Територіальний поділ Афінської держави

Суспільна організаціяАфін була типово рабовласницькою. Особливе значення для Афінського полісу мав статус громадянства. Повноправним громадянином ставала особа, чиї батьки мали такий статус і перебували у законному шлюбі. Право громадянства вважалося священним і могло надаватися лише за значні заслуги перед державою. Позбавлення громадянства означало для людини та її нащадків заборону з’являтися в публічних місцях, служити у війську, виступати у суді в ролі позивача чи відповідача. Громадяни мали всі політичні, економічні, судові права, серед яких — право участі в народних зборах, право бути обраним на державні посади (з 30 років), служити у війську (з 20 років), отримувати державну допомогу, військову здобич тощо.

Повноправними громадянами були лише 10 відсотків вільного населення Афін. Це пояснюється не лише утрудненим доступом до громадянства, а й тим, що жінки-афінянки не мали політичних прав. Обов’язком громадянина було здійснення літургії[8].

Другою соціальною верствою держави були метеки — чужинці, які постійно проживали в Афінах. Вони в основному займалися ремеслами, торгівлею. Не могли набувати у власність землю і не користувалися політичними правами. Шлюб метека з афінянкою вважався незаконним, діти від нього не набували громадянських прав. Метек не міг користуватися захистом афінського права, тому він мав серед афінських громадян свого покровителя, який (звичайно, за плату) представляв його інтереси. Він сплачував спеціальний державний податок, за несплату якого міг бути перетворений на раба.

Вільновідпущениками називалися звільнені господарями з неволі раби. Вони користувалися обмеженими майновими правами і були позбавлені будь-яких політичних прав. Відпущений на волю раб перебував під подвійним контролем — колишнього господаря і держави.

Раби були основною масою трудового населення. Рабо­власництво в Афінах мало класичний характер. Джерелами рабства були в основному війни, купівля рабів за кордоном, народження від рабині та віддання в рабство за вчинений злочин. Кількість рабів нерідко перевищувала кількість вільного населення, і держава повинна була вживати заходів щодо утримання їх у покорі. «Скільки рабів, стільки ворогів», — говорило давньогрецьке прислів’я.

Раб не мав жодних прав і навіть не вважався людиною. Існували дві групи рабів: державні і приватні. Перші перебували у кращому становищі: могли мати власне господарство, сім’ю, укладати угоди. Такі раби працювали на рудниках, служили у поліції (таку службу афіняни вважали ганебною), охороняли міські укріплення та несли нічну сторожову службу. Приватні раби перебували у значно гіршому становищі. Вбити раба безкарно господар не міг. Тільки суд міг засудити його до смерті. Афіняни середнього достатку мали 12—15 рабів, заможні — до 50 і більше рабів. При жорстокому поводженні господаря з рабом йому дозволялося шукати захисту в спеціальних притулках для рабів.

Державний устрій Афін базувався на республіканській формі правління. Найважливішим органом влади були народні збори, у яких брали участь лише чоловіки з 20-річного віку. Зазвичай у зборах, що скликалися один раз, а згодом — чотири рази на місяць, брали участь 6—8 тис. осіб. Голосували криком, пізніше — підняттям руки, а згодом була запроваджена процедура голосування білими та чорними камінцями. Порядок на народних зборах підтримували 30 наглядачів, у розпорядженні яких був загін по­ліцейських. Перед початком зборів приносили жертви і читали молитви. Збори розглядали різні питання внутрішнього життя держави та зовнішньої політики, були найвищою судовою інстанцією.

Рада 500 (буле) являла собою своєрідний уряд країни. Рада попередньо обговорювала і виносила на народні збори питання державного життя та законопроекти. Вона була законодавчим органом, наглядовою інстанцією, мала широкі повноваження у фінансовій та військовій сфері.

Службові особи (державний скарбник, воєначальники, найвищі цивільні чиновники) обиралися народними зборами терміном на один рік без права переобрання. Перед обранням вони проходили спеціальну перевірку на професійні здібності, моральні якості, відсутність боргів. Обраний на посаду не мав морального права відмовитися від неї. До реформ Перикла посади були безоплатними.

Колегія архонтів складала структуру найвищих державних службовців. Їх кількість зросла з 9 до 40 осіб, обиралися вони народними зборами голосуванням і володіли повноваженнями в галузі судочинства, релігійних та культових питань.

Колегія стратегів (10 осіб) спершу відала лише військовими питаннями, а згодом стала органом, до якого входили найвищі посадові особи держави без чітко визначеної їх компетенції.

Геліея[9] (суд присяжних) складалася із 6 тис. осіб, обраних народними зборами з числа афінських громадян з 30-річним віковим цензом. У кожній із 10 філ було по 600 суддів. Крім питань судочинства, цей орган контролював діяльність посадових осіб. Геліея могла навіть змінити законопроект, поданий на розгляд народних зборів Радою 500. Це була найвища судова інстанція.

Ареопаг уранню епоху був найвпливовішим державним органом. Згодом до нього перейшли частково судові, а головним чином — релігійні функції.

Античне право зароджувалося і розвивалося на дещо іншому соціально-економічному і політичному підґрунті, що не могло не відобразитися на його джерелах та сферах правового регулювання. Утвердження полісної системи мало своїм результатом активізацію правотворчої діяльності та її поступове звільнення від релігійно-міфологічної оболонки. На зміну неписаним звичаям, тлумачення яких нерідко здійснювалося довільно світською чи жрецькою аристократією, прийшов закон. Він став результатом діяльності світського органу влади і, як правило, мав письмове вираження. Це вже авторитетний і обов’язковий регулятор полісного життя, позбавлений містичної чи релігійної сили і підкріплений силою державної влади.

Стосовно Афінського полісу, то тут теж спочатку діяло звичаєве право. У своїй діяльності ареопаг керувався стародавніми звичаями, приспособлюючи окремі з них для регулювання рабовласницьких відносин і надаючи їм відповідного тлумачення. Звичаєве право тривалий час відігравало важливу і помітну роль в державі, але врешті-решт мусіло поступитися місцем закону.

Найдавнішими афінськими законами вважаються Закони Драконта (621 р. до н.е.). – перші писані закони держави, які були складені на основі звичаєвого права та судової практики. Вони скасували привілеї родової знаті в сфері кримінального покарання. Практично за будь-який злочин (навіть за крадіжку з будинку чи привласнення овочів з чужого городу) Драконт карав смертю. На таку ж кару заслуговували святотатці та убивці. Тому відомий грецький оратор ІУ ст.. до н.е. Демад вказував, що Драконт написав свої закони кров’ю, а не чорнилом. За переказами, коли Драконта запитали, чому він за більшість злочинів призначив смертну кару, він заявив, що дрібні злочини, на його думку, заслуговують цього покарання, а для великих він не знайшов більших*. Тільки за посягання на недоторканість особи призначався штраф.

Драконт встановлював різницю між навмисним і ненавмисним убивством. У випадку випадкового вбивства винний міг врятуватися від смертної кари добровільним вигнанням. Закони передбачали можливість примирення злочинця з родиною вбитого шляхом сплати грошової компенсації. Справи про навмисне вбивство розглядав суд ефетів, в той час, як ненавмисні вбивства розглядав ареопаг.

Другою кодифікацією афінського законодавства стали Закони Солона (початок УІ ст.. до н.е.), які були записані на 16 кирбах – вибілених дерев’яних дошках. Так само, як і Закони Драконта, ця пам’ятка права не дійшла до нас у своєму первісному вигляді.

Із записів про них відомо, що Солон намагався засобами права захистити і врегулювати питання щодо приватної власності, сприяв розвитку

_________________

*Цит. по: Бостан Л.М.,Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С.126.

ремесла і торгівлі. Він вперше допустив свободу заповіту для тих громадян,хто не мав спадкоємців-синів, надав можливість здійснювати дарування. Всупереч давнім звичаям, він постановив, що син не зобов’язаний утримувати батька, якщо той не навчив його ніякому ремеслу. Ареопагу він доручив наглядати за тим, хто і звідки отримує доходи, і карати тих, хто веде паразитичний спосіб життя.

Джерелом наших знань про афінське право є постанови народних зборів. Які містять деякі загальні положення, акти, угоди приватного характеру, написи на камені і металі, твори письменників, ораторів, філософів, істориків.

Право власності не набуло значного поширення. Поміркуйте, чому. Відомий поділ речей на рухомі та нерухомі. Власником нерухомості міг бути лише афінянин, а рухомих речей — будь-хто. Набуття власності здійснювалося первинним та похідним способом. Остання форма передбачала укладання публічної угоди за участі урядовця чи реєстрації факту набуття власності у спеціальних книгах. Мав місце позовний захист права власності. Сторона, яка програвала у суді цивільну справу, сплачувала додатково ще й штраф на користь держави.

Розрізнялися два види зобов’язань — вільні та примусові. Перші випливали із договорів, другі — з правопорушень. Поняття договору вперше в античному праві дав Аристотель, наголосивши, що договір — це спеціальний закон, який пов’язує між собою осіб. Спочатку договори укладалися усно, простою згодою сторін. Згодом почали застосовувати письмову форму, текст угоди підписували сторони у присутності свідків або представника влади, після чого він реєструвався у спеціальних книгах. Невиконання договірних зобов’язань до реформ Солона тягло за собою особисту відповідальність боржника (його могли побити, морити голодом, продати в рабство). Пізніше встановлювалася лише майнова відповідальність, а засобами забезпечення виконання зобов’язань були завдаток, застава, порука[10].

Далі слід охарактеризувати окремі види договорів, врегульовані афінським правом: купівлі-продажу, позики, найму, підряду, поклажі (зберігання), товариства.

Приступаючи до розгляду шлюбно-сімейних правовідносин, варто зазначити, що вступ до шлюбу в Афінах був обов’язковим. Небажання одружитися не тягло за собою правових наслідків, але засуджувалося суспільством. Одинаки не могли обіймати певні державні посади. Законним вважався шлюб між афінськими громадянами. Шлюбний вік для чоловіків був 18 років, жінок — 14 років. Формою укладення шлюбу був шлюбний договір, який укладався в присутності свідків, де визначався розмір посагу. Згода нареченої була необов’язковою. Юридичною підставою дійсності шлюбу була урочиста процедура релігійного характеру. Мала місце й інша форма укладення шлюбу — через суд чи в органах влади. Не можна було входити в шлюбні стосунки близьким родичам. Але водночас дівчина-спадкоємиця (за відсутності синів) мусила вийти заміж за найближчого кровного родича, щоб успадкована нею нерухомість не потрапила до чужих рук.

Незважаючи на моногамний характер афінської сім’ї, чоловік міг співжити з рабинею, оскільки ці стосунки не мали правових наслідків. Дружина проживала в окремій частині будинку, не залучалася до праці, а її інтереси обмежувалися колом домашніх справ та управлінням рабами.

Припинення шлюбу наставало через смерть когось із подружжя, розлучення та внаслідок позбавлення громадянських прав (накладення атімії). Для чоловіка розлучення було безперешкодним, якщо ж розлучення бажала дружина, то вона повинна була звернутися з письмовою заявою до архонта. За згодою дружини чоловік міг видати її заміж за іншого.

Влада батька в сім’ї була досить широкою. Реформами Солона був скасований продаж дітей у рабство, але зберігалося батьківське право вигнати дитину із сім’ї за неповагу, віддати її на виховання до іншої сім’ї. Навіть дорослі діти, які мали свої сім’ї, були зобов’язані слухатися батьків.

Спадкування майна спочатку відбувалося лише за законами. Реформи Солона запровадили заповіт. До спадкування закликалися лише сини, дочки за наявності синів не спадкували, але їхні брати мали забезпечити їм за рахунок спадкового майна посаг. За відсутності у сім’ї синів спадкували дочки. Якщо у сім’ї не було дітей, то до спадкування почергово закликалися інші родичі.

За стародавньогрецьким кримінальним правом, під поняттям «злочин» розумілася дія, яка викликала будь-які негативні наслідки. При цьому не мало значення, вчинено злочин навмисно, чи за необережності. Галузь кримінального права містила чи не найбільше пережитків первіснообщинного ладу. Так само, як і в стародавньосхідному праві, ініціатива у порушенні кримінальної справи належала потерпілій стороні, а не органам держави. Звичною була матеріальна компенсація родичам вбитого. Допускався самосуд, а сам позов мав приватний, а не публічний характер. Держава виступала ініціатором порушення кримінальної справи тільки за такі злочини, як державна зрада, втеча до ворога, розголошення державної таємниці, ухилення від військової служби.

Афінське кримінальне право розрізняло такі види злочинів:

а) проти держави. Каралися смертною карою з конфіскацією майна і викиданням тіла злочинця за межі держави, а також накладення на його сім’ю атімії;

б) проти порядку управління (казнокрадство, зловживання владою). Каралися відшкодуванням збитку в 10-разовому розмірі;

в) проти релігії (атеїзм, недотримання обрядів, зневага до богів). Каралися смертною карою чи вигнанням з кон­фіскацією майна;

г) проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, образа словом або дією). Каралися різними видами покарань — від смертної кари до релігійних покаянь;

ґ) майнові злочини (підпал, крадіжка, пошкодження майна).

Метою покарання, крім залякування, було відшкодування заподіяних збитків та відплата за скоєне. Новим явищем в інституті покарання стала ізоляція злочинця від суспільства у вигляді ув’язнення та вигнання за межі держави. До основних видів покарань належали: смертна кара — проста і кваліфікована (скидання зі скелі, отруєння, повішання, забивання камінням, розпинання на хресті); продаж у рабство (щодо громадян держави цей вид покарання не застосовувався); тілесні та калічницькі покарання (побиття батогами, відрубування руки, ноги тощо); ув’язнення; штрафи та конфіскації майна; атімія (позбавлення особи прав, яке нерідко застосовувалося із конфіскацією майна); вигнання (на певний термін або довічно).

Суд і кримінальний процес епохи розквіту афінської демократії.

Форми процесу. Вже у У ст.. до н.е. головними термінами для вираження поняття права у греків служили «дикайон» (у сучасному розумінні – матеріальне право) і «дике» (судовий процес). Порушити судову справу у будь-якому суді міг лише повнолітній не позбавлений прав афінський громадянин. Відповідачем могла бути будь-яка особа. За доносом раба порушували справи лише про державні злочини. В такому разі, коли злочин підтверджувався, раб отримував свободу, а держава сплачувала власнику його ринкову вартість, тобто фактично викупляла раба з неволі.

За формою судочинства справи поділялися на два види: державні – ті, які певним чином зачіпали інтереси держави або когось із громадян, який постраждав від порушення державних законів; приватні – ті, котрі стосувалися порушення особистих інтересів афінян. У свою чергу приватні справи поділялися на дві категорії:

· Спрямовані особисто проти звинуваченого, які мали своїм наслідком його покарання за вчинений злочин. Тобто мова йшла про кримінальні справи.

· Тяжби про спірне майно, наслідком чого був перерозподіл речей на користь котроїсь із сторін. Тут покарання відповідача не відбувалося. Іншими словами, йшлося про цивільні справи.

Варто мати на увазі, що у правовій свідомості греків поняття про державний і приватний судовий процес не були суворо розмежовані. Вибір тієї чи іншої форми судочинства багато в чому залежав від обвинувача і нерідко диктувався зручністю застосування.

Державний судовий процес міг розпочати будь-хто з числа громадян, приватний – лише безпосередньо зацікавлена особа чи її законний представник (чоловік за дружину; батько за сина тощо). В державних судових справах обвинувач не отримував ніякої матеріальної вигоди у випадку виграшу справи: якщо на відповідача накладався штраф, він йшов до казни. Порушення державного процесу накладало на обвинувача особливу відповідальність за обґрунтованість звинувачення. Він піддавався штрафу у 1000 драхм, коли при розгляді справи і ухваленні рішення на його боці виявлялося менше однієї п’ятої частини голосів суддів у судовій колегії. А у випадку триразового повторення невдалих звинувачень позивач, крім штрафу, позбавлявся права порушувати такі справи у суді довічно.

У приватному процесі відповідальність позивача за умови зібрання менше однієї п’ятої частини голосів суддів визначалася штрафом на користь звинувачуваного у розмірі шостої частки суми позову (так званий обол з кожної драхми). Крім того, якщо у державному процесі обвинувач повинен був довести судочинство до завершення під загрозою великого штрафу, то приватна особа могла зупинити розгляд справи на будь-якій стадії без будь-яких невигідних для неї наслідків. Покладаючи на обвинувача, який розпочав державний судовий процес, підвищену відповідальність за добросовісність звинувачення і доведення справи до кінця, закон разом з тим полегшував йому можливість порушити справу, звільняючи його (за рідкісним винятком) від сплати судового мита, яке було обов’язковим у приватних судових справах.

Донос приватної особи про порушення фінансових інтересів держави (несплата податків, мита, орендних грошей тощо), контрабанду, порушення правил розробки рудників і копалень (це було однією з головних статей надходжень до казни), зловживання у хлібній торгівлі та ін.. ставали сигналом для порушення судової справи. У випадку визнання судом справедливості доносу донощик отримував у вигляді нагороди половину конфіскованого майна підсудного або половину накладеного на нього штрафу. Цим самим держава спонукала громадян до виявлення і переслідування злочинів, які зазіхали на її фінансові інтереси.

Хід судового процесу. В Афінах на існувало спеціальних органів, покликаних порушувати кримінальні справи і підтримувати обвинувачення в суді. Звинувачення мало приватну форму. За відсутності обвинувача справа не порушувалася. Навіть при наявності явного злочину. Так твердили закони. Однак на практиці, за одностайною думкою античних авторів, у випадку здійснення злочину завжди знаходилося чимало обвинувачів. І це при тому, що державний процес міг розпочати лише повноправний афінський громадянин а не тільки безпосередньо зацікавлена особа.

Виявлення злочину, підтримка звинувачення у державних судових процесах розглядалися як служіння суспільству, патріотичний крок і почесний обов’язок. Документи свідчать, що у промовах ораторів нерідко зустрічаються докори, що той чи інший громадянин «ніколи нікого не звинувачував». Не варто думати, що будь-яке звинувачення автоматично призводило до засудження підозрюваного чи обвинуваченого. Виправдання невинного було поширеним явищем, що могло свідчити про об’єктивність судочинства та відсутність прямого зв’язку між звинуваченням та засудженням. Оратор Аристофан, наприклад, хвалився тим, що він витримав 75 звинувачень і був завжди виправданий. Неодноразово піддавався судовому переслідуванню і Демосфен.

Обвинувач, який виявив бажання розпочати процес, звертався до фесмофетів з письмовим звинуваченням, яке містило в собі три частини: імена обвинувача і обвинувачуваного, сутність звинувачення, вид покарання. Після цього публічно оголошувалося про порушення судової справи.

Судовий процес розпочинався із заклику до обвинувачуваного зявитися у певний день до тієї посадової особи, котрій було доручено розглядати справу. Заклик здійснювався у людному місці (на вулиці, площі) у присутності понятих, які підтверджували у суді факт заклику. При неявці закликаного справу розглядали заочно, як правило, на шкоду тому, хто не зявився.

Перед закликом обвинувачуваного обвинувач подавав письмовий звинувачувальний акт відповідному посадовцю. В деяких випадках разом з цим документом вносилося незначне судове мито, яке поверталося у випадку виграшу справи. Отримавши документи, посадовець у визначений день в присутності сторін приступав до попередньої підготовки справи. За бажанням обвинувача справа готувалася до звичайного суду або до геліеї (суду присяжних). У випадку розгляду справи геліеєю обидві сторони повинні були підтвердити свої попередні показання присягою.

Надання доказів покладалося на сторони. Посадові особи лише фіксували їх, навіть не піддаючи докази аналізові. Однак якщо отриманню певних доказів (наприклад, письмових документів) заважала супротивна сторона, посадовці були зобов’язані втрутитися і надати відповідну допомогу.

Аристотель вказує на п’ять видів доказів (це, скоріше всього, способи доказів) вини: закони (мається на увазі факт порушення закону), показання свідків, власне зізнання, тортури і присяга. Джерела виділяють серед показань свідків показання лікарів про тяжкість ран і причини смерті (наприклад, при отруєнні), що було вже не стільки чистим свідченням, скільки висновком експерта, тобто зародком судової медичної експертизи.

Сторони повинні були надати до суду письмові тексти законів, на які вони посилалися у підтвердження своїх вимог чи у своє виправдання. Зрозуміло, це робилося не без допомоги професійних юристів і за відповідну винагороду. Що ж стосується власного визнання вини, то це було найважливішим доказом у справі, що виключало подання інших доказів. В одному з документів приводяться слова оратора Лісія у промові проти Андокіда: «…навіть у ареопазі, цьому високоповажному і справедливому судилищі, якщо підсудний зізнається у злочині, то піддається страті, а якщо відкидає свою вину, то здійснюється дізнання, і багато хто визнається невинуватим».

Присяга, очевидно, відігравала вирішальне значення тільки у справах незначної ваги або по деяких категоріях цивільних справ. В інших випадках вона лише визначала подальший хід процесу (наприклад, для передачі справи до геліеї). Свідками могли бути лише вільні люди – громадяни або іноземці, але ні в якому разі не неповнолітні особи чи близькі родичі сторін. Показання свідків оформлялися у письмовому вигляді для того, щоб, як зазначає Демосфен, при тлумаченні судом вони не піддавалися викривленню. У випадку надання свідчень усно безпосередньо на суді вони тут же заносилися у протокол.

Від судочинства в інших країнах судовий процес в Афінській республіці відрізнявся скрупульозним протоколюванням і записами всього, що там відбувалося. В афінських судах важливу роль відігравали секретарі різноманітних рангів, які тривалий час працювали на одному місці і мали значний досвід. Це було важливо, оскільки за існуючого порядку заміщення посад суддів за процедурою жеребкування сюди нерідко потрапляли малограмотні громадяни, не знаймі із судочинством. Часто секретарями працювали державні раби, незаможні афіняни.

Свідки, які з поважних причин не могли бути присутніми у судових засіданнях, надсилали через довірених осіб письмові свідчення, правдивість яких підтверджувалася іншими свідками. Свідок міг відмовитися від надання показань, особисто зявившись у суд. Неявка свідка без поважної причини каралася штрафом.

Раби допитувались обов’язково із застосуванням тортур. Оскільки їх не вважали за людей, то їхні показання, за висловом Демосфена, називалися «показаннями тіла». При виборі між показаннями вільного свідка і показаннями раба під тортурами перевага надавалася показанням раба. Способи застосування тортур були жорстокими і різноманітними. Ні стать, ні вік раба не були підставою для відмови у застосуванні тортур. Після таких кривавих екзекуцій раби ставали каліками, нерідког помирали під час тортур. В такому разі господар раба отримував компенсацію за рахунок того, хто вимагав застосування тортур.

По завершенню попередньої підготовки справи всі надані сторонами докази (тексти законів, документи, записи показань свідків, протоколи показань рабів під тортурами, записані показання сторін тощо) поміщалися в окремі мідні або глиняні посудини –ехини – і запечатувалися. Після цього вже не можна було надавати нові докази або посилатися на докази, яких не було в ехині.

На цьому підготовка справи до суду завершувалася. Але для того, щоб вона попала в суд, було необхідно, щоб обвинувачуваний визнав звинувачення на свою адресу. Він міг його не визнати і подати відповідний письмовий протест, який суд розглядав у першу чергу. У випадку, коли протилежна сторона не могла довести необґрунтованість протесту, справа припинялася ще до суду.

День судового засідання оголошувався за декуллка днів наперед. Переконавшись, що судді, сторони і свідки присутні, головуючий відкривав засідання молитвою і жертвоприношенням. Секретар оголошував обвинувачувальний акт і пояснення обвинувачуваного, після чого слово надавалося сторонам.

Закон вимагав, щоби кожен вів свою справу сам. Тому в Афінах не було адвокатів у сучасному їх вигляді. Але у складних справах не можна було обмежитися лише наданням фактів, котрі роз’яснювали сутність справи. Виникала потреба у їхньому аналізі, узагальненні, висвітленні у зрозумілій для суддів формі. Тут вже не можна було обійтися без юридичної допомоги. Її надавали логографи («ті, хто писав промови»). Їхня праця добре оплачувалася і користувалася великим попитом. Але повагою у суспільстві логографи не користувалися, оскільки їхні переконання вважалися продажними. Логографи мали широке коло обов’язків по відношенню до своїх клієнтів: збирали матеріал для попередньої підготовки справи, обирали судову інстанцію, вибирали найвигідніший вид скарги, визначали вид покарання у тому випадку, коли воно не передбачалося законом, а визначалося судом. Але головним завдання логографа була підготовка промови, яку клієнт вивчав напамять і виголошував у суді. Тут необхідно було виявити неабияку майстерність, оскільки промова повинна була відповідати розумовому розвитку клієнта, його соціальному становищу, манері і вмінню говорити тощо.

З дозволу суду сторони могли обмежитися лише вступним словом, а найвідповідальнішу частину промови доручали досвідченим ораторам (вони називалися синегорами). Синегори обґрунтовували свою допомогу особистою дружюою зі своїм клієнтом, неприязню до противника чи іншими важливими обставинами. Це робилося для того, щоб уникнути підозри в тому, що вони найняті за гроші. Оплачувати працю оратора в суді вважалося ганебним і заборонялося законом*. Незважаючи на заборону закону, сторони приводили на засідання своїх дружин, малолітніх дітей, стариків, які своїм плачем, криками намагалися викликакти жалість у суддів.

По закінченню дебатів відбувалася падача голосів суддями. Голосування було таємним, без попередньої наради суддів. Голосували білими і чорними камінцями, з яких білі служили для виправдання, чорні – для звинувачення. При рівності голосів підсудний вважався виправданим.

За вироком суду злочинці каралися смертною карою, вигнанням, продажем у рабство, позбавленням громадянських прав, конфіскацією майна і грошовим штрафом. Вирок приводив до виконання кат, який проживав за містом і не мав права зявлятися у місті. Найуживанішим видом страти було отруєння цикутою. Засуджений до страти сам повинен був випити чашу з отрутою. Нерідко засудженому пропонували на вибір меча або мотузку і давали трьохденний термін для самогубства. Труп страченого скидали у провалля, а його майно конфісковували. В рабство продавалися особи, які незаконно присвоїли собі громадянські права, а також метки, які ухилялися від сплати податків і які не мали покровителя з числа афінських громадян.

Суспільний лад та державний устрій Спарти. Спартабула розташована у південній частині Балканського півострова (так званому Пелопоннесі). У ХІ ст. до н. е. місцеве ахейське населення було підкорене дорійським племінним об’єднанням. Переможений народ був частково перетворений на невільників (ілотів), інші — обкладені різними повинностями. Необхідність утримувати в покорі поневолені племена і здійснення грабіжницьких воєн проти сусідів прискорили процес державотворення, наслідком якого у Х—ІХ ст. до н. е. стало утворення рабовласницької держави Спарти. Вченими підраховано, що на той час у Спарті проживали 9—10 тис. спартіатів (чоловіків-воїнів), 32 тис. пе­ріеків (неповноправних жителів околиць) і 200 тис. ілотів.

Суспільна організація Спарти відповідала рабовласницькому типу держави. У найпривілейованішому були спартіати — найвища суспільна верства, наділена всіма по­літичними та економічними правами, яка складала «общину рівних». Община поділялася на три філи, а вони, своєю чергою, — на фратрії.

З 20 років чоловік набував статусу громадянина і воїна. Якщо особа не була воїном, то вона не мала і громадянських прав. Спартанська община володіла колективною власністю на землю і рабів. Сам спартіат не міг вести господарство і був зобов’язаний проживати в місті, яке було військовим табором. Військову службу чоловіки відбували з 20 до 60 років. Дієздатність спартіату надавалася з 20-річного віку, а одружитися він міг лише тоді, коли йому виповниться 30 років. Одруження було обов’язковим.

Спартіатка до заміжжя оволодівала грамотою, мистецтвом вести домашнє господарство, займалася спортом. Після заміжжя вона повністю віддавалася сімейним обов’язкам. Сім’я мала моногамний характер, але як пережиток мав місце груповий шлюб. З урахуванням того, що народження здорових дітей вважалося державною справою, бездітні шлюби розривалися або допускалася полігамія. Кілька братів могли мати спільну дружину. Чоловік, якому подобалася дружина іншого, міг за його згодою ділити її з ним. Не вважалося ганебним запропонувати свою дружину гостеві, подорожньому, особливо якщо від цього можна було сподіватися гарного потомства. Але таємне порушення подружньої вірності каралося смертю.

Періеками називалися жителі сусідніх зі Спартою територій, на які вона поширювала свій протекторат. Вони користувалися особистою свободою, могли мати сім’ю, майно, землю. Займалися будь-яким видом діяльності, але були позбавлені громадянства, а відтак — політичних прав. Правила виховання та організації побуту спартіатів на них не поширювалися. Періеки виконували різноманітні повинності на користь держави і служили у важкоозброєній піхоті. Користувалися самоуправлінням, яке обмежувалося контролем над ними спеціальних урядовців — гармостів.

Ілоти — поневолене Спартою населення, статус якого мало відрізнявся від рабів. Вони були позбавлені політичних і майнових прав і по 10—15 осіб прикріплювалися до спартіанських земельних ділянок — клерів. Ілоти могли мати сім’ю, вести своє господарство, володіти реманентом і житлом. Спартіат міг карати ілота, передавати його іншому володарю, але не міг продати. Ілоти повинні були платити спартіатам оброк у вигляді продуктів харчування, за необхідності відбували військову службу під контролем спартіатів.

Спартіати намагалися тримати ілотів у покорі і постійному страхові, щорічно оголошували беззбройним ілотам «священну війну» — криптії, під час якої вбивали тисячі найміцніших, найрозумніших ілотів.

Рабами у Спарті ставали захоплені в полон чужоземці або перетворені на рабів періеки та ілоти. Їхній статус не відрізнявся від статусу класичних рабів інших античних держав.

Державний устрійрабовласницької Спарти сформувався внаслідок перетворення «військової демократії» на державну організацію, котра зберігала в собі рудименти родо­племінних політичних інститутів. За формою правління Спарта перетворилася на республіку, яка з часом набула аристократичних форм.

На чолі держави стояли два архагети (царі). Подвійна царська влада пояснюється об’єднанням в єдиний спартіатський народ двох племен — дорійців та ахейців, кожне з яких свого часу очолювалося своїм царем. Царська влада була спадковою, після смерті батька його посаду успадковував старший син. Якщо траплялося так, що правитель не мав синів, трон переходив до його найближчого кровного родича. Владу царі здійснювали разом, узгоджуючи між собою кожне рішення. Між ними нерідко виникали конфлікти, які призводили до послаблення царської влади і посилення інших органів державної влади в країні. Вступ на посаду супроводжувався урочистим церемоніалом складання присяги перед священними місцями, у присутності жерців, ефорів та особливо почесних гостей.

На перших порах царі володіли широкими повноваженнями: скликали народні збори, оголошували війну та укладали мир, командували військом, приймали іноземних послів тощо. Але згодом їхні функції звузилися до військових, культових і частково судових. Реальної влади вони вже не мали. Кожні дев’ять років проводилися гадання на зірках щодо діяльності царів, у результаті яких ефори могли бути усунуті з посади або навіть віддані до суду.

Найвпливовішим органом, який фактично управляв державою, була герусія (рада старійшин). До неї входили 30 осіб — 28 геронтів та 2 архагети. Геронтів обирали на народних зборах довічно з числа представників знатних родів, які досягли 60-річного віку (з цього часу вже не служили у війську). За прийняті рішення і свої дії геронти не несли відповідальності ні перед ким.

Компетенція герусії спочатку була символічною і мала здебільшого церемоніально-ритуальний характер. Але вже з VI—V ст. до н. е. цей орган влади став найвпливовішим у Спарті. Вона вирішувала усі справи, що стосувалися внутрішньої безпеки, приймала іноземні посольства, могла призупинити будь-яке рішення народних зборів або накласти заборону на рішення інших державних органів чи посадових осіб. Герусія була впливовим судовим органом: розглядала тяжкі кримінальні справи, звинувачення щодо посадових осіб.

Як пережиток первіснообщинних відносин, у політичному устрої Спарти існували народні збори (апела), куди входили всі дорослі чоловіки-спартіати віком від 20 років, які володіли земельним наділом — клером. Вони не відігравали такої значної ролі, як у Афінах. Скликалися, як правило, щомісячно або за потребою розпорядженням царів, а потім — ефорів. На відміну від афінської еклесії, тут ви­ступати могли не всі бажаючі, а лише царі, посадові особи і посли іноземних країн. Правда, пізніше на еклесії могли виступати і пересічні громадяни. Збори обговорювали і приймали закони, вирішували питання війни і миру, обирали геронтів, ефорів, розв’язували спори щодо успадкування царської влади, вибирали послів тощо. Збори надавали громадянство і позбавляли його. При прийнятті рішення голосували криком. При цьому зачинена у приміщенні «лічильна комісія» за силою криків «за» чи «проти» визначала переможців. Іноді учасники народних зборів розходилося в різні боки залежно від прихильності щодо певного рішення. Апела також мала повноваження найвищої судової інстанції у справах про усунення з посад службових осіб чи скоєння ними злочинів.

Дещо пізніше з’явився ще один орган державного управління Спарти — ефорат. Він являв собою комісію з 5 осіб, які обиралися народними зборами терміном на один рік. Ефорат здійснював контроль над архагетами і герусією, мав судові повноваження, управляв періеками та ілотами, виконував поліцейські функції. В руках ефорів, починаючи з V ст. до н. е., знаходилося фактично все управління країною. Діяльність ефорату практично не контролювалася, він звітував лише перед своїми наступниками.

Про особливий статус ефорів свідчить той факт, що вони єдині не вставали при появі царів, мали право не брати участі у спільних трапезах спартіатів і обідали за власним столом. Вступаючи на посаду, вони зверталися до вcього населення з вимогою голити вуса, шанувати закони і поважати традиції предків, тобто неухильно підпорядковуватися суворій дисципліні військового табору, за якою жила Спарта.

Монолітна соціальна структура панівного класу Спарти, її могутня військова організація сприяли посиленню її серед грецьких держав. У V ст. до н. е. Спарта встановила гегемонію над Пелопоннеським півостровом, ставши центром політичної реакції в Греції.

Водночас поступово закладаються підвалини розпаду держави. Перемога у Пелопоннеській війні над Афінами (44—43 рр. до н. е.), контрибуція з Афін сприяли майновому розшаруванню спартіатів. Перестає діяти заборона на зайняття спартанськими громадянами торгівлею і накопичення багатства. Єдність спартанської общини була порушена, а відтак падає військова могутність держави.

У ІV ст. до н. е. в результаті македонського завоювання Спарта втратила частину своєї території і продовжувала занепадати, а в середині II ст. до н. е., як і більшість грецьких полісів, Спарта стає провінцією Римської держави.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. У чому полягає відмінність античних держав від стародавньосхідних?

2. Розкрийте генезис державності у грецьких містах-полісах.

3. Охарактеризуйте суть реформ Тезея.

4. Які передумови реформ Солона?

5. У чому полягала соціальна спрямованість реформ Солона?

6. Зазначте наслідки реформ Клісфена.

7. Чим пояснюється той факт, що повноправне громадянство в Афінах мало лише 10 відсотків населення?

8. Що таке літургія?

9. У чому виявилася демократичність устрою Афінської держави?

10. Які форми забезпечення виконання зобов’язань передбачалися афінським правом?

11. Які умови вступу до шлюбу за афінським правом?

12. Дайте класифікацію злочинів за афінським правом.

13. Мета та види покарань в Афінах.

14. Особливості судочинства в Афінській державі.

15. Зазначте особливості суспільної організації Спарти.

16. Органи влади та управління рабовласницької Спарти.

Тести-тренінги

1. Щодо кого у Афінській державі застосовувався остракізм:

а) кримінальних злочинців;

б) зрадників держави;

в) неплатоспроможних боржників;

г) громадян, які становили небезпеку для демократичного устрою держави?

2. Накладення атімії означало:

а) вигнання за межі держави;

б) смертну кару;

в) надання волі рабу;

г) позбавлення громадянства;

ґ) перетворення вільної особи на раба.

3. Клер Стародавньої Спарти це:

а) військова одиниця;

б) орган державної влади;

в) адміністративно-територіальна одиниця;

г) земельна ділянка;

ґ) грошова одиниця.

4. Ареопаг в Афінах був органом:

а) судової влади;

б) законодавчої влади;

в) виконавчої влади:

г) військової влади.

§ 2. Держава і право Стародавнього Риму

1. Утворення Римської рабовласницької держави та основні етапи її розвитку.

2. Реформи Сервія Тулія та їх роль у встановленні республіканського ладу.

3. Римська рабовласницька аристократична республіка.

4. Римська імперія.

5. Закони ХІІ Таблиць як джерело права Стародавнього Риму.

6. Кримінальне право Стародавнього Риму.

Література:1 (с. 110—125; 132—156); 2 (т. 1, с. 176—238; 255—259; 340—358); 3 (с. 78—116); 4 (с. 200—255; 271—274); 6 (т. 1, с. 160—192; 198—244); 7 (с. 55—76); 8 (с. 45—98); 9 ( с.67-82); 10 (с. 125—206); 11 (с. 141—199); 12 (с. 41—66); 13 (с. 79—114); 14 (с. 81—116).

Римська рабовласницька державність виникла пізніше східних деспотій. Рим використав їх державницький досвід, досягнення науки і техніки, правової думки і практики. Рабовласницька суспільно-економіч­на формація досягла тут найвищого ступеня свого розвитку, сприяла зародженню у своїх надрах феодалізму, християнства, яке згодом перетворилося на державну релігію багатьох країн. Рим створив найдосконалішу правову систему, яка стала основою сучасного цивільного права, сформував могутній державний механізм, здатний управляти імперією світового масштабу.

Заснування міста Рим історична традиція відносить до 753 р. до н. е. і пов’язує це з іменами легендарних Ромула і Рема. На цей час припадає доба розкладу первіснообщинного ладу у племен, які проживали на узбережжі ріки Тібр. Об’єднання трьох племен (латинів, сабинів та етрусків) подібно до афінського синойкізму призвело до утворення в Римі общини найдавніших римських родів — патриціїв.

Розвиток землеробства і тваринництва, численні війни мали своїм наслідком майнове розшарування і порушення рівності общинників, появу приватної власності і багатства. Виникає патріархальне рабовласництво, джерелом якого стають військовополонені. Формуються політичні структури суспільства, які стали першоосновою рабовласницької державності.

В історії Римської рабовласницької держави виділяють три періоди:

— царський (VIII ст. до н. е. — 509 р. до н. е.);

— республіканський (509 р. до н. е. — 27 р. до н. е.);

— монархічний (27 р. до н. е. — 476 р. н. е.). Він по­діляється на два етапи:

а) принципат (27 р. до н. е. — 284 р. н. е.);

б) домінат — абсолютна монархія (284—476 р. н. е.).

Населення додержавного Риму поділялося на такі суспільні верстви:

1. Квірити— повноправні римські громадяни (populus romanus), вважалися дітьми бога Квірина. Об’єднувалися у 300 родів, мали свої свята, спільні землі. Справи роду вирішувалися на народних зборах по куріях, куди входило 10 родів. Вони називалися куріатними коміціями. На чолі роду був старійшина. Згодом членів стародавніх римських родів стали називати патриціями. Вони мали повно­правний статус громадян Риму.

2. Плебеї (від лат. plebs — простолюдин) були вільним населенням, яке складалося із переселенців, що приходили під захист могутнього Риму, і жителів підкорених народів Італії (латинських общин). Вони були позбавлені по­літичних прав, не брали участі у перерозподілі землі. Заборонялися шлюби між ними і патриціями. У той же час вони могли вільно займатися будь-яким видом діяльності, набувати майно, рабів, захищати свої права в суді. Плебеї були зобов’язані служити у війську, сплачувати податки і виконувати деякі державні повинності.

Принизливе становище плебеїв у стародавньоримському суспільстві викликало їхнє обурення, відкрите чи приховане невдоволення, яке нерідко виливалося у заворушення і навіть повстання проти патриціїв.

3. Клієнти (від лат. сlientis — слухняний) являли собою особливу суспільну верству, утворену із чужоземців, які постійно чи тимчасово проживали у Римі, відпущених на волю рабів, незаконно народжених дітей. Вони користувалися особистою свободою, але постійно перебували у різних формах залежності від патриціїв (їхніх патронів). Система патронату набула достатнього поширення у Стародавньому Римі, оскільки, з одного боку, надавала захист неповноправному населенню засобами права і за допомогою органів держави, а з другого — була додатковим джерелом збагачення патриціїв. Патрон міг мати необмежену кількість клієнтів, наділяв своїх підопічних землею, робочою худобою, реманентом, брав їх із собою на війну тощо. Клієнти могли володіти рухомою власністю, розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.

4. Раби. Існували класичні джерела рабства. Рабовласництво у стародавньоримську епоху мало патріархальний характер, а раби за римською традицією входили до складу патріархальної римської сім’ї.

У дореспубліканський період існували певні органи управління римським суспільством. Найважливіше місце серед них посідали народні збори, що збиралися по куріях (куріатні коміції), у яких брали участь лише чоловіки-квірити. Тут вирішувалися питання війни і миру, релігійних культів, обиралися посадові особи, розглядалися апеляції на смертні вироки, затверджувалися заповіти тощо. Одна курія воло­діла одним голосом, який подавав її старійшина.

Одноосібним правителем Риму був рекс (цар), посада якого була виборною і довічною. Народні збори обирали і усували з посади рекса, могли притягти його до відповідальності. Рекс вирішував питання повсякденного управління полісом, був верховним суддею, воєначальником та жерцем. Атрибутом його влади була пурпурова мантія, золота діадема, скіпетр з орлом, крісло із слонової кості. Усього в історії Риму було сім рексів.

З часу заснування Риму тут діяв сенат, що складався з 300 осіб, до якого входили глави родів. Це був орган безпосереднього управління полісом. Рекс узгоджував із сенатом найважливіші питання життя держави. Сенат обговорював кандидатури на посади, оберігав традиції Риму, укладав договори з іншими державами.

Вагоме місце у політичному житті держави відігравали жрецькі колегії (авгурів, понтифіків, феціалів), що діяли при рексові.

Виникнення держави у Стародавньому Римі було обумовлене, з одного боку, розкладом первіснообщинного ладу, розвитком приватної власності і диференціацією суспільства; а з другого – боротьбою плебеїв за рівноправність з членами римської общини, що призвело до остаточного зруйнування родового ладу Риму. Полісна організація суспільного життя остаточно поступилася місцем рабовласницькій державі. Чи не найвагомішу роль в цьому відіграли реформи рекса Сервія Туллія (УІ ст.. до н.е.).

За своїм змістом та значенням їх порівнюють з реформами Солона та Клісфена в Афінах.

Реформи Сервія Туллія (VІ ст. до н. е.) поклали в основу общинної організації Риму майновий і територіальний принципи.

1. Все вільне населення Римського полісу (патриції і плебеї) було поділене на майнові розряди в залежності від рівня доходів. До першого розряду входили громадяни, чиє майно оцінювалося у 100 тис. асів[11]. У другому розряді опинилися ті, чиї статки складали 75 тис. асів, у третьому — громадяни з доходом у 50 тис. асів, в четвертому — жителі Риму зі статками у 25 тис. асів, в п’ятому — громадяни з доходами в 12,5 тис. асів.

Окрему суспільну групу складали так звані «вершники» — найбагатші громадяни, майно яких оцінювалося понад 100 тис. асів. Крім того, формувався окремий розряд най­бідніших римлян — «пролетарі» (від латинського терміна «пролес»), котрі володіли незначним майном.

Кожен розряд громадян був зобов’язаний поставити до війська певну кількість військових одиниць — центурій (одна центурія складала 100 воїнів). Вершники, як найбагатші, повинні були сформувати 18 центурій кінноти. Всі інші розряди формували загони пішого війська за таким розрахунком: І розряд — 80 центурій; ІІ — 22 центурії; ІІІ — 20 центурій; ІV — 22 центурії; V — 30 центурій. Пролетарі, чиє майно не дотягувало до п’ятого розряду, формували всього одну центурію війська.

Оскільки в Римі кожний громадянин купував зброю та інші військові облаштунки за власний рахунок і утримував сам себе, то природно, що придбати повне військове спорядження (меч, щит, спис, дротики, лати, одяг тощо) чи, тим більше, бойового коня, могли лише особи з чималим достатком. Вони ж виставляли найбільше число центурій в народному ополченні. Неважко підрахувати, що вершники і громадяни першого розряду формували разом 98 (18+80) центурій. Всього формувалося 193 центурії народного ополчення.

Найважливішим елементом цієї частини реформи було те, що центурії стали не лише військовою, а головним чином — політичною організацією. З цього часу в Римі стали скликатися народні збори по центуріях—центуріатні коміції, до відання яких перейшли найважливіші питання державного життя. На таких зборах кожна центурія володіла одним голосом. При голосуванні процедура припинялася, коли солідарно висловлювалися перші 98 центурій, котрі формувалися найбагатшими римлянами (аристократами).

Таким чином, майже усі патриції потрапили до вищих майнових розрядів, однак їм довелося потіснитися перед верхівкою плебсу. Оскільки після реформ Сервія Туллія плебеїв допустили до участі у поділі землі, можна було очіку­вати, що їхнє матеріальне становище поліпшиться, а по­літичний вплив зростатиме.

Раз на п’ять років проходив перепис населення з метою визначення майнового цензу. Було запроваджено пос­тійний податок на утримання війська. До активної військової служби залучалися громадяни віком від 16 до 45 років, а чоловіки старшого віку несли гарнізонну службу.

Другою частиною реформ був розподіл населення за територіальним принципом. Старі роди і курії втратили своє значення. Місто-поліс було розбито на 4 міських і 17 сільських територіальних округів — триб. В межах триб стали скликатися трибутні коміції, на яких кожна триба мала один голос.

Таким чином, реформи Сервія Туллія завершили процес зруйнування основ родового ладу, замінивши його новим соціально-політичним устроєм, що базувався на територіальному поділі населення і майнових відмінностях.

Реформи намітили головні напрями процесу утворення республіканського ладу, але не завершили його. Починаючи з 471 р. до н. е., збори плебеїв починають приймати в трибах рішення, обов’язкові лише для плебсу. Із 449 р. до н. е. рішення трибутних зборів стають обов’язковими для усіх мешканців триби.

Плебеї постійно боролися за розширення своїх прав. Найяскравішим прикладом цієї боротьби була так звана «сецесія плебеїв», коли в 494 р. до н. е. всі дорослі чоловіки-воїни з числа плебеїв при повному озброєнні залишили Рим і виселилися на Священну гору. Такий демарш різко послабив військові сили Риму, а тому патриції були змушені піти на поступки. Була створена важлива державна посада — плебейського народного трибуна — захисника інтересів і прав плебеїв. Ці посадові особи обиралися народними зборами по трибах (трибутними коміціями) і мали право опротестування розпоряджень усіх інших посадових осіб (право вето).

Другою важливою перемогою плебеїв стало видання у 451-450 рр. до н.е. Законів ХП Таблиць, які обмежили можливості патриціанських магістратів і жерців-понтифіків щодо довільного трактування норм звичаєвого права. Тим самим плебеї були майже повністю зрівняні у цивільних правах з патриціями. В самому тексті Законів термін ″плебей″ вживається лише один раз у зв’язку із збереженням заборони на шлюби між патриціями і плебеями.

Із 445 р. до н. е. дозволялися раніше заборонені шлюби між патриціями і плебеями. Це відкрило плебеям шлях до вищої магістратури і до Сенату. У 367 р. за наполяганням плебейських сенаторів Ліцинія і Секстія піся десятирічної боротьби один з консулів мав бути обов’язково плебеєм.

Після другої сецесії (офіційного протесту плебеїв) у 289 р. до н. е. був прийнятий закон Гортензія, який фактично урівнював повноваження трибутних коміцій з центуріатними. Відбувається фактичне злиття патриціанської та плебейської верхівки. Виникає нова патриціансько-плебейська аристократія, яка отримала в Римі назву нобілів. Нобілітет захоплює в свої руки усю політичну владу, сенат стає його слухняним знаряддям.

Продовженням перебудови політичної структури римського суспільства стало скасування в 509 р. до н. е. посади рекса і обрання на його місце двох консулів; зміна порядку формування сенату, який став призначатися спеціально уповноваженими особами — цензорами. Формальне зрівняння плебеїв з патриціями у центуріях ще не означало їхньої фактичної рівності. Плебеї вимагали прийняття нових, справедливих законів. На їх вимогу їхніх представників допустили в сенат, не чинили перешкод їхнім шлюбам з патриціями, вони могли входити до жрецьких колегій.

Суспільна організація Римської республіки була типово рабовласницькою зі своїми особливостями, на що вказує схема: