течію в суспільно-політичному житті Західної України з початку 1860-х pp. представляли народовці. Вони вбачали своє завдання в служінні українському народові, доводячи, що це — окремий народ, який населяє територію від Кавказу до Карпат. Народовці пропагували націо­нальні та культурно-освітні ідеї у журналах "Вечорниці", "Нива", "Мета", "Русалка", "Правда", щоденній львівській українській газеті "Діло" (1880).

Народовці згуртовували українців у товариства, установи, гуртки, куль­турно-освітні заклади. У 1864 р. у Львові було засновано перший українсь­кий професійний театр, а 1868 р. культурно-освітнє товариство "Просвіта". За сприяння товариства були засновані кооперативи "Народна торгівля", "Сільський господар", страхова компанія "Дністер". У 1873 р. було створе­но Літературне товариство імені Тараса Шевченка (з 1892 р. Наукове това­риство імені Тараса Шевченка), яке проводило культурно-просвітницьку ро­боту, видавало українські журнали "Правда" і "Зоря". У 1885 р. народовці створили свою політичну організацію — Народну раду, яка мала продовжу­вати справу Головної руської ради.

У середині 1870-х pp. у Галичині серед молодої інтелігенції формується радикальна, просоціалістична течія, яку представляли Іван Франко, Михай­ло Павлик, Остап Терлецький. Вони критикували ідеї москвофілів і наро­довців, панівний лад.

У національно-визвольному русі в Західній Україні наприкінці 1880-х pp. простежуються прояви лояльного ставлення до австрійської влади. Під тис­ком австрійців поляки у 1890 р. визнали галицьких українців окремим на­родом. Уряд погодився на надання українцям місць в австрійському парла­менті та Галицькому сеймі, відкриття трьох українських гімназій, збільшен­ня кількості українських кафедр у Львівському університеті. Після цього була проголошена "нова ера" у взаємовідносинах між народовцями, урядом і поляками. В 1892 р. народовці висловилися за зміцнення панівного ладу через поступки українцям. У 1894 р. через невиконання домовленостей сто­рони відмовилися від "новоерівської" політики.

3. Україна та українці в російському та польському русі.Перша полови­на XIX ст. проходила в Росії під знаком поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи. Невдоволення політикою самодержавства, яке охо­пило ліберальні кола, призводило до формування в суспільстві опозиційних настроїв.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у ліберальних колах українських діячів культури, військових, чиновників, поміщиків укорінюється масонство. Ідеї вільнодумства, самопізнання і самовдосконалення, всесвітнього братер­ства і рівності, які сповідували масони, проникали в Україну із західноєвро­пейських країн, Польщі, Росії. Перша масонська ложа — "майстерня" в Украї­ні була заснована у 1742 р. у селі Вишнівці на Волині.

Масонськими ложами були охоплені практично всі регіони України. На Слобожанщині діяла організація масонського типу "Паліцинська академія".

Кілька масонських "майстерень" функціонувало на Поділлі: у селі Буць-ківці — ложа "Мінерва", в Кам'янці — ложі "Озиріс до пломеніючої зорі" та "Пломеніюча зоря", у Вінниці — ложа "Трьох братів". На Волині діяла ложа "Доброчинність і досконала єдність", а у Кременчуці — "Марс" і "Добрий па­стир". Масонські "майстерні" існували у Львові, Самборі, Немирові.

Знаним масонським центром на початку XIX ст. була Одеса. З 1817 р. у місті діяла "майстерня" "Понт Евксинський", до якої входили близько 70 осіб, зокрема, І. Котляревський та ректор Рішельєвського ліцею І. Ор-лай. Із ложею "Три царства природи" підтримували зв'язок онуки останньо­го гетьмана України Кирило і Петро Розумовські. Відомою була і ложа "Друзі природи".

Масонська ложа у Харкові була заснована у 1817 р. як релігійно-етичне товариство. До ложі належали—20 масонських "братів" та "сестер" — університетські викладачі, місцеві дворяни. Петро Гулак-Артемовський, майбутній ректор університету, підкреслюючи свою належність до масонів, ходив із палицею з набалдашником у вигляді масонського молотка.

У 1818 р. в Полтаві з ініціативи М. Новікова виникла ложа "Любов до істини", яка об'єднувала понад 20 осіб. Особливим авторитетом користува­лися І. Котляревський та В. Лукашевич. З полтавськими масонами, можли­во, був пов'язаний генерал-губернатор князь М. Рєпнін, який славився своїм лібералізмом та прихильним ставленням до українців. Звертаючись до історичного минулого України, члени ложі формували політичну свідомість українського дворянства. її керівництво контактувало з декабристами. За особистим "повелением" Олександра І у 1819 р. ложа була закрита.

Українське масонство зверталося до ідеї слов'янської єдності. Масонсь­ка ложа "З'єднаних слов'ян", яка діяла у Києві у 1818—1822 pp. і налічува­ла понад 80 членів, обґрунтовувала та пропагувала ідею визволення слов'ян­ських народів від національних та політичних утисків, їх об'єднання в за­гальнослов'янську федерацію.

За опозиційну діяльність масонів Олександр І видав указ (1822) про забо­рону масонських лож та таємних гуртків і організацій. У 1826 р. Микола І підтвердив указ свого попередника, а в 1849 р. від викладачів, священиків, чиновників було взято підписку про неналежність до таємних організацій.

На думку вчених, із середини XIX ст. діяльність масонів значно радикалізувалась. Не виключаються, зокрема, певні масонські впливи на діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (подібність до масонської назви органі­зації, запозичення символіки).

Загалом діяльність масонів свідчила про зростання в українському суспільстві під впливом європейських ідей та традицій опозиційних настроїв самодержавству, які з часом усе більше радикалізувались.

Потрібно звернути увагу на декабристський рух в Україні, який уособ­лював зростання політичної опозиції російському самодержавству. Доціль­но простежити основні етапи розвитку декабристського руху, охоплення ним "країни. Предтечею декабристського руху в Україні стала таємна організа­ція "Залізні персні", яка діяла в 1815—1816 pp. у Кам'янці-Подільському.

У1816 р. в Петербурзі виникла таємна офіцерська організація "Союз порятунку, або Товариство істинних і вірних синів Вітчизни", яка об'єднувала близько 30 осіб. Серед учасників "Союзу" визначались онуки гетьмана Да­нила Апостола Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли. Дискусії між радикальним та поміркованим крилом організації призвели до розколу і розпаду товариства у 1818 р.

Налаштовані на боротьбу колишні члени "Союзу порятунку" створили у січні 1818 р. таємну організацію "Союзу благоденства", яка налічувала по­над 200 осіб. Багато членів товариства родовим корінням були тісно пов'я­зані з Україною. В Україні з 1818 р. діяла Тульчинська управа на чолі з П. Пе­стелем. Метою організації були ліквідація кріпосницької системи і запро­вадження конституційної монархії. У 1820 р. за пропозицією П. Пестеля було взято курс на встановлення шляхом військового перевороту республікансь­кої форми правління. Проте відсутність єдності щодо стратегії та тактики дій спричинили саморозпуск (березень 1821 р.) "Союзу благоденства".

Колишні члени Тульчинської управи "Союзу благоденства" у березні 1821 р. створили нову таємну організацію — Південне товариство. Очолив організацію П. Пестель. У Петербурзі було створено Північне товариство. Питання діяльності Південного товариства у 1822—1825 pp. обговорювались на з'їздах, які відбувалися в Києві під час Контрактових ярмарків. У 1823 р. товариство було поділено на три управи — Тульчинську, Кам'янську та Ва­сильківську.

У прикордонному Новограді-Волинському на початку 1823 р. була ство­рена таємна військова організація — Товариство об'єднаних слов'ян. Засну­вали товариство офіцери-артилеристи брати Андрій і Петро Борисови та учас­ник польського визвольного руху Юліан Люблінський. До нього увійшли близько 50 офіцерів, серед яких були і вихідці з України. У вересні 1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян влилося до Південного товариства як його четверта управа — Слов'янська.

Програмними документами діяльності декабристів були "Руська прав­да" П. Пестеля (Південне товариство) та "Конституція" М. Муравйова (Північне товариство). Документи передбачали скасування кріпосного пра­ва, демократизацію суспільного життя. "Кріпосний стан і рабство скасову­ються, — писав М. Муравйов. — Раб, що торкнувся землі російської, стає вільним". П. Пестель зазначав: "Рабство має бути рішуче знищено і дворян­ство повинно неодмінно навіки зректися ганебної переваги володіти іншими людьми". Однак у програмах декабристів були і суттєві відмінності. Так, за "Руською правдою" після повалення самодержавства Росія проголошувала­ся республікою із загальним виборчим правом для всіх чоловіків, які досягли 20 років. У "Конституції" М. Муравйова обстоювалися доцільність вста­новлення конституційної монархії (імператор — "верховний чиновник" Росії), запровадження високого майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають.

Програми відрізнялися визначенням майбутнього національно-держав­ного устрою. М. Муравйов передбачав утворення федерації, поділ Росії на 15 штучно утворених частин — "держав" і "областей". Дві з них утворюва­лися на території України: Українську — зі столицею в Харкові й Чорно­морська — зі столицею в Києві. "Руська правда" у вирішенні національних питань була консервативнішою. П. Пестель обстоював єдність і цілісність території Росії, бачив її майбутнє в унітарній неподільній державі. Право на самовизначення визнавалося лише за поляками. "Малоросія, — зазначав П. Пестель, — ніколи не була і бути не може самостійною... Відтак вона му­сить поступитися своїм правом бути окремою державою". Можливі ілюзії тих, хто сподівався на відродження державності України, він розвіював: "Ма­лоросія навіки з Росією залишиться нерозривною і ніяка сила не відторгне Малоросії від Росії".

Програмними документами Товариства об'єднаних слов'ян були "Пра­вила об'єднаних слов'ян" та "Клятва об'єднаних слов'ян", у яких проголо­шувалися завдання скасування кріпацтва. Члени товариства були за визво­лення усіх слов'янських народів шляхом створення слов'янської федерації, до якої увійшли Росія, Польща, Боснія, Моравія, Валахія, Трансільванія, Сербія, Молдавія, Далмація, Угорщина. Кожному народові надавалося пра­во мати свою конституцію, а парламенту приймати закони. На жаль, місця Україні як державі у цих програмних документах не знаходилось.