Принципи, що регулюють управління як соціально-політичний процес

Принципи, що регулюють управління як соціально-політич­ний процес, формулюються на основі пізнання потреб закону за­лежності впливу управляючого суб'єкта на об'єкт управління від стану системи управління і суспільного середовища, тобто ми пе­реводимо аналіз у площину проблеми "система публічного управ­ління - суспільство". Сутність її можна сформулювати питанням: які вимоги до управляючої системи об'єктивно обумовлені її за­лежність від стану суспільства? Система повинна відповідати соціально-економічним, політичним і культурологічним особливостям суспільства, його національним традиціям. Як правило, кожна дер­жава створює свої, специфічні для конкретної країни, структури влади і управління.

Принципи, що регулюють управління як соціально-політичний процес:

1. Спираючись лише на національний досвід не можливо вирішити сучасні проблеми державного будівництва. Досвід передових країн світу в галузі організації системи публічного управління - важливе джерело вивчення і збагачення практики ке­рівництва. При цьому обов'язкова адаптація зарубіжних струк­тур, форм і методів управління до своєрідних соціально-політич­них, економічних, і соціокультурних умов у країні. Доцільна ідея критичного осмислення і використання досягнень Заходу з ураху­ванням особливостей країни.

2. Історично сформованою формоювзаємодії держави і сус­пільства є політична демократія - система управління державою і самоуправління народу. В її основі лежить принцип зворотного зв'язку. Демократія - політична система, в якій влада здійснюється за погодженням тих, ким управляють. Принцип демократизму полягає в реалізації тими, ким управляють, свого права безпосе­редньо чи через обрані ними органи брати участь в управлінні державою і суспільством. Для цього їм потрібно: перше - доступ до відповідної інформації; друге - реальну можливість вільно ви­словлювати свою думку щодо обговорюваних проблем; третє - володіти засобами контролю за діяльністю управляючих на всіх рівнях системи, які забезпечили б виконання влади і функцій управління в межах правил, встановлених за згодою суспільства; четверте - представники суспільства повинні бути захищені державою від будь-яких форм примусу під час виконання ними громадянських владних функцій. Діяльність управляючого суб'єкта не повинна бути прихована від суспільства. Гласність і відкритість - невід'ємний елемент демократії, політичного життя вільного суспільства.

3. Принцип плюралізму - характерна риса сучасних полі­тичних режимів. Поняття плюралізму означає визнання участі в державному житті різних взаємозалежних і разом з тим автоном­них соціальних і політичних груп, партій, організацій, інтереси, ідеї яких перебувають у постійному зіставленні, змаганні й конку­рентній боротьбі. Плюралізм виключає монополізм у будь-якій його формі. Він є методологічною категорією при пояснені системи управління з позиції визнання нею закономірного багатоманіття центрів влади і управління, автономності різних рівнів суб'єктів управління і взаємодії їх за принципом координації та "стриму­вань і противаг". Цей метод обґрунтовує вільну боротьбу думок між учасниками управління при виборі цілей, альтернативних про­ектів і прийняття управлінських рішень, при визначені засобів і методів їх здійснення. Багатоманіття і альтернативність в управлінні не потрібно трактувати лише як протилежність єдності системи. За такого розуміння втрачається сенс управління, відкидаються його об'єктивні закони.

4. Законність і визнання суспільством, тобто легітимністьструктур, правил, форм і методів діяльності публічних організацій і поведінки тих, ким управляють, - також загальний принцип публічного управління. Легітимність - елемент механіз­му в системі влади й управління, без якого вона не може функціо­нувати. Правове забезпечення системи і підтримка суспільства - основні фактори, що гарантують їх діяльність. Правовий нігілізм - одна з не кращих традицій суспільного життя в Україні. Це прак­тика масового невиконання законів. яка породжує некерованість діяльністю державних і суспільних інститутів. Механізм спон­танної соціальної регуляції не може замінити функцію цілеспря­мованого регулювання соціально-політичних, економічних, інфор­маційних й інших процесів. Деформація правового фактора легітимності публічного управління безпосередньо пов'язана з кри­зою довіри суспільства до органів влади. Криза довіри зумовлена нездатністю публічних органів влади й управління виконувати функції забезпечення соціальної організації, стабільності і цілісності суспільства, досягати правового порядку в країні, вирішувати жит­тєво важливі суспільні проблеми.

5. Демократизм передбачає широкий розвиток суспільного самоуправління - не як противагу публічному управлінню, а його доповнення і форми підсилення регулювання суспільними проце­сами. Система публічного управління обмежена у своїй діяльності спонтанною соціальною саморегуляцією у вигляді суспільного са­моуправління, яке діє в межах громадянського суспільства і є функ­цією його інституцій. Разом з тим самоуправління цілеспрямовано втілюється чи стихійно простежується в умовах демократії. Обме­женість впливу суб'єкта публічного управління на суспільні про­цеси об'єктивно зумовлена, адже будь-який суб'єкт управління не може охопити все багатоманіття суспільних явищ, а також не існує й такої потреби, оскільки суб'єкту потрібна для виконання його функцій лише необхідна інформація. Об'єктивно оптимальний ва­ріант - поєднання управління із саморегуляцією суспільства, з його самоорганізацією і самодіяльністю, тобто із суспільним самоуп­равлінням. Необхідність поєднання публічного управління і сус­пільного самоуправління породжена не волею влади, яка завжди прагнула правити всім, а природою і сутністю як держави, так і суспільства, а також об'єктивним законом посилення управління. Перетворення публічного управління в тотальну систему привело до того, що раціональність обернулась ірраціональністю на рівні суспільної системи, а на рівні її окремих елементів - панування командно-примусового адміністрування - імітація управління. Інша крайність - прагнення замінити публічне управління на тих ділян­ках соціального життя, де воно необхідне, організацією суспільно­го самоуправління. Такий експеримент проводився в СРСР на по­чатку 60-х pp. XX ст., і зазнав невдачі.

6. Системний підхід - фундаментальний принцип органі­зації публічного управління як системи і забезпечення її функціо­нування та розвитку. В ієрархії виконавчої влади порушення будь-якого ланцюга органів підпорядкування за вертикаллю неминуче розвалює систему. Системоутворююча діяльність управляючого суб'єкта - практична реалізація системного підходу в публічному управлінні. Одна з провідних вимог цього принципу – необхідність відповідності цілі управляючого публічного суб'єкта цілям складо­вих об'єкта управління і перетворення першої в загальну ціль сис­теми. Об'єкт управління стає керованим, якщо загальна ціль не лише проголошується в політичній стратегії, але й адекватно сприй­мається соціально вагомими прошарками суспільства і реалізуєть­ся державою. Спільність цілей - цементуюча основа системної організації держави. Підпорядкування загальній цілі системи всіх інших цілей - невід'ємна умова діяльності взаємозв'язків спільного підпорядкування і координації між органами влади й управління різних рівнів. Загальна ціль є загальнодержавна ціль, яка відобра­жає національно-державні інтереси. Цей принцип вимагає й утво­рення системи управління окремими гілками публічної влади й управління (підсистем). Нерідко принцип системного підходу ототожнюють із комплексним підходом в управлінні. В дійсності останній представляє лише грань, хоча й суттєву, принципу си­стемності.

7. Одним з основних організаційних принципів публічного управління є централізм на демократичній основі. Децентралі­зація - необхідна передумова демократії, проте ці явища не тотожні, адже на базі децентралізації публічної влади може зародитися і отримати розвиток корпоративний авторитаризм. Демократія як закономірна, так й в певному аспекті протилежна централізму. Цент­ралізм - втілення єдності держави, її загальних інтересів і цілей; без нього не може бути цілісної системи публічного управління. Однак централізм несе в собі тенденцію надмірної концентрації владних повноважень і зосередження управління в одному вищо­му органі. Демократія ж висловлює протилежні групи інтересів, стимулює відцентрові сили, багатополюсність центрів управління, не вписується в єдину ієрархічну систему. В децентралізації влади й управління мова повинна йти про механізм делегування владних і управлінських повноважень на підставі розділення центрів влади і прийняття рішень, а також розмежування предметів відання і пов­новажень між загальнодержавним центром і суб'єктами регіональ­ного рівня. Делегування - основний аспект демократичного прин­ципу представництва, який визначає основний механізм форму­вання органів влади й управління на вищому і наступних рівнях. Зміст принципу включає комплекс вимог: 1) концентрація влади і управлінських повноважень делегованих суспільством центральним органам влади, в межах законом визначених компетенцій;

2) децентралізація влади у формі делегування повноважень зго­ри донизу, необхідних для управління об'єктами, які складають предмети відання органів регіонального і місцевого рівнів сис­теми, самостійність їх у межах власної компетенції з відповід­ними рівнями відповідальності; 3) формування і діяльність те­риторіальних міжрегіональних організацій, які вирішують за до­рученням центру чи низки регіонів комплексні проблеми, які торкаються інтересів відповідних товариств. Ця ієрархічна струк­тура взаємозв'язків суб'єктів управління забезпечується: відпо­відним розподілом ресурсів; політичних засобів; адміністратив­ним впливом. Пріоритет належить правовому фактору. Сенс цього принципу - поєднати систему публічного управління в єдине ціле.

8. Принцип єдності галузевого і територіального управ­ління є конкретною вимогою реалізації принципу централізму і демократії. Галузевий підхід як прояв централізму невіддільний від територіального як втілення горизонтальної демократії. Тому слід говорити про принцип єдності галузевого і територіального управління.

9. До організаційних, системно-функціональних відносять принципи прийняття державних рішень. Вони зумовлені основними функціями управління і визначають зміст та структуру процесу прийняття рішень. До них належать принципи: поетапно­го процесу прийняття рішень; єдність цілей, спрямувань, завдань, методів і засобів управлінської діяльності; необхідність дотриман­ня встановлених норм і єдиних процедур прийняття рішень; по­єднання колективного обговорення і прийняття рішення з єдино­начальною відповідальністю керівника тощо.

Універсальних, однакових для всіх країн і режимів систем управління не буває. Деякі загальні принципи в кожній системі набувають конкретного змісту і форми реалізації. Крім того, кожна система викликає до життя принципи, адекватні змісту її цілей, характеру функцій і соціально-політичного правлячого суб'єкта.

Принципи, що регулюють управління як соціально-економічний процес

Визначальну роль у реалізації соціальної політики індустрі­ально розвинутих демократичних країн відіграє комплекс інсти­туцій, відносин, цінностей і норм, які об'єднуються під назвою "держава благоденства", яка являє собою центральну складову соціальної інфраструктури сучасної соціально-економічної систе­ми. Цей феномен має в кожній країні свою специфіку і в багатьох країнах називається соціальна держава, яка виникла як альтерна­тива реальному соціалізму і була реакцією на "провали" класичної ринкової економіки в індустріально розвинутих країнах. Для всіх національних варіантів соціальна держава є тим, що тут ринкове начало в економіці доповнюється соціальним началом в інших сфе­рах. Саме тому сучасну змішану економіку нерідко називають соиіальним ринковим господарством.

Принципи. які діють в соціальній державі:

1. Концепція соціального ринкового господарства в еко­номічній сфері передбачає свободу ринку як незалежну цінність. Держава ж відповідальна за створення необхідних умов для роз­витку ринкових процесів. Прибічників соціально ринкового гос­подарства турбує питання про те, на якому рівні розташований "поріг", переступивши через який державний сектор становить небезпеку для функціонування ринкового господарства. Враховую­чи факт, що ринки не завжди функціонують ефективно і не можуть забезпечити соціально належного розподілу благ, була напрацьо­вана концепція "провалу ринку". Державне втручання якраз і розглядається як неминучий і необхідний інструмент виправлення негативних наслідків ринкових процесів. Тут вирішальну роль відіграє соціальна політика держави, покликана гарантувати лю­дям мінімальний життєвий рівень.

2. Виробнича конкуренція і соціальне забезпечення по­винні бути одночасними і взаємодоповнюючими факторами. Держава розглядається як важливий інструмент корекції соціаль­них видатків і негативних наслідків ринкової економіки і вільної конкуренції. Головна мета соціальної держави полягає в тому, щоб добитися синтезу економічної свободи, соціальної захищеності і справедливості.

3. Соціальні програми стають невід'ємною частиною пра­вової держави. На цій основі відбувається розширення функцій держави, в багатьох випадках доповнюючи, а в низці випадків за­міняючи функції інституцій громадянського суспільства. В умо­вах правової держави і ринкової економіки на перший план вихо­дить соціальна захищеність людини в суспільстві, що передба­чає гарантію її прав на певний рівень життєвих благ, вона захищає її від життєвих незгод та негараздів.

4. Визначальне значення має соціальне партнерство. Ніде взаємозалежність економіки і суспільства не простежується так чітко, як у процесі праці. Зацікавленість працюючих у високій за­робітній платі і гарних умовах праці так само законна, як і зацікав­леність підприємців у виробництві продукції з меншими витрата­ми та кращої якості, адже від цього залежить конкурентоспро­можність їх бізнесу. У цьому й полягає смисл соціального парт­нерства. яке є переростанням кордонів власне економіки у сферу соціальних відносин: продавці і покупці робочої сили домовля­ються про умови соціального контракту як рівноправні його учас­ники. Однією з головних цілей соціального контракту має стати турбота про запобігання безробіттю і його скороченню. З точки зору інтересів усього суспільства безробіття є фундаментальним порушенням основного принципу соціального вирівнювання всіх членів суспільства. В політичному плані воно криє в собі небезпе­ку радикалізму і "розмивання" демократичної і правової держави. Концепція соціальної ринкової економіки передбачає синтез гарантованих правовою державою політичних свобод, економіч­ної свободи й ідеалів соціальної держави, яка гарантує соціальну захищеність громадян і соціальну справедливість. Поняття "со­ціальне" значить, що ринкове господарство завдяки своїй ефек­тивності створює матеріальні умови для забезпечення певного рівня благоустрою всіх прошарків суспільства.

5. Конкуренція повинна бути організована таким чином, щоб унеможливити соціальну напруженість. Нічим не обмежений ри­нок може стати фактором соціальної напруженості і різного роду конфліктів у суспільстві. Саме тому ринок підлягає обмеженню в ім'я реалізації більш високих цілей, зокрема забезпечення соціаль­ної справедливості, охорони навколишнього середовища, високо­го рівня зайнятості населення тощо.