Чому більшовицьке керівництва СРСР вдалось до по­літики коренізацїї?

Започатковуючи політику коренізації на початку 20-х pp., більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських рес­публік: знайти спільну мову з багатомільйонним полінаціональним селянством; зняти наростаюче про­тиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль процес національного відрод­ження на окраїнах; частково компенсувати республі­кам СРСР втрату політичного суверенітету шляхом наданий прав «культурно-національної автономії». Коли ж у 30-х pp. національне відродження, яке було одним з безпосередніх результатів політики коренізації, перестало вписуватись у рамки міцніючого то­талітарного режиму, цю політику було згорнуто.

Принципово важливою складовою частиною культурних процесів в Україні у 20— 30-х pp. була політика коренізації, спрямована на надання народам, об'єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» — реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому були чітко сформульовані основні положення політики корені­зації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності: врахування національних факторів при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчаль­них закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток на­ціональних традицій і культури. Суть політики коренізації пол­ягає у спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах.

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами.

По-перше, оскільки після закінчення громадянської війни території України та Білорусії були поділені між різними дер­жавами, то врахування білоруського та українського факторів стало необхідним елементом формування внутрішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії, Чехословаччини. Крім цього, саме геополітичне положення Білорусії та України ви­сувало у 20—30-х pp. «білоруське», а ще більшою мірою «ук­раїнське» питання в епіцентр європейської міжнародної політи­ки. Тому політика коренізації, що стимулювала національне відродження, мала на меті створити у світового співтоварист­ва враження гармонійного і вільного розвитку радянських рес­публік. Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжна­родній арені мало сприяти і державне піклування про націо­нальні меншини.

По-друге, політика коренізації у задумі була засобом знай­ти спільну мову з багатомільйонним селянством (Сталін неод­норазово підкреслював, що національне питання в основі своїй питання селянське), залучити на свій бік національну інтелі­генцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна децентралізація і т.п.) на сферу націо­нальних відносин.

По-третє, коренізація давала змогу у перспективі зняти про­тиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом, що не розумів мови народу, не знав його , звичаїв, культурних цінностей.

По-четверте, політика коренізації була спробою більшовиць­кого керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його величезну енер­гію і могутній потенціал спрямувати у русло соціалістичного будівництва.

По-п'яте, політика коренізації мала зміцнити Радянський Союз, тобто наданням «культурно-національної автономії» бо­дай частково компенсувати республікам втрату політичного суверенітету.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні чітко виділяються два аспекти: українізація і створення необ­хідних політичних та економічних умов для розвитку націо­нальних меншин. Першими реальними кроками на шляху реалі­зації цієї політики стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 р., у яких проголошувалася рівність мов і вказувалось на необхідність надання допомоги у процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з питань укра­їнізації на Чолі з секретарем ЦК КП(б)У В.Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В.Чу­бар, М.Скрипник, Л.Каганович, О.Шліхтер, М.Попов, О.Шумський та ін. За порівняно короткий час енергійне про­ведення в життя політики українізації дало значні результати. Так, в середині 20-х pp. питома вага українців у партії зросла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%. Серед відповідальних праців­ників окружкомів партії українці перевищували 50%, у складі ЦК КП(6)У - 35%, Политбюро ЦК КП(б)У - 66%. Викла­дання українською мовою велося у 78% шкіл і 39% технікумів. У 1927 — 1928 навч.р. українці складали 49,8% усіх студентів республіки. Тираж україномовних газет за 1924 — 1927 pp. зріс у 5 разів, значно збільшились і тиражі книжкової продукції українською мовою.

Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття українсь­ких шкіл, видання українських газет, функціонування укра­їнського радіомовлення тощо) проводилась і за межами УРСР (на квітень 1925 р. за межами республіки проживало 6,5 млн. українців).

Активно здійснювалась політика коренізації в районах Ук­раїни, населених національними меншинами. У 1926 р. в рес­публіці найчисленнішими національними групами неукраїнсько­го населення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%). Про значну увагу керівництва УСРР до пробле­ми національних меншин переконливо свідчить той факт, що лише протягом 1919-1925 pp. Президія ВУЦВК, РНК УСРР, наркомати республіки прийняли понад 100 постанов, спрямова­них на забезпечення економічних, правових, культурних інте­ресів неукраїнського населення республіки. Було створено ок­ремі адміністративно-територіальні одиниці у місцях компак­тного проживання неукраїнського населення. В жовтні 1924^і р. у складі Української СРР була утворена автономна Молдавсь­ка республіка, а протягом 1924 — 1925 pp. почали функціону­вати 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейсь­кий національні райони, а також 954 сільські ради національ­них меншин, 100 містечкових Рад. У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31—з татарською тощо.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х pp. політика корені­зації, що сприяла зростанню національної самосвідомості, національному відродженню, поступово почала здавати позиції під тиском тоталітарного режиму, в рамки якого вона уже не вписувалася. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво». Саме тоді починаються кампанії боротьби з «хвильовізмом», «шумськізмом», «скрипниківщиною» тощо.

Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута у 1938 р. постановою Раднаркому УРСР про обов'язкове викла­дання російської мови у всіх неросійських школах, яка дала «зелене світло» русифікації, і постановою Политбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради», що вела до фактичної ліквідації національних адміністративно-територіальних утво­рень на території республіки.

Черкащина

Двадцяті роки були часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українській культурі. Дехто навіть називає їх періодом культурної революції, або відродження.

У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'яви­лася перша літературна організація «Плуг». Один з діячів організа­ції так висловив її ставлення до мистецтва: «Завдання нашого часу в царині мистецтв полягає в тому, щоб знизити мистецтво, зня­ти його з п'єдесталу на землю, зробити його потрібним і зрозумі­лим для всіх».

В 1925 р. драматург Микола Куліш, поети Тичина й Бажан, прозаїки Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко утворили елітарну літературну організацію «ВАПЛІТЕ» («Вільна академія пролетарської літератури»). Її ідейним керівником був Микола Хвильо­вий (справжнє прізвище Фітільов).

Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини й суспільства. Серед найвизначніших творів цієї доби були: «Сині етюди» (1923), «Осені» (1924) і «Я (романтика)» Хвильового, «В житах» (1926) Григорія Косинки, «Місто» Валер'яна Підмогильного, «Чотири Шаблі» Юрія Яновського. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони.

В 1925 р. розгорнулася широка дискусія щодо шляхів розвитку української літератури. Особливо піддався критиці з боку компартії Хвильовий, який кинув гасло: «Геть від Москви!». Хоча Хвильовий вкладав у це гасло лише необхідність навчання у передового захід­ного світу, його (росіянина) звинуватили в українському націоналіз­мі. На початку 1927 р. його колишні товариші під тиском владних структур виключили Хвильового з ВАПЛІТЕ, а через деякий час ця організація саморозпустилася.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Ку­ліш. Три його найславетніші п'єси — «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929) і «Патетична соната» (1930) викликали сен­сацію своєю модерністською формою й трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності. Перші дві п'єси поставив у своєму слав­нозвісному театрі «Березіль» режисер Лесь Курбас.

Новою, але динамічно зростаючою галуззю мистецтва була кінематографія. В 1927 р. почалося будівництво найбільшої тоді у Європі Київської кіностудії. Світової слави набув кінорежисер та сценарист Олександр Довженко (пізніше ця кіностудія стала носити його ім'я). Його фільми «Земля» (1930), «Звенигора» (1927), «Арсенал» (1930) розповідають про вплив, який справила на Україну революція та радянська влада.

В 1925 р. у Харкові виникло мистецьке об'єднання «АРМУ» (Асоціація революційного мистецтва України), створене учнями ви­датного художника-монументаліста Михайла Бойчука (бойчукісти). Бойчук та його учні шукали нові форми відображення свого світоба­чення методами монументального живопису. Постійним опонентом АРМУ виступала (Асоціація художників Червоної України), що іс­нувала в 1926-1932 pp. Члени АХЧУ відкидали новаторські пошуки й зосередились виключно на реалістичному зображенні оточуючого світу.

Олійник

Спочатку новостворена союзна держава своєю політикою сприяла активізації творчого потенціалу народів і піднесенню економіки країни. Правда, вона проводилася таким чином, щоб ця активність не вийшла з-під контролю партійного керівництва. У цьому суть політики коренізації, яка в Україні отримала назву

українізаціі ставила своєю метою зняти стрімке протиріччя між народними масами і партійно-радянсько-господарським апаратом. Основними її вимогами були:

- підготовка, виховання та висування кадрів корінної національ­ності;

- врахування національних факторів у формуванні партійного і державного апарату;

- організація мережі навчальних закладів усіх ступенів;

- створення закладів культури та видання газет і журналів, книг мовами корінних націй;

- глибоке вивчення національної історії;

- відродження і розвиток національних традицій і культури.

В Україні у повному обсязі ця політика почала здійснюватись після того, як у 1925 р. з постів секретарів КП(б)У було усунуто російських шовіністів Е. Квірінга та Д. Лебедя. Головну роль в українізації відіграли наркоми освіти Олександр Шумський (1925-1926 pp.) та Микола Скрипник (1927-1933 pp.).

У рамках цієї політики були досягнуті вражаючі результати. Зокрема, розширилось вживання української мови. У 1922 р. українською мовою велося менше 20 % урядових справ, у 1927 р. - 70 %. Зросло число українців в урядових установах. У 1923 р. українці становили лише 35 % службовців, у 1927 р. - 54 %. Істотно покращилася освітні показники. Число писемних збільшилося: у місті - з 40 до 70 %; в селі - з 15 до 50 %. Понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вузів вели навчання українською мовою. Вона ж була впроваджена в офіцерських школах. Відродилася українська книга, періодичні видання. У 1922 р. в Україні друкувалося українською мовою 27 % книжок, близько 10 % газет і журналів. У 1927 р. ці показники сягнули рубежу 50 і більше відсотків. Зросло число українців серед міського населення. Якщо в 1923 р. українці становили у Харкові 38 %, то в 1933 р. - 50 %; у Луганську - 7 %, в 1933 р. - 31 %; у Дніпропетровську -16 %, у 1933 р. -48 %. Бурхливого розвитку набули гуманітарні науки, література, мистецтво, театр. Оформилася у 1921 р. Українська автокефальна православна церква.

Успіхи корінезації дали підставу називати цей період українським ренесансом. В той самий час партійне керівництво розглядало політику українізації як тимчасовий відступ. Його хвилювало те, що за висловом Л. Кагановича, "українська інтелігенція швидко нахабніє". Тому вже в 1926 році О. Шумського звинуватили в націоналістичному ухилі та відправили працювати на Урал. За антимосковські заклики М. Хвильового звинуватили в "шумськізмі" та піддали цькуванню. У 1928 р. на III з'їзді КПУ Л. Каганович назвав Шумського та його соратників фашистами. Після цих теоре­тичних звинувачень влада перейшла до репресій. У вересні 1929 р. за звинуваченням у вигаданій чекістами Спілці визволення України та Спілці української молоді були заарештовані видатні діячі української науки, культури та УАПЦ. Вже 9 березня 1930 р. у Харкові над ними розпочався судовий процес. З кінця 1932 р. українізацію практично припинили.

Лях