Концепції походження держави

Центральним елементом політичної системи виступає держава. В повсякденному житті термін "держава" ототожню­ється з країною або суспільством.

Але в науковій літературі існують два основних значен­ня цього терміна:

• держава трактується як сукупність державних уста­нов, тобто апарат управління суспільством;

• як особливий вид політико-правової влади суспільст­ва.

У політології поширене інше визначення. Держава ро­зуміється як організація політичної влади, яка поширюється на всю територію країни і її населення і володіє для цього спе­ціальним апаратом управління, видає обов'язкові для всіх по­станови і володіє самостійністю при вирішенні внутрішніх і зовнішніх справ.

Існує декілька концепцій походження держави.

Теологічна концепція пояснює виникнення держави, а також всі її рішення, діями і санкціями божественної волі. На монарха покладені основні обов'язки з поширення вчення Бо­жого, з покарання ворогів, що творять зло, і зі створення умов для благочестивого життя людей.

Патріархальна концепція розглядає державу як про­дукт сім'ї, яка розрослася до розмірів держави, при цьому вла­да правителя тлумачиться як влада батька в сім'ї, а відносини між підданими і володарями - як сімейні відносини.

Договірна концепція засновується на тому, що виник­ненню держави передує природній стан суспільства і людини, який характеризується необмеженою свободою. Тільки після укладення суспільного договору безмежна свобода була введе­на в розумні межі шляхом створення держави як організації, покликаної забезпечити баланс різних суспільних інтересів, права і свободи особистості.

Психологічна концепція виходить з того, що держава існує через наявність у людини психологічних потреб жити в межах організованого суспільства, у відчутті необхідності ко­лективної взаємодії або через схильність більшості до підпо­рядкування.

Класова (марксистська) концепція трактує державу класову за походженням (з'являється разом з поділом суспільс­тва на класи) і за суттю (орган класового панування: орган при­гнічення одного класу іншим).

Теорія завоювання (насильства) розглядає походження держави як результат завоювання сильними племенами слаб­ких. Аналогічним чином тлумачиться і походження класової експлуатації. Для підтримки порядку і придушення опору зна добилося створення державних органів і прийняття законів. Подібне тлумачення держави було обґрунтоване австрійським політичним соціологом соціал-дарвиністського напряму А.Гу-миловичем.

Расова концепція спирається на постулат, що існують вищі і нижчі раси, а держава необхідна для забезпечення пану­вання перших над іншими. Сучасні дослідники відкинули цю теорію.

Органічна концепція проводить аналогію між державою і живим організмом як у структурі, так і в функціях. Всі елеме­нти держави взаємопов'язані і доповнюють один одного, по­рушення цієї гармонії призводить до хвороби всього організму і навіть до його смерті. Цей погляд на державу обгрунтував ан­глійський соціолог Т.Спенсер.

Іригаційна концепція пов'язує походження держави з необхідністю побудови великих зрошувальних систем. Цей підхід використовується для пояснення історії країн Стародав­нього Сходу.

Спортивна концепція, отримавши розвиток у працях іспанського філософа Х.Ортеги-і-Гассета, виводить генезис держави з поширення спорту. Система фізичного виховання в Спарті, на його думку, сприяла виникненню сильної армії і в підсумку - держави, олімпійські ігри стали фундаментом про­цесу об'єднання давньогрецьких міст і виникнення держави.

Як показують дослідження істориків і етнографів, не може існувати тільки одне пояснення щодо виникнення всіх держав. Більшість наведених теорій відображають певні групи факторів, що стали причинами генезису держави. Держава з'являється в результаті розкладу родового ладу, коли влада вождів відособлюється від суспільства.

На цей процес впливали різноманітні фактори:

• поява приватної власності і майнової нерівності, а в результаті - і антагоністичних класів;

• ріст чисельності і збільшення густоти населення;

• завоювання одних народів іншими;

• потреба у захисті від зовнішніх ворогів;

• суспільний поділ праці і виділення управління в осо­бливий вид діяльності;

• потреба в організації іригаційних робіт (держави Ста­родавнього Сходу).

Нарешті, виникнення держави було викликане потре­бою в судовому арбітражі, що відобразила в собі теорія суспі­льного договору, хоча сам договір виступає швидше, як гіпоте­тичний, ніж реальний акт створення держави. Певною мірою досвід середньовічних вічових республік Новгорода і Пскова в Київській русі можна розглядати як ілюстрацію цієї теорії, на­род закликав князя з Києва (Володимир, його син Ярослав Му­дрий були покликані на князювання у Новгород), укладав з ним договір про його функції. Князь не міг бути ні законодавчим, ні управителем, а уособлював арбітражну функцію: творив суд за законами, що були, і був перш за все військовоначальником.

Ознаки і сутність держави

Держава має свої специфічні риси, які відрізняють її від усіх інших форм об'єднання людей (роду, сім'ї), інститутів і організацій (партій, рухів тощо).

1. Відділення публічної влади від суспільства, її неспів­падання з усім населенням, поява прошарку професійних управлінців. Це відрізняє державу від родоплемінної організа­ції, заснованої на принципах самоуправління. Здійснення пуб­лічної влади вимагає певної організації - спеціального апарату (чиновників, суддів, армії тощо). Сучасна держава поєднує професійний апарат управління з представницькою системою, яка формується через вибори.

2. Територіальний поділ населення. Закони і повнова­ження державних органів поширюються на людей, які прожи­вають у контурі кордонів державної території, держава буду­ється на основі територіальної спільності людей, а не за прин­ципами кровно-родинних зв'язків або релігійними принципа­ми, правда, в історії були приклади, коли кордони держави не були чітко визначені, наприклад, кочова імперія, створена Чин-гізханом.

3. Суверенітет. Це така властивість державної влади, яка виражається в її верховенстві і незалежності стосовно будь-яких інших влад всередині країни, а також у сфері міждержавт них відносин. Виділяють внутрішній суверенітет, що означає право влади приймати або змінювати закони, обов'язкові для всього населення, і зовнішній суверенітет (в контексті міжна­родних відносин), який передбачає свободу держави від конт­ролю ззовні.

4. Монополія на легальне застосування сили, фізичний примус. Діапазон державного примусу простягається від обме­ження свободи до фізичного знищення людини. Для виконання функцій примусу у держави є спеціальні засоби (зброя, тюрми тощо), а також органи - армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура.

5. Монопольне право на стягнення податків і зборів з населення. Податки необхідні для утримання апарату управлін­ня і для матеріального забезпечення державної політики.

6. Організація суспільного життя на правових засадах. Без права, законодавства держава не в стані ефективно керува­ти суспільством, забезпечувати безумовну реалізацію рішень, що приймаються. В будь-якому сучасному суспільстві є багато суб'єктів влади (сім'я, церква, партії тощо), однак, вищою вла­дою, рішення якої обов'язкові для всіх громадян, організацій і установ, є держава. Лише їй належить право на видання законів і норм, що мають загальнообов'язковий характер.

7. Претензія на представництво суспільства в цілому і захист загальних інтересів і спільного блага. Ніяка інша орга­нізація не може представляти і захищати всіх громадян і не во­лодіє для цього необхідними засобами.

Сутність держави - головне, що обумовлює об'єктивну необхідність існування держави, а також те, чиїм інтересам вона служить. Традиційно дослідники звертають ува­гу на дві головні причини, що обумовлюють державу - класову і загально соціальну. Дійсно, держава як історичне явище має подвійну природу. Будучи організацією політичної влади еко­номічно пануючого класу (класова сутність), вона одночасно є організатором "спільних справ", тобто забезпечує безпеку, еко­номічні, політичні і культурні умови життєдіяльності людей (загально соціальна сутність). Як свідчить досвід сучасної де­мократії, сфера прояву загально соціального призначення дер­жави суттєво розширилася. Держава виступає у ролі надкласо­вого арбітра, намагаючись у своїй політиці враховувати багато­гранність, часом антагоністичні інтереси, роблячи акцент на регулюванні потенціальних і реальних конфліктів як всередині держави, так і поза нею. "Зняття" функцій класового насильст­ва і розширення функцій регулювання відносин між соціаль­ними групами, вираження їх інтересів через механізми демок­ратії дозволяє говорити про тенденцію становлення правової і соціальної держави.

Функції держави

Місце і роль держави в політичній системі суспільства розкривається в його функціях. Традиційно їх ділять на внутрі­шні і зовнішні.

До внутрішніх відносяться такі.

• Економічна - захист існуючого способу виробництва, регулювання через правові механізми взаємовідносин між суб'єктами ринку, стабілізація економіки і створення стимулів для економічного росту, регулювання "природних" монополій (зв'язок, енергетика). Питання про межі державного втручання в економічну сферу є одним з найскладніших у сучасній теорії і практиці. З одного боку, повну неспроможність показала прак­тика прямого директивного втручання держави в економіку (СРСР). З іншого - стихійність і непередбачуваність робить небезпечним для суспільства і абсолютно вільний ринок. Су­часна держава повинна використовувати правові й економічні важелі (податки, пільги, кредити) для регулювання економіч­них процесів.

• Соціальна - задоволення потреб людей в роботі, жит­лі, підтримці здоров'я, надання соціальних гарантій соціально незахищеним групам населення (молоді, пенсіонерам, безробі­тним, сиротам, інвалідам, багатодітним сім'ям тощо). Держава цією функцією коригує негативні наслідки ринкової конкурен­ції, регулює нерівність в доходах.

• Правова - забезпечення законності і правопорядку.

• Політична - забезпечення політичної стабільності, вироблення політичного курсу, що відповідає потребам макси­мально широких верств населення або потребам підтримки по­літичного панування класу власника.

• Освітня і культурно-виховна - ці функції спрямовані на формування умов для отримання загальнодоступної загаль­ної і середньої професійної освіти, а також умов для задово­лення культурних потреб населення.

• Екологічна - охорона природного середовища. До зовнішніх функцій належать такі:

• захист інтересів держави;

• забезпечення оборони країни;

• розвиток співробітництва і інтеграції з іншими краї­нами.

Для здійснення вказаних функцій держава використо­вує певні засоби (ресурси державної влади) і спирається на комплекс спеціальних органів, що складають у сукупності структуру держави. Всі розглядані в лекції "Політична влада" ресурси можуть бути використані державою, але до виключної

монополії держави належить використання законів, інших юридичних норм і силових ресурсів.

Структура і форми держави

Як політична структура, держава має складну будову і включає в себе систему органів і установ, яка отримала назву механізм держави.

У структурі держави виділяють три гілки державної влади і відповідно три види органів влади:

• законодавча влада, яка приймає закони та інші важ­ливі документи, що визначають життя країни (в різних країнах органи законодавчої влади мають різні назви, наприклад, у США - Конгрес, у Фінляндії - Сейм, в Україні - Верховна Ра­да);

• виконавча влада, що забезпечує виконання законів і здійснює повсякденне управління державою;

• судова влада, покликана здійснити правосуддя і вирі­шення юридичних суперечок (в Україні до цих органів нале­жить конституційний, арбітражний та інші суди).

У системі управління можна виділити також інститут глави держави (інститут президентства або інститут монархії), контрольно-наглядові органи, які здійснюють контроль за ви­конанням норм права і притягнення винних до відповідальності (прокуратура, спеціальні органи контролю), органи державної безпеки, збройні сили, місцеві органи влади.

Подальший аналіз держави пов'язаний з виділенням можливих форм держави.

1. Форми державного правління.

2. Форми державного устрою.

3. Форми політичного режиму (характеристика режи­мів розглядається в окремій лекції).

1. Форми державного правління. Форма правління держави — це структура вищих органів державної влади, поря­док їх утворення і розподілення, компетенції між ними. Дер­жави за формою правління класифікуються на республіки і мо­нархії.

Монархія (з грець, monarhia - єдиновладдя) - форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється од-

ноособово і переходить, як правило, за спадковістю. Монархіч­на форма правління характерна сьогодні для п'ятдесяти дер­жав, з яких дванадцять - європейські. Сучасні форми монархії розрізняються за такою різновидністю, а саме: абсолютна мо­нархія (Саудівська Аравія, Оман, Катар), конституційна парла­ментська (Великобританія, Іспанія, Норвегія, Японія тощо) і дуалістична (Йорданія, Кувейт, Марокко, Бахрейн).

При абсолютній монархії в руках монарха зосереджу­ється вся повнота державної влади. Монарх сам видає закони, керує внутрішньою і зовнішньою політикою держави, призна­чає і усуває уряд, керує вищим судом.

Конституційна парламентська монархія характеризу­ється такими особливостями:

• влада монарха обмежується конституцією, що затвер­джується парламентом. Монарх не має права змінювати кон­ституцію, а його влада символічна, наприклад, у Великобрита­нії закони, прийняті парламентом, і рішення кабінету міністрів повинні мати королівський підпис, але при цьому самі монархи не користувалися правом вето з 1710 року і не збираються ви­користовувати його в майбутньому;

• уряд формується парламентом з представників певних партій, що отримали більшість голосів на виборах в парламент;

• лідер партії, що володіє найбільшим числом депутат­ських місць, стає на чолі уряду (прем'єр-міністр найбільш зна­чна особа в політичному житті);

• уряд відповідає перед парламентом а не перед монар­хом.

У чому зміст збереження інституту монархії в цих краї­нах? Це певний загальнонаціональний символ, в якому актуалі­зується історична пам'ять народу.

У дуалістичній монархії повноваження монарха обме­жені в законодавчій сфері, але достатньо широкі у сфері вико­навчої влади, парламент, навпаки, не має впливу ні на форму­вання уряду, ні на його склад і діяльність. Цей тип монархії має тенденцію до переростання в конституційну монархію або в республіку.

Республіка (від лат. respublica - суспільна справа) - фо­рма правління, при якій верховна державна влада здійснюється

виборними органами, що обираються населенням на певний термін.

У сучасних державах переважають два основні різнови­ди республіканської форми правління:

• парламентська (ФРН, Італія, Індія, Ізраїль);

• президентська республіка (США, Аргентина, Мекси­ка тощо). Кожна з них передбачає власну модель поділу влади.

Парламентська республіка. Ця форма правління мало чим відрізняється від парламентської монархії (деякі політоло­ги наводять приклад Великобританії як класичного парламент­ського правління). За основу правління покладений принцип: слабкий президент - сильний парламент. Президент, як і мо­нарх, є формальним главою держави, але його самостійна роль невелика. Фактично виконавча влада зосереджена в руках го­лови уряду. Суттєве місце у балансі гілок влади належить пар­ламенту: він назначає і звільняє голову виконавчої влади, фор­мує із свого складу уряд і може виказувати йому недовіру. В той же час президент може володіти правом розпуску нижньої палати парламенту, наприклад, у Німеччині, а у Великобританії цим правом володіє прем'єр-міністр.

Президентська республіка. Класичним прикладом даної форми правління є США. Ця форма правління будується за принципом: сильний президент - сильний парламент, що пе­редбачає більш послідовний поділ повноважень законодавчої і виконавчої влади (в деяких країнах Латинської Америки, які намагались скопіювати американську модель, утвердилися су-перпрезидентські республіки, тому що влада президента не врі­вноважується дійсно сильним парламентом). Президент одно­часно є головою держави і головою виконавчої влади. Він оби­рається всенародним голосуванням і має фіксований термін повноважень. Президент призначає уряд і визначає його склад. Щодо вищого представницького органу (парламенту) прези­дент має право накладати вето на його законодавчі акти. Право вето носить відносний характер: парламент повторно проголо­сує за відхилений закон,,, але щоби перебороти президентське вето, прибічники закону повинні зібрати дві третіх голосів. У надзвичайних випадках, наприклад, коли президент обвинува­чується у злочинах і в порушенні конституції, парламент має право на імпічмент — право на порушення процесу дострокового звільнення глави держави від посади і притягнення його до судової відповідальності. Подібна модель поділу влади сприяє зміцненню їх взаємозалежності і взаємоконтролю.

У деяких країнах склалися форми правління, які важко поєднати з вищеназваними "чистими" формами. їх називають змішаними. Ці моделі можуть бути найрізноманітнішими: одні з них тяжіють до парламентських форм правління, інші - до президентських.

Західні політологи М.С.Шугарт і Дж.М.Кері виділили три можливі моделі:

• прем'єр-президентську;

• президентсько-парламентську;

• асамблейно незалежну. Прем'єр-президентська модель (Франція в умовах

П'ятої республіки, Фінляндія) передбачає таку модель поділу влади:

• дуалізм виконавчої влади: з одного боку, президент, який зазвичай головує на засіданнях кабінету міністрів і за­тверджує його рішення, а також безпосередньо може впливати на формування уряду (висування кандидатур міністрів), а з ін­шого - прем'єр як голова уряду;

• президент вибирається всенародно;

• президент наділяється широким повноваженням в пи­таннях керівництва збройними силами і органами безпеки, у зовнішній політиці і, як правило, правом розпуску парламенту;

• відсутність у президента права змішувати міністрів;

• відповідальність кабінету міністрів і самого прем'єра перед парламентом.

Обсяг повноважень президента може варіюватися зале­жно від конкретних обставин, зокрема від того, чи належить парламентська більшість до тієї ж партії, що й президент.

Президентсько-парламентська (Росія, Україна, Еква­дор, Перу) модель передбачає:

• наявність всенародно вибраного президента;

• закріплення повноважень сформування кабінету мі­ністрів за президентом і парламентом одночасно; хоча прези­дент призначає і усуває членів уряду, але уряд повинен корис­туватися довір'ям законодавчого органу;

• відповідальність уряду перед президентом і парламе­нтом, законодавчий інститут влади може виразити недовір'я уряду;

• президент має право розпустити парламент. Асамблейно-незалежна модель склалася у Швейцарії.

Хоча парламент вибирає уряд (Федеральна рада), але не може його відкликати, виразивши вотум недовір'я. Уряд володіє правом законодавчої ініціативи. Федеральна Рада здійснює фу­нкції "колективного президента". Щорічно з його складу виби­рається президент, який здійснює чисто представницькі функ­ції.

2. Форми державного устрою. Форма державного устрою характеризує територіальний поділ держави і співвід­ношення повноважень центральних і регіональних (місцевих) органів влади.

Головними формами державного територіального уст­рою є унітарна держава, федерація і конфедерація.

Унітарна (від лат. unitas - єдність) держава передбачає поширення на всю її територію єдиної системи права, органів державної влади і управління, єдиного громадянства (Болгарія, Угорщина, Великобританія). Місцеві органи управління не во­лодіють якоюсь політичною самостійністю, не можуть бути самостійними у господарській і соціально-культурній сферах. Унітарні держави бувають централізованими (Швеція, Данія) і децентралізованими, що ближче до федеративної форми уст­рою (Іспанія, Франція, Україна). Децентралізована форма пе­редбачає більшу автономність і широкі повноваження великих регіонів, які можуть мати навіть власні парламенти і уряди.

Федерація (від лат. federatio - союз, об'єднання) - це складна союзна держава, що складається з державних утворень (штатів, кантонів, республік, земель тощо), що володіють пев­ною політичною самостійністю в межах розподілення повно­важень між загальнофедеральним центром і суб'єктами феде­рації. Класичне виникнення федеративних держав здійснюва­лося "знизу" "уверх" через інтеграцію раніше самостійних державних утворень в єдину державу. Правда, ініціатива "зни­зу" могла підкріплюватися силовим впливом: громадянська війна у США (1861-1865), політика О.Бісмарка з об'єднання Німеччини.

Федеральні конституції (у рідкісних випадках - договір) встановлюють ступінь самостійності суб'єктів федерації. Від­носини між центром і суб'єктами будуються на основі фіксації кінцевих меж самостійності її суб'єктів у різних сферах і роз­поділення повноважень: частина з них є виключно компетенці­єю федерального центру, інша - суб'єктів федерації, третя - в сумісній компетенції. Суб'єкти федерації можуть мати власні конституції, правову і судову системи, свої органи влади і управління, своє громадянство. В більшості випадків члени фе­дерації не мають права одностороннього виходу з союзу. Як правило, в таких державах існує додатковий розподіл самої за­конодавчої влади між двома палатами парламенту. Одна палата є органом представництва суб'єктів федерації, інша - органом загальнофедерального представництва. У федеральних Зборах Російської федерації ці функції відповідно виконують Рада фе­дерації, в яку входять по два представники від кожного суб'єкта (по одному від законодавчого і виконавчого органу державної влади), і Державна Дума: у федеративній Німеччині - Бундесрат і Бундестаг; в США - Сенат і Палата представни­ків.

Федерації створюються за різними ознаками:

• за територіальною (адміністративною) - США, Німе­ччина, Бразилія;

• за національною (етнотериторіальною); за цим прин­ципом будувалися такі, тепер уже в колишньому, федерації, як СРСР, Югославія, Чехословаччина. Історія показала, що націо­нальна федерація виявилася менш стійкою, ніж територіальна (адміністративна).

Нарешті, федерація може виражати змішаний тип, по­єднуючи в собі обидва підґрунтя (сучасна Росія, Пакистан). Різнотипний характер Російської федерації в наявності трьох видів суб'єктів, що закріплено у ст. 5 Конституції Російської Федерації: національні республіки, адміністративно-територіальні одиниці (край, область) і національно-територіальні одиниці (автономний округ, автономна область). Суб'єктами федерації є Москва і Санкт-Петербург. Таким чи­ном, з 89 суб'єктів Російської Федерації 32 є етнічними утво­реннями, 57 - адміністративними одиницями (краї, області, два міста федерального значення).

Складність федеративної побудови Росії проявляється також у тому, що один суб'єкт федерації (автономія) може вхо­дити до складу іншого суб'єкта (область, край). Подібний принцип "два в одному" породжує комплекс економічних ад­міністративних проблем в складно складених регіонах (Тюмен­ська область, Красноярський край тощо). На хвилі суверенізації 90-х pp. XX ст. різко загострилася проблема децентралізації подібних регіонів, що виразилася в бажанні автономій стати повністю самостійними і незалежними від обласної (крайової) влади. У першу чергу, ці проблеми стосувалися тих складно складених суб'єктів Російської Федерації, де спостерігається великий розрив між субрегіонами з основних показників еко­номічного розвитку і рівнем життя, разом з тим, світовий до­свід, в тому числі й історія останніх років існування СРСР по­казує, що надмірна економічна гетерогенність часто провокує сепаратизм більш "багатих" (з точки зору економічного потен­ціалу) регіонів.

Таким чином, федералізм - явище складне і взаємоза-перечне. Він може поєднувати в собі тенденцію до централіза­ції і децентралізації, сили, що ведуть до об'єднання і роз'єднання (центробіжні). До сказаного треба додати, що центробіжні сили, які розколюють федерацію, можуть визнача­тися мовною, релігійною і культурною гетерогенністю суспіль­ства. Центробіжним протиставлені об'єднуючі сили: господар­сько-економічні зв'язки, фінансова система, витрати федераль­ної влади на соціальні програми, утримання збройних сил то­що.

Деякі вчені виділяють симетричні і асиметричні феде­рації. Перша означає повну рівноправність всіх суб'єктів, друга передбачає через певні причини (наприклад, з метою погасити тенденцію до сепаратизму), надання окремим суб'єктам більш широких прав у сфері податкової політики, у сфері зовнішньо­економічної діяльності тощо. До подібних держав відносять Бельгію, Іспанію, Індію, Пакистан, Малайзію і Росію.

Конфедерація - союз юридично і політично незалежних державних утворень для здійснення конкретних сумісних за­вдань. Такими завданнями є оборона, зовнішня політика, еко­номічне співробітництво. Члени конфедерації зберігають свій державний суверенітет, незалежну систему органів влади, вла-

сне громадянство, валюту і законодавство. Конфедеративна держава нестійка і переростає або у федерацію (США у XVIII ст., Швейцарія в XIII ст., Німеччина у XIX ст.), або розпадаєть­ся.

В історичному минулому зустрічалася така специфічна форма державного устрою, як імперія (наприклад, Бельгійська, Британська, Російська). Імперії мали величезну територіальну основу, різноманітний етнічний склад населення і будувалися на основі панування і підпорядкування між центром і перифе­рією, метрополією і колонією.

У теперішній час з'являються нові форми міждержав­них союзів, які важко віднести до якоїсь конкретної форми державного устрою. Прикладом може бути Союз незалежних держав (СНГ) - більш аморфна, ніж конфедерація форма об'єднання держав. І навпаки, Європейської спільноти, створи­вши єдиний ринок, єдину валюту і національні політичні орга­ни - Європарламент, Раду Євросоюзу, Європейський суд, ви­ражають тенденцію до об'єднання у специфічну асоційовану форму державного устрою.