Перехід до форсованої індустріалізації. Колективізація сільського господарства.

У середині 1920 –х років, просуваючись рейками непу, економіка України завдяки величезній енергії та працьовитості народу наближалася до показників 1913 р. Відбудова зруйнованого в роки Першої світової війни та революції господарства в основному завершилася. Проте Україна, як і раніше, була переважно аграрним краєм з низьким рівнем агрокультури. Більша частина її населення була зайнята ручною працею, у містах зростало безробіття. За роки непу економічно зміцніла значна частина українського селянства. Лідерам держави таке становище видавалося загрозливим. Зріла ідея необхідності радикальних змін. Більшовики прагнули повернути суспільство назад, до політики воєнного комунізму.

У партії розгорнулася широка дискусія про шляхи та методи «будівництва соціалізму». По суті, вона служила прикриттям завзятої боротьби за особисту владу і політичне лідерство, яка тривала між керівниками більшовицької партії після смерті Леніна. У 1920-х років Й. Сталін, генеральний секретар ЦК партії, та його прибічники перемогли. Сталіністи стали ініціаторами нової економічної політики, яка на їх думку, вичерпала себе. Вони почали втілювати в життя ідею «побудови соціалізму в одній окремо взятій країні». Це насамперед передбачало перетворення СРСР – у передову індустріальну державу.

Проект всеосяжних корінних економічних перетворень розробили в 1928 р. Було обрано стратегію прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п’ятирічки. Першу п’ятирічку 1928 – 1933 рр., зі слів Й. Сталіна, було виконано за 4 роки і 3 місяці. Насправді навіть мінімальний п’ятирічний план розвитку господарства був недовиконаний.

Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудівників і примусової праці політичних в’язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі та ін.

Вже перший п’ятирічний план, який передбачав реконструкцію та будівництво в Україні промислових підприємств, був для неї неприйнятним. В Україні прискореним темпом мали розвиватися лише ті галузі, що забезпечували паливом та металом промисловість Росії. З 61,6 млрд. крб., призначених згідно з планом першої п’ятирічки на народне господарство, Україні припадало 11,3 млрд. крб., тобто 18,3%. З виділеної Україні суми на промисловість припадало 4,2 млрд. крб..

Отже, розвиток промисловості в Україні повинен був і надалі йти в старому напрямі, що сформувався ще в царські часи. І тоді, і тепер роль України зводилась до забезпечення Росії паливом, необробленим металом і важким прокатом. У другій п’ятирічці Україні припало ще менше коштів, лише 16,7% від загальної суми. Така ситуація змусила вченого економіста М. Волобуєва заявити, що революція в економіці нічого не змінила – Україна залишилася колонією Росії. Слід пам’ятати, що будівництво тисяч нових заводів протягом десятиліття вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи, що її промисловий потенціал у 1940 р. у сім разів перевищував показник 1913 р. у той час з’явилися такі велетенські підприємства, як «Криворіжсталь», «Азовсталь», «ДніпроГЕС», Харківський тракторний завод та ін.

Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий період.

Щоб збудити ентузіазм, впроваджували масове змагання. За виконання плану почали змагатися окремі бригади, заводи, міста і навіть республіки. Проте невдовзі економічна ефективність змагання почала падати, зростали тільки «паперові» показники.:

1. перехід до форсованої індустріалізації?

2. колективізація сільського господарства.

Одним із основних джерел індустріалізації промисловості мало стати село. Для цього потрібно було замість неконтрольованих державою індивідуальних господарств створити велике виробництво, тобто колективізувати сільське господарство. Така форма забезпечувала контроль з боку ВКП(б) над селянством.

Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібо-заготівель 1927 – 1928 рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими цінами. У січні 1928 р. політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про примусове вилучення в селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.

Суцільна колективізація почала здійснюватися вже в 1929 р. Комісія, очолювана наркомом землеробства СРСР Я. Яковлєвим, встановила терміни суцільної колективізації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» віднесла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Партійно-державний апарат України виступив з низкою власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. 24 лютого 1930 р. генеральний секретар ЦК КП(б)У підписав лист-директиву місцевим організаціям України, у якій ставилося завдання: «колективізувати всю Україну – до осені 1930 р.» Таким чином, українські партійні вожді скоротили терміни колективізації на 1 – 1,5 року.

Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності й передавати її у колгоспи. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства.

Особливо активним був наступ проти заможних селян – т.зв. куркулів. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску – встановлювався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада вдалася до політики відкритого терору: селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув’язненню. Кампанія «ліквідації куркульства як класу» була формою репресій щодо всього селянства.

«Ліквідація куркульства як класу» мала на меті насамперед знищення того сільського прошарку, організував опір «суцільній колективізації». Проте й це не допомогло. У багатьох випадках доходило до відкритих селянських протестів, які нерідко переростали в збройні повстання, що охоплювали цілі райони. У 1930 р. загальна кількість повстанців в Україні становила майже 50 тис. чол. 1930 р. газета «Правда» надрукувала статтю «Запаморочення від успіхів», де засуджувалися «перегини» в колгоспному будівництві. Почався масовий вихід селян з колгоспів, насамперед в Україні. 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. До кінця 1932 р. в УРСР було колективізовано майже 70% селянських господарств, що володіли 80% посівної площі.

Селяни, були прикріплені до місць свого проживання паспортною системою. Без дозволу влади вони не мали права залишати колгоспи. Всі ці дії партійно-державних органів були спрямовані на те, щоб перетворити селянство на основне джерело фінансування нереальних, форсованих темпів індустріалізації. У багатьох колгоспів було забрано все зерно разом з насіннєвим фондом. У багатьох районах України селяни голодували. Окремі колгоспи навіть розпались.

Навесні 1932 р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. Таке становище не влаштовувало кремлівське керівництво, яке прагнуло збільшення експорту зернових. І воно вирішило селянам помститися.