Україна в роки столипінської реакції.
Третьочервневий державний переворот 1907 року засвідчив остаточну поразку першої Російської демократичної революції. З розпуском II Державної думи настав час найреакційнішого політичного режиму, який позначився на всіх сферах суспільного життя країни.
Конкретним свідченням цього були жорстокі репресивні дії проти учасників усіх антисамодержавних рухів — політичних, національних, соціальних, культурно-освітніх. У цей період відбувалося знищення всього передового й демократичного. Політична реакція в Росії увійшла в історію під сумнозвісною назвою «столипінщина» (від прізвища голови царського уряду Петра Столипіна).
Уже 3 червня 1907 року, грубо порушуючи надане раніше право парламентської недоторканності, цар наказав заарештувати кілька десятків членів II Державної думи та без доведення їхньої вини відправив колишніх депутатів на заслання. Цього ж дня П. Столипін надіслав таємну вказівку київській владі, у якій наказував навести лад у місті й губернії. Відповідно до неї київський губернатор віддав наказ поліції та жандармерії без попередження стріляти в бунтівників. Уже наступного дня в Києві були кинуті до в'язниць 100 осіб, в Одесі заарештовані близько 70.
Криваві розправи відбувалися на селі. Непокірних селян сікли різками, били нагаями, виселяли з рідних місць. У багатьох губерніях уведено воєнний стан, під час якого не дозволялося відвідувати навіть знайомих на приватних квартирах. Повсюдно лютували каральні козачі сотні та військові команди.
У часи «столипінщини» на повну потужність запрацював самодержавний репресивний апарат. За звинуваченнями в «політичних злочинах», які в той час стали повсякденним явищем, у 1907-1909 pp. засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. осіб були засуджені на смерть.
Після поразки революції в країні настав період політичної реакції, яка, за ім'ям голови царського уряду, отримала назву столипінської. II Дума була розпущена, вводився в дію новий виборчий закон, згідно з яким 80 % населення позбавлялося виборчих прав. В основному це стосувалося робітників, селян, не російських народів. III Дума була реакційною, більшість у ній мали чорносотенці й октябристи, що давало можливість царю успішно нею керувати. Від України обрали 111 депутатів, з них 64 поміщики. За партійною приналежністю більшість з них на лежала правим та російським націоналістам (55). Національно-демократичні партії України не змогли ввести своїх представників до III Думи.
Значно посилилися репресії: у більшості губерній України діяв воєнний стан, лютували каральні загони. У 1909 р. у тюрмах країни перебувало 170 тис. революціонерів. Фактично розгромлені були профспілки та інші громадські організації. Якщо у 1905 р. нараховувалось 245 тис. членів профспілок, то у 1909 р. залишилось лише 13 тис.
Прагнучи не допустити нової революції і зміцнити свою соціальну опору, царський уряд на чолі з П. А. Столипіним вирішив здійснити реформи, які стосувались перш за все аграрного сектора.
Основні заходи аграрної реформи:
• дозвіл виходу з общини і закріплення землі у приватну власність, тобто розмивання общинного землеволодіння;
• створення хуторського та відрубного господарства;
• надання кредитної допомоги селянам через селянський поземельний банк;
• проведення переселення селян з європейської частини держави, де землі не вистачало, до Сибіру, на Далекий Схід, у Середню Азію.
Тим самим Столипін хотів убити двох зайців: дати селянам землю, вивезти їх з перенаселених районів, позбавившись незадоволених мало- і безземеллям. Планувалось, що реформа сприятиме зміцненню держави взагалі, оскільки, крім аграрних перетворень, вона передбачала реорганізацію місцевого самоврядування, судових установ, страхування робітників, запровадження загальної початкової освіти.
Столипін прагнув еволюційним шляхом досягти соціально-економічного прогресу при збереженні царської монархії, влади і привілеїв багатих верств населення (у першу чергу поміщиків та буржуазії), а також заможного селянства.
В Україні з 1906 по 1915 pp. з общини вийшли 468 тис. дворів, або 30,2% від загальної чисельності общинних земель. Ті селяни, які виходили з общини, мали право отримати землю у відруб, тобто в одному місці, «куском». Якщо вони переносили туди будинок і господарські будівлі, то це називалося хутором. До початку 1916 р. в Україні утворилося 440 тис. хуторських і відрубних господарств (13 % загальної кількості). Для допомоги селянам у створенні хутірського господарства запровадили Селянський поземельний банк. Цей банк купував у поміщиків землі, а потім за вищими цінами продавав їх окремими ділянками селянам. Селяни України протягом 1906-1910 pp. купили в банку 480 тис. десятин землі, з них хутірські та відрубні господарства 82,6 % . Банк підняв ціну землі з 105 крб. за десятину в 1907 р. до 136 крб. у 1914 р. Діяльність банку сприяла зміцненню заможних селянських господарств. Якщо селяни не могли виплатити щорічні внески і проценти, то земля поверталася назад до банку. Протягом 1906—1917 pp. селяни викупили в основному в поміщиків більше 7 млн. га землі. Унаслідок цього в них опинилося 65% усієї землі і на одне господарство вже припадало 8,6 га.
На селі організовувалися прокатні технічні станції, сільськогосподарські читання з метою поліпшення агрокультури. Для малоземельних селян створювалися товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва.
Певні результати дала політика переселення. Найбільшу кількість переселенців дала Україна. Це було пов'язано з тим, що саме тут конче не вистачало землі, відчувалося сильне аграрне перенаселення. До Сибіру з України переїхало близько 1 млн. селян. Та невдовзі 17% з них повернулися назад, ще не-задоволенішими і збіднілішими, оскільки в Україні в них землі не було, й у Сибіру вони її не змогли отримати з різних причин. Це спричинило загострення соціальних відносин в українському селі. Таким чином, реформа сприяла подальшій соціальній диференціації на селі.
Ця диференціація призвела до того, що в бідняків земельні наділи зменшувались, а у заможних — збільшувались. Концентрація наділів давала можливість ширше застосовувати машини, добрива, агрокультуру. Розширилися посівні площі. Середньорічний валовий збір зернових збільшився з 775 млн. пудів у 1900-1902 pp. до 1070 млн. у 1910-1913 pp.
Столипінська аграрна реформа після скасування кріпосного права у 1861 р. була наступним великим кроком на шляху еволюційного розвитку Російської імперії, поступового перетворення її з феодальної в буржуазну монархію. Вона прискорила розвиток капіталістичних, ринкових відносин, соціальну диференціацію на селі, покращила стан сільського господарства, але не вирішила аграрного питання в цілому. Тому участь селянства в новій революції з усіма її наслідками стала неминучою.
Напередодні війни царизм значно посилив національний гніт: закривались українські школи, «Просвіти», журнали, конфісковувались твори українських письменників, у тому числі і Т. Г. Шевченка. Українці, як і всі інші неросійські народи, оголошувались «інородцями». їм заборонялося співати рідних пісень не тільки на концертах, а й на вулицях міст і сіл, читати вірші національних поетів. Таким чином, національне питання напередодні війни значно загострилось. Національне питання — це питання про ліквідацію усілякого національного гноблення, про досягнення рівноправності національностей, вільного самовизначення і розвитку великих і малих народів. Причинами загострення були політична реакція в країні, прагнення царизму придушити будь-який визвольний рух, у тому числі й національний; розгул шовінізму у зв'язку з підготовкою до війни і від повідна реакція на це з боку національно-демократичних сил; зв'язок національного питання з аграрним, адже більшість населення національних регіонів були селяни, для яких ці два питання перепліталися; правова та теоретична невідпрацьованість національного питання.
Боротьба царизму з українським національно-визвольним рухом
Закономірним наслідком наступу столипінської реакції в Україні було значне посилення національного гніту. У березні 1908 року в Києві був створений клуб російських націоналістів, який мав на меті протидіяти польському тискові й українофільству. Російське самодержавство було стривожене наслідками думських виборів, пожвавленням українського національно-визвольного руху, діяльністю українських, польських, єврейських політичних сил. Головний удар царизму був спрямований проти українських патріотичних організацій та об'єднань.
Російські націоналісти кваліфікували український рух «як австрійську інтригу», що загрожує національній безпеці. Члени київського клубу називали українофілів «мазепинцями», що було синонімом державних злочинців. Себе ж частина клубу вважала «богданівцями», тобто прихильниками курсу Богдана Хмельницького на єдність Росії й України. Завдяки підтримці Петра Столипіна в умовах реакції клуб російських націоналістів став однією з найвпливовіших політичних сил у Російській імперії.
Під час практичної реалізації своєї антиукраїнської політики царський уряд заборонив викладання українською мовою в школах, де воно було запроваджене без попереднього дозволу під час революції. Для цього навіть скасовано циркуляр міністра освіти 1906 року, яким дозволялося вчителям «використовувати малоросійську мову для роз'яснення того, що учні не розуміють». Натомість з'явився новий документ, що суворо забороняв учителям спілкуватися з учнями рідною мовою навіть у позаурочний час.
20 січня 1910 року П. Столипін видав спеціальний циркуляр, що забороняв будь-яку реєстрацію чужорідних, інородницьких організацій, товариств і видавництв. Українці, як і інші неросійські пригноблені народи країни, згідно зі столипінським циркуляром принизливо оголошувалися «інородцями». їм заборонялося співати рідних пісень не тільки на концертах, а й на вулицях міст і сіл, декламувати вірші національних поетів. У роки столипінської реакції було закрите товариство «Просвіта» та інші українські культурно-освітні клуби й організації, заборонено продавати українські книжки, навіть Євангеліє українською мовою, конфісковували-ся твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Під загрозою тюремного ув'язнення заборонялося передплачувати українські газети й журнали. Антиукраїнські репресивні дії не припинилися навіть після вбивства П. Столипіна у вересні 1911 року в Києві.
Товариство українських поступовців (ТУП)
В умовах жорстокого переслідування царськими властями українська соціал-демократія, представлена УСДРП і Спілкою, не змогла виробити чіткої тактики своєї діяльності та взаємодії з іншими партіями та громадськими організаціями. У 1909 році Спілка розпалася, а тогочасні керівники УСДРП С. Петлюра та В. Садовський вирішили укласти союз із новоствореним (1908 рік) міжпартійним політичним блоком українських ліберальних діячів — Товариством українських поступовців (ТУП).
Лідерами ТУП були М. Грушевсъкий, С. Ефремов, Є. Чикаленко. У цей складний час вони закликали всі українські політичні сили консолідуватися в боротьбі за національне відродження. Товариство обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за українську справу й залишалося в умовах столипінського режиму єдиною легальною українською організацією. Своїми найближчими завданнями тупівці вважали українізацію освіти, діяльності громадських установ, суду й церкви. Політичну лінію Товариства проводила газета «Рада». У центрі уваги блоку була діяльність «Просвіти», українського Наукового товариства ім. Шевченка, що діяло в Києві з 1907 року. Чільне місце відводилося також питанням відстоювання українських інтересів у Державній думі. Проте як третя, так і четверта російські Державні думи рішуче відхилили внесені групою українських депутатів запити про вживання української мови в початкових школах і судах.
Симон Петлюра (1879-1926)
Визначний український громадсько-політичний і державний діяч, публіцист. Народився в передмісті Полтави. У 1895—1901 pp. навчався в Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв. З 1900 року — член Революційної української партії. Під загрозою арешту восени 1902 року виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом. На початку 1906 року редагував у Петербурзі партійний орган «Вільна Україна». Один з провідних діячів Української національно-демократичної революції. Активний учасник придушення більшовицького повстання в Києві. 1918 року обраний до складу Директорії УНР. З листопада того ж року — Головний отаман Армії УНР. З лютого 1919 року — голова Директорії УНР. На чолі об'єднаних українських збройних сил того ж року здобув Київ. За його ініціативою підписано Варшавський договір. У жовтні 1924 року поселився в Парижі, де виконував обов'язки голови Директорії УНР і Головного отамана УНР. Убитий анархістом С.-Ш. Шварцбартом 1926 року. Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.
Справа Бейліса
Щоб розколоти єдиний національно-визвольний фронт пригноблених народів, царський уряд намагався поширити в Україні антисемітські настрої. Навесні 1911 року в печерах Бабиного Яру було знайдене тіло 13-річного Андрія Ющинського. І хоч поліція дуже швидко виявила вбивць (кримінальних злочинців), члени російських чорносотенних організацій поширювали чутки, ніби це зробили євреї для одержання християнської крові на Великдень. За підозрою в скоєному злочині був заарештований М. Бейліс. Судовим процесом самодержавство намагалося спричинити єврейські погроми. «Справа Бейліса» закінчилася резонансним судовим процесом у Києві.
На захист М. Бейліса виступила передова демократична громадськість України й Росії. Гнівні слова протесту проти провокацій царизму висловили М. Грушевський, А. Шептицький, С. Сфремов, В. Короленко та багато інших відомих діячів. Присяжні, серед яких була більшість українців, виправдали М. Бейліса, і царський суд змушений був звільнити його.
Піднесення українського національно-визвольного руху
Вершиною антиукраїнського наступу була заборона відзначення 50-ої річниці смерті та 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка. У IV Думі навіть виникла гостра дискусія з цього приводу, і багато хто з депутатів висловлював своє обурення цією забороною. Незважаючи на репресії з боку влади, українське студентство вийшло в березні 1914 року на масову маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. Для розгону демонстрантів були використані загони поліції й козаків. Застосування сили означало, що український національний рух став масовим, і його не можна було стримати ні розчерком пера, ні козацьким нагаем. Він набув могутньої сили, але початок Першої світової війни перервав цей позитивний процес.
21) «Руська Правда» (тут правда в значенні лат. iustitia, грец. διχαίομα) — збірка стародавнього руського права, складена в Київській державі у XI—XII ст. на основізвичаєвого права. Руська Правда — найвизначніший збірник стародавнього руського права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Руси-України і суміжних слов'янських народів. Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з ХІІІ—XVIII ст. Досі відкрито їх 106. Історія постання Руської Правди та її списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і середню), ще досі не є повністю досліджена. Ярослав Мудрий(978-1054 pp.) - державний діяч, великий князькиївський. Ярослав, син Володимира Святославовича, народився в 978 р. Ще у підлітковому віці батько відіслав його своїм намісником до Ростово-Суздальської землі, а згодом до Новгорода. СмертьВолодимира Великого призвела до суперечки між його синами за київський князівський престол, яка закінчилася перемогою Ярослава та утвердженням його в 1019 р. великим князем київським. Головним завданням Ярослава Мудрого був захист рідної землі. Він розгромив печенігів і назавжди відкинув їх від кордонів руських земель, відвоював у Польщі Червенські землі. Розвиваючи дипломатичнівідносини, Ярослав Володимирович зміцнював міжнародні зв'язки за допомогою династичних шлюбів. Внутрішньо-політична діяльність Ярослава була спрямована передусім на розбудову держави. Він доклав багато зусиль для її централізації, зробив спробу позбутися залежності від Візантії у церковних справах. 3 ініціативи Ярослава в Києві розпочалося грандіозне будівництво. Було споруджено нову лінію міських укріплень з трьома воротами, яка захищала місто. За Ярослава Мудрого було побудовано Софійський собор - головний храм Давньоруської держави, присвячений Мудрості Господній. Усього в Києві за часів Ярослава було побудовано 400 церков. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку й архів при Софійському соборі. Там же було засновано школу для «книжкового навчання». Школи були не тільки при монастирях, але також при великих церквах. При Ярославі були засновані перші монастирі, зокрема Києво-Печерський, які стали осередками культури. За Ярослава Мудрого на Русі була введена збірка законів «Руська правда» - перший писаний кодекс давньоруського феодального права. За часів його правління Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту і могутності, ставши в один ряд із найрозвиненішими країнами середньовічного світу.