Римське право ранньої республіки. Закони XII таблиць

Класична завершеність римського права пояснюється, по-перше, високим рівнем товарних відносин; по-друге,- всесвітнім характером самої імперії, що викликало необхідність примирення на певному рів­ні різноманітних правових систем (грецька демократія, східна деспо­тія тощо); по-третє, можливістю використання правового досвіду найбільш культурних іншонаціональних частин імперії (наприклад, Афін), а також діяльністю римських юристів, які користувалися могут­ньою підтримкою держави і авторитетом у населення.

Першою правовою пам'яткою Риму вважаються Закони XII таб­лиць (V ст. до н. е.), прийняття яких стало результатом вагомої пере­моги, здобутої плебеями у боротьбі з патриціями. Характерною озна­кою давнього квірітського права був формалізм. Недотримання обря­ду набуття т. зв. res mancipi (5-7 свідків, накладання руки на покупку, покладення суми на вагу), навіть якщо йшлося про несуттєві дрібниці, вело до визнання угоди недійсною, незалежно від сплати суми. До res mancipi належали земельні наділи, раби, робоча худоба, будівлі і сіль­ські сервітути. Усі інші товари складали т. зв. res пес mancipi, їх на­буття не вимагало специфічного обряду «накладання руки» в присут­ності свідків.

Земля була колективною власністю - ager publicus. У приватну власність сім'ям було роздано, за легендою ще Ромулом, лише по 2 юге-ри (0,5 га), у користування отримували поле 20 югерів (5 га). Після завоювань земля підлягала зрівняльному перерозподілу. Герої отри­мували додаткові наділи. Держава стежила, щоб не допускався неба­жаний перерозподіл землі, наприклад, від патриціїв до плебеїв.

Існувало боргове рабство (до 326 р. до н. е.), однак у разі виплати боргу такий раб повертав собі волю. Боргове рабство у Римі було ска­совано аж через 268 років після реформи Солона в Афінах.

Майно вважалося колективною власністю сім'ї, але розпоряджати­ся ним мав право лише pater familias (батько сім'ї), після його смерті майно ділилося між агнатами - кровними чи прийомними членами родини. Дочка переходила у сім'ю чоловіка без прав на спадок, це ж стосувалося її нащадків, онуків pater familias. Залежності від живого батька син міг позбутися лише після трикратного символічного про­дажу у рабство, без збереження права на успадкування майна.

Шлюб укладався у різних формах - купівлі «накладанням руки» або sine manu (майно у роздільній власності подружжя, шлюб щороку поновлюється після 3-денного відлучення - інакше за терміном дав­ності (1 рік 1 день) дружина стає «власністю» чоловіка).

Закони XII таблиць найважчими злочинами, що каралися смерт­ною карою, вважали зраду держави, потраву чужого врожаю, підпал будинку чи поля, злісні наклепи та злісне кривосвідчення. За нічну крадіжку злодія можна було вбити на місці, за денну - він потрапляв у рабство до потерпілого.

Вищі магістрати самі вирішували, що є злочином або таким не ви­ступає. Тілесні покарання (крім смертної кари) не застосовувалися. Вільний за злочин міг відкупитися, раб відповідав життям. Крім того, для страти вільного громадянина вимагалося рішення центуріатних коміцій. За засудженими вільними зберігалося право апеляції до на­родних зборів.

Основною формою захисту порушених прав за законами XII таб­лиць була безпосередня розправа потерпілого з порушником. Спійма­ного на місці злочину потерпілий міг скалічити чи убити на місці. Пізніше ці функції перебере на себе держава.

Оригінали XII таблиць не збереглися (знищені у 387 р. до н. є. під час нападу галлів). Уявлення про них маємо з фрагментарних уривків із творів більш пізніх авторів. Закони XII таблиць були виставлені на головній площі міста. Отримання громадянських прав у 18-річному віці супроводжувалося перевіркою знання молодим римлянином цих законів.

Класичне римське право (пізня республіка і принципат)

Поступово в римському праві відбуваються суттєві зміни. Прохо­дить відмова від юридичного формалізму, утверджуються принципи «рівності сторін», «справедливості», «доброї совісті». Переворот у судочинстві відбувається приблизно в 150 р. до н. є. Суддя більше не вільний у своєму рішенні, він мусить керуватися запискою (т. зв. формулою) претора, посадової особи, у чиї функції входив попередній розгляд справи. Обидва претори при вступі на свої посади видавали едикти, де встановлювалися правила, якими повинні були керуватися судді при розгляді справ. Преторський едикт з часом стає важливі­шим джерелом нового права, законотворчим актом. Кожний претор при вступі на посаду підтверджував перевірені на практиці едикти своїх попередників, додаючи щось своє. Крім того, перед переданням у суд кожної конкретної справи претор вислуховував обидві сторони і складав юридичну формулу позову. Судді інколи давалася вказівка зробити так, а не інакше, інколи ж - повна або часткова свобода.

Старе квірітське право замінюється преторським, тобто тими нормами, що були вироблені внаслідок правотворчої роботи вищих посадових осіб (преторів) з урахуванням, як правило, досягнень світо­вої юридичної думки того часу.

Під час процесу позивач і відповідач були змушені користуватися послугами юристів. Найбільш знаменитими правознавцями тієї доби були: Прокул, Сабін, Гай, Папініан, Помпоній, Павел, Ульпіан. Перші два поклали початок двом напрямам римської юриспруденції: проку-ліанському та сабініанському.

Відбувається поступове зближення трьох форм права: цивільного (Закони XII таблиць, постанови народних зборів, коментарі юрис­тів), преторського (едикти преторів) та т. зв. jus gentium права наро­дів, тобто тих юридичних процесів, де обидві сторони були інозем­цями. Судочинство в останньому випадку здійснював перегрінський претор (з 242 р. до н. е.), процес проходив у набагато простішій формі.

У період імперії діяв екстраординарний процес. Чиновник - суд­дя розглядав справу по суті відразу після виступу сторін та їх адво­катів. У суді почав вестися протокол, вводилося суддівське мито та стягнення судових затрат. Рішення суду звично спиралися на едикти імператора, влада якого вважалася джерелом правосуддя. Допуска­лася апеляція.

Зрушення в економіці загалом поширювалися на юриспруденцію. Римське цивільне право класичного періоду є предметом самостійно­го спецкурсу (40 годин), тому обмежимося лише найбільш загальними зауваженнями.

Саме римськими юристами було введено поділ на право приватне (інтереси окремих осіб, наприклад, власність, сім'я) і право публічне (норми, які, за визначенням Ульпіана, «стосуються становища Римсь­кої держави як цілого»). В першому випадку винний присуджувався, як правило, лише до штрафу чи відшкодування збитків потерпілому. При розгляді усіх справ суддя виясняв сам факт протизаконного діян­ня, наявність умислу (dolus malus), необережності (culpa) чи непідсуд­ності (casus). Римськими юристами розроблено поняття складу злочи­ну (delictum).

Ці орієнтири права зберігалися і у середньовіччі - у тих державах, що запозичили римське класичне право, та у подальшому у праві бур­жуазних країн.

Рекомендована література

История Древнего Рима.- М: Высшая школа, 1981.

Історія стародавнього світу.- К.: Вища школа, 1976.

Косарев А. И. Римское право.-М.: Юридическая литература, 1986.

Тишик Б. Й., Орач Є. М. Основи римського приватного права.- Львів: Світ, 1994.

Машкин Н. А. История Древнего Рима- М.: Госполитиздат, 1956.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран- М.: Юридическая литература, 1984.-С. 43-72.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.-К.: Вентурі, 1995.- С 30-61.

Тема 5