Принципи, закріплені Конституцією України

Здійснення правосуддя виключно судами. Правосуддя у цивільних справах є однією з форм державної діяльності — судової влади, яка здійснюється судами шляхом розгляду і вирішення цивільних справ у встановленому законом поряд­ку. Конституція України визначила, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 124). Делегування функ­цій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція су­дів поширюється на всі правовідносини, що виникають у дер­жаві.

Правосуддя здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції — територіальними і спеціа­лізованими. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст. 125 Конституції України).

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про судоустрій Ук­раїни» систему судів загальної юрисдикції складають місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд України, вищі спе­ціалізовані суди, Верховний Суд України.

Здійснення правосуддя виключно судами випливає з діючих засад поділу державної влади України на три відо­кремлені державні влади — законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції України), які урівноважують одна одну. Цей принцип означає недопущення втручання у здійснення правосуддя органів законодавчої і виконавчої влади. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (ст. 126 Конституції України).

Крім того, захист цивільних прав здійснюється також в адміністративному, третейському, нотаріальному порядку (статті 16, 17, 18 ЦК України). Вирішення цивільних справ органами державної влади, органами місцевого самовряду­вання, третейськими судами, іншими органами не є здійснен­ням правосуддя. Спільність мети щодо захисту прав і вико­нання аналогічних правосуддю завдань не може бути достат­ньо об'єднуючою ознакою для конструювання єдиного понят­тя правосуддя, оскільки форми і методи діяльності державно­го суду і квазісудових органів є різними. Суд загальної юрис­дикції у системі органів, які здійснюють захист цивільних прав, посідає окреме місце і має пріоритет. Він проявляється у перевазі над іншими формами, зокрема: а) суд приймає за­вершальне рішення у спорі, якщо такий спір був розглянутий у попередньому позасудовому порядку (трудові спори, спори з договору перевезення з транспортною організацією тощо); б) суд перевіряє законність рішень третейського суду при її оскарженні і розгляді питання про видачу виконавчого листа для їх примусового виконання; в) суд перевіряє законність і обґрунтованість рішень і постанов органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, які були прийняті з державних, адміністративних, по­даткових та інших правовідносин.

Юрисдикційні функції щодо розгляду цивільних справ, який здійснюється несудовими органами, становлять са­мостійну адміністративну, третейську, нотаріальну, процесу­альну форми захисту суб'єктивних прав громадян. За існую­чим положенням процесуальні норми, що врегульовують вирішення трудових, адміністративних спорів, включені до системи відповідного матеріального права, але виділення їх у самостійні галузі права є прогресивним і перспективним. Спе­цифіка трудових, адміністративних та інших спорів у галузі управління, а також діяльності різних органів, наділених повноваженнями вирішувати такі спори, потребують відмін­ностей у правових нормах, які врегульовують процесуальний порядок їх розгляду.

Виділення процесуальних норм, якими врегульовані інші форми захисту прав, у самостійній галузі відповідає подаль­шому поліпшенню і удосконаленню діяльності державного апарату по управлінню суспільством, а всебічне нормативне врегулювання їх діяльності створює одну з важливих перед­умов функціонування демократичної правової держави.

Принцип територіальності і спеціалізації побудови систе­ми судів загальної юрисдикції проголошено ст. 125 Консти­туції України, відповідно до якої у системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні (територіальні) та спеціа­лізовані суди окремих судових юрисдикцій. Загальними (те­риторіальними) судами загальної юрисдикції є: місцеві суди: районні, районні у містах, міські та міжрайонні суди, а також військові суди гарнізонів; апеляційні суди: областей, міст Києва і Севастополя, Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів, Військово-Морських Сил, Апе­ляційний суд України; Верховний Суд України (статті 18, 19, 21, 25 Закону України «Про судоустрій України»).

Спеціалізованими судами загальної юрисдикції є госпо­дарські суди, які здійснюють правосуддя у господарських відносинах. В Україні діють Вищий господарський суд України, апеляційні господарські суди, місцеві господарські су­ди — господарський суд Автономної Республіки Крим, госпо­дарські суди областей, міст Києва і Севастополя (ст. 21 Закону України «Про судоустрій України»). До спеціалізованих судів загальної юрисдикції належать адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані. Місцевими адміністративними судами є: окружні суди, що утворюються в округах відповідно до Указу Президента України; апеляційні адміністративні су­ди, які утворюються в апеляційних округах; Вищий адміністративний суд України (статті 18, 19, 21, 25, 38 Зако­ну України «Про судоустрій України»).

Принцип участі народу безпосередньо у здійсненні право­суддя через народних засідателів, закріплений ст. 124 Консти­туції України, і відтворений у статтях 13, 65 Закону України «Про судоустрій України» та у ч. 2 ст. 18 ЦПК України. Роз­гляд цивільних справ у порядку цивільного судочинства прова­диться професійними суддями із залученням народних засіда­телів до здійснення правосуддя, що надає судові України на­родного характеру, свідчить про його демократизм, є надійною гарантією встановлення об'єктивної істини у справі і правиль­ного вирішення справ, забезпечує законність, переконливість, обґрунтованість і виховне значення судових рішень.

Участь засідателів посилює довіру суспільства до суду, є од­ним з інститутів оплоту свободи і пріоритету права, тим демо­кратичним ідеалом, при якому громадянин бере участь у здійсненні судової влади, яка не повинна повністю перебувати в руках професіоналів, незалежно від їх кваліфікації і ступе­ня усвідомлення відповідальності.

Народним засідателем може бути громадянин України, який досяг 25-річного віку і постійно проживає на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду, і на якого не поширюється заборона ст. 66 Закону України «Про судо­устрій України», та який дав згоду бути народним засідате­лем. Список народних засідателів затверджується відпо­відною місцевою радою за поданням голови місцевого суду (ст. 65 Закону України «Про судоустрій України»).

Принцип виборності і призначуваності суддів визначений ст. 128 конституції України, за якою перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійс­нюється Президентом України. Всі інші судді судів загальної юрисдикції обираються Верховною Радою України безстроко­во, у порядку, встановленому законом.

Принцип виборності і призначуваності суддів розширює існуючі правові системи заміщення суддів. Зарубіжним зако­нодавством передбачено дві системи заміщення суддів — шля­хом виборів і призначення. Вибори здійснюються: всім насе­ленням, загальнополітичними виборними зборами, судовими колегіями верховних судів, спеціальними виборними органа­ми. Призначення реалізується: центральним урядом і низови­ми органами влади з попереднім обранням кандидатів насе­ленням або судовими колегіями Верховного Суду за результа­тами конкурсної оцінки. В юридичній літературі підкрес­люється, що з усіх способів заміщення суддів найбільш демо­кратичною є виборна система.

Принцип колегіальності і одноособовості розгляду цивіль­них справ закріплений у ч. 2 ст. 129 Конституції України, за якою судочинство провадиться суддею одноособово чи коле­гією суддів. У статті 13 Закону України «Про судоустрій Ук­раїни» додано: або суддею і народними засідателями, а також судом присяжних, у випадках, визначених процесуальним за­коном.

Відповідно до ст. 18 ЦПК України суддя одноособово роз­глядає всі цивільні справи, підвідомчі суду у першій інстан­ції, а у випадках, передбачених ЦПК — колегіально, з учас­тю двох народних засідателів. У колегіальному складі суду розглядаються справи про обмеження цивільної дієздат­ності, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення померлою; усинов­лення та інші, передбачені пунктами 9, 10 ч. 2 ст. 234 ЦПК України.

Колегіальний розгляд цивільних справ провадиться також у складі трьох суддів. У такому ж порядку здійснюється роз­гляд справ у апеляційному порядку. Розгляд справ у ка­саційній інстанції здійснюється колегією у складі п'яти суд­дів Судової палати Верховного Суду України. Цивільні справи у зв'язку з винятковими обставинами переглядаються ко­легією суддів Судової палати Верховного Суду України не мен­ше як двома третинами суддів палати. При перегляді рішень або ухвал за нововиявленими обставинами судді діють у тому самому кількісному складі, у якому їх було постановлено, як­що інше не передбачено ЦПК України (статті 18, 363). При ко­легіальному розгляді справ судді мають рівні права з головую­чим у судовому засіданні щодо вирішення всіх питань, які ви­никають при розгляді справи і ухваленні рішення.

Питання, пов'язані з рухом справи у суді, діями суду по підготовці справи, виконанням судових рішень, вирішуються суддею одноособово, крім випадків, коли ці питання виника­ють у судовому засіданні під час розгляду справи у колегіаль­ному складі суддів. Суддя при одноособовому розгляді справи діє від імені суду (ст. 18 ЦПК України, ст. 13 Закону України «Про судоустрій України»).

Аналіз функціонування цього принципу на практиці свідчить, що колегіальний розгляд справ створює кращі умо­ви для повного, всебічного і об'єктивного з'ясування всіх ма­теріалів справи і постановлення законного рішення. Одноосо­бовий розгляд судом цивільних справ має бути винятком і за­стосовуватися для незначних і нескладних справ. Чи не цим пояснюється наявність правила, визначеного ч. 4 ст. 127 Кон­ституції України про те, що у спеціалізованих судах судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

Незалежність суддів і підкорення їх тільки законові. Суди здійснюють правосуддя самостійно. При здійсненні право­суддя судді незалежні, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні (ст. 129 Конституції України, ст. З Закону Ук­раїни «Про статус суддів»). Вони вирішують цивільні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них (ст. 14 Закону України «Про судоустрій України»). От­же, зміст цього принципу розкривається в поєднанні двох правил — незалежності суддів, підкоренні їх тільки законові. Незалежність суддів полягає в тому, що ніякі державні орга­ни, політичні партії, громадські організації і посадові особи не мають права впливати на них, вказувати суддям, як не­обхідно вирішити конкретну справу, розв'язати апеляційну, касаційну скаргу або заяву про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами. Вони незалежні від осіб, які беруть участь у справі. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і прийнятті рішення суд є неза­лежним від висновків органів влади, експертів або окремих осіб. Судді, які розглядали справу у першій інстанції, скаргу в апеляційному порядку, також незалежні від вищестоящого суду, який не вправі вказати їм, як треба вирішити справу, скаргу, яка має бути застосована норма матеріального права і яке рішення має бути постановлене при новому розгляді справи.

Підкорення суддів закону означає, що вони повинні вирі­шувати справи відповідно до Конституції України на підставі законів України та міжнародних договорів, згода на обов'яз­ковість яких надана Верховною Радою України, відповідно до закону застосовувати норми іноземного права, а за відсутності закону, який врегульовує спірні відносини, застосовувати за­кон, який регулює подібні відносини. Коли немає такого зако­ну, суд виходить із загальних засад і змісту законодавства Ук­раїни (ст. 8 ЦПК України). Рішення суду має бути законним і обґрунтованим. Суд обґрунтовує рішення лише на тих дока­зах, які були досліджені в судовому засіданні (ст. 213 ЦПК України).

Незалежність суддів забезпечується встановленим поряд­ком їх обрання і звільнення, недоторканністю суддів, визначе­ною юридичною процедурою здійснення правосуддя, таємни­цею наради суддів при винесенні рішень, відповідальністю за неповагу до суду або втручання в розв'язання конкретних справ, створенням необхідних організаційно-технічних умов для діяльності суду, а також матеріальним і соціальним забез­печенням суддів (ст. 11 Закону України «Про статус суддів», ст. 14 Закону України «Про судоустрій України»).

Кримінальний кодекс (далі — КК) України передбачає кримінальну відповідальність за втручання в діяльність судо­вих органів (ст. 376), за погрозу або насильство щодо судді (ст. 377), за умисне знищення або пошкодження майна судді (ст. 378), посягання на життя судді в зв'язку з його діяль­ністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379), тощо (пункти 13-17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування законодавства, що забезпечує незалеж­ність суддів» від 12 квітня 1996 р. № 4).

Здійснення судочинства державною мовою. Згідно зі ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є ук­раїнська мова, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України за­безпечується державою. Виходячи з даного конституційного положення, судочинство в Україні має провадитися ук­раїнською мовою. На виконання ч. 4 ст. 10 Конституції Ук­раїни суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, зо­бов'язаний застосувати при провадженні судочинства й іншу мову в порядку, визначеному законом. Статтею 7 ЦПК Ук­раїни передбачено, що судочинство провадиться українською мовою. Особам, які беруть участь у справі і не володіють дер­жавною мовою, забезпечено право повного ознайомлення з ма­теріалами справи, участь у судових засіданнях через перекла­дача і право виступати в суді рідною мовою. Особам, які бе­руть участь у справі і не володіють державною мовою, забезпе­чується право робити заяви, давати клопотання, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою, а також користува­тися послугами перекладача в порядку, визначеному ст. 55 ЦПК України. Судові документи, відповідно до встановленого порядку, складаються державною мовою. Якщо при розгляді справи були порушені правила про державну мову, якою ве­деться судочинство, то рішення у всякому разі підлягає скасу­ванню (ч. З ст. 309 ЦПК України), якщо це порушення при­звело або могло призвести до неправильного вирішення спра­ви (ч. 2 ст. 338 ЦПК України). Це правило є важливою цивільною процесуальною гарантією додержання принципу державної мови судочинства.

Здійснення правосуддя професійними суддями та у визна­чених законом випадках народними засідателями (ст. 127 Конституції України). Професійні судді та залучені у визначе­них законом випадках для здійснення правосуддя представ­ники народу — народні засідателі є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя. Професійні судді є поса­довими особами державної влади, які в конституційному по рядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і ви­конувати свої обов'язки на професійній основі, займати штат­ну посаду судді в судах загальної юрисдикції (ст. 1 Закону Ук­раїни «Про статус суддів»). Професійні судді не можуть нале­жати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький ман­дат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та іншої творчої діяльності у вільний від роботи час (ст. 127 Кон­ституції України, ст. 5 Закону України «Про статус суддів»).

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною Комісією суддів громадянин України, не молодший 25-ти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою. Суддею вищого спеціалізованого суду може бути громадянин України, не молодший 30-ти років, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як сім років, у тому числі не менш як п'ять років на посаді судді (ч. З ст. 7 Закону України «Про статус суддів»).

Судді загальних судів загальної юрисдикції наділені для здійснення правосуддя необхідними повноваженнями, перед­баченими ЦПК України.

Судді зобов'язані: при здійсненні правосуддя дотримувати­ся Конституції і законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд справ з додержанням вста­новлених законом строків; не розголошувати відомості, що становлять державну, іншу таємницю, відомості про особисте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися під час розгляду справи у судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення яких було прийнято рішення про закрите су­дове засідання; додержувати вимог несумісництва, службової дисципліни та розпорядку роботи суду; не допускати вчинків та будь-яких дій, які ганьблять звання судді і можуть викли­кати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та неза­лежності (ст. 6 Закону України «Про статус суддів»). За пору­шення законності, несумісності, що призвели до скасування чи зміни судового рішення, судді несуть дисциплінарну відповідальність (ст. 31 Закону України «Про статус суддів»). Рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2

ст. 129 Конституції України). Громадяни мають рівні консти­туційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця прожи­вання, за мовними або іншими ознаками (ет. 24 Конституції України).

Суд зобов'язаний поважати честь і гідність усіх учасників процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом (ст. 5 ЦПК України). Цей принцип передбачає рівну можливість усіх громадян брати участь у цивільному су­дочинстві, перебувати в правовому становищі визначеної за­коном процесуальної фігури — позивача, відповідача, третьої особи тощо і водночас здійснювати закріплені процесуальним законом за такими суб'єктами процесуальні права і обов'яз­ки. Для забезпечення їх реалізації суд повинен охороняти права учасників цивільного процесу від порушень, попере­джати про наслідки, які можуть наставати внаслідок ре­алізації цих прав, сприяти їх здійсненню. Гарантіями прин­ципу рівності громадян перед законом і судом є встановлення кримінальної відповідальності за обмеження їх у правах за­лежно від расової і національної належності (ст. 161 КК Ук­раїни), право на апеляційне і касаційне оскарження і скасу­вання судового рішення (статті 292, 324 ЦПК України).

Законність. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України ор­гани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах пов­новажень та у спосіб, що передбачені Конституцією та закона­ми України. Судді при здійсненні правосуддя підкоряються ли­ше закону (ст. 129 Конституції України). Основними засадами судочинства є законність (п. 1 ст. 129 Конституції України). Громадяни зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68 Конституції України).

Отже, Конституція України послідовно забезпечує прин­цип законності, який є невід'ємним елементом демократичної правової держави. Здійснення правосуддя у цивільних спра вах відповідно до чинного законодавства є однією з вимог цивільного судочинства (ст. 8 ЦПК України).

Законність правосуддя вимагає, щоб вся діяльність суду і усіх суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин була підпорядкована законові, щоб вони суворо дотримувалися і виконували вимоги всіх інших принципів процесу, які харак­теризують цивільне судочинство. Порушення і недодержання навіть одного з них тягне за собою порушення законності.

Принцип законності визначається, по-перше, тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно за­стосовувати норми матеріального права до конкретних пра­вовідносин. По-друге, здійснення правосуддя неможливе без додержання норм процесуального права. Вся діяльність суду підпорядкована чинному цивільному процесуальному законо­давству і здійснюється у визначеному ним цивільному проце­суальному порядку. Ухвалене судом рішення у справі має бу­ти законним і обґрунтованим (ст. 213 ЦПК України). Га­рантіями принципу законності є право осіб, які беруть участь , у справі, на оскарження судових рішень і ухвал, дія санкцій захисту і відповідальності (статті 90-94, 292, 294 ЦПК Ук­раїни).

Гласність судового процесу та його повне фіксування тех­нічними засобами. Закріплений п. 7 ст. 129 Конституції Ук­раїни принцип гласності характеризує демократизм цивіль­ного судочинства і сприяє здійсненню ним запобіжної і ви­ховної функцій. Відкритий розгляд справ дає змогу громадя­нам безпосередньо стежити за роботою суду, а це підвищує його відповідальність за законне і правильне вирішення ци­вільних справ. Гласність цивільного процесу забезпечує пра­вову пропаганду чинних законів, обізнаність населення з діяльністю суду, отже, сприяє зміцненню його авторитету. Присутні у залі переконуються в гуманності і справедливості законів. Гласність цивільного процесу позитивно впливає на осіб, які беруть участь у справі, процесуальні дії яких перебу­вають під контролем громадян, що перебувають у залі судово­го засідання.

Зміст принципу гласності цивільного судочинства полягає в тому, що розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці. Закритий судовий розгляд також допускається за мотивованою ухвалою суду з метою запобігання розголошен­ню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення. У закритому судовому засіданні присутні особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також свідки, екс­перти, перекладачі (ст. 6 ЦПК України). Рішення суддів про­голошуються прилюдно^ крім випадків, коли розгляд справи проводився у закритому судовому засіданні. До залу судового засідання не допускаються громадяни, молодші 16-ти років, якщо вони не є особами, які беруть участь у справі, або свідка­ми. Встановлене ст. 6 ЦПК України визначення змісту прин­ципу гласності як відкритого розгляду справ у суді не є пов­ним. Гласність означає також відкритість усіх матеріалів справи для осіб, які беруть участь у справі, їх право знайоми­тися з матеріалами, обов'язкове інформування учасників справи про час і місце судового засідання, про результати роз­гляду відповідної справи і про виконання окремих процесу­альних дій (статті 27, 140 ЦПК України). Гласність судового розгляду полягає також у праві публікувати звіти і повідом­лення про судові процеси у пресі, інформувати по радіо, теле­баченню, в кіно та з використанням інших засобів масової інформації, обговорювати матеріали справи у трудовому ко­лективі тощо. Проведення у залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням ста­ціонарної апаратури, а також транслювання судового засідан­ня, допускається з дозволу суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі. Ніхто не може бути обмеженим у праві на отримання в суді усної чи письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи. При розгляді справ перебіг процесу фіксується технічними засобами у порядку, визначеному процесуальним законом (ст. 9 Закону України «Про судоустрій України», статті 197—200 ЦПК України).

Змагальність (ч. 4 ст. 129 Конституції України) полягає у забезпеченні можливості сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права й інтереси, свою по­зицію у справі, свободу в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Змагальністю визначається весь процес відбору (подання, витребування, за лучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв'язання судом справи, встановлюються форми, методи і способи до­слідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єк­тів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвер­дження своїх міркувань і оспорювань та заперечень доводів іншої сторони визначають зовнішню форму цивільного проце­су, надаючи йому змагального вигляду — спору сторін перед судом.

Отже, змагальність характеризується змогою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і викорис­товувати у доказовій діяльності передбачені ЦПК України необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують. Процес ґрунтується на праві сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом у процесі —ргіпсі-ріит іпзігисііоп'з ргосеззиз асі іпзіапііит рагііит. Необхідні судові дані про юридичні факти у справі, що становлять предмет доказування, а також докази, якими вони підтверд­жуються, подають, насамперед, сторони. Кожна з них повин­на довести (опиз ргоЬапсіі) ті обставини, на які вона поси­лається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 2 ст. 10 ЦПК України). У зв'язку з цим вони мають право знайоми­тися з матеріалами справи, брати участь у судових засідан­нях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, заявля­ти клопотання та відводи, давати судові усні і письмові пояс­нення, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК України). Отож зміст принципу змагальності складають права і обов'язки сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, у сфері судового доказування. Принцип зма­гальності визначає змагальну форму цивільного судочинст­ва — такий процесуальний порядок, що забезпечує сторо­нам й іншим особам, які беруть участь у справі, можливість активно захищати особисті права й інтереси, права й інтере­си інших осіб та держави.

Змагальна форма процесу забезпечується активним проце­суальним становищем суду, який зобов'язаний надавати про­цесуальну допомогу особам, які беруть участь у справі, роз'яс­няти їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні їх права і за їх клопотанням сприяти у витребуванні доказів (ч. 4 ст. 10, п. 5 ч. 6 ст. 130 ЦПК України) тощо. Отже, принцип змагаль­ності є процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єк­тивного встановлення дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін.

Доступність і гарантованість судового захисту прав і сво­бод людини і громадянина. Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої зби­ранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32 Конституції України).

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернен­ня до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується ч. З ст. 8. Це право забезпечується реальною мож­ливістю усякій заінтересованій особі звернутися в установлено­му порядку за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу (статті 3, 118 ЦПК України) та змогою використати численні процесуальні засоби для ак­тивної процесуальної діяльності. Беручи участь у справі, особи мають право знайомитися з її матеріалами, робити з них витя­ги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших доку­ментів, що є в справі, брати участь у судових засіданнях, пода­вати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти клопотан­ня та відводи, давати усні і письмові пояснення судові, подава­ти свої доводи, міркування та заперечення, оскаржувати рішення і ухвали суду тощо (ст. 27 ЦПК України).

Громадяни можуть вести свої справи у суді особисто або че­рез своїх представників (ст. 38 ЦПК України). Судовий захист характеризується доступністю процесу: суд територіально на­ближений до населення, громадяни звільнені від сплати дер­жавного мита у трудових справах, про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'ю. Процесуальний порядок судочинст­ва і процесуальні форми виконання процесуальних дій є про­стими, зрозумілими, дійсно демократичними, передбаченими ЦПК України.

Участь громадськості у цивільному судочинстві для захис­ту прав і свобод громадян. Громадяни України мають право: брати участь в управлінні державними справами (ст. 38 Конс­титуції України); на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод (ст. 36 Конституції України). Держава визнає про­фесійні спілки повноважними представниками працівників і захисниками їх трудових та соціально-економічних прав та інтересів в органах державної влади та місцевого самовряду­вання, у відносинах з власником або уповноваженим ним ор­ганом, а також з іншими об'єднаннями громадян. З цією ме­тою у судочинстві в цивільних справах допускається участь представників громадських організацій і трудових колек­тивів, інших об'єднань громадян. Принцип участі у цивільно­му судочинстві реалізується в участі профспілок та інших гро­мадських організацій та трудових колективів з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб (ч. 1 ст. 45 ЦПК України); в участі громадських організацій і трудових колективів у виконанні окремих ухвал (ст. 211 ЦПК Ук­раїни). Участь громадськості у цивільному судочинстві в за­значених процесуальних формах сприяє захисту прав грома­дян, значно посилює виховну роль суду, запобігає правопору­шенням.

Принцип недоторканності людини. Людина, її життя і здо­ров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції України). Кожна людина має право на свободу та особисту не­доторканність. Ніхто не може бути заарештований або трима­тися під вартою інакше як за мотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановленому законом (ст. 29 Конституції України).

У цивільному судочинстві України послідовно провадиться в життя принцип недоторканності особи. Забороняється у будь-якій формі посягати на свободу і гідність громадян — учасників цивільного процесу. Суд при вирішенні цивільних справ застосовує норми матеріального права, санкції яких ма­ють виключно майновий характер. Цивільне процесуальне право України забезпечує виконання цивільних процесуаль­них дій і захист порушеного права принципово іншими засо­бами. Функціонування принципу диспозитивності полягає в тому, що особиста участь сторін у процесі залежить тільки від їх волі, неявка цих осіб може викликати ускладнення проце­су: відкладення розгляду справи, залишення позову без роз­гляду (статті 169, 207 ЦПК України). У разі неявки свідка його можна примусово привести, про що суддя постановляє ухвалу, виконання якої покладається на органи внутрішніх справ (ст. 94 ЦПК України).

За злісне ухилення від явки до суду свідок і експерт несуть штрафну відповідальність за ст. 185 КпАП України, за завідо-мо неправдиві свідчення або за відмову від свідчення несе відповідальність відповідно до статей 384, 385 КК України. За цими статтями несуть відповідальність: експерт — за надання завідомо неправдивого висновку або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків (ст. 53 ЦПК України); перекладач — за завідомо неправильний пере-. клад і за відмову без поважних причин від виконання покла­дених обов'язків (ст. 55 ЦПК України).

Щодо виконання судових рішень, то Закон України «Про виконавче провадження» (далі — Закон) від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІУ допускає тільки примусове стягнення шляхом за­стосування заходів, передбачених законом, які не порушують недоторканності особи. Ними є звернення стягнення на майно і грошові суми боржника, вилучення певних предметів, інші заходи, передбачені рішенням суду (ст. 4 Закону). При прове­денні виконавчих дій забороняється у будь-якій формі посягати на особисту свободу і гідність боржника.

Отже, для виконання судового рішення не допускаються такі примусові заходи, як арешт боржника, його особистий обшук, привід до суду для встановлення майнового стану, обмеження територіального пересування тощо. Для захисту інтересів стягувача ст. 87 Закону передбачила можливість застосування до боржника штрафної санкції, тобто матеріально го стягнення, у разі невиконання ним рішення суду. Недотор­канність особи застосовується до інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, які можуть бути видалені при­мусово із залу судового засідання (ст. 92 ЦПК України).

Реалізований у цивільному процесуальному законодавстві принцип недоторканності особи слугує закріпленню закон­ності у судочинстві. Стаття 16 ЦК України встановлює засоби захисту цивільних прав шляхом їх визнання, відновлення становища, що існувало до порушення права, стягнення збитків з особи, яка порушила права, присудженням до вико­нання обов'язку в натурі тощо.

Зменшенням матеріальних благ боржника відбувається по­новлення порушених прав стягувача і досягається мета цивільного процесу про їх захист. Тому звернення стягнення на особу боржника не відповідало б способам і засобам захис­ту цивільних прав. Гарантіями принципу недоторканності особи — суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин є право заінтересованої особи оскаржити дії судді (суду), які по­рушують вимогу цього принципу, а також можливість при­тягнення їх до кримінальної і дисциплінарної відповідаль­ності.

Недоторканність житла. Кожному гарантується недотор­канність житла. Не допускається проникнення до житла або до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшу­ку інакше як за мотивованим рішенням суду (ст. ЗО Консти­туції України). За незаконне проникнення до житла, прове­дення в ньому огляду чи обшуку, а також за незаконне висе­лення чи інші дії, що порушують недоторканність житла гро­мадян, передбачена кримінальна відповідальність (ст. 162 КК України). Цей принцип характеризує демократичний харак­тер правового статусу особи в суспільстві і є гарантією охоро­ни матеріальних інтересів та особистого життя громадян. Принцип недоторканності житла притаманний і цивільному судочинству, але його дія по-різному поширюється на учас­ників процесу і реалізацію різних процесуальних дій та судо­вих актів. Житло як об'єкт, на який можуть бути спрямовані цивільні процесуальні дії або який тісно пов'язаний з місцем їх виконання, має значення для реалізації процесуальних дій: 1) щодо здійснення судового виклику і повідомлення; 2) при­воду учасників процесу; 3) виконання судових рішень і ухвал.

Судові виклики і повідомлення провадяться повістками, що надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, представникам трудових колективів і громадсь­ких організацій рекомендованим листом або через розсильних (ст. 74 ЦПК України). Для вручення повістки у розсильних і листоноші може з'явитися потреба увійти в жиле приміщення громадян, але внаслідок дії принципу недоторканності житла зробити це вони не мають права без дозволу громадян, які про­живають у ньому.

При розгляді цивільних справ допускається примусовий привід у судове засідання свідка, який не з'явився на виклик су­ду без поважних причин. Виконання ухвали суду про примусо­вий привід покладається на службових осіб органів внутрішніх справ, які можуть увійти в житло, де проживають громадяни, проти їх волі і виконати ухвалу про привід. їх дії матимуть за­конні підстави і узгоджуватимуться зі ст. ЗО Конституції Ук­раїни. Але будуть порушеннями принципу недоторканності житла дії державного виконавця з примусової реалізації ухвал суду про забезпечення позову і виконання судових рішень по­рядком накладення арешту і стягнення на майно боржника, яке знаходиться в його жилому приміщенні та приміщенні інших осіб. Відповідно до ст. 376 ЦПК України питання про примусо­ве проникнення до житла чи іншого володіння особи, у якої зна­ходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржни­кові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий доку­мент про її відібрання, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб), а також питання про проник­нення до житла чи іншого володіння боржника при виконанні рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби.

Отже, до житла особи можна увійти проти її волі лише у пе­редбачених випадках, тобто на законних підставах, за рішенням суду.

Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції гарантується кожному (ст. 31 Конститу ції України), у тому числі засобами кримінальної відповідаль­ності за допущені порушення (ст. 163 КК України). Листуван­ня, телефонні розмови, телеграфна та інша кореспонденція, якщо вона вміщує інформацію про обставини (фактичні дані), які мають значення для справи, належать до письмових до­казів. За своїм походженням вони мають офіційний і не­офіційний характер. Офіційні — службове листування, служ­бові телефонні розмови, телеграфні повідомлення тощо. Не­офіційні походять від громадян. Дослідження листування, те­лефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції здійснюється у судовому засіданні в усній і безпосередній формі. Вони оголошуються у судовому засіданні і пред'явля­ються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також експертам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу таких доказів (ст. 185 ЦПК України).

Використання особистого листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції має певні особливості, оскільки їх таємниця охороняється законом. У відкритому су­довому засіданні вони можуть бути оголошені тільки за зго­дою осіб, між якими відбулося листування чи повідомлення (ст. 186 ЦПК України). При відсутності на це згоди таке лис­тування і повідомлення оголошуються і досліджуються у за­критому судовому засіданні.

Охорона особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32 Конституції України). Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. За порушення недоторканності при­ватного життя передбачена кримінальна відповідальність (ст. 182 КК України).

Особисте життя громадян визначається соціально-еко­номічним ладом суспільства, його соціально-культурною і по­бутовою основою. У різні історичні періоди, у різних соціаль­но-економічних формаціях питання особистого життя, його співвідношення із суспільством вирішувалося неоднаково. У сучасній західній зарубіжній соціології, філософії, юрис­пруденції широко використовується загальне поняття «при­ватна сфера» для характеристики економічного (рід заняття, майнове становище тощо) і особистого життя (сімейне, інтим­не, честь, гідність) громадян. Але в основному цим поняттям визначається майновий інтерес громадянина, його мож­ливість використовувати свою особистість у приватній ініціативі і підприємництві. В Україні і близькому зарубіжжі особисте життя розглядається, як правило, у матеріальному й інформаційному аспектах. Матеріальний — це майнові, мо­ральні, культурні й інші зв'язки, які створюються на основі сімейних, дружніх, інших відносин між людьми у сфері осо­бистого життя, продовження роду, влаштування житла, ве­дення домашнього господарства, використання вільного часу, участь у культурному житті, світогляд. Особисте життя — ставлення людини до природи, матеріальні і духовні потреби, засоби їх задоволення. Інформаційний бік особистого жит­тя — це відносини, які складаються між громадянами, суспільством і державою у зв'язку з недопустимістю розголо­шення без згоди громадянина даних (інформації) про його осо­бу й особисте життя, а також збирання, зберігання і викорис­тання інформації про особисте життя громадянина. Особисте життя — особиста справа громадянина, зміст і форми його визначає він сам. Суспільство і держава виключають пряме втручання, крім випадків, визначених законом, і лише в інте­ресах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 34 Конституції України), але впливають на особи­сте життя громадян своїми моральними цінностями, систе­мою оцінки тих чи інших вчинків, поглядів, ідеалів, пріори­тетів. Проте держава Україна вважає своїм обов'язком вста­новлення правових гарантій, які забезпечували б широку можливість застосування громадянами своїх творчих сил, здібностей і обдарувань для всебічного розвитку особи.

Отже, охорона особистого і сімейного життя — це право громадянина на захист від непомірного втручання суспільства і держави в його особисте і сімейне життя. Правовою основою охорони особистого життя є численні конституційні положен­ня, які забезпечують особисті права і свободи громадян у ду­ховній, культурній і політичній діяльності, право на вибір професії, роду занять тощо (статті 21-56 Конституції Ук­раїни). Але охорона особистого і сімейного життя громадян не поширюється на ті його прояви, які суперечать інтересам інших громадян, держави і суспільства або їх порушують. Критерієм втручання є негативний з позиції суспільства зміст особистого життя, його невідповідність державним та гро­мадським інтересам, його антисуспільний характер. Держава в особі органів управління, прокуратури, суду може втручати­ся в матеріальну й інформаційну сфери особистого і сімейного життя, якщо виникне необхідність захищати права й інтереси громадян, юридичних осіб і держави (ст. 45 ЦПК України).

Розглядаючи цивільні справи з житлових, сімейних, тру­дових, інших правовідносин, що характеризують особисте і сімейне життя громадян, суд, здійснюючи правосуддя, дає оцінку окремих сторін особистого і сімейного життя, приму­шує діяти громадян відповідно до вимог закону.

На охорону інформації про особисте і сімейне життя грома­дян спрямоване правило ст. 6 ЦПК України, яке допускає за­критий розгляд справ з метою запобігати розголошенню відо­мостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення. Чинним законодавством України забороняється лікарям, іншим ме­дичним працівникам розголошувати дані про хворобу, інтим­ну чи сімейну сторони життя хворого, які стали їм відомі внаслідок виконання професійних обов'язків. Але це не сто­сується випадків, коли медичні працівники повинні дати на запит суду інформацію про стан здоров'я громадянина і про­вести експертизу для визначення психічного стану громадя­нина тощо. При розгляді таких і інших справ (позбавлення батьківства, спори про дітей, розірвання шлюбу) розголошен­ня інформації про особисте і сімейне життя громадянина викликається необхідністю обов'язкового встановлення фактів предмета доказування у справі. Такі дії не є порушен­ням гарантій охорони особистого життя громадян, а є важли­вою умовою їх здійснення.

На охорону майнової сторони особистого життя громадян спрямоване банківське законодавство, яке зберігає таємницю про вкладників та інших клієнтів, про зроблені ними операції і стан рахунків по вкладах. Видача довідок установами банку про вклади можлива на виконання рішення суду у справі про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю що­до юридичних та фізичних осіб (статті 287-290 ЦПК Украї­ни). Щодо інших організацій і громадян, які мають майно боржника, встановлений також належний правовий режим охорони даних про таке майно. Згідно зі ст. 53 Закону Ук­раїни «Про виконавче провадження» державний виконавець має право звернути стягнення на грошові суми і майно борж­ника, що знаходиться в інших осіб, а так само на гроші і май­но, належні боржникові від інших осіб. Інші особи — грома­дяни і організації повинні на запит судового виконавця у ви­значений ним строк дати відомості про те, які у них є гроші, цінності та інше майно, належні боржникові, або скільки з них належить боржникові. За ухилення від виконання розпо­ряджень судового виконавця громадянин і службові та поса­дові особи підприємств, установ, організацій несуть штрафну відповідальність та на них може бути покладений обов'язок відшкодувати стягувачеві завдані збитки.

Отже, принцип охорони особистого і сімейного життя гро­мадян реалізується всією судовою діяльністю. Частиною 4 ст. 32 Конституції України кожному гарантується судовий за­хист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, викорис­танням та поширенням такої недостовірної інформації.

Публічність. Як державно-правовий принцип, публічність закріплена у ч. 2 ст. З, ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19, п. 2 ч. 1 ст. 121, стат­тях 124,129 Конституції України. Відповідно до ч. 2 ст-. З Консти­туції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає пе­ред людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Органи держави здійснюють свої повноваження у встановле­них Конституцією України межах і відповідно до законів Ук­раїни (ч. 2 ст. 6 Конституції України). Це означає, що суд, орга­ни прокуратури, органи державного управління як органи дер­жави здійснюють процесуальну діяльність у цивільному судо­чинстві у публічних, державних інтересах, на захист прав, сво­бод і охоронюваних інтересів громадян. Про це свідчать норми галузевого законодавства, які конкретизують і розвивають цей принцип і визначають процесуально-правове становище зазна­чених органів держави. Згідно зі ст. 45 ЦПК України, стаття­ми 33, 35 Закону України «Про прокуратуру» прокурор має право у передбачених законом випадках звернутися до суду із заявою або вступити в процес у справі на захист прав і законних інтересів громадян та держави. Він може порушити справу про позбавлення батьківських прав і про визнання шлюбу недійсним (статті 42,165 СК України). Публічністю характери­зується процесуальне становище прокурора, який здійснює в суді на будь-якій стадії цивільного процесу представництво громадянина або держави (ч. 2 ст. 45 ЦПК України).

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування та інші особи (юридичні і фізичні) мають право у випадках, пе­редбачених законом, звернутися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб (ст. 45

ЦПК України).

Публічний характер мають численні повноваження суду. Він зобов'язується зберігати об'єктивність і неупередженість, створити необхідні умови для всебічного і повного досліджен­ня обставин справи. Суд має роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки та сприяти у здійсненні їхніх прав (ст. 10 ЦПК України). У випадках, коли щодо ви­требування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь . у справі, є труднощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний ви­требувати такі докази (статті 130, 137 ЦПК України), зокре­ма, вимагає від громадян і юридичних осіб письмові і речові докази або надає повноваження ца їх одержання. Суд контро­лює розпорядчі дії сторін і не приймає відмови від позову, виз­нання позову відповідачем і не затверджує мирової угоди сторін, якщо ці дії суперечать законові або порушують права й охоронювані законом інтереси (статті 174, 175 ЦПК Ук­раїни). Залежно від з'ясованих обставин в окремих випадках суд може відступити від рівності часток кожного з подружжя при поділі майна, яке є спільною сумісною власністю, врахо­вуючи обставини, що мають істотне значення, визначені час­тини 2, 3 ст. 70 СК України.

Публічний характер мають повноваження суду порушити за своєю ініціативою розгляд питання про виправлення опи­сок та арифметичних помилок у судовому рішенні; про ухва­лення додаткового рішення (статті 219, 220 ЦПК України). Якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє, суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інте­реси інших осіб (ч. З ст. 11 ЦПК України). Принцип публіч­ності реалізований також у правах лікаря-психіатра, який може подати до суду заяву про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку (ст. 279 ЦПК України). От­же, не тільки для кримінального, а й для цивільного процесу властивий принцип публічності, який визначає процесуальне становище суду, органів прокуратури, органів державної вла­ди, підприємств, організацій і громадян, що характеризує їх процесуальну діяльність в інтересах держави та суспільства і охоронюваних законом прав громадян, незалежно від волеви­явлення заінтересованих осіб.

У теорії цивільного процесу зазначені положення принци­пу публічності самостійно не виділяються, а включаються до змісту принципу диспозитивності, внаслідок чого штучно поєднуються різнопланові за суттю можливості, що визнача­ють процесуально-правове становище органів держави. У літературі визнано, що реально забезпечені правові можли­вості кожної зі сторін доводити перед судом свої вимоги і запе­речення і добиватися справедливого рішення становлять суть змагальності, хоч вони і характеризують реалізацію процесу­альних прав сторін, можливість розпорядження ними, що притаманне принципу диспозитивності. А тому втручання держави в особисті, індивідуальні, приватноправові відноси­ни, у цивільні справи, наділення суду, органів прокуратури, державної влади, підприємств, установ, організацій і окремих громадян цивільними процесуальними повноваженнями, спрямованими на захист прав інших осіб, державних і гро­мадських інтересів, становить зміст самостійного принципу публічності. Він тісно взаємодіє з принципом диспозитивності, змагальності і створює належну гарантію для їх ре­алізації, як і останні забезпечують його функціонування.

Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду реалізований у розділі V «Перегляд судових рішень» ЦПК України, яким врегульовано процесуа­льний порядок апеляційного і касаційного оскарження і пере­гляду рішень і ухвал суду (глави 21, 22 підручника).