І. Драч Л. Костенко І. Дзюба

«Шістдесятники» представлені письменниками Л. Костенко, В. Симоненком, І. Драчем, М. Вінграновським, Є. Гуцалом, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним, Є. Сверстюком та багатьма іншими, проти яких почалося цькування з боку влади.

В.Симоненко

Справжньою душею, совістю шістдесятництва став поет Василь Симоненко (1935 – 1963). Його творчій манері і життєвій позиції були притаманні моральний максималізм, нетерпимість до тоталітарної системи, якою так було оповите життя і культура. Поезія Симоненка була незвичним явищем того часу, вона змушувала замислитися над долею України, її майже не друкували, але читали один одному і переписували від руки. Передчасна смерть В. Симоненка у віці лише 28 років усвідомлювалася шістдесятниками як трагічна подія в українській культурі.

1963 рік вважається переломним у розвитку руху шістдесятників. Відкритий тиск влади призвів до посилення політизації руху, частина учасників якого стала на відверто дисидентські позиції. Символічною подією остаточного розриву влади з передовою українською інтелігенцією було знищення за прямою вказівкою ЦК КПУ вітражу у вестибюлі Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка, виготовленого з нагоди 150-річчя з дня народження Т. Шевченка. У цій монументальній роботі, авторами якої були художники-шістдесятники А. Горська, П. Заливаха, Л. Семикіна, Г. Севрук та інші, постав образ гнівного Кобзаря, що пригорнув покривджену жінку – Україну і у високо піднятій руці тримав книгу, ніби нагадуючи знамениті слова: «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово». Цей визначний твір був оголошений ідеологічно шкідливим і навіть хуліганським. А. Горську і Л. Семикіну виключили зі спілки художників.

Монументальним роботам світового рівня не щастило за радянських часів. За вказівкою партійно-державних органів залили бетоном майже завершений унікальний скульптурний комплекс меморіалу (Стіна пам´яті) на Байковому кладовищі (скульптори В. Мельниченко та А. Рибачук). Натомість краєвид Дніпра, неподалік від Києво-Печерської лаври «прикрасив» гігантський металевий монумент Матері-Батьківщини.

О.Т. Гончар

Знаковою подією, що знаменувала повне відвернення влади від будь-якого чесного діалогу, навіть з найтолерантнішими діячами культури, стала організована в 1968 р. кампанія проти роману Олеся Гончара «Собор». Роман виходив за межі соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв´язку поколінь, історичної пам´яті нації, символом якої був старовинний козацький храм. Твір оголосили ідейно порочним, шкідливим і пасквільним, з роботи знімали навіть тих редакторів і критиків, які встигли написати та опублікувати на книгу схвальні рецензії.

Таким чином, з другої половини 60-х років ХХ ст. фактично припинився розвиток тієї по-справжньому життєдайної гілки української культури, яку представляли шістдесятники. В українській культурі єдиним правильним методом продовжував визнаватись соціалістичний реалізм. Та молоді інтелектуали знаходили можливості дедалі глибше і всебічніше пізнавати національну духовну спадщину. Все це привело їх на шлях боротьби за оновлення суспільства, відмови від тоталітаризму в усіх сферах суспільного буття, зокрема, в духовних процесах, за утвердження загальнолюдських моральних і естетичних цінностей. Так поступово сформувався рух дисидентів. Він відігравав значну роль у культурно-ідеологічних процесах, що відбувалися в Україні. У суспільстві сформувалася полярна офіційній громадянська позиція.

Навіть у тяжкі, застійні для української культури 70-ті роки ХХ ст. не припинявся процес її розвитку. Із початку 70-х рр. почала проваджуватися цілеспрямована русифікація, а в сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір. Набули поширення такі форми непокори і боротьби за національні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демонстрації, самвидав літературних джерел, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. У самвидаві поширювалися есе Валентина Мороза «Хроніка опору», твір Євгена Сверстюка «Собор у риштованні» (про роман «Собор» Гончара), Михайла Осадчого «Більмо», твори поета Ігоря Калинця, Василя Стуса та ін., а також листи-протести до партійних і державних керівних органів спрямовані проти нищення пам'яток української культури, проти репресій, русифікації. Осіб, які виступали за всебічний розвиток української культури і мови, звинувачували в буржуазному націоналізмі й карали.

9 листопада 1976 р. була створена Українська Гельсінська група (засновники – М. Руденко, О. Мешко, О. Тихий), яка виступала в культурній опозиції ідеологічному диктатові за відстоювання прав людини. Її організатори ставили свої підписи під заявами, зверненнями, протестами про порушення радянським урядом прав людини в СРСР. У цей період все більш відчутною стає загальна криза соціалізму і дискредитація офіційної ідеології.

В. Стус

Символічного значення має доля поета Василя Стуса. Його активна громадянська позиція привела у ряди «дисидентської» інтелігенції Києва.
У 1972 р. він був арештований «за антирадянську агітацію» і «наклепницькі мотиви в творчості», відсидів 5 років і в 1980 р. отримав другий строк – 15 років. Правдиве відображення життя колгоспників і протест проти політичних репресій були підставами, щоб знищити поета. Він трагічно загинув у таборі для політв'язнів на Уралі в 1985 р., не доживши до радикальних змін.
У 1990 р. посмертно В. Стус був реабілітований, йому була присуджена Державна премія ім. Т.Г. Шевченка.