Утворення та державний устрій Галицько-Волинської держави

Протягом майже всього XII ст. Русь-Україна перебувала у стані політичного хаосу і кровопролитних феодальних війн — насамперед за київський престол. За нього боролися два основні князівські угрупування — Ольговичів і Мономаховичів. З 1172 р. у волинському Володимирі почав князювати син волинсько-київського князя Мстислава Ізяславовича Роман Мстиславович, який розпочав наполегливу і жорстку діяльність щодо об'єднання роздрібнених удільних князівств і зміцнення князівської влади. Він зумів різними способами об'єднати більшість волинських князівств і в 1188 р. зробив першу спробу зайняти галицький престол. Але його швидко прогнав галицький князь Володимир II (син Ярослава Осмомисла), який повернувся в Галичину з угорським військом. Коли у 1199 р. помер, не залишивши спадкоємців, галицький князь Володимир II, і за галицький престол почалась політична боротьба, Роман вдруге рушив походом у Галичину. Подав йому військову допомогу його союзник польський князь Лєшко Білий. Під Галичем союзники розбили війська опозиційних галицьких бояр і Роман у цьому ж 1199 р. сів на галицький престол, об'єднавши обидва князівства — Галицьке й Волинське — в одну державу — Галицько-Волинську. З самого початку свого правління Роман повів гостру боротьбу з опозиційним галицьким боярством. Опорою йому слугувало волинське боярство та прихильна до нього частина галицького боярства, яка розуміла необхідність створення міцної держави, а також волинське і галицьке міщанство. Дуже активною була й зовнішньополітична діяльність Романа Мстиславовича. Це вкрай не сподобалось його тестеві, київському князю Рюрику, який, уклавши союз з чернігівськими Олеговичами, почав готувати похід на Галицько-Волинське князівство, згадавши, що колись ці землі були у васальній залежності від Києва. Але Роман випередив їх і 1202 р. рушив сам походом на Київ. Його виступ справив на Русь велике враження: всі васали — удільні князі, боярство покинули непевного Рюрика і перейшли на бік Романа. Роман запропонував князям і боярству для обговорення реформаторський законодавчий проект під назвою «Добрий порядок для Русі». У цьому проекті він пропонував зробити так, щоб кожний князь не міг грабувати і відбирати волості, що не належать йому, застерігав, що «як тільки постає безладдя у державі і серед князів починається боротьба, одразу ж це використовують половці». «Добрий порядок» Романа вказував на необхідність дотримання головної умови у випадку смерті великого князя: право вибору нового правителя держави мають 6 володарів Русі — князі суздальський, смоленський, чернігівський, галицький, волинський і полоцький. Отже, спадковості престолу не встановлено, але Роман запропонував передачу великокнязівського престолу від батька до сина, як це було запроваджено у більшості країн Європи. Якщо хтось з князів розпочне війну один проти одного, то володар Русі судить їх чи мирить. У разі нападу на всю державу чи на когось з князів ворогів — половців, угрів чи поляків, і сам той князь не може оборонитися, тоді великий князь повинен надати йому допомогу від усієї держави. «Добрий порядок» Романа Мстиславовича не був затверджений князями, отже, не вступив у дію. Роман користувався заслуженим авторитетом і в Європі. Вступив з ним у масштабні політичні зв'язки і Папа Римський Інокентій III. Він запропонував Роману Мстиславовичу провести релігійну реформу, зблизившись з папським престолом, додаючи до цього своє апостольське благословення, обіцяючи захист апостольської римської церкви. Роману була запропонована королівська корона — короля всієї Русі. У 1205 р. Роман вирушив у черговий похід: цього разу проти польського князя Лєшка чи, може, Володислава (єдиної думки в істориків немає). Коли його військо стояло табором над Віслою під Завихвостом, Романа під час розвідувальної поїздки оточили поляки і разом з охоронцями вбили. Від імені малолітніх синів Романа — Данила (мав четвертий рік) і Василька (рік) регентшею стала дружина Романа — Анна. Але її ніхто не слухав. Анна, розуміючи хиткість свого становища, звернулася з проханням про опіку і протекторат до угорського короля Андрія II і польського князя Лєшка Білого. Король Андрій обіцяв родині Романа опіку і оголосив себе до повноліття дітей Романа королем Галичини і Володимирії. В Галич й інші міста були поставлені значні угорські гарнізони. Як небезпідставно вважають деякі дослідники, він насправді готував грунт для уведення Галичини до складу Угорської держави. Польський князь Лєшко Білий, у свою чергу, беручи під захист Романовичів, почав втручатися у внутрішні справи Волині, підкорив удільних волинських князів і приєднав до Польщі прикордонні землі між Вепром і Бугом. Рушив на Галичину й колишній київський князь Рюрик. Об’єднавшись з чернігівськими Олеговичами, покликавши на допомогу половців, він зробив спробу захопити галицько-волинський або хоч би галицький престол. Але за допомогою угорців це військо було розбите під Галичем. Проте, залучивши нові сили, Рюрик з Олеговичами готували новий похід. Вони навіть уклали союз з Лєшком. Андрій угорський розбив Лєшка, але мусив повертатись в Угорщину, де проти нього спалахнуло повстання. Під Галич підійшли війська київсько-чернігівської коаліції, яка вимагала від Анни звільнити Галичину від угорської присутності. За таких умов ворохобні галицькі бояри вигнали Анну з Галича, і вона була змушена переїхати до вотчини свого чоловіка — міста Володимира-Волинського. Тут її підтримав народ, боярство, удільні князі. Данило і Василько ставали все досвідченішими і авторитетнішими серед українських князів. З початку 1230-х рр. почалася безпосередня боротьба Романовичів за Галичину, яка тривала 15 років. Їх опорою тут були широкі верстви населення. В 1230 р. Данило пішов походом на Галич, оточив його, розбивши військо боярина Судислава, здобув місто, відпустивши на батьківщину угорського королевича Андрія з угорським гарнізоном. Спроби угорців повернути на галицький престол Андрія спочатку не мали успіху. Але коли у Галичину вирушив з великим військом сам угорський король — Данило мусив тікати. Відбулося кілька битв, а 1233 р., коли помер в Галичі королевич Андрій, Данило вдруге зайняв Галичину, щоправда ненадовго, бо галицькі бояри запросили на престол чернігівського князя Михайла. Зайнявши Галич, той посадив на престол свого сина Ростислава. Кілька років на галицьких землях точилась вперта боротьба, йшли безкінечні війни між Данилом та Михайлом. Тільки 1238 р. зайняв Данило Галич, де його радісно зустріло населення, духовенство. Боротьба Данила за Галичину проходила у час, коли хан Батий у 1237-1238 рр. почав великий похід на Русь. У 1238 р. Данило виступив у похід проти тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили на Волині місто Дорогочин, та звільнив його, взявши в полон самого магістра ордену. Генеральна битва — одна з найбільших в історії Західної Русі відбулася 1245 р. під Ярославом між Данилом Романовичем і чернігівським Ростиславом, який зайняв Галич і Перемишль, в котрій Данило виявився повним переможцем, але мусів їхати на поклін до Батия і отримати від нього дозвіл на князювання — ярлик. У 1253 р. Папа Римський Інокентій IV послав до Данила посольство на чолі з легатом Опізо з пропозицією прийняти королівський титул. Посольство привезло королівську корону, скіпетр та інші символи королівської влади. Коронування відбулось в м. Дорогочині, де Данило перебував у поході проти ятвягів, у листопаді 1253 р. Данило створив у Холмі пишний королівський двір, в якому перебувала придворна знать, охорона, складались літописи, приймались посли. У 1256 р. Данило заснував нове місто, назвавши його на честь сина Лева — Львовом. Але, улітку 1264 р. у віці 63 років він помер. Після смерті Данила Галицько-Волинською державою правив його брат — Василько. Держава подрібнилася, але більшість її західних земель у кінці XIII ст. зібрав під своїм правлінням син Данила — князь Лев († 1301). У 1272 р. він переніс столицю Галицько-Волинської держави до Львова, про оборону, розбудову й прикрашення якого дуже дбав. Далі князював його син Юрій († 1308), який зберігав єдність держави. Він теж був авторитетним і відомим у Європі правителем та носив королівський титул. Юрію вдалося домогтися від Константинопольського Патріарха встановлення окремої Галицької митрополії, не підлеглої Києву (1302 р.), до якої входило кілька єпархій - володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська. Першим Галицьким митрополитом, який їздив до патріарха на затвердження, був Петро. Король Юрій залишив після себе двох синів — Андрія і Юрія. Вони уклали союз з Тевтонським орденом, бо сусідні держави, переборовши період слабості і феодальної роздробленості (Литва, Польща), стали могутніми і агресивними. Близько 1323 р. обидва українські князі померли. Спадкоємців чоловічої статі вони не мали, отже, династія Рюриковичів згасла. На Галицько-Волинські землі тут же з'явилося чимало претендентів. Але в 1325 р. галицькі і волинські бояри самі знайшли князя — ним став княжич Болеслав, який перейшов на православ'я, прийнявши ім'я Юрій II. Він продовжив союз з хрестоносцями, але зблизився і з Литвою. Згодом він повернувся до католицизму, намагався змінити «закон і віру Русі», через що вступив у конфлікт з населенням,«спроваджував чехів і німців, заохочував католицьке духовенство». У 1340 р. князя отруїли (певно, бояри). В Галичині і на Волині запанувало боярство, отже, безладдя. Скориставшись сприятливою ситуацією, 1340 р. рушив походом на Галичину польський король Казимир III Великий, який захопив Львів. На Волині бояри обрали князем Любарта, сина литовського князя Гедиміна, який прийняв православ'я під іменем Дмитра. Отже, Галицько-Волинська держава розпалася. У 1349 р. Казимир, заручившись нейтралітетом Угорщини і татар, вдруге напав на Галичину, здобув її головні міста і проголосив себе «паном Руської землі». Почався період інкорпорації українських земель Польщею. Невдовзі Польща почала війну з Литвою за Волинь. Війна скінчилася тим, що сторони поділили між собою у 1350 р. Галицько-Волинські землі. Галицька, Холмська та Перемишльська землі опинилися у складі Польщі, а Волинь залишилася в руках Любарта, який став васалом Польщі. Особливістю державного ладу Галицько-Волинської держави було те, що тривалий час вона не поділялася на уділи. Особливістю було і те, що влада по суті знаходилась у руках великого боярства. Князівська влада передавалась у спадок — місце померлого батька займав старший син. Значним впливом при синах користувалася мати-влова. Незважаючи на систему васальної залежності, за якою встановлювалися взаємини між членами князівського дому, кожне князівське володіння було значною мірою політично самостійним. Хоча князі виражали загалом інтереси феодалів, однак не могли зосередити у своїх руках повноту державної влади. Галицьке боярство відігравало важливу роль у політичному житті країни. Воно керувало навіть князівським престолом — запрошувало і скидало князів. Часто боярські заколоти проти князя очолювали представники церковної знаті. За таких умов основною опорою князів стали середні та дрібні феодали, а також міські верхи. Галицько-волинські князі мали широкі адміністративні, військові, судові та законодавчі повноваження. Зокрема, вони призначали посадових осіб у містах і волостях, наділяючи їх земельними володіннями за умови служби, їм належало право збору податків, карбування монет, розпоряджатися казною, визначення митних зборів. Вони мали вплив на церковні справи (за їх згодою призначалися єпископи, які тільки потім висвячувалися Київським митрополитом). Князі формально були головнокомандуючими всіх збройних сил, до складу яких із професійною дружиною в період ворожих нападів входило і народне ополчення. Натомість кожний боярин мав своє регулярне військо — дружину, міг скликати з своєї землі військове ополчення, а оскільки полки галицьких бояр переважно були більшими, ніж князівські, то у випадку розбіжностей з того чи іншого питання бояри могли сперечатися з князем шляхом військової сили. У своїх володіннях бояри мали й верховну судову владу. Князі видавали грамоти щодо різних питань управління, але часто бояри не визнавали цих грамот. Князь змушений був допускати бояр до управління державою. Незважаючи на свій авторитет і владу, він фактично залежав від боярства, а воно у свою чергу використовувало князя як знаряддя для охорони своїх інтересів. Бояри здійснювали свою владу за допомогою ради бояр. До її складу входили наймогутніші землевласники, єпископи та особи, що посідали вищі державні місця. Склад, права, компетенція ради не були точно визначені. Боярська рада скликалася, як правило, за ініціативою самого боярства. Князь не мав права скликати раду за своїм бажанням, не міг видати жодного акта без згоди боярської ради. Вона запопадливо захищала інтереси боярства, втручаючись навіть у сімейні справи князя. Цей орган, не будучи формально вищим органом влади, фактично управляв державою. Оскільки до складу ради входили бояри, які займали найважливіші адміністративні посади, їй фактично підпорядковувався весь державний апарат управління. За надзвичайних обставин галицько-волинські князі з метою зміцнення своєї влади інколи скликали віче. Однак воно не було постійною установою і не мало такого значення, як, наприклад, у Новгороді. У ньому могло брати участь все населення, проте вирішальну роль відігравала верхівка феодалів. Галицько-волинські князі брали участь у загальноруських феодальних з'їздах. Рідко скликалися з'їзди феодалів, що стосувалися тільки Галицько-Волинського князівства. У Галицько-Волинській державі раніше, ніж в інших руських землях, виникло двірцево-вотчинне управління. У системі цього управління провідне місце посідав двірський, або дворецький, що заступав князя в управлінні, війську, суді. Серед двірцевих чинів згадується печатник, стольник, ловчий, конюший, ключник та ін. Територія Галицько-Волинської держави спочатку поділялася на тисячі та сотні. У міру того, як тисяцькі та сотські зі своїм управлінським апаратом поступово входили до складу двірцево-вотчинного апарату князя, виникли посади воєвод і волостелів. Відповідно територія держави була поділена на воєводства і волості. В общинах обиралися старости, які відали адміністративними та дрібними судовими справами. Князь у міста визначав і посилав посадників. Вони мали не тільки адміністративну і військову владу, а й виконували судові функції, збирали данину і мита з населення. Різнорідні нижчі функції виконували биричі (збирали податки, данину), мостники (плату за проїзд через мости), митники (мита) тощо.