Держава — головний інститут політичної системи

Виникнення держави як соціально-політичного інституту та головного структурного елемента політичної системи було зумовлене процесами ускладнення суспільного життя і дифе­ренціацією економічних, соціальних, культурних та інших інтересів і потреб соціальних груп та індивідів.

Держава в своєму історичному і соціальному призначенні мала відбивати ті спільні соціальні потреби та інтереси, які попередні соціальні інститути не могли задовольнити: потре­би в суспільному впорядкуванні, у безпеці; дотримання прав і свобод індивідів; збереження громадянського миру і правопо­рядку тощо.

Як політичний інститут держава має ряд суттєвих від­мінностей (ознак) від партій, рухів та інших політичних

утворень, які вказують на його величезний вплив на суспільство:

1. Держава — це єдина територіальна організація по­літичної влади в масштабі всієї країни. Державна влада по­ширюється на все населення певної території; цілісність суспільства і взаємозв'язок його членів забезпечує інститут громадянства і підданства. Просторові (географічні) межі держави визначаються державними кордонами, які відділя­ють держави одну від одної. У цих межах держава володіє верховенством і повнотою законодавчої, виконавчої і судової влади над населенням;

2. Держава — це орган влади, соціального примусу, який активно використовує санкції заохочення і покарання щодо дотримання чи порушення встановлених ним норм і правил організації суспільних відносин. Механізм держави представ­лений не лише інститутами законодавчої, виконавчої та судо­вої влади (вертикальний поділ) та її горизонтальними ланка­ми (центральні, регіональні, місцеві), але й системою органів і установ, що безпосередньо управляють суспільством; зокре­ма, для підтримки нормальних умов існування соціуму дер­жава застосовує «легітимне насильство» через уповноважені органи влади — армію, поліцію, служби безпеки і правопо­рядку;

3. Правовий характер держави. Серед норм, що регулюють її діяльність, особливе значення держава надає праву — обов'яз­ковим нормам-законам, які вона охороняє. На основі правових норм здійснюються управління та інтеграція суспільства;

4. Публічність державної влади, професіоналізація управ­ління соціальними справами, добровільна чи примусова пере­дача державним органам та їх службовцям повноважень щодо управління іншими людьми;

5. Держава являє собою суверенну організацію влади. Су­веренітет держави виявляється в її верховенстві й автономії від будь-яких інших видів влади в суспільстві, повній незалежності у взаємовідносинах з іншими державами. Зокрема, верховенство і суверенітет державної влади означають:

а) обов'язковість її рішень для населення;

б) можливість скасування постанов і рішень недержавних політичних організацій;

в) володіння рядом виключних прав (прерогатив), наприк­лад, право видання законів;

г) наявність спеціальних засобів впливу на населення (апа­рат примусу і насильства);

ґ) утворення системи примусового стягнення податків та інших обов'язкових платежів, яка забезпечує економічну са­мостійність держави.

Отже, держава — це організація політичної влади, що сприяє реалізації конкретних соціальних інтересів (класо­вих, загальнолюдських, релігійних, національних тощо) на певній території.

Функції держави — це основні напрями її діяльності що­до вирішення тих завдань, що є у певний момент і наявні у перспективі. Залежно від тривалості дії функції держави поділяють на постійні та тимчасові; залежно від значен­ня — на головні та допоміжні; врешті, найчастіше говорять про внутрішні та зовнішні функції держави.

До внутрішніх функцій держави належать:

— економічна — організація, координація, регулювання економічних процесів за допомогою податкової та кредитної політики, створення стимулів і пільг економічного росту або здійснення санкцій;

— політична — найважливіша функція держави, що за­безпечує політичну стабільність, здійснення владних повно­важень, вироблення політичного курсу, який би поділяли найширші верстви суспільства, або утримання політичного панування класу-владника;

— соціальна — полягає в задоволенні потреб людей у житлі, праці, підтримці здоров'я, в соціальних гарантіях

дітям, пенсіонерам та інвалідам; у страхуванні життя та власності;

— правова, яка передбачає забезпечення правопорядку, ус­таленого правового режиму, захист прав і свобод людини і гро­мадянина, охорону суспільного ладу від руйнівних дій екст­ремістів;

— культурно-виховна, що спрямована на задоволення культурних потреб населення, залучення його до творінь світової художньої культури, створення умов щодо саморе-алізації особи у творчості й аматорстві;

— екологічна — ця функція за допомогою державного зако­нодавства і контролю утворює правовий режим природокори­стування, відбиває обов'язки перед громадянами щодо забез­печення нормального середовища існування.

Серед зовнішніх функцій треба виділити оборонну, функ­цію підтримки світового порядку (характерна для великих держав), функцію взаємовигідного співробітництва в еконо­мічній, торговельній, технологічній, культурній, соціальній та інших галузях з іншими країнами.

Типи і форми держави

У межах різних науково-методологічних підходів політо­логи і правознавці здійснюють типологію держав.

Досить відом'им є формаційний підхід (Маркс, Енгельс, Ленін), в якому головним критерієм виступають соціально-економічні ознаки (спосіб виробництва, тип виробничих відносин між класами) — базис, який детермінує політичну надбудову (державу, право). Згідно з цим виокремлюють — рабовласницьку, феодальну, буржуазну, соціалістичну дер­жави. Останнім часом дослідники визначають ще й азіатсь­кий спосіб виробництва.

У межах цивілізаційного підходу (О. Шпенглер, А. Тойнбі) головними критеріями типологізації держав виступають •— культурні, релігійні, національні, психологічні та геополітичні ознаки. І залежно від них держави ототожнюються з осередками цивілізацій: єгипетської, китайської, західної, православної тощо.

Західна політологічна традиція в розумінні природи дер­жави завжди виходила з того, що вона не може бути ані доб­рою, ані справедливою. Отже, держава весь час прагне до ти­ранії. Для обмеження її всевладдя було введено принцип кон­ституціоналізму — підкорення влади і громадян Конституції (основному закону). Запровадження цього принципу і утворило новий тип — правову державу. Це така форма організації та діяльності державної влади, за якої сама держава, всі соціальні спільноти, окремий індивід поважають закон, право і знахо­дяться в однаковому становищі щодо нього. Право є засобом взаємозв'язку індивіда, суспільства і держави. Головними відмінними ознаками правової держави є:

1) верховенство права і закону в усіх галузях життя;

2) гарантованість всього спектра прав особистості й мож­ливість її вільного розвитку;

3) взаємна відповідальність держави в своїх діях і закону;

4) реальний розподіл влади на законодавчу, виконавчу і су­дову гілки, а також центральну і місцеву;

5) наявність розвинутого й дієспроможного громадянсько­го суспільства.

Після Другої світової війни правова держава у промислово розвинутих країнах суттєво доповнюється соціальною орієн­тацією. Так утворився новий сучасний тип — соціальна дер­жава, що є такою формою організації державної влади, якій притаманне постійне піклування про добробут громадян, ут­ворення гідних умов існування, рівних можливостей реа­лізації їх талантів, здібностей, опіки щодо «слабких» членів суспільства, підтримки сприятливого середовища буття лю­дей. Отже, соціальна держава формує новий тип соціальних зв'язків між людьми, що ґрунтуються на принципах соціаль­ної справедливості, соціального миру і громадської злагоди. Розбудова в Україні соціальної правової держави є конституціино закріпленою метою і новим кроком у процесі сучасно­го державотворення.

Тип і форма держави співвідносяться як зміст і форма, де визначальну роль відіграє зміст. Оскільки ми вже розглянули декілька історичних типів держави (за їх суттєвими ознака­ми), звернемося до поняття форми (устрою) держави.

Теорія держави визначає форму як засіб організації по­літичної влади, що охоплює форму правління, державно-те­риторіальний устрій та політичний режим. Форма державно­го правління характеризує порядок утворення й організації вищих органів державної влади, їх взаємовідносини одне з од­ним і з населенням.

Залежно від того, ким і як здійснюється державна влада, яким чином побудовані та діють органи влади, політична на­ука вирізняє монархії та республіки.

Монархія (від гр. «єдиновладдя») — це форма правління, за якої влада цілком або частково зосереджена в руках одно­осібного володаря, голови держави — монарха (короля, царя, шаха, імператора, еміра тощо). Головні ознаки монархії: мо­нарх — головне джерело влади і права; влада передається за спадком; здійснюється безстроково; не залежить від населен­ня (підданих).

Монархії бувають абсолютними й обмеженими (конститу­ційними). Абсолютна монархія є такою формою правління, за якої вся повнота державної влади належить монарху і здійснюється ним персонально. Конституційна монархія пе­редбачає, що владу короля обмежено якимось представниць­ким органом, який діє на основі конституції. До наших часів монарх лишається єдиним носієм суверенітету в деяких дер­жавах (абсолютні монархії Брунею, Саудівської Аравії); кон­ституційні монархії зберігаються й ефективно діють у Вели­кій Британії, Японії, Іспанії, Швеції, Норвегії, Монако та ін. Виокремлюють також дуалістичні монархії, в яких держав­на влада має подвійний характер. Юридично і фактично вона поділена між урядом, який формується монархом, і парла-

ментом. Отже, уряд не залежить від соціально-партійного представництва у парламенті та непідзвітний йому, а парла­мент висловлює інтереси буржуазії та тих верств населення, що мають право голосу (кайзерівська Німеччина 1871-1918 pp.)- У тих чи інших специфічних формах монар­хія зберігається майже в 1/3 країн світу.

Республіка (від лат. «суспільне діло») — це форма прав­ління, за якої голова держави є виборним і змінюваним, а йо­го влада вважається похідною від волі виборців та представ­ницького органу. Головні ознаки республіки: джерелом влади в республіці є народ; влада обирається; є строковою; несе політичну відповідальність перед виборцями.

За способом формування державних органів і принципами взаємин між ними вирізняють президентські, парламентські та змішані (президентсько-парламентські) республіки.

Президентська республіка (США, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Болівія, Сирія, Ірак часів С. Хуссейна та ін.) ха­рактеризується жорстким поділом законодавчої та виконав­чої влади. Президент є головою держави і водночас очолює виконавчу гілку влади (чи керує урядом, чи цілком контро­лює його), він не несе відповідальності перед парламентом, оскільки обирається на загальних виборах усім населенням. Уряд призначається президентом і підзвітний йому. Парла­мент у такій країні не може винести вотум недовіри уряду, але й президент не має права розпуску парламенту. Він во­лодіє також відкладальним вето щодо законопроектів парла­менту, яке останній може подолати абсолютною більшіс­тю 2/з) у повторному голосуванні.

У парламентських республіках (ФРН, Італія, Індія, Ту­реччина, Ізраїль та ін.) взаємовідносини між законодавчою і виконавчою гілками влади ґрунтуються на принципах спів­робітництва. Президент, якщо ця посада існує, є головою дер­жави, але виконує переважно офіційні високопредставницькі функції; виконавча влада зосереджена в руках уряду на чолі з прем'єр-міністром. Уряд формується партією (чи коаліцією партій), що отримала більшість депутатських місць у парла­менті, та є підзвітним парламенту.

Президентсько-парламентська (напівпрезидентська) рес­публіка (Франція, Фінляндія, Польща, Україна, Росія, Бол­гарія, Австрія, Ірландія, Португалія) характеризується под­війною підзвітністю уряду — президентові і парламенту. Ця форма правління поєднує сильну президентську владу з ефек­тивними можливостями контролю за урядом з боку парламен­ту. З одного боку, президент має широке коло повноважень: є головою держави, головним командуючим, має право відкла-дального вето щодо рішень парламенту, призначає прем'єр-міністра, може розпустити парламент і призначити нові вибо­ри, запровадити надзвичайний стан тощо. Водночас парламент має можливість контролювати діяльність уряду і прем'єра че­рез слухання важливих питань, звітів, затвердження бюджету країни, винесення вотуму недовіри (резолюції догани) уряду і президенту (імпічмент).

Політична історія державності знає й такі форми правлін­ня, що не відповідають прийнятій градації. Так, Малайзія за конституцією 1957 р. є дуже рідкісним різновидом консти­туційної монархії — виборною монархією в конфедерації, за якої монарх обирається на 5 років згідно з чергою правителів дев'яти країн-учасниць.

В Об'єднаних Арабських Еміратах діє так званий коле­гіальний монарх — еміри всіх семи складових територій, що входять до федерації, утворюють Вищу Раду емірів. Рада є за­конодавчим органом та вирішує більшість питань, які вхо­дять до компетенції голови держави.

Своєрідна форма монархії склалась і в межах країн Бри­танської співдружності. Так, значна частина членів спів­дружності — це республіки, які мають власного президен­та — голову держави (Кенія, Індія, Гайана та ін.), але майже половина інших країн співдружності (Канада, Ямайка та ін.) визнають головою держави королеву Великої Британії.

Засоби об'єднання населення певної території, зв'язок гро­мадян через політичні й територіальні утворення з державою, співвідношення між державою в цілому та її складовими те­риторіальними одиницями відбивають поняття «форма дер­жавного устрою».

Найпоширенішим видом територіально-політичної орга­нізації суспільства є унітарна держава. В унітарній державі утворюються загальні для всієї країни представницькі, вико­навчі та судові органи влади; функціонує єдина система зако­нодавства, правова і грошова системи, єдине громадянство. Усі адміністративно-територіальні одиниці (області, округи, департаменти, провінції) мають однаковий юридичний статус без політичної самостійності, але є автономними в господар­чій і соціально-культурній сферах. Унітарні держави — це Польща, Угорщина, Україна, Болгарія, Італія, Швеція, Данія, Франція, Іспанія та ін. Рівень централізації влади в унітарній державі може бути високим і дещо послабленим — так, в Україні унітарний устрій включає таку територіальну одиницю, як Автономна Республіка Крим, що має свій парла­мент і законодавство.

Федеративна держава є добровільним об'єднанням декіль­кох самостійних державних утворень в єдину союзну державу. Сьогодні федераціями є 20 країн світу: Австралія, Австрія, Ар­гентина, Бельгія, Бразилія, Венесуела, Німеччина (ФРН), Індія, Канада, Мексика, Росія, США та ін. Територію феде­рації утворюють території її суб'єктів (штатів, кантонів, рес­публік); внутрішні кордони федерації можливо змінити тільки за згодою її суб'єктів. У федерації існує два рівні влади: феде­ральний і республіканський; повноваження органів влади обох рівнів визначаються федеральною конституцією. Тобто феде­рація характеризується дворівневою правовою системою, под­війним громадянством, двопалатним парламентом; зовнішньо­політичні функції здійснюють союзні органи держави. Феде­рації утворюються за територіальною (США), національною (Індія) або змішаними ознаками (Росія), які визначають харак­тер і зміст державного устрою.

Конфедерація являє собою досить своєрідну форму орга­нізації політичної спільності. Фактично — це союз декількох незалежних держав, які об'єднуються для проведення єдиної політики в спільних цілях (наприклад, для спільної оборони, розв'язання економічних, енергетичних, транспортних про­блем тощо). Для здійснення узгодженої політики конфеде­рації утворюють окремі органи управління; але їх рішення не мають сили безпосередньої дії та повинні затверджуватися центральними органами влади країн-членів. У конфедерації немає єдиного вищого законодавчого органу, єдиного грома­дянства; країни-учасниці самостійно здійснюють міжнарод­ну діяльність, можуть за власною волею залишити конфеде­рацію і розірвати конфедеративний договір.

Досить тривалий час конфедерацією був Швейцарський со­юз (1291-1798 і 1815-1848 pp.), що являв собою об'єднан­ня 23 суверенних кантонів з метою підтримки зовнішньої і внутрішньої безпеки. Однак поступово конфедерація перетво­рилася на федерацію, за якої до відання центральних органів були передані військовий бюджет, армія та призначення дип­ломатичного корпусу.

Крім названих форм державного устрою, в історії мали міс­це й деякі специфічні форми — імперії, протекторати тощо.

Так, імперії являли собою державні утворення з великою територією, в яких окремі провінції могли не мати спільних кордонів з метрополією (центром); із централізованою вла­дою; асиметричними відносинами «панування — підкорен­ня» між центром і периферією; різнорідним етнічним та куль­турним складом населення; слабо (чи формально) легітимною політичною владою; імперські еліти завжди прагнули гло­бальної експансії. У різні історичні епохи існували імперії Великих Моголів, Олександра Македонського, Римська, Бри­танська, Російська та ін.

Протекторат є формальною опікою слабої держави більш сильною, що, як правило, призводить до втрати чи об­меження суверенітету першої, а може супроводжуватись і окупацією. Так, Велика Британія окупувала Єгипет у 1882 p., а в 1914 р. встановила над ним протекторат.