Націоналізм як явище суспільнополітичного життя
Роль і місце націй та етнонаціональних відносин у політичному житті. Розглядаючи це питання, необхідно відмітити ту обставину, що кожний із нас відносить себе до певної національності. Національність — це належність людини до певної етнічної (від грецької «етнос» — народ») спільності. В курсах історії та філософії вже розглядалися такі етнічні спільності, як рід, плем’я, народність, нація. Їх розвиток зв’язаний зі зростанням продуктивних сил, налагодженням все більш тісних господарських зв’язків. Із розвитком капіталізму посилюються економічні та культурні зв’язки, створюється єдиний національний ринок, ліквідується господарська роздрібненість даної народності, а різні її частини з’єднуються в одне національне ціле — націю.
Нація — це найбільш розвинута етнічна спільність. Вона складається протягом тривалого історичного періоду в результаті поєднання, «змішування» представників різних племен та народностей. У людей однієї нації, як правило, спільні економічні зв’язки, територія, мова, культура. Це не біологічні ознаки. Вони виникають і формуються протягом усього суспільного розвитку. І сьогодні людство представлено всім багатоцвіттям етносу — родом, племенем, народністю, нацією, що зв’язано з різноманітністю економічних, культурних, соціальних умов його життєдіяльності.
У процесі зміни етносу виявляється дія взаємозв’язаних тенденцій. Одна з них — це етнічна диференціація, тобто відособлення людей певної етнічної групи, її прагнення до саморозвитку, до національної самостійності, до власної економіки, політики, культури. Цю тенденцію ще називають національною.
Друга — інтеграція, об’єднання націй (її ще називають інтернаціональною). Ця тенденція сприяє розширенню зв’язків між різними етносами, руйнуванню кордонів, сприйняттю всього найкращого, що створено іншими народами, поглибленню економічних відносин, розвитку спілкування у сфері культури тощо. Обидві тенденції взаємозв’язані. В їх основі лежать об’єктивні економічні та соціально-культурні потреби.
Дії цих тенденцій у розвитку етносу наочно простежуються упродовж усієї історії людства. Обидві вони сприяють прогресу цивілізації, бо одна зумовлює внутрішнє самовдосконалення, розквіт етносу, а інша веде до взаємозбагачення народів, обміну національними цінностями, зміцненню взаєморозуміння, довіри, дружби й миру. В кінцевому підсумку обидві тенденції сприяють розвиткові людської особистості.
Національні відносини — це відносини між суб’єктами етнонаціонального розвитку — націями, народностями, національними групами та їхніми державними установами. Проблема національних відносин займає важливе місце в політичному житті багатонаціональної країни. І це зрозуміло, оскільки немає жодного принципового питання, яке можна було б вирішити без огляду на національний склад населення. Національні відносини — складна соціально-політична категорія, одна зі специфічних форм соціальних відносин.
№37 Політичне лідерство. Проблема лідерства стала предметом наукового дослідження дуже давно. Нею займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Макіавеллі описав образ лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політ. цілей. Лідер (від англ. leader-вождь) – авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дає йому змогу відігравати істотну роль у соціальних процесах. Лідер – особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності. Проблеми лідерства вивчають різні науки: психологія, соціологія, соціальна психологія і т.д. Особистість, яка претендує на лідерство, повинна мати певні соціально значущі риси, які формуються в процесі її взаємодії з іншими людьми. Вебер виокремлює 3 типи лідерства: 1) традиційне лідерство – це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій. Воно базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада пов’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель; 2) харизматичне лідерство хар-ся вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині; 3)раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політ. лідера через демократичні процедури виборів, що відповідають вимогам закону. Обраному лідеру надаються широкі повноваження, за будь-які зловживання він нестиме відповідальність перед виборцями. Роль лідерів є особливо значною в переломні періоди розвитку, коли від них вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти конкретні завдання.
№38 Легітимність політичної влади— форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами. типи влади:
— традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;
— харизматичний (грец. charisma — милість, благодать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади;
— раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур. термін «легітимний» (лат. legitimus) означає «законний»
Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності.
Ознаки падіння легітимності влади: зростання ступеня примусу; обмеження прав і свобод; заборона політичних партій і незалежної преси; зростання корумпо-ваності всіх інститутів влади, зрощення з кримінальними структурами; низька економічна ефективність влади — найбільш істотний показник делегітимізації влади. Крайніми ознаками падіння легітимності влади є революція, державний переворот — відкриті форми невдоволення режимом .
№39 Національна безпека і національні інтереси — дві взаємопов'язані суспільно-державні проблеми. Вони мають важливе значення для будь-якої людської спільноти з огляду на необхідність ліквідації й попередження загроз, здатних позбавити людей матеріальних і духовних цінностей, та пошуку оптимальних способів прогресивного розвитку. Тому одним із важливих завдань нашої політичної науки є з'ясування особливостей безпеки України в постконфронтацтний, перехідний період соціально-політичного розвитку на континенті, сутності національних інтересів України в нових геополітич-них умовах, трансформації головних засад її соціально-економічного розвитку.
Національна безпека — державна політика, спрямована на створення внутрішніх і зовнішніх умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та його громадян. Національні інтереси— інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом.
№40 Етнос— стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.
Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території. Наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя. Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що належать до єдиної нації певної країни.
Отже, існують два поняття нації. Перше: це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге: нація як народ, етнос, який переріс у націю. Нація— політично, державно організований народ.
Етнонаціональні відносини— відносини між суб'єктами національноетнічного розвитку — націями, народностями, національними групами та їх державними утвореннями.
Ці відносини бувають трьох типів:
1) рівноправні;
2) відносини панування й підлеглості;
3) відносини, що передбачають знищення інших суб'єктів.
№41 Соціалдемократична ідеологіявиникла на ідеях Е.Бернштейнапро класову співпрацю і соціальні реформи як єдиний шлях покращення соціального становища для робітничого класу. Якщо до 60-х років соціалдемократія надавала перевагу державному регулюванню економіки, державній формі власності, як найбільш ефективним засобам соціального захисту найбідніших верств населення, то на сучасному етапі вона визнає економічну ефективність приватної власності, однак намагається підтримувати соціальну рівновагу за рахунок збільшення бюджетних видатків на соціальну сферу. Сучасна соціалдемократія важливо орієнтована не тільки на робітничий клас, а' й на широкі категорії представників найманої праці.
Традиціоналістський напрямок, якого дотримуються соціал-демократичні партії Німеччини, Фінляндії і Швейцарії, Соціалістична партія Австрії, Лейбористська партія Великобританії та інші, орієнтується на промисловий робітничий клас, профспілки, кооперативний рух. Тому, природно, традиціоналісти пов'язують свою політику з соціал-економічною боротьбою робітничого класу, відстоюють його інтереси.
Модерністська течія, представниками якої виступають Італійська та Португальська соціалістичні партії, слабше пов'язана з робітничим класом. Її прихильники спираються в основному на групи трудящих найманої розумової праці, зайнятих у новітніх галузях виробництва, на пересічні верстви науково-технічної та гуманітарної інтелігенції, найбільш тісно пов' язані з потребами технологічної революції, характерної для епохи науково-технічної революції. Тому теоретиками модерністської течії висувається теза про втрату робітничим класом провідної ролі в суспільному розвитку, а після - про повне його розпорошення у суспільстві майбутнього. У концепціях модерністів є положення про формування новітніх промислових структур, які не враховують негативних наслідків науково-технічної революції для певної частини трудящих, пропагується відмова від соціальних завоювань, проголошується необхідність втрат і навіть жертв з боку простої людини в ім' я майбутнього прогресу.
№42 Своєрідною ознакою культури соціуму є політична символіка (прапор, герб, гімн. Символіка має яскраво виражене емоційне забарвлення і подекуди здатна відігравати мобілізуючу роль.
Політична культура виконує певні соціальні функції.
Виховна функція, її призначення полягає в підвищенні політичної свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості.
Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та стабілізації життя суспільства.
Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод людини тощо).
Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки суб'єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій.
Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв'язок громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства.
Процес формування політичної культури відбувається передусім під впливом політичного життя, певних режимів, політичних систем.
№43 Громадські об'єднання і рухи, їх діяльність є основою громадянського суспільства, системою вільних соціальних форм життєдіяльності людей, які функціонують нарівні з партійною формою соціально-політичного буття, їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв'язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.
Громадські об'єднання— об'єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.
У більшості країн світу громадські об'єднання для здійснення своїх цілей і завдань, передбачених статутами, користуються правами:
— брати участь у формуванні державної влади й управління;
— реалізовувати законодавчу ініціативу;
— брати участь у виробленні рішень органів державної влади і управління;
— представляти й захищати інтереси своїх членів (учасників) у державних і громадських органах.
№ 44 Найважливішою глобальною проблемою є відвернення ядерної війни. У зв'язку з цим актуалізуються інші завдання, вирішення яких стосується всього світового співтовариства: припинення гонки озброєнь, роззброєння, забезпечення застосування мирних засобів розв'язання міжнаціональних, міждержавних, регіональних та інших конфліктів, побудова ненасильницького світу на основі утвердження довіри між народами, зміцнення системи загальної безпеки.
Не менш важливою є екологічна проблема, зумовлена істотним погіршенням природного середовища. Екологічна криза пов'язана з небаченим прискоренням економічного і технічного розвитку, наслідком чого є посилення експлуатації природних ресурсів, руйнування гармонійних природних зв'язків, отруєння природного середовища. Спеціалісти висловлюють думку, що за нинішніх темпів зростання природоруйнуючої діяльності людство почне згасати приблизно з 2030 року.
Вимагає вирішення і продовольча проблема.За різними даними у світі голодує 435—600 млн осіб. При зростанні населення (нині воно становить майже 6 млрд осіб, а до 2030 р. досягне 8—9 млрд) ця проблема може значно загостритися.
Значну роль на міжнародній арені відіграють міжнародні урядові й неурядові організації.Найбільш представницькою з них є Організація Об'єднаних Націй, утворена в 1945 p., після Другої світової війни, з метою збереження миру і розвитку міжнародного співробітництва. ООН як складний механізм взаємодії держав відчутно впливає на зовнішньо- і внутріполітичний курс країн, допомагає, незважаючи на суперечливість інтересів держав, шукати шляхи до міжнародної згоди з найважливіших питань світового розвитку.
№45 Сучасний тип лідера — професійного політика з реформістською орієнтацією починає формуватися в середовищі підприємницької й адміністративної еліти. в сучасній Україні домінує саме тип („лисиці”), які є майстрами політичної мімікрії, обману, ведення політики шляхом маніпуляцій, хитрощів тощо. Це природно, оскільки нестабільне суспільство якраз і потребує еліти прагматичної, мінливої, спроможної „вибити” із суспільства максимум вигоди. Про яку б еліту – загальнонаціональну, регіональну – в Україні не йшлося, вихідними були й лишаються дві проблеми. Перша, основоположна: формування конче національної еліти, забезпечення її спроможності не просто самореалізуватися, а й максимально прислужитися власному народові, державі, а вже затим самій собі. Поки що українська еліта об’єктивно такого прагнення не демонструє; корпоративні, власницькі інтереси у її діях були і є домінуючими. Друга проблема пов’язана з неузгодженістю дій еліти загальнонаціональної і регіональної, що суттєво посилює федералістські настрої, тенденції, а відтак ставить під загрозу національну єдність унітарної української держави.
Вади української (особливо загальнонаціональної) еліти багато в чому визначаються її гіпертрофованим прагматизмом, одномірністю. Багато представників еліти „дориваються” до влади як до самомети, але, лише здобувши її, намагаються зрозуміти, а для чого вона їм потрібна? Отож серйозні невдачі, прорахунки, помилки стають закономірним результатом майже тотальної неспроможності розпорядитися владою найперше в інтересах народу, до якого представники української еліти майже суцільно апелюють.
Для сучасної української еліти будь-якого рівня властивий києвоцентризм з поділом на київську, донецьку, дніпропетровську і трохи харківську еліту, суттєву різницю між якими все ж помітити майже неможливо. Якщо колишній компартійний еліті (України, СРСР) були притаманні такі риси, як комчванство, самовпевненість, відірваність від народу, невміння спілкуватися з ним, то в цьому плані мало чим відрізняється від неї сучасна українська еліта.
Усій українській еліті нині бракує, передусім, державницької відповідальності за практичні дії, а також і політичної культури. Ще В. Липинський наголошував, що політична культура – це глибоке усвідомлення елітою свого не просто класового, але національного інтересу і активна творча діяльність з його реалізації в процесі служіння своїй державі та в здобутті політичної влади. Для багатьох представників нинішньої української еліти здобуття влади є самометою, егоїстичним, але не державницько-національним прагненням. Багато проблемних питань щодо української еліти виникають у контексті демократії, очікуваної демократизації українського суспільства. Історичний досвід засвідчує, що будь-які розмови про якусь ідилічну, „безмежну” демократію як особливу форму народовладдя не що інше, як ідеалізована конструкція у головах егалітаристів.
№46 Політична культура - частина загальної культури, яка формується і виявляється в процесі політичного життя; історично соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, їх політичної творчості, який відбиває процес опанування суспільством, націями, класами та індивідами політичних відносин, а також розвиток їх власної сутності і здібностей як суб’єктів політичного життя. Політична культура включає в себе культуру політичного мислення і поведінки індивидів і соціальних спільнот, культуру політичного мислення і поведінки індивидів і соціальних спільнот, культуру організації та функціонування політичних інститутів і всього політичного життя в суспільстві. За структурою політична культура складається з політичних знань, політичної ідеології і психології, політичного досвіду і традицій, політичних інститутів, норм, зразків і засобів політичної діяльності. У політичній культурі особи, поряд з політичними знаннями велике значення мають емоційно-психологічні компоненти.
Політична культура сучасної Українимає посткомуністичний, пострадянський, постколоніальний характер.
Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією. Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Це доводить зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості, нездатність до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична культура українського суспільства стає національною та незалежницькою.
За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації).
За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних - з іншого.
Особливості політичної культури в умовах сучасної України:
- заідеологізованість мислення, непримиренність будь-яких нетрадиційних поглядів;
- низька компетентність в управлінні справами суспільства та держави;
- правовий нігілізм;
- нерозвиненість громадянських позицій;
- недостатньо розвинутий індивідуалізм;
- підданські відносини до будь-якого центру реальної влади.
Сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі.
№ 47 Консервативна ідеологіяспрямована на збереження вічних цінностей, таких як приватна власність, сім'я, релігія, мораль, нація, держава, і їх пристосування до сучасних модернізаційних процесів. Консерватизм на відміну від лібералізму, котрий акцентує увагу на цінностях індивідуалізму і прагматизму, намагається поєднати ці цінності з цінностями таких спільнот, як сім'я, церква, нація і держава. Консерватизм поділяють на такі напрями: традиціоналізм, елітарні теорії, неоконсерватизм.
Консерватизм в україні В історії України найвідомішими представниками консерватизму були В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. У сучасній Україні неоконсервативних позицій дотримуються Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія та ін. Найбільш впливовим представником українського консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова вважається В'ячеслав Липинський В. Липинський послідовно обстоював ідею незалежної української державності. Він вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує націю від економічного розпаду та кривавої анархії. Лейтмотивом творчості В. Липинського є слова: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Відповідно до цього власне призначення він вбачав у тому, щоб прищепити народу України свої погляди як світогляд, здатний перетворити пасивну територіальну спільноту в політично організовану націю.
Обґрунтовуючи ідею створення незалежної української держави, В. Липинський на перший план спочатку висував її демократичний характер, вважаючи, що тільки демократія може стати твердою опорою державності. Питання про форму державного правління — монархічну чи республіканську — було для нього другорядним. Згодом, аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917— 1920 pp., він був глибоко розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому форму державності для України В. Липинський шукав поза демократією, більшовицькою диктатурою та націоналізмом. Такою формою він вважав конституційну монархію.
На думку В. Липинського, кожний народ мусить пройти період монархії, відсутність якої на теренах України була причиною неоформления власної державної організації впродовж століть. Ідея монархії має виступати консолідуючим чинником українського суспільства, вона відповідає державницькій традиції, започаткованій іще Б. Хмельницьким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьманом. Висновок на користь такої монархії В. Липинський зробив на основі аналізу виокремлених ним трьох основних форм і методів державного правління: демократії з республікою; охлократії з диктатурою; класократії з правовою — «законом обмеженою і законом обмежуючою» — монархією.
№48 Політичні ідеї епохи Відродження.
Саме ж Відродження пов’язаане з виникненням буржуазії. Зокрема буржуазні революції дали поштовх широкому розвитку вчень про політику (концепції розподілу влади, народного суверенітету, демократіі, правової вллади тощо). Політична думка цього часу звільнюється від релігії. Ідеологи Відродження висунули нове розуміння суті самої людини. Якщо церква принижувала особистість, підкреслювала її слабкість та нікчемність, то гуманісти прославляли її гідність, вірили в творчий потенціал та безмежні її здібності до саморозвитку.
Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику. Тлумачення ним політики відокремлюється ЯК від теології, так і від етики.
Ввів термін stato, тобто «держава», в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі.
Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхороб-рішого ватажка й почали йому підкорятися. Абсолютна влада, вважає мислитель, швидко розбещує як правителів, так і підданих. У результаті монархія перетворюється на тиранію. Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.
Н. Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народне правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм.
рдоначальником утопічного соціалізму як системи теоретичних уявлень про справедливий суспільний устрій є видатний англійський мислитель і політичний діяч Томас Мор(1478—1535). Свої погляди він виклав у праці «Утопія» (1516), в якій різко засудив тогочасні англійські соціальні і політичні порядки — злиденність мас, нерівність і несправедливість, злочинність тощо, головною причиною яких вважав приватну власність. На думку Т. Мора, суспільство є результатом змови багатих проти бідних, а держава виступає лише знаряддям багатих, яке вони використовують з метою пригнічення простого народу й захисту своїх матеріальних інтересів. Багаті підкоряють і знедолюють бідних як силою, хитрістю та обманом, так і з допомогою законів, які нав'язують народу від імені держави.
Існуючим соціальним і політичним порядкам Т. Мор протиставляє ті порядки, які панують в уявній державі Утопія. Там немає приватної власності, а засоби виробництва та його результати є суспільним надбанням. Праця обов'язкова для всіх, робочий день триває лише 6 годин, населення забезпечується всім необхідним. Панування суспільної і відсутність приватної власності виключають злочини, пов'язані з жадібністю та егоїзмом людей, їхнім прагненням попри все збільшити власне багатство.
№49 Політичне лідерство — важливий чинник стабільного і динамічного розвитку політичних систем. Воно робить помітний вплив на всі політичні структури і політичні процеси суспільства. Політичний лідер бере активну участь у визначенні стратегічних цілей і завдань розвитку політичної системи, у виборі засобів і методів їх досягнення. Залежно від того, наскільки його політичні програми і дії збігаються з об'єктивними суспільними потребами, політичний лідер може зробити як позитивний, так і негативний вплив на соціальний прогрес. Політичне лідерство має свої характерні ознаки, що виділяють його у своєрідний інститут політичної системи. По-перше, воно допускає постійний вплив на оточуючих; по-друге, політичний вплив повинен бути загальним, поширюватися на всіх членів керованої сукупності; по-третє, у складно організованих системах лідерство припускає інституціоналізацію керівного статусу, тобто закріплення його у визначених нормах, привілеях і повноваженнях. ч
У політиці інституціональний аспект лідерства є головним, оскільки в цьому середовищі реалізація управлінських рішень багато в чому залежить від сили, впливу і підтримки певної організаційної структури або цілої системи організаційних структур. Без опори на організації, засоби масової інформації тощо, особистість, яка навіть володіє видатними спроможностями, не зможе стати політичним лідером, а тим більше потім ефективно виконувати свої професійні функції. Соціальна потреба в управлінні різного роду спільнот обов'язково визначає появу політичного лідера, здатного адекватним способом усвідомити цю потребу й активно діяти в напрямі її найбільш повної реалізації. Характерними рисами політичного лідера є: популярність, вміння подобатися людям, політична інтуїція тощо. Для цього він повинний володіти рядом антропологічних і соціально-психологічних якостей, що є найважливішою умовою ефективного функціонування управлінської суспільної структури. У числі цих якостей Вебер, наприклад, називає пристрасть — у змісті глибокого розуміння справи, якою повинен займатися лідер. Однак однієї пристрасті недостатньо. Вона не зробить людину політиком, якщо головним елементом, з чого складається його політична діяльність, не стане відповідальність.