Ідентифікація правової системи України з романо-германським типом правової системи
Процес інтеграції України з європейськими міждержавними спільностями характеризується подоланням ряду перешкод економічного, політичного, правового (зокрема – ідеолого-доктринального характеру). Важливим при цьому є визначення належності національної правової системи до відповідного типу.
В юридичній літературі стосовно місця України серед інших правових систем існують різні точки зору. Так, одні стверджують, що Україна (як і інші республіки колишнього Союзу РСР) входить у сім’ю романо-германського права[250] (або у романо-германський тип правової системи) на правах особливого європейського різновиду[251] або ж наближається до цієї сім’ї[252]; інші автори при обговоренні проблем розвитку постсоціалістичних правових систем називають декілька варіантів: 1) повернення до континентального права; 2) формування загального слов’янського права з переважаючим впливом російської правової ідеології та законодавчих новел (основою цього процесу називаючи культурно-історичну, релігійно-етичну та морально-психологічну спільність народів)[253]; 3) поступове формування у постсоціалістичному просторі двох-трьох правових сімей: прибалтійської з наближенням до північної (скандинавської), слов’янської в поєднанні з азіатсько-мусульманською, центральноєвропейської з наближенням до романо-германської.[254]
Водночас деякі російські вчені відстоюють тенденцію самобутньої правової сім’ї – слов’янської, яка опирається на положення геополітичної доктрини "євразійства". Основою такої правової сім’ї (до якої включають Україну, Росію, Білорусь) її прихильники вважають російську правову систему.[255] До засад такої самобутності вони відносять: 1) зв’язок російського права з державою; 2) опору на колективістські форми господарювання; 3) наявність колективістських елементів у правосвідомості; 4) зв’язок права і держави з православ’ям; 5) спадкування через Візантію законодавчих традицій римського права[256]; а також незмінність цієї самобутності, незважаючи на вплив іноземного права.[257]
Деякі українські вчені, обґрунтовуючи об’єктивність євразійського шляху розвитку правової системи України, акцентують увагу на ціннісних відмінностях східної та західної цивілізації, типах світогляду, ідеях слов’янської єдності.[258]
Посилаючись на специфічні ознаки, визначені у положеннях євразійства[259], ці автори підтримують позицію щодо існування особливої євразійської правової сім’ї, яка у різні періоди свого розвитку називалась як слов’янська правова сім’я (ХХ ст.), російська правова сім’я (середина ХХ ст.), соціалістична правова сім’я (друга половина ХХ ст.), але продовжує існувати, незважаючи на зміну конфігурації її правового простору.[260] Більше того, ці автори не тільки підтримують ідею про існування самостійної, особливої правової сім’ї, включаючи до неї і правову систему України, але й вважають, що стверджування про її існування пов’язане із збереженням національної правової культури України[261] або ж називають її елементом слов’янської правової сім’ї[262].
І хоча ці дві позиції різняться між собою і за назвою (слов’янська і євразійська правові сім’ї), і за обсягом, але вони залишаються подібними за своєю сутністю, так як підтверджують властиві для російської правової ідеології позиції. Тобто – на основі пострадянських правових систем утворити специфічний тип правової системи (з провідною роллю російської), який сприяв би розв’язанню російських геополітичних завдань.
На думку кандидата політологічних наук О.С. Бодрука, серед основних геополітичних пріоритетів Росії є повернення статусу наддержави і формування нового євразійського блоку на терені колишнього СРСР, геополітична декомпозиція України[263] тощо. Особливе місце при цьому відводиться можливостям та механізму СНД.
Отже, концепція Синюкова В.М. щодо "слов’янської правової сім’ї" чи "євразійської", як називає її Ю.М. Оборотов, – це продовження вказаних геополітичних засад.
Що ж стосується самої російської правової системи, то в юридичній літературі існують й інші позиції стосовно її типологізації. Так, Л.С. Явіч висловив ідею про те, що у дореволюційній Росії функціонувала типова континентальна (романо-германська) правова система, з певними особливостями правових традицій, правосвідомості, законності.[264] Ідентично і щодо сучасного періоду російської правової системи висловлюється А.Х. Саідов, який вважає, що за своїми основними юридичними класифікаційними ознаками російське право завжди відносилося до романо-германської правової сім’ї і продовжує залишатися таким, про що свідчить кодифікаційний характер російського права, структура правової норми, принципи верховенства закону і відповідна ієрархія джерел права, основні принципи судової організації та судочинства"[265]. Крім цього, стверджується, що у нинішніх умовах відкриваються ще більш широкі можливості до зближення російського права з романо-германським типом правової системи як за формою, так і за змістом. Подібні позиції мають і інші автори[266], значна частина яких схиляється до того, що російська правова система більш тісно пов’язана з континентальним правом, ніж з іншими правовими сім’ями та системами[267], хоча і має значні особливості. Щоправда, особливостями у більшій чи меншій мірі наділені всі національні правові системи чи навіть підтипи певного типу правової системи.
І, мабуть, найбільш вагомим при типологізації залишається аргумент щодо впливу римського права на процес становлення та розвитку національної правової системи. Так, щодо російського права висловлювалися міркування, що витоки його знаходяться в римському праві, у візантійській традиції[268], а рецепція римського права як на Заході, так і в Росії була "не лише історичною необхідністю", але й "фактором прогресу"[269].
Не вдаючись до розгляду питання про рецепція римського права в Росії та його типологічних ознак, відзначимо лише те, що вплив римського права на російське простежувався на всіх етапах його розвитку, що особливо помітно на таких законодавчих актах, як: Судебник 1497р., Соборне уложення царя Олексія Михайловича 1649р., Звід законів 1832р. та ін.[270]
Російське право і сьогодні, на думку М.М. Марченка, історично, географічно і частково навіть духовно знаходиться більш близько до романо-германського права, а в процесі свого розвитку зближується з ним. Основне застереження автора щодо процесу такого зближення чи навіть інтеграції полягає у "збереженні самобутності", "запобіганні односторонньому поглинанню російського права континентальним"[271].
На підставі викладеного, можна зробити висновок, що створення нової концепції "слов’янської сім’ї" – це намагання зберегти правовий простір колишнього Союзу РСР у сфері впливу російського права. Це ж стосується і позиції "євразійської правової сім’ї". Якщо ці концепції не викликають здивування щодо намагання забезпечити інтереси Росії, то стосовно України вони можуть розцінюватися як такі, що суперечать її національним інтересам, розвитку і, більше того, – об’єктивним закономірностям правового розвитку людства.
Водночас на противагу цим позиціям відстоюється теза, що "слов’яни, будучи єдиною просторовою та мовною групою, не є єдиною культурною групою", а для "стратегії правового розвитку України важливим є не геополітичні, а культурополітичні виміри", ідентифікація її (України) з таласократичною цивілізацією, яка базується на християнстві, грецькій філософії та римському праві.[272]
Крім цього, не можна погодитись і з тим, що у постсоціалістичному правовому просторі збереглася група правових систем (Україна, Росія, Білорусь), яка відрізняється від існуючих правових систем, є євразійською правовою сім’єю.[273]
Ні до так званої "слов’янської", ні до "євразійської" сім’ї їх прихильниками не застосовуються типологічні юридичні ознаки, які є основними для типологізації правових систем світу. Тому таке групування правових систем не може вважатись типологізацією. А отже трактування тієї чи іншої групи правових систем як типу чи сім’ї з використанням при цьому будь-яких інших підходів, критеріїв не відповідає основним законам пізнання.
Так, концепція "євразійської правової сім’ї" (що включає й Україну), яка базується на геополітичних положеннях "євразійства", не витримує критики як з позиції геополітичної стратегії України та відповідної стратегії Росії щодо України, так і з точки зору поняття євразійства як геополітичного явища та юридичної доктрини.
Звичайно, сьогодні розробка геополітичної стратегії для України є життєвою необхідністю, що відповідає геополітичному потенціалу та можливостям України як європейської країни. До найбільш важливих геополітичних пріоритетів України, як правило, відносять: виживання її як суверенної незалежної держави, зміцнення її фундаментальних цінностей; повернення України в європейський цивілізаційний простір, всебічна інтеграція з європейськими та євроатлантичними політичними соціальними структурами та структурами безпеки тощо.[274]
Що ж стосується оцінки геополітичного становища України (особливо в контексті стратегії Росії) одним із ідеологів євразійства А. Дугіним, "існування України у межах існуючих кордонів та з нинішнім статусом "суверенної держави" є тотожним нанесенню велетенського удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначно вторгненню на її територію. Подальше існування унітарної України неприпустимо. Ця територія має бути поділена на декілька поясів: Східна Україна, Крим, Центральна Україна та Західна".[275] Далі цей автор відзначає, що український фактор є найбільш вразливим місцем у західному "поясі Росії"; українська проблема є головною та найбільш серйозною проблемою, що стоїть перед Москвою; геополітика Заходу і центр цієї геополітики – "українське питання" – вимагає від Москви негайних відповідних заходів, так як йдеться про нанесення Росії вже сьогодні стратегічного удару, не реагувати на який вона просто не має права; а отже повинна активно включитися в перебудову українського простору.[276]
Все це підтверджує, що стратегічні позиції Росії до України визначаються відведенням останній ролі "санітарного кордону", необхідного для забезпечення інтересів Росії. А звідси – і намагання обґрунтувати місце правової системи України у "сім’ї слов’янських чи євразійський систем" під "впливовим керівництвом" та з провідною роллю правової системи Росії.
Щодо самого поняття "євразійства", то воно вживається найчастіше для геопросторових характеристик, а ідея євразійської єдності[277] є такою, що дозволяє більш глибоке та багатомірне розуміння історії. Ця фундаментальна ідея пов’язана з проблемою єдності, інтеграції різноманітних цивілізацій Заходу та Сходу і має важливе значення для подальшого розвитку людства, формування цілісного одновекторного історичного напряму розвитку Європи та Азії.[278] Все це вимагає зміни стереотипів геополітичного мислення. Зокрема поняття "євроазійство" у цьому контексті за своїм змістом є більш широким, ніж об’єднання колишніх радянських держав (правових систем) у певну групу з протиставленням його "атлантизму"; воно зачіпає глибинні проблеми, пов’язані зі структуруванням світового соціального простору, з утвердженням єдиної системи загальнолюдських цінностей. Якщо ж відносити до так званої "євроазійської сім’ї (як її трактують деякі російські вчені) правові системи України, Білорусі, Росії, то сюди, виходячи з позицій сучасного розуміння поняття "євроазійства", необхідно віднести і ті національні правові системи, народи яких були причетні до проблем єднання Європи та Азії (через так званий Великий Євразійський пояс): України, Казахстану, Росії, а якщо аналізувати ці проблеми більш глибоко, то й Китаю, Індії, Монголії.
Крім цього, прихильниками "євразійської правової сім’ї" не називаються необхідні для виокремлення цього типу характерні (типологічні) юридичні ознаки, а використовуються релігійно-культурні, історико-етнологічні характеристики тощо. Що ж стосується правової системи України, то її місце у такому типі чомусь обґрунтовується положеннями, які базуються на закономірностях розвитку російської правової системи.
Видається, що при визначенні місця правової системи України серед сучасних правових систем світу необхідним є аналіз насамперед історико-правових аспектів, який має бути доповнений типологічною характеристикою.
Найголовнішою пам’яткою права доби Київської Русі, першою відомою спробою його кодифікації в юридичній літературі визнається "Руська Правда".[279]Дослідники останньої називають три її редакції: Коротку, Розширену та Скорочену, відзначаючи, що вона складалася зі Статуту Ярославовичів, Покону вірного, Статуту мостникам, княжих уроків (які князь видавав особисто), княжих уставів (які приймалися за погодженням з боярською Радою), "Хресного цілування" тощо.
Важливу роль серед джерел права відігравали княжі договори, зокрема – договори з греками князя Олега – 911 року, князя Святослава – 971 року.
Досить вагомим в той час було становище судової практики. Уразі відсутності звичаєво- та нормативно-правових засобів вирішення справ судді приймали "справедливе", на їх погляд, рішення, яке з часом набувало юридичної форми загального застосування, але не перетворювалося у судовий прецедент.[280]
На розвиток права Київської держави відчутно вплинуло запровадження християнства, застосування норм канонічного права, зокрема візантійського. Серед найдавніших пам’яток у літературі називаються церковні статути князя Володимира Святославовича про десятини і церковних людей, а також князя Ярослава Володимировича – про церковні суди.
Джерелами права, які збереглися з доби Галицько-Волинської держави, є князівські грамоти.
У період національно-визвольної боротьби основними джерелами права залишаються Литовські статути, магдебурзьке та церковне право. У цей період перестали діяти акти, що видавалися королем Польщі, водночас спостерігається відхід до звичаєвої системи права. Найпоширенішою в адміністративній та судовій організації вважалася формула "за попередніми правами та звичаями". Вводиться поняття "козацьке право", тобто сукупність норм звичаєвого права, що виникли у Запорізькій Січі, а згодом були доповнені та розширені гетьманською владою. Основними актами були гетьманські універсали.
Власна система права в Україні продовжувала діяти ще за Березневими статтями, але поступово все більше застосовується російське законодавство. Проведення Росією кодифікації у XVII ст. мало на меті впорядкувати систему права та пристосувати інші народи (в тому числі й Україну) до російської правової системи. Але не всі результати кодифікаційної роботи відповідали цій меті, й тому такі з них, як "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1743), "Суд і розправа в правах малоросійських" (1750) не були офіційно видані (хоча їх норми все ж застосовувалися на практиці).
Поряд із наведеними джерелами права не можна не згадати Конституцію 1710 року. Остання (яка має також назву "Конституція Пилипа Орлика") базувалась на принципі визнання природних прав народу, проголошувала незалежність України, наділяла вищою владою своєрідний козацький парламент як представницьку установу. Цей документ свідчить про високий рівень розвитку української політичної та правової думки. Американський федеральний суддя Б.Футей, відзначаючи основні демократичні засади Конституції П.Орлика, вказав, що вона майже на 80 років випередила американську".[281]
Про намагання українського народу мати свою демократичну конституцію писав у своїй праці "Вольний союз" М. Драгоманов (друга половина XIX ст.).
Спроби становлення української правової системи почалися у період функціонування УНР, створення Української Центральної Ради та проголошених нею універсалів. Утворення УНР вимагало невідкладного вирішення проблеми нового законодавчого регулювання найважливіших суспільних відносин.[282] У цей період було прийнято ряд законодавчих актів: Закон "Про порядок видання законів", "Про вибори", ряд актів, що стосувалися економічних реформ. А 29 квітня 1918р. було прийнято Конституцію УНр.
За доби Гетьманату та Директорії Українська держава продовжувала формування тих чи інших сторін правової системи. Свій внесок у цей процес було зроблено й ЗУНР, особливо це стосується акта Злуки від 22 січня 1919р.
Проте вже на початку 1921р. процес формування національної правової системи був надовго перерваний.
З моменту входження України до складу Союзу РСР значний вплив на її правову систему здійснило радянське право. Ідеологія СРСР фактично включалася у право, а тому знижувалася роль правових цінностей (зокрема, це стосується переваги інтересів держави, колективу над інтересами індивіду). Розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову заперечувався як теоретично, так і практично. За фізичною особою визнавалися, в основному, соціально-економічні права при відсутності реальних політичних прав, не гарантувалися право на життя, приватну власність тощо. Часто приписи мали суто декларативний характер. Управління справами суспільства здійснювалося через партійний апарат. Партійні рішення (ЦК КПРС, Політбюро), а пізніше – партійно-державні розцінювалися правозастосовчими органами як надзаконні.
За радянський період (в т.ч. досоюзний) в Україні було прийнято чотири Конституції (1919р., 1929р., 1937р., 1978р.). Вони забезпечували панування державної (загальнонародної) власності, партійну монополію та цензуру в ідеології суспільства, адміністративно-командну систему управління тощо, водночас не визнавались право на заняття підприємництвом, міжнародні стандарти прав людини та гарантії їх реалізації. В законодавчих актах часто були відсутні механізми реалізації норм, а тому вони залишались формальними деклараціями. Існування звичаєвого та судового нормотворення обмежувалося.
Існування великої кількості підзаконних актів не тільки негативно впливало на ефективність їх застосування, але і знижувало авторитет закону, дозволяло широко трактувати поняття "законодавтсво". Головна роль правоохоронних органів зводилась до карально-звинувачувальної діяльності, а їх залежність від партійного апарату та місцевих органів влади вела до втрати охоронних функцій. Відсутні були й органи конституційного правосуддя. Водночас досить високим рівнем розвитку характеризувалася юридична техніка та систематизація нормативно-правових актів, які спиралися на традиції романо-германського типу правової системи, хоча остання була недостатньою (так кодифікація здійснювалася у три етапи: 1918-1919; 1922-1930; 1958-1970). І хоча досить злагодженою була система судових та правоохоронних органів, вони виконували не властиві їм функції, партійно-державна еліта часто підміняла правосуддя своїм індивідуальним розсудом. Система юстиції не відповідала світовим стандартам демократичної юстиції.
Якщо відкинути ідеологічні нашарування у правовій науці того періоду, то можна говорити про високий рівень наукової доктрини, що створила юридичні поняття, методи, якими може користуватися український законодавець і сьогодні, хоча значну їх кількість потрібно переосмислювати з позицій сучасної зарубіжної та вітчизняної юридичної науки.
Таким чином, радянська правова система у 80-х роках вже знаходилася у стані хронічної кризи, що була викликана: зацентралізованістю правотворчості; невідповідністю юридичних норм потребам розвитку; відірваністю юридичної практики від законодавчих приписів та науки. Все це призвело до розпаду радянської правової системи і утворення національних правових систем у правовому просторі колишнього Союзу РСР, "спадком" яких стало наступне: 1) соціалістичне право, яке реально виражало інтереси партійно-бюрократичної еліти, хоча формально загальнонародні інтереси; 2) право було механізмом державної влади; 3) воно забезпечувало в основному державну власність; 4) не визнавалися пріоритетними права людини; 5) авторитет партійно-адміністративних рішень знижував роль і значення закону; 6) судовий захист прав юридичних та фізичних осіб повністю не забезпечувався. Закон розглядався як спосіб творення права, що ототожнювалося з волею правлячих; протиставлявся правовому звичаю і прецеденту (роль яких у радянській системі була малозначимою або заперечувалась взагалі).
Сучасна правова система України почала своє формування саме з прийняття Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України. Деякі автори пропонують поділити процес формування правової системи України на два етапи: попередній – до прийняття Конституції (1990-1996) і сучасний – після 28 червня 1996р. [283]
Попередній етап характеризувався визначенням основних засад формування правової системи України, ліквідацією деформацій радянського періоду, прийняттям значної кількості законодавчих актів, пов’язаних,насамперед, з реформуванням економіки та демократизацією життя суспільства.
Сучасний етап почався з прийняттям Конституції України, в якій знайшли відображення зміни соціального характеру, структури та змісту правової системи України, положення, які засновані на юридичних поняттях романо-германського типу правової системи.
Найбільш характерним для романо-германського типу правової системи є наступне. По-перше, наявність абстрактної правової норми, яка містить загальні правила поведінки у вигляді прав та обов’язків суб’єктів і виконує функцію розмежування та узгодження їх інтересів, а також визначає структуру системи права з характерною її диференціацією на публічне та приватне право. По-друге, об’єктивна дія норми права здійснюється, насамперед, у такій зовнішній формі як нормативно-правовий акт (який є найбільш універсальною зовнішньою формою права для врегулювання складних суспільних відносин, дає можливість відмежувати нормативне від індивідуального регулювання). Наявність у нормативно-правових актів такої властивості, як юридична сила, сприяє їх ієрархічності та визнанні в цій ієрархії найвищої сили за законами, а серед них – за конституцією. По-третє, для забезпечення авторитетності та престижності Конституції як основного закону у системі функціонують спеціалізовані органи конституційного правосуддя. Функції правотворчості та правозастосування чітко розмежовуються. Для романо-германського типу правової системи властивим є високий рівень нормативності механізму правового впливу (зокрема, механізму правового регулювання). В ньому використовуються як загальні, так і спеціальні правові засоби, кожен з яких виконує свої специфічні функції у правовій системі. Зокрема, правова доктрина (правова свідомість) є генетичним джерелом принципів права, які сприяють формуванню системи права. Система джерел права (зокрема, система законодавства) визначає основні види юридичної діяльності як способу встановлення правових відносин. В цілому правова система характеризується високим ступенем нормативності, злагодженості і забезпечує досягнення належного правопорядку.
Аналіз вищезгаданих основних історичних аспектів українського права дає підставу зробити висновок про належність правової системи України саме до романо-германського типу правової системи, який характеризується такими найбільш суттєвими юридичними ознаками: 1) визнанням нормативно-правового акта основним джерелом права; 2) ієрархічністю нормативно-правових актів, яка визначається їх юридичною силою; 3) визначенням найвищого рівня у цій ієрархії за конституцією; 4) кодифікованістю значної частини нормативно-правових актів; 5) наявністю спеціалізованих органів конституційного правосуддя; 6) поділом права на публічне та приватне, а також галузевим поділом; 7) відведення ролі генетичного джерела формування принципів права правовій доктрині; 8) подібністю правових принципів та понять у національних правових системах цього типу; 9) наявністю чіткої та ефективної юридичної техніки.
Деякі з наведених ознак формувалися в українському праві історично (зокрема це стосується основного джерела права нормативно-правового акта, кодифікації як способу систематизації таких актів, їх ієрархічності та відведення найвищого рівня в цій ієрархії Конституції). Разом з тим ряд ознак не були притаманні українській правовій системі радянського періоду: поділ права на публічне та приватне, наявність органів конституційного правосуддя. Інші ознаки були притаманні й радянській правовій системі.
Сьогодні основними джерелами права в Україні є нормативно-правові акти, в ієрархії яких панують закони, найвищу юридичну силу серед яких має Конституція. Положення її конкретизуються через галузеве законодавство, хоча норми Конституції є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції України).
У зв’язку з інтенсифікацією законодавчої роботи Верховної Ради України в останні роки значно збільшилася питома вага законів. В той же час формуються нові галузі законодавства, активно впроваджується в юридичну практику принцип верховенства закону. Невід’ємною частиною законодавства України є міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Отже, відчутним є урізноманітнення зовнішніх форм (джерел) права, що відбуваються внаслідок плюралізації суб’єктів правотворчості.[284]
У випадках, передбачених законодавством України, джерелом права є також правовий звичай (наприклад, згідно з Конституцією присягу народного депутата України у новообраному складі парламенту виголошує найстарший за віком депутат; відповідно до Кодексу торговельного мореплавства навантажувально-розвантажувальні роботи виконуються за правилами порту; Повітряний кодекс містить приклади повітряних перевезень та нормативів їх якості).
Правовий звичай може набирати вигляду ділових узвичаєнь.
Судова практика в Україні не є джерелом права (судовим прецедентом), проте вона має важливе значення, так як узагальнення та аналіз судової практики Вищими судовими органами України та Вищим господарським судом України дає можливість виявити прогалини у законодавстві, неефективні нормативні приписи, виробити рекомендації щодо вдосконалення законодавства та правозастосовчої діяльності. Офіційне тлумачення положень Конституції та законів за своєю обов’язковістю має вищу юридичну силу порівняно з тлумаченнями інших органів, але його зміст не може виходити за межі актів, що тлумачаться (Конституційний Суд України правотворчою функцією не наділений). Проте перспективи для розгляду актів Конституційного Суду як джерела права існують. Адже у романо-германському типі правових систем прецедент визнається як джерело права (але як другорядне). І в цьому випадку мова ведеться про пріоритет закону[285] перед прецедентом (результатом суддівського правотворення, що здійснюється лише у межах закону).[286]
Для ефективного функціонування правової системи України важливим також є забезпечення внутрішньої узгодженості різних правових актів (перш за все, нормативно-правових), стабільності їх дії, а це досягається шляхом кодифікації. За роки незалежності України прийнято невідомі для неї раніше Повітряний, Бюджетний, Водний, Митний та інші кодекси, прийнято нові Кримінальний, Цивільний та Сімейний кодекси, внесено зміни та доповнення до інших кодексів УРСР (Цивільно-процесуального, Кримінально-процесуального, Кодексу про адміністративні правопорушення тощо). Проте актуальним залишається прийняття таких кодексів, як Цивільно-процесуальний, Кримінально-процесуальний, Податковий, Житловий та інших згідно з існуючими зобов’язаннями перед Радою Європи та потребами національної правової системи.
Кодифікація в Україні передбачає творче переосмислення всього масиву правових актів з метою приведення їх у єдину зручну для користування систему нормативних приписів. Кодифікаційні роботи покликані використати накопичені в юридичній науці техніко-юридичних прийоми побудови законодавчих актів, дотримання послідовності їх прийняття (так, Цивільний кодекс має передувати Господарському або Комерційному).
Визнання нормативно-правового акта основним джерелом права в Україні спонукає до удосконалення правотворчої, зокрема законодавчої, діяльності. У зв’язку з цим корисним було б, по-перше, встановити правила, за якими чітко визначаються предмет нормативно-правового акта (зокрема, закону) та забезпечується його відповідність об’єктивно існуючим суспільним умовам.[287] По-друге, важливим є встановлення процедурних правотворчих правил. У цьому плані необхідним видається прийняття не тільки Закону "Про закони та законодавчу діяльність", але й Закону "Про нормативно-правові акти", який би дозволив впорядкувати всю систему нормативно-правових актів (забезпечивши більш високі вимоги до їх змісту, форми та наукового обґрунтування) і підвищити ефективність їх реалізації.[288] По-третє, доцільно розширити обсяг інформаційного забезпечення законодавчої діяльності. По-четверте, потрібно розробити процедуру встановлення вагомості та характеру різноманітних факторів впливу на правотворчий процес. По-п’яте, важливим є встановлення завдань, які мають бути вирішені за допомогою цього акта та засобів їх виконання, а також – форми акта.
Водночас вдосконалення системи законодавства України пов’язане із суттєвими змінами у системі права. Так, у стадії становлення української правової системи є така ознака континентального права, як поділ права на публічне і приватне. Негативним спадком радянської правової системи для України стало поряд із заідеологізованістю методологічних основ права, невизначеністю принципів політико-правового плюралізму, змішування поняття права з поняттям закону (зокрема, розуміння його лише як політичного інструменту); заперечення приватного права та надання переваги публічному (загальнодержавному). Публічне та приватне право перебувають в органічній взаємодії, що забезпечує належне функціонування правової системи в цілому. Поділ права на публічне та приватне зумовлений відокремленістю держави і суспільства як соціальних інститутів, що мають власні інтереси в різних сферах. Він є об’єктивним, тобто незалежним від будь-чиєї суб’єктивної волі (навіть державної), тому що спирається на саму природу права, його специфічні соціальні функції, на суперечність відношення між індивідом і суспільством (в особі держави). Такий поділ є важливим з точки зору: 1) злагодженості та ефективності системи права; 2) юридичної визначеності сфери суспільного життя, де втручання держави є обмеженим або навіть забороненим; 3) створення засобів, що унеможливлювали б безмежну нормотворчість держави; 4) формування уявлень та переконань про невтручання держави в інтереси індивідів у правосвідомості населення.
В умовах існування громадянського суспільства та правової держави, до побудови якої прагне Україна, взаємовідносини приватних осіб здійснюються на засадах приватного права, а публічно-правові засади властиві для забезпечення загальних інтересів суспільства (з метою визначення законної межі свободи приватних осіб). Зважаючи на це, стратегія правової реформи в Україні спрямована на формування такої правової системи, яка б гармонійно забезпечувала об’єктивно існуючі в суспільстві як приватні, так і публічні інтереси, застосовуючи адекватні методи регулювання.[289]
Формування правової системи України за романо-германською моделлю безпосередньо пов’язано і зі становленням у нашій країні органів конституційного правосуддя. Спроби встановлення цього інституту відносяться ще до початку 1990-х років, але через ряд обставин Конституційний Суд України фактично був створений і почав діяти лише після прийняття Конституції України (ст.ст. 124, 147-153) та Закону України "Про Конституційний Суд України" (1996).
В Україні сьогодні існує стабільна практика функціонування органу конституційного правосуддя, який сприяє оптимізації процесу розбудови правової демократичної держави та національної правової системи, що відповідає ознакам романо-германського правового типу та основним сучасним принципам європейського права.
Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, основними повноваженнями якого є визначення конституційності законів, інших актів Верховної Ради України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також офіційне тлумачення Конституції та законів України. Проте, як показує аналіз практики Конституційного Суду, актуальним є вирішення юридичних за формою та політичних за змістом спорів між вищими органами держави, які репрезентують законодавчу і виконавчу владу, а також – за участю глави держави.[290] З часом така ситуація повинна змінитися на користь основної мети конституційного правосуддя – гарантування верховенства Конституції. Хоча діюче законодавство не передбачає право на конституційне подання з питання відповідності Закону Конституції України для жодного судового органу загальної юрисдикції, крім Верховного Суду України.[291]
За правовим значенням рішення Конституційного Суду України так, як і судова практика в цілому, є більш подібними до германської групи правових систем континентального права. Крім цього, правова система України є подібною до романо-германського типу в цілому, так як правова норма має абстрактний характер; кодифікованими є більшість галузей законодавства; подібною є роль принципів права та правового звичаю, місце офіційного тлумачення та правової доктрини у правовій системі тощо. Що ж стосується юридичних термінів, то вони є подібними у ряді правових систем романо-германського типу (зокрема, в Україні), але інколи можуть мати інше смислове навантаження (зміст). Тому одним із завдань правової реформи в Україні є зближення української юридичної термінології з термінологією правових систем романо-германського типу.
На підставі вищенаведеного, можна зробити висновок, що правова система України як за своїм генезисом, так і за своїми основними юридичними ознаками є правовою системою романо-германського типу. А нинішній період розвитку української правової системи пов’язаний не тільки з вдосконаленням основних ознак континентального права, але й зі зближенням її з європейськими міждержавними правовими системами.
Інтеграція України з Європою сьогодні є не тільки можливим, але і найбільш бажаним варіантом вирішення цілої низки проблем. Україна була і залишається частиною Європи і європейської культурної традиції, а тому інтеграційні процеси з європейськими структурами є об’єктивно історично обумовлені як її національним та культурним розвитком, так і правовим. В умовах національного відродження, зростаючого усвідомлення народом України своєї європейської ідентичності, своїх базових національних інтересів така інтеграція є об’єктивним процесом, який можна уповільнити, але не припинити. Інтеграція України з Європою помітно вплине на всю геополітичну структуру світу, що визнають провідні західні фахівці. Так, колишній Генеральний секретар НАТО Х.Солана в своїй доповіді в Королівському інституті міжнародних відносин (Лондон) відзначав: "Україна посідає визначальне місце в Європі. Незалежна, стабільна і демократична Україна стратегічно важлива для розвитку Європи як цілого".[292]
Україна повинна враховувати це у своїй геополітичній стратегії, і зробити єдино розумний геополітичний вибір для українського народу на користь входження у європейський цивілізаційний простір. Водночас відносини з Росією розглядати як багатовимірний комплекс, що має сфери кооперації, співробітництва і сфери конкуренції.
Нормативне забезпечення цих процесів покладається на правову систему України, яка повинна створити належний механізм інтеграції з правовими системами Ради Європи, Європейського Союзу та інших європейських структур, а також взаємодії з іншими правовими системами, в тому числі і Росії.
Міжнародне співтовариство зацікавлене у тому, щоб Україна перетворилася у демократичну за своїм характером і змістом державу, стала б стабілізуючим фактором на Сході і в Центрі Європи. А тому правова система України має бути сформована таким чином, щоб бути спроможною діяти у межах загальновизнаних стандартів міжнародного співтовариства. Міжнародних престиж України буде залежати від оцінки правової системи України світовим співтовариством як надійсної опори правопорядку, а також від відповідності критеріям політико-правового та економічного розвитку, яким буде відповідати Україна і від того обсягу реальних правових зобов’язань, які вона зможе взяти на себе.
Література
1. Бєлкін Д. Конституція України – закон прямої дії // Право України. – 1997. – №1.
2. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна. – К., 1997.
3. Бобровник С.В. Особливості республіканського законодавства та його класифікація // Радянське право. – 1987. -№ 8. – С. 42 46.
4. Бобровник С.В. Правова система, правова надбудова та механізм правового регулювання: співвідношення понять // Правова держава. – 2002. – С. 48 – 55.
5. Бобровник С.В., Богінич О.Л. Система законодавства України: актуальні проблеми та перспективи розвитку. – К., 1994.
6. Данілов С.О. Деякі особливості національного правового регулювання //Держава і право. – Вип. 9. – 2001. – С.11-18.
7. Дурденець В.В. Створити гармонійну національну правову систему // Правова держава. – 1994. – Вип. 5. – С.4-10.
8. Єгоров О. Порівняльне правознавство про деякі особливості дальшого розвитку української правової системи // Право України. – 1992. -№3.-С.31.
9. Кухарчук Г.В. Некоторые теоретико-методологические вопросы исследования понятия правовой системы // Правоведение. – 1998. -№2. – С.46-50.
10. Луць Л.А. Деякі аспекти реформування інституційної та функційної частин сучасної правової системи України // Держава і право. – Вип. 18. – Київ, 2002. – С. 40-46.
11. Луць Л.А. Деякі питання ідентифікації правової системи України з романо-германським типом правових систем // Молода українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне майбутнє демократії правової держави України: Збірник наукових праць. Львівський інститут внутрішніх справ. – Львів, 2001. – С. 148-154.
12. Луць Л.А. Сучасна правова система України: загальнотеоретичні аспекти.
13. Луць Л.А. Тенденції розвитку сучасної правової системи України та проблеми правової реформи // Держава і право. – Вип. 17. – Київ, 2002. – С. 3-5.
14. Луць Л.А. Трансформація нормативної частини сучасної правової системи України – вимога часу // Право України. – 2003. – № 3. – С. 117-121.
15. Оніщенко Н.М. Правова система і держава в Україні. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. – 132с.
16. Паламарчук В. Право і перехідна економіка України: взаємодія та суперечність // Право України. – 1997. – №5.
17. Погорілко В., Малишко М. Правова система України: стан та перспективи розвитку // Віче. – 1993. – №9. – С. 21-35.
18. Погорілко В.Ф., Малишко М. Правова система – система права – система законодавства суверенної України // Право України. – 1993.-№9-10.
19. Правова система України: теорія і практика: Тези науково-практичної конференції. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 1993. – 552с.
20. Правовая система Украины. – К., 1999.
21. Рабінович П.М. Законодавство сучасної України: до характеристики тенденцій розвитку // Вісник Академії правових наук. – Харків, 1996. – №7.
22. Рабінович П.М. Право сучасної України: тенденції та суперечності розвитку // Правова система України. Питання теорії та практики. – К., 1993.
23. Тацій В. Значення юридичної науки у формуванні правової системи України // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – №3(26). – С.3-22.
24. Шемшученко Ю.С. Теоретичні засади розвитку правової системи України // Правова держава. – 1994. – Вип.5. – С.10-17.
25. Шмельова Г.Г. Концепція закону: загальнотеоретичний аспект // Право України. – 1992. – №1.
26. Friedman Lawrence M. The legal system: a social science perspective. – N.Y.: Russel Sage foundation, 1975. – VII, 338 p.
27. Raz J. The concept of a legal system: An introduction to the theory of legal system. – Oxford: Clarendon press, 1970. – VIII, 212 p.
28. Wilkinson Charles F. American Indians, time and the law. Native societies in a modem constitutional democracy. – New Haven: Yale university press. 1986.
Розділ IV.
Англо-американський тип правової системи