Д) транснаціональних компаній. 6 страница

Питання 60. Обставини, що звільняють від міжнародної відповідальності

Під час кваліфікації поведінки держави слід враховувати обставини, наявність яких виключає протиправність дії (бездіяльності) держави, а отже і звільняє державу від міжнародно-правової відповідальності. Розрізняють дві групи обставин: обставини, які виключають виникнення міжнародно-правової відповідальності, та обставини, які виключають реалізацію міжнародно-правової відповідальності.

У першому разі поведінка держави, яка за нормальних умов кваліфікується як правопорушення, визнається правомірною та не породжує відповідальності. У другому — це фактичні ситуації, за яких відповідальність, яка наступає за правопорушення, фактично не здійснюється, не реалізується. Відмінність між поведінкою держави за обставин, що звільняють від відповідальності, та поведінкою, яка не є правопорушенням (недружній акт, спірна ситуація, злочин міжнародного характеру тощо), полягає в тому, що перша формально має всі ознаки складу міжнародного правопорушення, тоді як друга лише зовні схожа на правопорушення, але не містить усіх його ознак.

Теорія та практика намагаються узгодити критерії звільнення від реалізації відповідальності, зокрема, такими обставинами є: згода, відповідні заходи, самооборона (обставини, які є результатом вольових дій, або обставини суб’єктивного характеру), форс-мажор, непереборна сила, непередбачений випадок, стихійне лихо, стан необхідності (обставини, які склалися незалежно від волі суб’єкта, тобто обставини об’єктивного характеру). Слід також зазначити, що міжнародне право не допускає посилань на обставини, що звільняють від відповідальності, коли порушуються норми jus cogens.

Згода. Ст. 29 Проекту Комісії встановлює, що згода, яку дала одна держава іншій державі на поведінку, що не відповідає міжнародному зобов’язанню останньої, виключає протиправність щодо цієї держави.

Згода має бути чітко виражена та висловлена до здійснення відповідних дій. Також згода має бути юридично дійсною, тобто не повинна бути результатом помилки, підкупу, насильства. При цьому за межами згоди відповідальність не виключається.

Відповідні заходи. Комісія міжнародного права визначає відповідні заходи як дії однієї держави, викликані міжнародно-правовим діянням іншої держави (ст. 30 Проекту). Відповідні заходи (контрзаходи, здійснення міжнародно-правових санкцій) також можуть порушувати міжнародні зобов’язання, але саме їхній відповідний характер виключає відповідальність за них. Відповідні заходи мають відповідати принципу пропорційності та режиму міжнародної відповідальності. Тобто не можуть заходи, вжиті у відповідь на ординарне правопорушення, бути такими самими, як ті, що вжиті у відповідь на найтяжчі міжнародні злочини.

Самооборона. Протиправність дії виключається, якщо вона є законним заходом самооборони відповідно до ст. 51 Статуту ООН, яка закріплює невід’ємне право держави на застосування збройної сили у відповідь на збройний напад. Законність самооборони означає відповідність певним критеріям: має відбутися збройний напад, самооборона має бути застосована до вжиття заходів Радою Безпеки ООН, про неї має бути повідомлено Раду, заходи самооборони не мають підміняти повноважень Ради Безпеки ООН. Наявність агресії — перша та безперечна умова правомірності самооборони. Самооборона також передбачає дотримання принципу пропорційності.

Форс-мажор і непередбачений випадок. Протиправність діяння виключається, якщо це діяння було викликане непереборною силою або непередбаченою подією, яка не піддавалася контролю держави та яка зумовила неможливість дотримання державою свого міжнародного зобов’язання. У разі непереборної сили держава повністю позбавлена можливості запобігти зашкодженню іншій державі, змінити ситуацію. Мова може йти або про природні явища (землетруси, епідемії, паводки тощо) або про непередбачувану діяльність людей (наприклад, катастрофу на атомній електростанції).

Стихійне лихо. Це ситуація, коли представники держави під впливом сил природи або аварії змушені не дотримуватися міжнародного зобов’язання, оскільки не мають іншої можливості врятувати своє життя або життя довірених їм осіб. Мова йде про фактичну відсутність свободи вибору поведінки в екстремальній ситуації. У цьому разі мають місце не лише вольові дії, але й свідоме порушення міжнародного зобов’язання. Протиправність діяння держави не виключається, якщо: ця держава сприяла виникненню ситуації крайнього лиха; якщо така поведінка могла викликати порівняне або ще тяжче лихо.

Стан необхідності. Стаття 25 Проекту статей про відповідальність Комісії міжнародного права встановлює, що посилання на стан необхідності як на підставу для виключення протиправності діяння не допускається, крім випадків, коли діяння було єдиним засобом захисту від тяжкої та неминучої загрози та не завдало значних збитків іншій державі, щодо якої існує міжнародне зобов’язання. Посилання на стан необхідності можливе за наявності сукупності таких критеріїв: неминучої небезпеки, що загрожує життєвим інтересам держави; надзвичайної ситуації держави, за якої вона не може поводитися інакше; тимчасового характеру вимушеної поведінки. Існують умови, що позбавляють державу права посилатися на стан необхідності: якщо міжнародним договором передбачається можливість такої ситуації та відповідні дії щодо неї не можуть визнаватися виправданими, а також якщо держава сама сприяє виникненню стану необхідності та порушує міжнародні зобов’язання.

Питання 61. Здійснення міжнародної відповідальності

Міжнародно-правові санкції є засобом, за допомогою якого відновлюють порушені права та домагаються відшкодування завданих збитків. Це форма міжнародно-правової відповідальності, форма дозволеного примусу в міждержавних стосунках.

Примусові заходи можуть бути санкціоновані і несанкціоновані. Несанкціоновані примусові заходи застосовуються до виникнення міжнародно-правової відповідальності як реакція на недружні акти, ситуації, нездоланну силу, конфліктні ситуації. Більшість правомірних заходів з виникненням міжнародно-правової відповідальності набувають характеру міжнародних санкцій.

Їх мета - відновлення функціонуючого механізму міжнародно-правового регулювання. Застосування санкцій * односторонній процес. Суб'єкт, який вдається до санкцій, не може бути стороною-правопорушницею. Санкції можуть застосовуватися лише у відповідь на правопорушення - у цьому їх відмінність від неправомірного застосування сили в міжнародних відносинах і правомірних превентивних примусових заходів.

Право на примусові заходи належить кожному суб'єкту міжнародного права. Держави реалізовують його індивідуально, колективно і за допомогою міжнародних організацій. Тобто виділяють такі типи санкцій:

1) міжнародні санкції, які здійснюються державами в порядку самодопомоги;

2) міжнародно-правові санкції, які здійснюються державами з допомогою міжнародних організацій.

Кожному з типів властиві свої види міжнародно-правових санкцій, форми і способи їх застосування. Санкції, які здійснюються державами в порядку самодопомоги - це самооборона, репресалії, реторсії, розрив дипломатичних і консульських відносин, невизнання.

Реторсії можуть застосовуватися у відповідь на недружній акт, несправедливу, упереджену поведінку іншого суб'єкта, але в межах" допустимих міжнародним правом. Реторсіями є: заборона дипломатичним представникам або громадянам іноземної держави вільно відвідувати певні райони країни їхнього перебування у відповідь на подібні обмеження щодо своїх дипломатів і громадян в тій державі (інші обмеження); відкликання посла з держави, яка вчинила недружній акт або правопорушення; висилка з країни такої кількості дипломатів держави, яка раніше вислала з країни дипломатів першої держави; оголошення дипломатів persona non grata; заборона в'їзду в країну або скасування візиту делегацій тощо.

Репресалії - односторонні заходи примусу, спрямовані на обмеження або ліквідацію прав іншої держави, які передбачені міжнародним правом як контрзаходи в разі правопорушення. Вони не застосовуються у відповідь на акти, які не є міжнародним правопорушенням.

Репресалії мають відповідати завданим збиткам із застосуванням примусу, необхідного для їх відшкодування. Правомірними є лише політичні та економічні репресалії: позбавлення дипломатичних привілеїв та імунітету офіційних представників держави-порушниці; ембарго; бойкот; секвестр майна тощо.

Розрив дипломатичних відносин може відбуватись окремо або одночасно з розривом консульських відносин. Крім того можливе призупинення дипломатичних і консульських відносин як більш м'яка форма впливу на державу-порушницю.

Самооборона — це заходи, які застосовуються державою у відповідь на збройний напад на неї і передбачають використання збройних сил. Застосування цієї форми можливе і при недружніх актах, але в такому разі вона не є санкцією, бо застосовується не у відповідь на міжнародне правопорушення.

Виділяють дві форми самооборони: необхідна оборона, самооборона від агресії. При необхідній обороні бажане попередження про можливість її застосування, якщо держава-порушниця не припинить порушення. Попередження необхідне тому, що правопорушення може бути ще об'єктивно відсутнім (підготовка до вторгнення) або вимушеним (порушення територіальної недоторканності через аварію чи помилку). Застосування збройної сили в таких випадках не є правомірним.

Формами невизнання є відмова держави визнати дійсність міжнародного договору, укладеного під тиском чи з іншими порушеннями, передбаченими нормами міжнародного права; невизнання неправомірних територіальних змін; невизнання фашистського, расистського чи колоніального режиму держави, яке веде до ізоляції такої держави тощо.

Питання 62. Поняття та класифікація міжнародних договорів. Повноваження на їх укладання

Відповідно до п. 1(а) ст. 2 Конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. поняття "договір" означає міжнародну угоду, укладену між державами у письмовій формі, на основі міжнародного права, незалежно від того, викладена така угода в одному документі, у двох чи кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування4. Оскільки Конвенція 1969 р. поширюється тільки на угоди, укладені державами і дише письмово, то таке визначення поняття міжнародний договір має так би мовити цільове значення. Схоже визначення mutatis mutandis (з урахуванням відповідних відмінностей) міститься і в Конвенції 1986 р. Фактично міжнародний договір - це угода, що укладається між суб'єктами міжнародного права, які мають право на нормотворення, незалежно від її форми і найменування, і відповідає нормам міжнародного права. Відмінністю будь-якого міжнародного договору є фіксація в ньому правил поведінки суб'єктів міжнародного права і надання останнім юридично обов'язкового характеру.

У міжнародному договорі прийнято виділяти його мету, об'єкт і предмет. Мета договору - це ті кінцеві результати, які прагнуть досягти суб'єкти міжнародного права, укладаючи договір. Зазвичай мета закріплюється у преамбулі або початкових статтях договору. Наприклад, мета ООН зафіксована у преамбулі і ст. 1 Статуту цієї організації.

Об'єктом договору є міжнародні відносини, врегульовані нормами, що містяться в ньому. Суб'єкти міжнародного права відповідно до взаємних інтересів мають право вибрати конкретний об'єкт договору. Хоча існує звичаєва і договірна міжнародно-правова норма, відповідно до якої відносини, що входять у виключну компетенцію держави, не повинні бути об'єктом міжнародного договору, найчастіше про об'єкт договору можна судити з його назви.

Предмет договору - це конкретні матеріальні або нематеріальні блага, охороняти або забезпечувати які покликана міжнародна угода. Наприклад, предметом міжнародного договору можуть бути економічні, соціальні й культурні права людини, екологічна чистота морських вод або повітря певного регіону.

Сторонами в міжнародному договорі можуть бути суб'єкти міжнародного права, що володіють правоздатністю на їх укладення. Стаття 6 Віденської конвенції 1969 р. закріплює положення про те, що держави володіють такою правоздатністю. Віденська конвенція 1986 р. встановлює, що подібна правоздатність для міжнародних організацій визначається правилами цих організацій (ст. 6). Під терміном "правила організації" слід розуміти засновницькі акти організації, прийняті відповідно до них рішення і резолюції, а також стала практика організації (п. 1 ст. 1 Віденської конвенції 1986 p.). Це означає, що держави володіють необмеженою правоздатністю укладати міжнародні угоди. Правоздатність міжнародних організацій у цій сфері зумовлена рамками їх мети, визначеної насамперед у засновницьких документах організації.

Щодо сторін договірного процесу в міжнародній практиці затвердилися такі поняття: "держава, що бере участь у переговорах", "організація, що бере участь у переговорах", "договірна держава", "договірна організація", "учасник", "третя держава", "третя організація". Дефініції цих понять можна знайти в ст. 1 Віденської конвенції 1969 р. і ст. 1 Віденської конвенції 1986 р.

Держава, що бере участь у переговорах, означає державу, яка брала участь у складанні й ухваленні тексту договору. Договірна держава - це держава, що погодилася на обов'язковість для неї договору, незалежно від того, чи вступив договір у силу, чи ні. Учасник означає державу, яка погодилася на обов'язковість для неї договору і для якої договір має силу. Третя держава - це держава, що не є учасником договору. Аналогічні визначення стосовно міжнародної організації містяться в ст. 1 Віденської конвенції 1986 р.

Проте виникає питання: чи є критерії участі держав та інших суб'єктів міжнародного права у міжнародних договорах?

У класичному міжнародному праві поширений принцип "свободи договорів", згідно з яким великі держави могли укладати договір з будь-якого питання і самі визначати коло учасників таких договорів. Зрозуміло, в таких "вільних умовах" справедливі інтереси і права слабких держав часто зачіпалися через незапрошення їх для участі в договорах.

Сучасне міжнародне право не визнає принципу "свободи договорів", хоча його рецидиви інколи ще трапляються. Найзацікавленіша держава, тобто та держава, чиї законні інтереси є основним предметом договірного регулювання, має абсолютне право брати участь у такому міжнародному договорі. Неучасть хоча б однієї такої держави в міжнародному договорі тягне за собою його недійсність, оскільки порушується міжнародно-правовий принцип суверенної рівності держав і загальноправовий принцип справедливості.

Правом на участь у міжнародних договорах володіють і безпосередньо зацікавлені держави, тобто ті, чиї законні інтереси і права мають прямий стосунок до предмета договору. При цьому слід зазначити, що невизнання держави або відсутність з нею дипломатичних або консульських відносин не впливають на її правоздатність брати участь в укладенні міжнародних договорів, оскільки держава конституюється як суб'єкт міжнародного права у момент свого виникнення.

У науці міжнародного права немає загальновизнаної класифікації міжнародних договорів, проте найчастіше міжнародні угоди класифікуються за наведеними нижче критеріями.

Залежно від кількості сторін угоди поділяються на дво- і багатосторонні. У міжнародних договорах кількість сторін не завжди збігається з кількістю учасників. Наприклад, у двосторонньому Договорі про звичайні збройні сили в Європі між Організацією Варшавського договору (ОВД) і Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) 1990 р. 23 учасники - 7 держав ОВД і 16 держав НАТО.

У свою чергу багатосторонні угоди можуть бути універсальними (відкритими для будь-яких суб'єктів міжнародного права, що володіють правоздатністю укладати угоди) або з обмеженою кількістю учасників. Як правило, останні мають закритий характер.

Універсальними, або загальними, багатосторонніми договорами є Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р., Договір про Антарктику 1959 р., Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р., Конвенція ООН з морського права 1982 р. та ін. Північноатлантичний договір 1949 р. і Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства 1957 р. - приклади закритих багатосторонніх угод. Участь у цих договорах нових держав можлива тільки з відома держав-учасниць.

За об'єктом регулювання міжнародні угоди поділяються на політичні, економічні та угоди зі спеціальних питань.

Політичні угоди регулюють відносини з підтримки миру і безпеки, надання взаємної допомоги у межах різних союзів, про нейтралітет, із територіальних питань, зі скорочення озброєнь і т. ін. Як ілюстрацію цього виду міжнародних договорів можна назвати Статут ООН, Північноатлантичний договір 1949 р., україно-російський Договір про дружбу, співпрацю і партнерство 1997 р., Договір про делімітацію кордону між Україною і Республікою Білорусь 1997 р., Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності між СРСР і США 1987 р.

Економічні угоди спрямовані на регулювання відносин у торговельно-економічній сфері. Це угоди про економічне співробітництво, про поставки товарів і надання послуг, про кредити і позики і т. ін. Прикладами таких договорів можуть бути угоди держав з Міжнародним банком реконструкції і розвитку (МБРР), Європейськими співтовариствами.

До договорів зі спеціальних питань належать різні дво- та багатосторонні угоди з питань науки і техніки, транспорту і зв'язку, культури й освіти, інформації і спорту, правової допомоги і соціального забезпечення та ін. (наприклад, Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом 1977 р., Угода СНД про науково-технічну співпрацю 1992 р., Угода СНД про співпрацю в галузі освіти 1992 р,, Договір про правову допомогу між Україною і Республікою Грузія 1995 р.).

За рівнем, на якому укладаються міжнародні угоди, вони поділяються на міждержавні, міжурядові і міжвідомчі. Міждержавні угоди, як правило, підписуються керівниками держав; міжурядові - керівниками урядів або відомств зовнішніх відносин; міжвідомчі - керівниками міністерств і центральних відомств.

За строком дії міжнародні угоди розрізняють: строкові (на певний строк) і безстрокові, без зазначення строку дії або з визначенням безстрокового характеру договору.

Питання 63. Стадії укладення міжнародних договорів

Віденські конвенції 1969 і 1986 років не визначають, що слід розуміти під "укладенням договору". Виходячи з міжнародної практики, можна зробити висновок, що укладення міжнародного договору означає всі дії держави, починаючи від переговорів і закінчуючи вступом договору в силу.

Процес укладення договорів може бути розділений на стадії:

складання і ухвалення тексту договору;

встановлення аутентичності текстів договорів;

вираження згоди на обов'язковість договору.

Етапи укладення міжнародного договору:

призначення уповноважених для ведення переговорів - подання і перевірка — узгодження тексту договору — обговорення та ухвалення проекту договору - аутентифікація, парафування Тексту договору - підписання договору — заява застережень - ратифікація договору - обмін ратифікаційними грамотами та їх депонування - опублікування договору - реєстрація договору.

Договори, як правило, готуються і підписуються спеціально уповноваженими на те особами. Вони повинні мати відповідні повноваження, тобто документ, який засвідчує про право вести переговори, підписувати міжнародний договір, брати участь у конференції тощо. Укладати договори без спеціальних повноважень (ех-оfісіо) можуть глава держави, глава уряду, глава відомства закордонних справ. Глави дипломатичних представництв і представництв держав при міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях також не потребують повноважень, проте вони можуть здійснювати дії лише з метою прийняття тексту договору.

Укладенню договору передує договірна ініціатива, тобто пропозиція однієї держави або групи держав укласти певний договір з одночасним представленням проекту тексту договору.

Розробка тексту договору може відбуватися на переговорних, на спеціально скликаних міжнародних конференціях, у рамках міжнародних організацій.

Двосторонні договори розробляються в основному на переговорах відповідних держав. А конвенції про право міжнародних договорів 1969 і 1986 років приймалися на міжнародних конференціях з кодифікації права договорів, Конвенція про боротьбу із захопленням заручників 1979 р. - Генеральною Асамблеєю ООН, Конвенція про примусову і обов'язкову працю 1929 р. - у рамках МОП і т.п.

Після того, як текст договору узгоджений, необхідно встановити його аутентичність. Встановлення аутентичності означає, що текст договору остаточний і змінам не підлягає.

Встановлення аутентичності договору проводиться шляхом його парафування (проставлення під договором ініціалів уповноважених осіб), підписання, підписання ad referendum (підписання договору з умовою подальшого схвалення компетентним державним органом), включення тексту в заключний акт конференції або в резолюцію міжнародної організації про схвалення договору.

Парафування міжнародного договору — попереднє підписання міжнародного договору ініціалами уповноважених осіб, які брали участь у його розробленні. Можливе парафування всього тексту договору і певних його статей.

Якщо після процедури встановлення аутентичності договору сторони вирішують внести в текст зміни або доповнення, аутентичність підлягає новому встановленню.

Текст договору може прийматися голосуванням (одноголосно, простою більшістю, двома третинами голосів або іншою більшістю за угодою сторін), консенсусом (без голосування, за відсутності заперечень учасників переговорів. Якщо надходить хоча б одне заперечення, текст договору не може бути прийнятий до тих пір, поки не буде змінено відповідне положення договору або заперечення не буде знято).

Якщо договір розробляється в рамках міжнародної організації, текст може прийматися шляхом голосування за резолюцію про схвалення договору (наприклад, на засіданні Генеральної Асамблеї ООН).

Текст договору, що розробляється на конференції, може прийматися також шляхом включення його в заключний акт конференції, наради.

Наступною стадією укладення договору є вираження згоди держав та інших суб'єктів міжнародного права на обов'язковість договору Статті 11 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років встановили наступні способи вираження згоди на обов'язковість договору:

підписання договору;

обмін документами;

ратифікація договору;

його прийняття, затвердження;

приєднання до нього або будь-який інший спосіб, про який домовилися сторони.

Найбільш поширеним способом вираження згоди на обов'язковість договору є його підписання. Підписання договору означає або остаточне ухвалення його тексту, або вираження згоди на його обов'язковість. Воно може бути повним, остаточним або попереднім. У підписаний договір не можуть вноситися зміни.

У деяких міжнародних організаціях прийнята процедура, яка взагалі не передбачає підписання. У МОП, наприклад, конвенції приймаються конференцією і передаються на затвердження державам.

Згода на обов'язковість договору може бути виражена шляхом обміну документами, наприклад нотами або листами ідентичного змісту. Необхідно відрізняти цю процедуру від укладення договору у формі обміну листами або нотами, в яких міститься сам предмет договору.

Ратифікація - остаточне схвалення, затвердження найвищим органом держави міжнародного договору, що означає згоду на обов'язковість для неї договору, який набуває юридичної сили лише після ратифікації. Порядок ратифікації визначається внутрішнім правом.

Як правило, найважливіші договори за законодавством різних країн підлягають ратифікації найвищим законодавчим органом держави або главою держави. На підставі акту про ратифікацію глава держави підписує ратифікаційну грамоту. Відомі випадки, коли виносять питання про ратифікацію договору на референдум. Договори, які не підлягають ратифікації, схвалює уряд або одна з урядових структур (підлягають затвердженню).

Ратифікація договору вважається завершеною після обміну ратифікаційними грамотами (двосторонній договір) або вручення їх депозитарію (багатосторонній договір). Ратифікація є остаточною, від неї не можна відмовитися або знову винести договір на обговорення. Відповідно до Конституції України (ст. 9) чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст міжнародного договору. Якщо на ратифікацію подається міжнародний договір, виконання якого потребує прийняття нових або внесення змін до чинних законів України, проекти таких законів подаються на розгляд Верховної Ради України разом з проектом закону про ратифікацію і приймаються одночасно.

Затвердженню підлягають міжнародні договори України, які не потребують ратифікації, якщо такі договори передбачають вимогу щодо їх затвердження або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України або Кабінету Міністрів України. Затвердження міжнародних договорів України здійснюється Президентом України у формі указу, Кабінетом Міністрів України у формі постанови у передбачених ст. 12 Закону "Про міжнародні договори України".

Згода на обов'язковість договору може бути виражена через приєднання до договору (ст. 15 Віденських конвенцій). Можливість приєднання передбачається в самому договорі або узгоджується з його учасниками. Як правило, приєднання здійснюється тими ж органами, що і ратифікація.

Затвердження, прийняття — процедури вираження згоди на обов'язковість договору, що не підлягає ратифікації, але передбачає схвалення після підписання. У наш час договори звичайно містять положення про те, що прийняття здійснюється кожною зі сторін відповідно до її внутрішнього права.

Після ратифікації договору здійснюється обмін ратифікаційними грамотами або здача їх депозитарію. Депозитарій - держава або міжнародна організація, що бере на себе зобов'язання зберігати текст міжнародного договору, документи про його ратифікацію, про приєднання до договору інших держав тощо. Депозитарій визначається під час ведення переговорів. Як правило, це держава, в якій відбуваються переговори та підписання договору.

Реєстрація міжнародник договорів - внесення до спеціального реєстру міжнародної організації міжнародного договору, який набув чинності, що дає змогу посилатися на нього в органах такої організації. Реєстрація договорів здійснюється в секретаріатах ООН, спеціалізованих установах ООН, Ради Європи та інших організацій. Включення цієї статті в Статут ООН переслідувало ціль обмежити таємну дипломатію і довести до відома міжнародного співтовариства зміст договорів. Але навіть якщо договір зареєстрований в міжнародній організації, він підлягає, як випливає з Віденських конвенцій, обов'язковій реєстрації в Секретаріаті ООН.

Договори, зареєстровані в ООН, публікуються в спеціальних збірниках. Багатьма державами передбачається порядок публікації договорів з їх участю. В Україні договір, що набув чинності, реєструється в Міністерстві закордонних справ, яке відповідає разом з Верховною Радою України за його поширення на внутрішній правопорядок держави. Внутрішньодержавну публікацію називають промульгацією міжнародного договору.

Слід враховувати, що неможливим є повне скасування таємних угод, укладаються угоди про військову співпрацю, поставки товарів, співпрацю силових відомств та ін. Але для ООН незареєстрований договір юридично не існує, проте це не впливає на його обов'язкову силу відносно сторін.