Органи російського імперського самоуправління Україною

Як відомо, за Березневими статтями Україна ввійшла до скла­ду Російської держави на правах політичної і правової автономії. Перший час виконувалося найцінніше для України положення договору 1654 р. – невтручання Росії в її внутрішнє управління. Спершу в Росії не було спеціальних органів з управління Україною, відношення з нею, як і з іншими державами, регу­лював Посольський приказ. Він був утворений в 1549 році та вважався одним з центральних державних органів Росії з середини XVII до початку ХVІІІ ст.ст., здійснюючи загальне керівництво і проводячи поточну роботу по зовнішньополітичних зносинах з іншими державами. Це ще один важливий доказ того, що при укладенні договору 1654 р. та в наступні роки Україна не входила до складу Російської держави, а залишалася суверенною і Росія розгля­дала Україну як державну організацію.

Згодом царський уряд переходить «в наступ" на Україну та ство­рює спеціальні установи для регулювання відносин в Гетьманщині. В 1663 р. був утворений Малоросійський приказ як один із відділів державного органу Російського царства – Посольського приказу для відання українськими справами. Його начальником була назначена найближча до царя людина. З цього часу дана канцелярія з Малоросійських справ розпочала, зокрема, відати справами Охтирського, Сумського, Харківського, Ізюмського і Слобідського полків. Приказ був наділений адміністративними, військовими і судовими функціями, санкціонував вибори нового гетьмана і козацької старшини, контролював українську церкву і духовенство. Через нього царський уряд підтримував зв’язки з українським керівництвом, здійснював контроль за політико-адміністративною діяльністю гетьманської адміністрації та царських воєвод в Україні. Організація і діяльність цього приказу суттєво урізали козацьке самоврядування. Він діяв до 1721 р.

Зміни, які царат проводив у правовому становищі Гетьманщини та її суспільних класах, закріплювалися в нормативних актах, перша за все, в так званих гетьманських статтях, які були неначе згодою двох сторін – Росії в особі царського уряду та Гетьманщини в особі гетьмана. Кожен новий гетьман підписував такі «статті» (договір) з московським царем, в яких фактично обмежувалися права автономії України.

Це були основні нормативні акти, які визначали правовий статус України та її відносини з Росією. Тому їх можна розглядати як своєрідні конституції Гетьманщини. Кожен з цих документів називався або за ім’ям гетьмана, який підписав його, або за місцем, де документ було прийнято. Такими актами є наступні статті: Другі Переяславські або Юрія Хмельницького (1669 р.), які обмежили право гетьмана на зовнішні відносини; Московські або І. Брюховецького (1665 р.), де було записано, що цар лише затверджує гетьмана, а насправді від царя залежала гетьманська влада; Глухівські або Д. Многогрішного (1669), які заборонили гетьману підтримувати безпосередні дипломатичні зв’язки з іноземними державами, – всі переговори можна було вести лише через царя; Конотопські або І. Самойловича (1674 р.); Коломацькі або І. Мазепи (1667 р.), в яких прямо зазначалося, що вибори і відставка гетьмана можуть відбуватися лише за указами царського уряду, а ст. 19 проголошувала Україну частиною Московської держави; Решетилівські або І. Скоропадського (1709 р.); і, нарешті, «Решительные пункты Д. Апостола» (1728 р.). Усі ці статті в тій чи іншій мірі конкретизували, змінювали та відміняли норми договору 1654 р.

1709 року І. Скоропадський підписує «Решетилівські статті», які складалися з двох документів: «Просительних статей» гетьмана і відповіді Петра І. У 14-ти пунктах статей Скоропадський просив підтвердження для України прав і вольностей, зокрема: залишати в козацькому війську головування старшини, а не російських офіцерів, заборонити царським воєводам втручатися у внутрішнє управління України, звільнити населення від постоїв московських військ. Цар у своїй відповіді загалом підтверджував «права і вольності», обіцяв наказати воєводам, щоб вони «не інтересувались до українського населення», а на інші прохання відповів відмовою.

Після 1709 року гетьмани втратили самостійність не лише фактично, а й юридично. Цар встановлював російський контроль за збиранням податків та витратами на утримання козацького війська, адміністрації тощо. При гетьманах засновується посада царського резидента, який контролював їхню діяльність. При цьому, Петро І надав йому дві інструкції – явну і таємну. Десять пунктів явної інструкції зобов’язували міністра стежити за тим, щоб в Україні «не було зради» і давали йому право втручатися в міжнародні, майнові, управлінські справи козацького війська. В таємній інструкції йому доручалося стежити за гетьманом і старшиною, довідуватись про розмір зібраних податків, прислуховуватися до розмов, тримати при гетьманові два російські полки, підпорядковані міністрові.

Згодом вводиться ше одна посада царського резидента. Це були "очі і вуха государеві", що стежили за поведінкою гетьмана і старшини, уточняли доходи тощо. Так, при гетьмані Д. Апостолі резидентом був російський міністр для порад у цивільних справах, а у військових справах гетьман підпорядковувався командувачеві російськими військами в України.

В першій чверті ХVІІІ ст. Петром І були скасовані Малоросійський приказ та посада міністра-резидента, на зміну їм прийшли колегії. Із скасуванням системи приказів його повноваження було передано до колегії іноземних справ, але не надовго. Згодом управління Україною було доручено «правительственному сенату». Це означало, що Петро І відмовився визнавати Україну самостійною політичною організацією. Згодом Україна двічі поверталася під владу колегії іноземних справ – у 1727-1734 рр. та 1750-1764 рр., але це вже не впливало на позиції Росії відносно України. Таким чином, положення договору 1654 р. про невтручання Росії у внутрішнє управління України було розтоптано. Україна невпинно перетворюється у невід'ємну частину Російської держави.

29 травня 1722 р в Україну надійшов царський маніфест про заснування Малоросійської колегії як урядового органу Москви, який дістав право ділити з гетьманом владу. Це було прямим порушенням автономних прав України. Колегія, президентом якої стала вірна царський служака, діяла у складі шести штаб-офіцерів – представників полків російської армії, які дислокувалися в Україні, прокурора, канцеляристів. Усі члени Малоросійської колегії, яка базувалася в Глухові (резиденції гетьмана), призначалися імператором або Сенатом з числа російських офіцерів і цивільних службовців. У цивільних справах вона підлягала Сенатові, у військових – головнокомандуючому російськими військами в Україні.

Утворення Малоросійської колегії офіційно мотивувалося нібито необхідністю наведення порядку в судових та адміністративних органах України. У дійсності ж колегія, як відверто заявив її керівник, мала наказ Петра І знищити усі "давнини" України «и поступать по-новому", тобто включити Україну до російської системи управління. Тому, хоча колегія мала статус вищої апеляційної інстанції, в яку оскаржувалися усі без винятку рішення судів та адміністративних установ України, вона була наділена усією повнотою влади. Гетьману залишили лише примарне право давати колегії поради. Він і генеральна старшина мали діяти лише через керівника колегії. Гетьманам заборонялося також видавати універсали та накази полковникам без згоди колегії. З 1723 р. колегія отримала право давати накази полковникам без згоди гетьмана.

Фінансові справи України також перейшли в руки колегії, відтепер всі податки з України йшли до Росії. Вона здійснювала суворий нагляд за грошовими і натуральними поборами, що поступали в її розпоряд­ження, а про їх витрати звітувала лише перед сенатом. Раніше Україна прямо не вносила прибутків у російську державну скарбницю, за винятком «консистентских дачек". Внаслідок цього, за часів діяльності Малоросійської колегії грошові та хлібні збори в Україні зросли в чотири рази.

Колегія проводила підступну, демагогічну політику, прагнучи розколоти українське суспільство. Вона переконувала населення, що бажає лише підготувати вибори нового гетьмана охоронити народ від утисків з боку шляхти та старшини і закликала маси подавати їй скарги на старшину та інших кривдників. Народ деякий час вірив у «добрі" наміри колегії. Вона ж, користуючись цим, підсилювала гноблення населення.

Після смерті Скоропадського новим гетьманом був обраний Пав­ло Полуботок. Продовжуючи починання свого попередника, він нама­гається стати на заваді Малоросійської колегії і добивається, щоб колегія знайомила гетьмана зі своїми планами і узгоджувала свої дії з українською адміністрацією. Оскільки колегію було створено ніби для розгляду скарг українців на адміністрацію й особливо на корумповану систему судочинства, Полуботок вирішує сам розв'язувати ці справи, а не лишати їх на розсуд росіян. Він реорганізовує суди на засадах колегіальності, забороняє хабарі та призначає ін­спекторів для нагляду за виконанням його наказів. Щоб зменшити кількість скарг від селян він тисне на старшину, аби вона пом’якшила визиск своїх підданих. Крім цього, Полуботок висловлює Москві прохання про встановлення в Україні гетьманського правління та скасування Малоросійської колегії.

Зміни, введені в управлінні Гетьманщини Полуботком дуже розгнівили царя, гетьмана було обвинувачено насамперед в тому, що він не погоджував свої дії з колегією. За це Плуботка ув’язнюють в Москві і лише смерть Петра І рятує гетьмана та його старшину від Сибіру. Зі смертю Полуботка Малоросійська колегія дістала свободу дій у Гетьманщині. В 1722 р. вона впроваджує пряме оподаткування, що стало для українців справжнім лихом.

У 1727 р., після смерті Петра І, Верховна таємна рада побоюючись антиросійського вибуху в Україні, скасувала нові податки, які були введені колегією, та обмежила її владні повноваження. За нею був збережений лише статус апеляційної інстанції. Внаслідок того, що колегія, як орган управління Україною припинила своє існування, Україну було знову підпорядковано колегії іноземних справ, метою якої було включити більше українських земель до складу Російської імперії.

На певний час з обранням гетьмана Д. Апостола український державний устрій повертає деякі втрачені позиції. 1728 року приймаються так звані «Рішительні пункти».У відповідь на козацьку петицію, спрямовану на захист автономії України, цар встановив, що гетьман може обиратися тільки за згодою царя, в окремих випадках обмежувалися дипломатичні стосунки України, а під час війни гетьман підпорядковувався російському фельдмаршалу. Козацьке військо обмежувалося трьома полками (крім реєстрового). Генеральну старшину і полковників затверджував цар. Генеральний суд скла­дався з трьох українців і трьох росіян під головуванням гетьмана. Мито на імпорт йшло до російської казни. Росіянам дозволялося купувати землі в Україні, в такому разі вони підпорядковувалися українській владі. Гетьманська резиденція залишилася в Глухові. Заборонялося відбирати землі в козаків.

І хоча «Рішительні пункти» в дечому обмежували українську автономію, водночас вони поклали край 20-річному свавіллю царських урядовців і російських феодалів у Гетьманщині. Так, відвоювавши право призначати Генеральну Канцелярію та полковників, різко зменшилась кількість росіян та чужинців в гетьманській адміністрації, під юрисдикцію останньої було повернуто і Київ, що довго перебував під владою російсь­кого губернатора. Зміцненню Гетьманщини сприяло і повернення навесні 1734 р. запорожців, які жи­ли у вигнанні з 1708 p. під владою кримських татар.

З 1734 до 1750 року Україна була без гетьмана. Зі зміною царів в Санкт-Петербурзі змінювалася і їхня політи­ка. На Україні одразу ж після смерті Апостола, нова імператриця Анна Іоановна знову заборонила вибори гетьмана і заснувала ще одну колегію під назвою "Правління гетьманського уряду". Складалася вона з трьох російських вищих офіцерів і трьох представників генеральної козацької старшини на чолі з російським кня­зем, який удаючи, що його колегія існує лише тимчасове, мав таємні інструкції поширювати чутки, що в надмірних податках і невмілим керівництвом Гетьманщиною винні попередні гетьмани. Це мусило переконати українців в тому, що скасування Гетьманщини якнайкраще відповідає їхнім інтересам.

У 1750 році на посаду гетьмана царський уряд призначає Кирила Розумовського, який став останнім гетьманом України. За часів його гетьманства сталося немало змін у суспільно-полі­тичному житті Гетьманщини. Це була "золота осінь» автономії Гетьманщини та останній період піднесення козацько-гетьманської держави. Розумовський починає організовувати окрему систему судочинства.

Розумовський намагався обстоювати перед царським урядом автономію України: домігся царського указу про заборону поширення на українців холопства (1752 р.), пев­ний час без погодження з Петербургом призначав полковників. Самостійність Розумовського викликала незадоволення царського уряду, особливо після приходу до царського трону Катерини ІІ.

В 1763 р. Гетьманщину було поділено на 20 повітів, кожен із власними судами, які розглядали цивільні та земельні справи. Суддів обирали з ма­єтної знаті. Міщани, як і раніше, судилися власними судами.

Оскільки гетьман часто їздив до столиці Російської імперії, країною на власний розсуд правила старшина. Тоді за гетьманування Розумовського козацька верхівка нарешті домоглася свого, завершивши почате ще наприкінці ХVІІ ст. перетворення з корпусного офіцерства на типове дворянство. Тепер вона стала називати себе шляхтою, тобто дворянством.

Коли в 1762 р. влада прийшла до Катерини II, в Гетьманщині збирається старшина на важливу раду в Глухові. Спочатку її метою було обговорення реформ судочинства, але ця дискусія швидко по­ширилася й на проблему занепаду політичних прав Гетьманщини. Під кінець ради делегати ухвалили надіслати імператриці петицію з рі­шучим закликом повернути втрачені вольності й створити на Лівобережжі шляхетський парламент. В основі Глухівської петиції лежа­ли посилання гетьмана й старшини на те, що їхня країна є окремим політичним та економічним цілим, пов’язаним з Росією лише в особі монарха. Після цього К. Розумовський звернувся до імператриці зі сміливою пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його родині. Інакше кажучи, українці просили Катерину ІІ взяти постійне зобов'язання шанувати їхню автономію.

Але українська знать прорахувалась. Саме тоді, під впливом напа­ду на українську автономію, Катерина II вирішує скасувати цю ав­тономію взагалі. Вона наказала Розумовському прибути до столиці і зажадала його відставки. У 1764 р. він залишає гетьманство і відповідним указом Катерини II гетьманство в Україні ліквідується остаточно. На цьому закінчилася гетьманська епоха.

Катерина II завершила справу, що розпочав на Україні Пет­ро І. Як і багато інших правителів доби освіченого абсолютизму, Катерина бу­ла переконана, що найбільш розумним і ефективним буде уряд, засно­ваний на абсолютистських засадах і позбавлений таких "феодальних реліктів", як особливий статус окремих земель. Звідси і негативне ставлення до автономії. "Ці провінції, – казала вона, – слід руси­фікувати". Це завдання було б легко здійснити, призначивши губе­рнаторами людей розумних. «Коли в Малоросії зникнуть гетьмання, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу».

Крім ліквідації гетьманства, обмеження автономії України посилюється створенням російського уряду і діяльністю спеціальних органів для управління Гетьманщиною. Управління Україною було доручено II Малоросійській колегії, створеної в листопаді 1764 р. в якості вищого виконавчо-розпорядчий органу влади в Гетьманщині. Друга колегія, як і перша також розташувалась в Глухові і складалася з чотирьох російських урядовців та чотирьох довірених представників старшини. Одним з українців був О. Безбородько, який займав посаду писаря, тобто канцлера. Він же був головним комендантом козацьких частин в Україні. Очолював колегію генерал-губернатор Лівобережжя, який водночас був головнокомандуючим збройними силами України та фактично одноосібно правив нею.

Діяльність колегії, яка проіснувала до 1786 р., була спрямована на остаточну ліквідацію залишків політичної автономії України. Згідно з загальною інструкцією члени даної колегії повинні були слідкувати, щоб не відчувалося різниці між росіянами і українцями, і взагалі вживати всіх заходів, щоб затерти між ними національну різницю. Разом з тим, Катерина II цинічно казала, що для ведення малоросійських справ треба мати "лисий хвіст і вовчий рот". Так, в зводі таємних інст­рукцій Катерина наказувала керівнику колегії скасувати всі відмінності в державному устрої України та зрівняти її з іншими частинами імперії, витравити в українцях погляд на себе як на народ, але діяти обережно, "аби не викликати ненависті до росіян".

Щоб підготувати грунт для скасування української автономії, генерал-губернаторові радилося повторювати селянам, що погіршення їхнього становища було, насамперед, наслід­ком відсталості "малоросійських звичаїв". Було рекомендовано розсварити старшину з народом, і згодом усунути її від влади. Водночас до старшини керівник колегії мав застосувати політику кийка і пряника. З одного боку всіляко каралися прояви автономістських тенденцій, а з іншого, – тим, "хто не був заражений хворобою сваволі і незалежності", про­понували привабливі посади в імператорському уряді, обіцяли зрів­няти їх в статусі з російським дворянством і надати більшої влади над селянами.

Закінчувалась ця інструкція такими словами: "Необходимо нужно, под каким бы то ни было иным званием, кроме подушного, расположить на тамошний народ и получать с его в казну нашу, по долгу и справедливосте, да и по самым уговорным пунктам гетьмана Богдана Хмельницкого нам безспорно принадлежащие доходы". Скасувавши гетьманство, розтоптавши договір 1654 року, Катерина II цинічно згадує "уговорні пункти" Богдана Хмельницького. Таким чином, Російська імперія остаточно перетворила Україну в свою адміністративну частину без будь-яких автономних ознак.

Прагнучи показати, яким освіченим є її прав­ління, у 1767 р. Катерина ІІ засновує свою відому "Комисию для сочинения нового уложення». В Москві зібрали послів від усіх (за винятком селян) верств суспільства, з усіх регіонів з метою висловити імператриці свої побажання та погляди. На велику прик­рість Катерини ряд українських послів скористалися нагодою, щоб знову заявити про прагнення відновити гетьманство і повернути давні українські вольності. Імператриця назавжди "відклала" засідання комісії. Іншим наказом Катерини ІІ передбачалось, що виборчі права не були однакові для всього населення України: шляхетство, міщани, козаки обирали депутатів безпосередньо, а військові обивателі проходили триступеневі вибори.

Друга колегія чітко дотримуючись «рекомендованої" політики почала провадити її у життя. За 20 років свого правління в Україні її керівник добросовісно здійснював свої обов’язки, повною мірою виконавши волю та настанови царя. Спочатку він уникав проведення глибоких змін, намагаючись завоювати прибічників. В його канце­лярії отримали призначення багато українців, було засновано поштову службу, а також здійснено широкий перегляд суспільно-господарсько­го становища земель.

Колегія почала з перепису населення України (Генерального опису України) з метою вивчення її економічного становища і збільшення надходжень до царської казни. Їй належать також сумнівна честь здійснення указу 1775 р., пов'язаного із ліквідацією Запорізької Січі. За правлінням колегії прапори України, гармати, військові печатки, гетьманські клейноди було відіслано до Москви. Ця акція стала символом позбавлення автономного статусу України у складі Росії.

Після зруйнування Запорізької Січі у 1775 р. та скасування на Гетьманщині у 1781 р. полково-сотенної системи управління, одночасно українські адміністративні, судові та фінансові установи замінялися відповідно відгалуженнями імперської бюрократичної системи. Після введення в Україні системи органів влади та управління Російської імперії необхідність в існуванні колегії відпала, тому у 1786 р. вона припинила свою діяльність та була ліквідована. Скасувалися і славетні ко­зацькі полки. В 1783 р. їх замінили на регулярні уланські, до яких на шестирічний строк вибирали селян і неукраїнців. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо.

В 1783 р. українське селянство позбавили права залишати своїх панів, інакше кажучи, тепер Лівобе­режне селянство ставало юридично закріпаченим. Ще раніше, у 1735 р. за "жалувальною грамотою дворянству", виданою Кате­риною II, знать звільнялася від усякої військової служби для уряду, зрівнявшись у правах з російським дворянством. Із цих причин вер­хівка колишньої Гетьманщини без будь-якого ремствування погоди­лася з ліквідацією автономії. Так закінчилася доба Гетьманщини в Україні в результаті послідов­ної шовіністичної, великодержавної політики царської Росії.

Таким чином, підводячи певний підсумок, слід зауважити, що царська Росія особливо після смерті Богдана Хмельницького почала поступово відходити від своїх зобов'язань по відношенню до України, згідно рішень Переяславської ради і Березневих статей Богдана Хмельницького. Для контролю за внутрішньою ситуацією на Україні не зважаючи на існування власних судово-адміністративних органів і органів публічної влади царська Росія створила цілий ряд органів імперського самоуправління, таких як Малоросійський приказ, який входив до створеного в 1549 році Посольського приказу, а також І і II Малоросійські колегії. На дані органи було покладено завдання поступового знищення всіх попередніх демократичних здобутків українського державотворення.

Збройні сили

Збройні сили виступали як самостійні, часто-густо добровільні з деякими елементами самоуправління. Складалися вони з представни­ків різних соціальних верств населення. Після 1657 р. козацьке військо становило автономну частину російської армії.

Збройні сили України під час нападу царизму теж зазнали значних змін. За Березневими статтями в Україні кількість реєстрового війська досягла 60 тис. чоловік. В 1659 р. Другі переяславські статті під­твердили обов'язок гетьмана посилати козацькі війська у військові походи росіян.

Незабаром після березня 1654 р. царський уряд відмовився спла­чувати козакам платню. Це було обґрунтовано тим, що цар воює за визволення України і тому його казна несе великі втрати.

Цар не виконав також своєї обіцянки виплатити козакам 42 тис. золотих із своєї казни. Відказ від плати неминуче потяг за собою скорочення кількості українського війська.

Майже безперервні війни ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. розоряли багатьох козаків, які мусили воювати власним коштам. Як і слід було сподіватися, зменшення чисельності боєздатного козацтва помітно позначилося на збройних силах Геть­манщини. У 1730 році вони налічували лише 30 тис. чоловік. Змінився і стиль керівництва, якщо ватажкам із покоління Хмельницького були притаманні політичне бачення ситуації, сміливість, рішучість дій, то провідники Гетьманщини дбали про обмежені і прагматичні цілі. Вони скоріше пристосовувалися до існуючих політичних об­ставин, а не змінювали їх.

У 1765 р. Катерина IІ об’явила козацьке військо як особливий вид збройних сил непотрібним.

Фінансова система

Українські чиновники усіх рангів, зокрема судді, посилалися на порядки, започатковані ще Богданом Хмельницьким. Була введена і власна монета. За словами сучасника тих подій російського дипло­мата Григорія Кунакова, "в Чигрине где учился Богдан Хмельницкий и деньги делают, а на тех новых деньгах на одной стороне меч, а на другой его, Богданово имя". Разом з тим, до збору податків все активніше починають залучаються командири російських гарнізонів, розташованих на території України. При цьому, наприклад, вже сам гетьман Брюховецький запрошував воєвод з Росії для збору податків.

Питання 3. Суспільний устрій на Лівобережжі (друга половина ХVІІ ст. – кінець ХVІІІ ст.).

Ті зміни, які намітилися в суспільному ладі в роки Визвольної війни, знайшли своє завершення у другій пол. XVII-XVIII ст.

Знатне військове товариство

Масове покозачення української шляхти під час війни, соціальне відокремлення козацької старшини від основної маси козацтва привели до створення особливого аристократичного прошарку, який отримав назву "знатне військове товариство".

Верхівку цього класу складало бунчукове товариство, до якого належала генеральна старшина. Бунчук був відзнакою гетьмана та представляв собою дрючок, більш ніж 3 метри завдовжки, з металевою кулею зверху, з-під якої звисало кінське волосся. Його носив генеральний бунчужний над гетьманом, в тих випадках, коли гетьман очолював військові походи.

До знатного військового товариства входило також значкове товариство, яке складало полкова старшина. Значком звалася корогва (стяг). У козацькому війську були три роди корогв: гетьманська корогва, полкові і сотенні корогви. Ці корогви вживалися, як правило, в урочистих випадках. Для щоденного вживання використовували малі корогви, або значки. Від значків і пішла назва "значкові товариші". Значкові товариші займали таке ж місце по відношенню до бунчукового товариства, як значок – по відношенню до великої корогви.

Існувала ще одна привілейована верства – військове товариство, до якого належали ті, хто не попадав в перші дві категорії. Це товариство було підпорядковане військовій канцелярії.

"Знатні товариші" вилучалися із загальної полкової та сотенної юрисдикції і підлягали лише юрисдикції гетьмана. Вони несли обов'язкову службу або виконували різного роду доручення гетьмана: проводили ревізії, очолювали посольства, творили законодавство тощо. До привілеїв знатного товариства належала також можливість отримувати різні посади у Генеральному уряді, право володіння великими земельними ділянками.

До середини ХVІІІ ст. фактично зникла форма виборності «за звичаєм» на вищі та середні військово-адміністративні посади в полках на загальних радах. Нерідко ранги стали переходити «в спадщину» від батька до сина або обіймалися за прямим призначенням гетьмана чи російського царя або його чиновників.

Незабаром в руках знатного товариства зосереджуються значні земельні масиви. В 1730 році в руках українських землевласників знаходилося 52 відсотки всієї землі. Закріплення землі проводилося в формі роздачі земель за службу ("рангові землі"), передачі землі "на вічне спокійне володіння" або шляхом "займанщини" (захоплення вільних земель), що спостерігалось головним чином на півдні України.

Отже, з одного боку, панівна верства України привласнила собі привілеї польської шляхти, зокрема, закріпила за собою виключне право займатися промислами, право на оптову торгівлю, на звільнення від сплати мита, податків, повинностей. З іншого боку, вона вимагала нових гарантій від гетьмана та царського уряду. І такі гарантії їй були надані, зокрема Глухівськими статтями 1669 року, які підтвердили вольності української панівної верстви і ті привілеї, які вона отримала від Богдана Хмельницького.

У XVIII ст. посилюється боротьба української панівної верстви за зрівняння в правах з російським дворянством. Ще за Глухівськими статтями цар пообіцяв жалувати дворянство за поданням гетьмана. У 1764 році відповідно до царського указу отримала права дворянства генеральна козацька старшина, а у 1783 році це положення було поширене на всю українську шляхту. Тим самим українська панівна верства була оформлена в єдиний дворянський стан. Дворянські права української шляхти були підтверджені жалуваною грамотою дворянству 1785 року.

Таким чином, українська панівна верства отримує всі привілеї російського дворянства, що разом з її традиційними правами та вольностями давало в руки цього соціального прошарку майже необмежену владу.

У панівну верству України входили також російські дворяни, які особливо інтенсивно поповнюють її у XVIII ст., коли царський уряд проводить політику роздачі земель Півдня України.

За Гадяцьким трактатом 1658 року польській шляхті були повернуті права на маєтки в Правобережній Україні. Отже, тут було відновлене польсько-шляхетське землеволодіння і ті порядки, які існували до Визвольної війни.

Шляхта

Хоча знатне військове товариство і відтіснило на певний час українську шляхту як стан, все ж таки вона не переставала відігравати важливу роль у політичному житті України. Під час Визвольної війни патріотично налаштована частина української шляхти створила фактично нову шляхту. Звичайно, ця шляхта не тільки зберегла свої права, а й добилася нових привілеїв. У другій половині XVII ст. з'явилась низка підтверджень її прав. Так, Глухівські статті підтвердили її права на земельні пожалування, які вона одержала від Хмельницького. З часом шляхта домагається визнання за нею прав російського дворянства. На цій підставі відбувається консолідація шляхти та козацької старшини. Належність до шляхетського та козацького станів стає спадковою. Всі ті привілеї, які отримувала від гетьмана та царського уряду козацька старшина і про які говорилося вище, відносилися і до української шляхти.

Духовенство

За умовами договору 1654 року православна церква в Україні була відновлена в своїх правах. Царський уряд підтвердив права та привілеї православного духовенства та пообіцяв не порушувати їх.

Привілейоване становище православного духовенства визначалося його значною роллю, яку православна церква відігравала в ідеологічному та політичному житті України та наближалося до правового становища шляхти.

За історичною традицією духовенство поділялося на біле та чорне.

Біле духовенство поповнювало ряди знатного товариства, і навпаки, до чорного духовенства вливалися свіжі сили із середовища козацтва. Таким чином, ця частина духовенства за правовою ознакою наближалась до знатного товариства.

Величезні привілеї мало і чорне духовенство. Хмельницький не тільки залишив за монастирями земельні володіння та селян, а й навіть збільшив їхні багатства новими наділами, внаслідок чого монастирі стають великими землевласниками.

За життя Хмельницького Москва не наважувалась втручатися в справи Української православної Церкви, але в наступні роки тиск посилюється. Православна церква входила в систему військово-адміністративної організації, а влада гетьмана поширювалася в певних межах на православну церкву і ду­ховенство. У статтях Ю. Хмельницького (1660 р.) митрополит та інше духовенство України віддавалися під благословіння Московського патріарха, мали право з ним спілкуватися, хоч він і не втручався у справи православного духовенства України.

Перший висвячений 1685 р. в Москві митрополит Гедеон от­римав грамоту від московського патріарха, яка підтвердила стано­вище, що склалося: Київська митрополія не підпорядковується мос­ковському патріарху, хоч і знаходилася під його благословенням. Вище духовенство, тобто митрополит і єпископи обиралися на козаць­ких радах, священики – на сільських сходах, й усі ці обранці по­винні були затверджуватись гетьманом.

З 1721 р. синод – вищий орган церковного правління Росії, зас­нований замість патріаршества, став призначати усіх вищих ієрар­хів України. А з 1728 p. в Україні, як і в Росії, проводиться по­літика обмеження прав церкви. Заборонялося, наприклад, передавати церкві землі світських феодалів.

У другій половині ХVІІІ ст. правовий статус духовенства визначали Духовний регламент та штатний розклад 1764 року. За Указом від 10 квітня 1764 року митрополиту та іншим чинам духовного стану України було встановлено утримання нарівні з російським духовенством.

Козацтво

Зростання сили знатного товариства відбувалося значною мірою за рахунок рядового козацтва. Правовою основою козацького стану була військова служба. Постійну службу несли тільки реєстровці. Після 1654 року реєстровими стали вважати всіх козаків, які служили у війську. Частина реєстровців була заможною і належала до знатного товариства. Більшу ж їхню частину складали рядові козаки, які також мали ряд привілеїв. Так, вони звільнялися від податків, військових постоїв, були підлеглі та підсудні тільки своїй козацькій адміністрації, мали право на промисли, на виготовлення горілки, вина та пива для власного споживання.

У XVIII ст. процес розшарування козацтва посилюється. Заможні козаки, які мали землю та вели господарство, зберегли привілейований стан. Тих, хто втратив своє господарство, називали підпомічниками. Ця категорія козаків несла ті ж повинності, що і селяни, але в два рази менші. Ще одну групу складали підсусідники, які були вихідцями із збіднілих козаків, селян і городян. Вони не мали майна і наймалися на роботу до заможних козаків, які їх одягали та годували. Закон дозволяв підсусідникам переходити до заможної верстви, якщо вони розбагатіли і завели власне господарство.

Свій самобутній устрій мало запорізьке козацтво, оскільки Січ зберегла самостійність. Частина козаків проживала в Січі. Вони несли сторожову службу, займалися різноманітними промислами. У паланках, які розташовувалися за укріпленнями Січі, жили сімейні козаки та селяни.

Соціальна диференціація не обминула і Запорізьку Січ. З часом старшина перетворюється у великих землевласників, які експлуатують голоту та сіромах – козацькі низи. Після ліквідації Запорізької Січі указом від 16 листопада 1781 року козаків було переведено в розряд селян-однодворців, на яких було накладено подушний податок, їм заборонялося переселятися з місця на місце.

Міське населення

Міста, як і раніше, поділялися на магістратські та ратушні. В магістратських містах поступово відновлюється дія магдебурзького права, хоча є багато прикладів втручання козацької адміністрації у самоврядування цих міст навіть у XVIII ст. Ратушними містами правили звичайні козацькі отамани. Після смерті Хмельницького гетьмани рідко підтримували міста у їхній боротьбі з свавіллям козацької старшини. Так, гетьман Брюховецький пропонував передати міста з усім населенням під управління царської адміністрації.

Міщани не мали тих привілеїв, які були у козаків. Правове становище було близьким до становища державних селян, у ряді випадків подушний податок з міщан навіть перевищував той, що накладався на державних селян.

На міському населенні ратушних міст лежав обов'язок сплати податків до гетьманської казни. Вони несли також ряд повинностей. Це охорона міста, шляхова та постойна повинності, різноманітні громадські збори тощо.

Міщани магістратських міст були у кращому становищі. Вони користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами на зайняття ремеслом, торгівлею, промислами, мали право обирати магістрат. Із загальнодержавних повинностей за ними лишалася тільки військова. На магістратах лежав обов'язок утримувати розквартироване в містах військо. На мешканців міст покладалося утримання міської адміністрації, сплата певних податків духовенству. З них стягувалися також грошові податки на ремонтні роботи в місті.

У XVIІІ ст. кількість магістратських міст зросла: право на їхнє самоврядування надавалось царськими указами та гетьманськими універсалами. Так, у 1752 році гетьман Розумовський подарував право на самоврядування Полтаві, у 1758 році – Новгороду-Сіверському. До кінця XVIII ст. магдебурзьке право отримали майже всі міста Лівобережної України.

Міське населення не було однорідним і поділялося на окремі соціальні прошарки. До привілейованої групи належали ремісники та купці. У свою чергу ремісники поділялися на майстрів та робітників.

Ремісники об'єднувалися у цехи за видами ремесла (гончарне, ткацьке тощо). Стати членом цеху можна було при досягненні 21 року. Крім вікового цензу, існував майновий: треба було мати власне господарство, яке виробляло б ремісничу продукцію. Майстрам належав ряд привілеїв. Вони мали право на створення цехової організації, встановлення монополії на виробництво і збут товарів, що їх виробляв цех, розглядали дрібні спори членів цеху.

Усі ремісники міста могли збиратися на схід, де вони обирали на три роки управу – орган, спільний для всіх цехів міста. До нього входили староста та два його товариші.

Купці також мали певні привілеї. До них записували будь-якого міщанина, що мав капітал більше 500 крб. Купці об'єднувалися в гільдії. Члени гільдії звільнялися від подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань. Але на купців покладались повинності: сплата громадських зборів, шляхова, постійна та деякі інші.

В містах проживали також представники знатного товариства, шляхта, духовенство, рядові козаки. Разом з адміністрацією вони утворювали верхівку міського населення.

Правове положення більшої частини міського люду не було легким. На мануфактурах було введено 12–14-годинний робочий день, застосовувалися тілесні покарання.

Поява підприємств, які належали купцям і де широко застосовувалася наймана праця, було свідченням народження елементів нового, капіталістичного виробництва.

Селяни

Після визволення всі землі, що належали польській шляхті, перейшли в державну власність. Тут знаходилися "вільні військові" або ратушні села, мешканці яких – посполиті селяни – були залежні тільки від держави. Після 1654 року правове становище селян та козаків було майже однакове. Козаки служили державі військовою службою, селяни – працею. При бажанні можна було перейти з одного стану в інший. Але ще за Хмельницького в правовому становищі селянства відбуваються істотні зміни. Так, повертаючи землі монастирям, гетьман видає універсали, якими затверджується не тільки право володіння землею, а й "звикле послушанство" селян, під яким розумілося виконання ними повинностей на користь монастирів.

Одночасно універсалами гетьманів почалася роздача державних земель козацькій старшині. Універсали підтверджувались указами царського уряду. Ці нормативні акти зобов'язували селян віддавати власнику, на землі якого вони проживали, частину врожаю або сплачувати податок, який мав назву "чинш". Крім того, селяни виконували повинності на користь власника: возили дрова, косили сіно тощо.

У 1701 році Мазепа видав універсал, яким вводилася дводенна панщина для посполитих селян. Селяни повинні були віддавати панам частину врожаю, худоби, птахів тощо. На них лежав також обов'язок сплачувати державі податок – "стацію", який йшов на утримання війська і який можна було сплачувати як грошима, так і продуктами. Конкретної одиниці оподаткування не існувало: в частині полків брали податки від землі, в інших – від кількості худоби. На користь гетьманської адміністрації збирали "показанщину" (податок на виробництво горілки), тютюнову десятину, мито від продажу горілки. Великі прибутки давало мито від продажу дьогтю, тютюну тощо.

У XVIII ст. зростає залежність селян від панів, збільшуються державні повинності. З другої половини XVIII ст. процес закріпачення українського селянства стає невідворотним. Панщина на Лівобережжі для окремих категорій селян досягла вже п'яти і більше днів на тиждень. На Правобережжі та в Слобідській Україні панщина також становила 4-5 днів на тиждень. Натуральний оброк все частіше заміняється на грошовий. Проводячи заздалегідь продуману політику поступового закріпачення селянсько-козацьких мас України, царизм вже в 20-ті роки XVIII ст. дозволяє поміщикам без суду і слідства відправляти селян на каторжні роботи і на поселення в Сибір, а також віддавати їх в рекрути.

Фактором, який дуже негативно впливав на становище українського селянства, було те, що в Росії процес закріпачення був завершений ще Соборним уложенням 1649 року. Російські поміщики і польські пани давно вже ставилися до своїх селян, як до рабів. Їхній приклад впливав на українських землевласників, які з початку XVIII ст. добиваються від гетьмана видання універсалу, що заборонив би перехід селян під страхом смертної кари. У 1721 році універсал Скоропадського наказував не допускати селянських переходів. У 1739 році генеральна військова канцелярія під приводом запобігання втечам селян за кордон заборонила їхнє переселення на інші землі. 22 квітня 1760 року гетьман Розумовський видає універсал, за яким селянам дозволялося переходити на інше місце тільки в тому випадку, якщо вони мали письмовий дозвіл від пана, при цьому все нерухоме майно селянина залишалося у землевласника. У 1763 році цей універсал підтверджується царським указом. Фактично це було затвердженням кріпосного права в Україні.

У 1765-1769 та 1782 роках проводяться генеральні описи населення України. Після ліквідації у 1775 році Запорізької Січі царизм наважується на юридичне оформлення кріпацтва. Указом від 3 травня 1783 року Катерина II остаточно заборонила переходи селян і закріпила їх за тими власниками, на землях яких вони проживали згідно з останнім переписом населення. Це означало повне і остаточне закріпачення селянства України. Встановлення кріпосного права позбавило селян особистої волі і будь-яких громадянських прав.

Наприкінці XVIII ст. царський уряд розповсюдив кріпацтво і на Південну Україну, де селяни втратили право переходу у 1796 році. В часи Павла І широко практикувалось перетворення державних селян у кріпосних. Тільки в Україні у власність поміщиків було передано 150 тисяч державних селян.

Таким чином, на початок ХІХ ст. кріпосні селяни становили 40 відсотків населення України, що входило до Російської імперії.

Україна османська. Камянецький єйялет. Шаріат.