VII. Джерела та література

1. Алпатов М.А. Русская историческая мысль иЗападная Европа XII-XVII вв. - М, 1973;

Асєєв Ю.С. Мистецтво Стародавнього Києва. - К., 1969;

Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988;

Высоцкий С.А. Светские фрески Софийского собора в Киеве. - К., 1989;

Голубипский Е.С. История русской церкви. - М., 1901;

Рыбаков Б.А. Язы­чество древних славян. — М., 1981;

Тихомиров М.Н. Начало христианства на Руси // Древняя Русь. - М, 1975;

2. Історія Української культури / Під редакцією /. Крип’яквича. -Нью-Йорк, 1990.

3. Історія українського війська / Під редакцією /. Крип'якевича. - Львів, 1992.

4. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. - М., 1981. - С. 3.

5. Там само. - С. 354.

6. Татищев В.Н. История российская. - М.-Л., 1962. - Т. 2. - С. 208.

7. Толочко П.П. Християнська церква в Київській Русі // Київська Русь. - К., 1996.-С. 267.

9. Греков Б.Д. Київська Русь. - М, 1953. - С 476.

10. Людина і світ. - 1987. - №11; - С 20.

11. Высоцкий С.А. Древнерусские надписи Софии Киевской XI-XIV вв. - К., 1966. С. 39.

12. Толочко П.П. Культура Русі IX—XIII ст. // Київська Русь. - К., 1996.-С. 310.

13. Греков Б.Д. Киевская Русь. - М., 1953. - С. 405.

14. Толочко П.П. Названа праця. - С. 312.

15. Путро О.І. Історія України. Хрестоматія. Ч. І. - К., 2002. — С. 36-37.

16. Толочко П.П. Культура Русі IX - XIII ст. - С. 314.

17. Греков Б.Д. Київська Русь. - С. 373.

18. Комеч А.И. Древнерусское зодчество конца X - начала XII вв. - М, 1987.-С. 176.

19. Толочко П.П. Культура Русі. - С. 324.

20. Агеев Ю.С. Стили архитектуры Украины. - К., 1989. - С. 21.

21. Высоцкий С.А. Светские фрески Софийского собора в Киеве. -К., 1989.-С. 164-200.

Борисенко

...

Заняття й побут русів-українців. Основним заняттям русів-українців, як і раніше, залишалося сільське госпо­дарство. Завдяки удосконаленню досягнень попереднього періоду воно піднялося на значно вищий щабель розвитку. На зміну перелоговій системі хліборобства приходять дво- і трипільна системи, застосування яких підвищувало вро­жайність зернових культур.

Із землеробських знарядь праці руси-українці залежно під грунтів і свого економічного становища переважно ви­користовували рало, плуг і соху. Але на відміну від по­передніх років землероби почали ширше застосовувати багатозубі рала із залізними наральниками, а вузьколезові рала стали заміняти широколезовими. Такі рала підрізали грунт знизу, ледь піднімали його і не залишали необроблених смуг у міжряддях. Проте найдосконалішим орним знаряддям праці став плуг з череслом, вперше згаданий у «Повісті временних літ» від 981 р. Залишки лемешів та чересел знайдені на багатьох давньоукраїнських поселен­нях, у тому числі під Білою Церквою, Воїнською Греблею, Плісненським, Княжою Горою, Колодяжним. У цей час відбувається перехід від симетричного до асиметричного лемеша. Якщо перший тільки піднімав і розпушував зем­лю, то інший — перевертав її низом догори. В лісовій зоні населення користувалося переважно одно- та двозубими со­хами. Боронували ріллю вузьколезовими ралами, а також дерев'яними боронами, про які згадується в «Руській правді».

Набагато раніше як у Західній Європі, а саме — не піз­ніше другої половини XI ст., руси-українці почали заміня­ти при оранці землі волів на коней. Напевне, на Київській землі вперше в Європі з'явився й жорсткий хомут, необхід­ний при запряганні коня в плуг. Використання коня як тяг­лової робочої сили значно підвищило продуктивність праці українського хлібороба й стало, поряд з іншими рисами, однією з ознак його належності до єдиної етнічної спіль­ності. Започаткований русами-українцями масовий перехід від розпушування до перевертання грунтів і заміна в плужній упряжці вола конем знаменували якісний стрибок у роз­витку господарства й соціально-політичних відносин усієї Східної Європи. Городи обробляли мотиками й заступами із залізними оковками.

На просторах Київської землі повсюдно вирощувались одні й ті ж самі зернові, бобові та технічні культури: жито, тверда й м'яка пшениця, ячмінь, просо, горох, вика, чечеви­ця, боби, коноплі й льон. Традиційний набір культур зали­шався незмінним. Але в кожній з них вже відбиралися кра­щі сорти, започатковувалося районування. Якщо у VIII— X ст. переважала пшениця-двозернянка (полба), то в XI— XIII ст. її починає витісняти голозерна пшениця, яка по­требувала менших затрат на очищення зерна й до того ж давала більший вихід борошна. Але завдяки своїй морозо­стійкості й невибагливості до грунтів полба й надалі виро­щувалася на українських землях аж до XX ст.

Знаряддя для збирання врожаю та переробки зернових культур у русів-українців Середнього Подніпров'я і відда­леніших від нього регіонів мали як спільні, так і відмінні ознаки. В основному вони були схожі на попередні й на­ступні знаряддя праці. Якщо київський тип серпа за своїми виробничими характеристиками дещо поступався новгород­ському, то південно-західний перевершував його. Знахідка 113 серпів у Райках, 405 — в Ізяславі та в інших місцях свідчать про поширеність хліборобства й залізообробки в Київській землі. Для обмолоту зерна використовувалися дерев'яні ціпи, відомі на українських землях не пізніше середини XII ст. Першу згадку про них зустрічаємо в «Сло­ві о полку Ігоревім». Люди мололи зерно переважно руч­ними жорнами, що були прообразами майбутніх млинів. Самі млини вперше згадуються у першій половині XI ст. в «Уставі» Ярослава Мудрого. У ньому зафіксовані права ба­жаючих будувати млини й порядок їхнього влаштування. За виробничими показниками русько-українські млини не знали собі рівних у всій Європі.

Селяни й більшість міщан вирощували капусту, ріпу, огірки, часник, моркву, цибулю та інші городні культури. У фруктових садах найчастіше росли яблуні, груші, сливи, вишні, а також виноград і різні плодово-ягідні кущі.

Одним з основних занять було розведення великої і ма­лої рогатої худоби, а також свиней і птахів. Якщо на Пра­вобережжі переважно розводили велику рогату худобу, то на Лівобережжі — свиней. В руських фортецях Чучин та Іван, городищі Монастирьок та в інших поселеннях протя­гом VIII—XII ст. зростає чисельність коней і одночасно зменшується — волів. У господарстві русів-українців мис­ливство помітно втрачає свою роль. Переважною мислив­ською здобиччю були кабани, лосі, олені, траплялися тури, зубри, кулани, сайгаки, ведмеді. Для полювання викорис­товувалися луки, списи, рогатини, сокири, а також ловчі ями, капкани, сітки тощо. Рибальські знаряддя мало чим відрізнялися від сучасних, хіба що розмірами, технікою виготовлення й матеріалами. Виловлювали такі самі види риб, що й сьогодні в Дніпрі, тільки в значно більшій кіль­кості. Населення займалося також бджільництвом.

Центрами ремісничого виробництва IX—XII ст. стали міські поселення. За приблизними підрахунками, в них проживало до 15% всього населення Русі-України. Одно­часно з ремеслом та торгівлею міські жителі займалися й сільським господарством, що було типовим явищем для України наступних століть. При цьому міста виконували й оборонні функції. Серед них перше місце за своїм зна­ченням і рівнем розвитку займав Київ. Він бурхливо роз­будовується, укріплюється першокласними оборонними спорудами й перетворюється на один з найбільших у Євро­пі центрів ремісничого виробництва. В ньому проживало до 50 тис, тоді як у Лондоні — 20, а в Новгороді — до ЗО тис. чол. Другим за розміром і значенням містом був древній Чернігів. Важливу роль відігравали також Любеч, заснова­ний не пізніше 882 p., Вишгород—не пізніше 946 p., Білгород, Родень, Воїнь — не пізніше 980 p., Переяслав—не пізніше X ст. та ін. Але за своїми розмірами ці міста знач­но поступалися Києву, маючи по 3—4 тис. жителів кожне.

Високого рівня досягло виготовлення заліза у сиродут­них горнах з болотних руд. Починають утворюватися залізообробні центри. Зокрема, на місці сучасного с. Городиська на Житомирщині діяли десятки горен, які обслугову­вало чимало майстрів із числа місцевого населення. В ба­гатьох селах і городищах стояли кузні, де вироблявся широ­кий асортимент товарів. Вони характеризувалися спільністю форм, розмірів і близькою технологією виготовлення. Серед них не менше 20 найменувань сільськогосподарських і промислових знарядь праці (наральники, лемеші, чересла, серпи, остроги, гарпуни), понад 40 найменувань предметів побутового й господарського призначення тощо. Руські майстри славилися виготовленням мечів, шоломів, кольчуг.

Поширеним було деревообробне ремесло. З'явився то­карний верстат по дереву, збільшився асортимент дерев'я­них виробів, ускладнилися їхні форми. Майстри навчилися робити дерев'яні колеса зі спицями. Продовжувалося ви­робництво предметів з кісток і рогів тварин. Кістковорізальні майстерні існували на Замковій, Старокиївській го­рах і на Подолі в Києві, Білгороді та в інших містах. З ка­меню виготовляли жорна, хрести, ікони, точильні бруски, пряслиці тощо. Одним із центрів виробництва жорен стало побережжя р. Сибок, притоки Південного Бугу, а пряслиць, натільних хрестів і підвісок — кар'єри Овруцького кряжа. Розвивалися ткацтво й кравецтво. Не пізніше XI ст. роз­почалося виготовлення виробів із скла. З Києва склоробне виробництво поширилося на північно-східні слов'янські зем­лі. В IX — на початку X ст. майже повністю зникає ліпна кераміка, а на зміну їй приходить посуд, виготовлений на ручному гончарному крузі. Дещо пізніше на гончарних ви­робах почали ставити клейма, зокрема й тризуби. З X ст. розквітає ювелірне ремесло Київської землі, з'являються школи художньої залізообробки ремісничих виробів, а з XI ст. створюються майстерні з виробництва емалей. Ви­никли професії каменярів, штукатурів, спеціалістів з виго­товлення плінфи, вапна тощо.

Свою продукцію майстри обмінювали на інші товари або продавали на торгах. Збільшилася кількість купців, які спеціалізувалися на купівлі-продажу різних товарів. Посилився їхній вплив на вирішення справ. Торгівлею у широких масштабах займалися також князі й бояри. Зби­раючи данину з підвладних народів, вони зосереджували її в Києві, а потім вивозили на чужоземні ринки. Посе­редниками в такій торгівлі виступали або купці, або за­лежні від феодала торгові люди. Визначилися напрямки і шляхи зовнішньої торгівлі. Залозним шляхом рухалися ку­пецькі каравани до Приазов'я, Кавказу, Середньої Азії, Грецьким — до Візантії, Соляним — у Галицьку землю й далі в Західну Європу, системою річок і доріг — на північ. З Київської землі та інших українських територій найбіль­ше вивозилося хутра, воску, меду, шкір, ремісничих виро­бів. Завозилися коштовні тканини й посуд, зброя, прикраси, інші високохудожні вироби. Поряд з іноземною монетою з'явилася й місцева. Володимир Святославич почав карбу­вати власні злотники й срібляники. Але з XI ст. основною грошовою одиницею стає гривня, злиток срібла різної ваги. Київська гривня важила близько 160 г, в інших місцевос­тях—95—195 г.

Руси-українці мали високо розвинуті суспільну організа­цію й побут. У Київській землі швидше ніж в інших регіо­нах викристалізовувалися цивілізовані сімейні відносини. Поляни та їхні нащадки вже перейшли до моногамної сім'ї. В той же час до XII ст. у древлян, радимичів, в'ятичів, сі­верян ще зберігалася полігамія. Як правило, за спільною домовленістю чоловік викрадав собі любку під час різних ігрищ та забав і так робив її дружиною. Декотрі набирали по дві-три жінки й жили з ними без звичного для нас шлю­бу. Залишки неоформленого церквою, але визнаного гро­мадою шлюбу були відомі в Україні ще на початку XX ст. Сім'ї складалися з кількох поколінь і мали багато дітей. Правда, чимало їх гинули від різних хвороб, під час епіде­мій та ворожих нападів. Сім'ю очолював старший за віком чоловік, який користувався найвищим авторитетом серед родичів. Глибоко шанувалась у сім'ї й жінка з її одвічною житейсько-господарською мудрістю.

Значних змін зазнала й суспільна організація русів-українців. Якщо у VIII—IX ст. ще зберігалися окремі елемен­ти родового ладу, то в X ст. вони повністю зникли. На базі залишків колективної власності утворилася сільська общи­на із суворою регламентацією господарських і побутових відносин. На общину щодалі сильніший тиск справляло середовище феодалів, які вже мали право приватної власності на землю, ліси, водоймища. Користуючися владою, вони претендували на общинні угіддя й самих общинників. Та й серед общини не існувало соціальної рівності. Саму общину ослабляла дальша індивідуалізація її господар­сько-побутового життя, коли дедалі більше общинників пе­реходили до індивідуального ведення господарства, випла­ти окремих податків і виконання різноманітних повиннос­тей. Одні з них швидко багатіли, інші — бідніли й не могли виконувати общинно-державні обов'язки. Останні змушені були виходити з общини й відправлятися на пошуки засо­бів для існування. Найчастіше вони потрапляли у вотчини феодалів і таким чином з вільних смердів перетворювалися на господарських холопів. З числа вільних общинників фор­мувалися також категорії феодально залежних селян-закупів і рядовичів, а також частково, можливо, й рабів.

Чимало спільних рис мали житла й побутові речі русів-українців. Культова архітектура Києва, Чернігова та Пере­яслава справила істотний вплив на забудову і північних, і північно-східних міст. Більшість помешкань феодальної верхівки мала зрубну конструкцію, типову для лісових регіонів країни. Але поряд з ними існували будівлі й кар­касно-стовпової конструкції, відомої з попередніх часів. Стіни зводилися з грубих дощок або плах, встановлених у пази стовпів, штукатурилися з обох боків і білилися. В одному з кутів жилої кімнати на невеликому підвищенні ставилася піч для обігрівання приміщення й приготування їжі. Найбільш вживаним посудом були глиняні та дерев'я­ні горщики, глечики, корчаги, миски, миски-сирниці, таріл­ки, пательні, різні кубки, чашки, ложки, макогони, ковші, відра, діжки, берестяні короби, плетені корзини тощо. З городини люди готували якесь рідке вариво, із зерна — каші, варений горох та інші бобові, вживали також страви з м'яса, риби, молока.

Руси-українці носили різноманітний одяг — широкі со­рочки, штани, куртки, свити, кожухи, плащі, шапки. Взува­лися переважно в чоботи, типове взуття населення України протягом багатьох століть. Залежно від матеріальних стат­ків для пошиття носильних речей люди використовували різні матеріали. Для основної маси міського та сільського населення доступними були шерстяні й льняні тканини, а також шовк з середньоазійського регіону. Крім того, на одяг князів, бояр і вищого духовенства йшли коштовні при­возні тканини, зокрема оксамит, фофуддя, оловір грецький. Одяг простих людей і знаті прикрашався вишивкою. Порівняно з минулими часами вона стала досконалішою за технікою, багатшою за сюжетами й територіально поширенішою. Залишки вишитого одягу знайдені на давніх посе­леннях від Чернігівщини до Галичини. Різнокольоровими нитками й шовковими смужками обшивалися коміри й об­шлаги рукавів нижнього і верхнього одягу. Орнамент ро­бився у вигляді геометричних форм або ж на місцеві сю­жети, які багато в чому перегукуються з місцевою вишивкою попередніх і майбутніх століть. Пишним колоритом і золотим шитвом оздоблювалося церковне вбрання.

Культура русів-українців. Різноманітним і багатим був духовний світ русів-українців. Він формувався під впливом давніх язичницьких вірувань і християнських цінностей, які поступово укорінювалися в людській свідомості. Щоб не втратити духовні надбання, люди пристосовували язич­ницькі свята, звичаї та обряди до вимог церкви й тим са­мим збагачували духовну скарбницю народу. Чоловіки й жінки водили хороводи, танцювали і співали, обрядовими мотивами супроводжували святкові дні, піснями-плачамн проводжали небіжчиків, величальними сюжетами зустрічали наречених, а під звуки труб воїни йшли в бій за землю Руську. Народ створив цикл билин про відважну богатир­ську трійцю — Іллю Муромця, Альошу Поповича й Добриню Микитича, опоетизував їхню службу князю Володимиру й боротьбу з силами зла. У свідомості людей вони уособлю­валися в образах змія Тугарина, Жидовина та інших міфіч­них персонажів. Талановиті піснярі з покоління в поколін­ня передавали усний народний епос і тим самим підтриму­вали безперервність і наступність історичної пам'яті русів-українців. Серед літописних бардів своїм талантом і по­пулярністю виділявся співець Боян, який жив у XI ст. при дворі Святослава Ярославича. В IX—XII ст. з'явилися й професійні артисти-скоморохи. Вони одночасно були і спі­ваками, і танцюристами, і музикантами, і дресирувальни­ками й розважали своїм мистецтвом як знать, так і простий люд.

Базою духовної культури є освіта й насамперед її осно­ва — писемність. У Русі-Україні писемність з'явилася не пізніше IX ст. у вигляді якихось «черт і резів», про які писав на початку X ст. болгарський письменник Чорнори­зець Храбр. На існування ранньої слов'янської писемності вказують літописні дані про підписання Візантією догово­рів з русами у 911 і 944 pp. грецькою та іншою, в даному випадку руською, мовами. Сучасникам було також відомо, що на випадок своєї смерті руси-українці писали заповіти місцевою мовою. Тільки після масового запровадження християнства в 988 р. на Русі-Україні поширюється нова писемність, абетка якої була складена братами Кирилом і Мефодієм і названа за іменем одного з них «кирилицею». Вона являла собою південнослов'янський мовний діалект, зрозумілий і східному слов'янству, що й стало головною передумовою її поширення на українських землях.

У X—XII ст. писемність переростає в освіту. Володимир Святославич у 988 р. створив школу для навчання бояр­ських дітей грамоті. Аналогічні заклади відкривали Яро­слав Мудрий та інші князі. Анка Всеволодівна в 80-х роках XI ст. організувала при Андріївському монастиреві чи не першу в Європі школу для дівчаток, де учениці вчилися рукоділлю, шиттю та співам. Князі та чимало бояр були високоосвіченими людьми, знали по кілька мов. Вміли чи­тати, писати й рахувати багато купців та ремісників. їхні сотні написів збереглися на стінах монастирів, церков і ре­місничих виробах. Світські вельможі та духовенство широ­ко користувалися бібліотеками, першу з яких заснував у Києві в 1037 р. Ярослав Мудрий. Монах Київського Печерського монастиря Микола Святоша мав велике книжко­ве зібрання й подарував його монастирській бібліотеці. Ці кладезі мудрості були також у Білгороді, Чернігові, Пере­яславі та інших містах і напоїли духовними соками не одне покоління русів-українців.

На духовність русів-українців значний вплив справля­ли як перекладна, так і оригінальна література з історії, філософії, правознавства. Найосвіченіша людина свого часу, спочатку священик з с Берестова під Києвом, а потім перший давньоукраїнський митрополит Іларіон написав «Слово про закон і благодать» (між 1037—1050), де про­славляв діяльність Володимира Святославича й виступав проти спроб нав'язати Русі духовну зверхність Візантії. З літератури богословсько-морального циклу найвідомішими тоді були перекладений (1073) і оригінальний (1076) «Ізборники». У другому творі роз'яснювалися норми пове­дінки людей у різних життєвих ситуаціях, пропагувалися мир, а також літературні знання: «Добро є, братіє, почитання книжне». Напутнім духом пройняте й «Повчання ді­тям» Володимира Мономаха. В ньому чітко простежується прагнення князя виховати своїх дітей мудрими правителя­ми й захисниками держави. У Русі-Україні зародився ори­гінальний літературний жанр — літописання. Прак­тично всі наші знання з історії, соціально-політичного жит­тя русів-українців від найдавніших часів і до XII ст., їхні звичаї та обряди почерпнуті з давньоукраїнських літописів. Жоден народ не може похвалитися таким духовним на­дбанням. А це тільки окремі скалки, що дійшли до нас з багатющої скарбниці Русі-України. Перший літопис напи­сано в Києві — центрі літературної думки Київської дер­жави. Найвидатнішим літературним твором є «П о в і с т ь временних літ» батька українського літописання чен­ця Печерського монастиря Нестора. її перша редакція з'явилась у 1113 р. і доведена до 1110 р. Головний зміст лі­топису полягає в з'ясуванні історії східнослов'янських на­родів і пропаганді благородної ідеї служіння рідній землі, Всього ж протягом XI—XII ст. написано не менше 95 лі тературних творів.

Курс лекцій

Культура Київської Русі.

Русь відзначалася високим рівнем культурного розвитку. Феномен її незвичайного зльоту нерідко пояснюють тісними контактами Русі з Ві­зантією— спадкоємницею традицій античної цивілізації, а також з іншими передовими країнами Європи. Безперечно, вплив іззовні, особливо з боку Візантії, позитивно позна­чався на розвиткові Русі, але досягнення європейських культур потрапляли на Русі в добре підготовлений грунт. На етапі завершення формування Київської Русі її культура збагатилася новими здобутками.

Найважливішим серед них була писемність. Археологічні джерела дозво­ляють відносити час оволодіння східними слов'янами неупорядкованим письмом до IX ст. У цьому переконує «Со­фійська азбука», виявлена С. О. Висоцьким на стіні Со­фійського собору в Києві. Вона складалася з 27 літер з 23 грецьких і чотирьох слов'янських—б, ж, ш, щ. Запро­вадження на Русі християнства сприяло поширенню кири­лиці—досконалої слов'янської писемності. Східні слов'я­ни знали й глаголичний алфавіт однак значного розпов­сюдження він не набув.

З часів Володимира Святославича у Києві, Новгороді та в інших великих містах відкривалися школи грамоти, в яких вчилися діти «нарочитої чаді», тобто бояр, старших дружинників, духовенства. «Повесть временных лет» по­відомляє, що Ярослав Мудрий «прийде к Новгороду, собра от старости поповых детей 300 учити книгам». Крім дер­жавних шкіл, на Русі практикувалося й приватне навчан­ня. Так, Феодосій Печерський дістав освіту в невеличкому Курську, де навчався в «єдиного учителя» та, за словами Нестора, швидко осягнув усі «граматикия». Для продовження і поглиблення освіти при храмах і монастирях, а також у князівських дворах засновувалися бібліотеки, Ярослав Мудрий створив бібліотеку Софії Ки­ївської,, його син Святослав наповнив книгами комори сво­го палацу, князь Школа Святоша витратив па книги всю свою скарбницю й подарував їх Печерському монастире­ві. Літописи називають волинського князя Володимира Ва­сильовича книжником. Велику книгарню мав один із учнів Феодосія Печерського Григорій. .

При церковних і монастирських бібліотеках існували спеціальні майстерні, де переписувалися або перекладали­ся з іноземних мов книги — здебільшого церковні, але й фі­лософські та юридичні трактати, твори, які містили відо­мості зі світової історії, географії, астрономії. .

На базі монастирських бібліотек розвинулися вітчизня­ні літописання, література. В Софії Київській був укладе­ний перший: давньоруський літописний звід 1037—-1039 pp., написане й проголошене митрополитом Іларіоном славно­звісне «Слово о законе и благодати», створений «Избор­ник» 1073, p.— фактично перша давньоруська енциклопедія.. В Печерському монастирі наприкінці XI — на .початку XII ст. працював один із провідних літописців того часу Нестор — автор «Повести временных лет». Славу видатно­го публіциста мав у XII ст. Володимир Мономах, перу .яко­го належить широко відоме «Поучение» дітям. Вершиною давньоруської літератури стало «Слово о полку Ігоревім», у якому з особливою силою прозвучала ідея єдності

Русі.

Як свідчать археологічні матеріали, зокрема графіті на стінах храмів, ливарних формочках, посуді, берестяні грамоти, писемна культура не була привілеєм виключно духо­венства та вищих феодальних _:кіл Київської Русі. Вона по­ширювалася і серед трудящих мас.

Складовою частиною давньоруської культури була усна народна творчість — епічні пісні, перекази, билини.. В. них відображалися важливі історичні події та явища, прославлялися захисники вітчизни від іноземних загарбників»

На Русі розвивалася й музична культура, котра сягала своїм корінням в глибоку язичницьку старовину. Музика, пісні, танці, театралізовані вистави супроводжували всі родинні, культові та землеробські свята. Після прийняття християнства набирає поширення хоровий спів. Розквіт музично-театрального мистецтва засвідчують знахідки гудків, гусел, а також фрески Софії Київської із зображеннями оркестру з семи виконавців, які грають на флейті, трубі, лютнях, гуслях, органі.

Разом із християнством на Русь прийшла монументаль­на культова архітектура. Величні православні храми вра­жали уяву сучасників досконалістю архітектурних форм і пишнотою внутрішнього оздоблення.

Найславетнішою з них була Софія Київська. Свідок її будівництва митрополит Іларіон писав: «Церкви дивна и славна всъмъ округънымъ странамъ, яко же ино не обрящется въ всемъ полунощи земнъъм от въстока до запада». В цьому храмі втілилися досягнення візантійської культури, вживлені у свідомість давньоруської людини й одухотворені її гуманістичним світосприйняттям. Софіївський собор був взірцем для будівництва однойменних храмів у Новгороді та Полоцьку. В одному ряді з названими — храм св. Спаса в Чернігові, який продовжив архі­тектурні традиції київської Десятинної церкви.

Архітектура Києва справляла великий вплив на архітектуру інших давньоруських міст і пізніше. Тип Успенського храму Києво-Печерсько­го монастиря (шестистовпний, хрестовокупольиий) набув поширення по всій території Київської Русі. Згідно з «Києво-Печерським Патериком», Володимир Мономах «вземъ мъру божественныя тоя церкви Печерской, всЬмъ подобиемъ създа церкви въ градъ Ростовъ».

В культовому будівництві XII ст. переважали невеликі чотиристовпні храми, декоровані пілястрами з напівколонками, аркатурними поясами, хрестами. Наприкінці XII — на початку XIII ст. монументальна архітектура Русі роз­вивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції. Класичним зразком нового стилю стала П'ятницька церква Чернігова.

З архітектурою були тісно пов'язані й такі види мис­тецтва, як живопис і художня різьба. Всі собори Русі оз­доблювалися мозаїчними панно та фресками, іконами, об­разами, мармуровими капітелями, шиферними різьблени­ми плитами.

Особливо високого рівня розвитку досяг монументаль­ний живопис, яскравим прикладом якого є ансамбль роз­писів київського Софійського собору. Мозаїчні композиції виконані зі смальти 177 кольорових відтінків на золотис­тому тлі. Фрески покривали всі стіни собору. Високоху­дожні мозаїки та фрески прикрашали Михайлівський Зла­товерхий собор у Києві.

Твори станкового живопису, переважно ікони, дійшли до наших днів у поодиноких екземплярах. Це «Ярославсь­ка оранта» (зберігається у Третьяковській галереї), «Дмитрій Солунський», «Свенська (або Печерська) богоматір», «Борис і Гліб» та деякі інші. В Києві існувало кілька іко­нописних майстерень. Одна з них діяла у Печерському мо­настирі. Тут працював відомий маляр Алімпій, який про­йшов школу цареградських майстрів.

Серед пам'яток художньої різьби по каменю, які оздоб­лювали давньоруські собори та палаци, особливу увагу привертають київські різьблені плити з Михайлівського Златоверхого і Печерського монастирів, капітелі Борисоглібського собору з Чернігова, кам'яні мережива соборів Галича, Володимира-на-Клязьмі, Юр'єва Польського тощо.

Високого рівня в Київській Русі досягло декоративно-прикладне мистецтво. Орнаментальні композиції, чимало елементів яких походили ще з язичницької давнини, вжи­валися при оздобленні предметів побуту, зброї, металевого посуду, прикрас. Особливою декоративністю відзначалися твори художнього ремесла, виготовлені в техніці черні, наприклад, срібні окуття рогів тура (курган Чорна могила в Чернігові), срібні широкі пластинчасті браслети-наручі, прикрашені сюжетним орнаментом, зображеннями фантас­тичних звірів і птахів.

Великої популярності на Русі набули вироби, оздоблені різнокольоровими емалями: золоті діадеми, барми, колти, рясна — ланцюжки у вигляді медальйонів, нашивні плас­тини, хрести, іконки, оклади книг тощо. Вони прикраша­лися зображеннями, серед яких найулюбленіші — русалки, «древо життя», птахи, жіночі голівки, рослинні сюжети. Унікальними мистецькими творами, виготовленими в тех­ніці перегородчастих емалей, є дві золоті діадеми XII ст.: одна — з ликами святих (так званий «Деісус»), інша — зі сценою вознесіиня Олександра Македонського на небо.

Давньоруські майстри були добре обізнані з технікою художнього металевого литва за восковими моделями, а та­кож у кам'яних формочках. Мистецькою довершеністю по­значені дві бронзові арки XII ст. давньоруського майстра Костянтина, знайдені під час розкопок городища міста Вщиж на Брянщині. Підвищення попиту на ювелірні виро­би в XII ст. зумовило поширення техніки литва в так зва­них «імітаційних» кам'яних формочках.

Монументальне будівництво викликало до життя ху­дожнє різьблення по каменю, склоробне виробництво, ви­готовлення керамічних, у тому числі майолікових поліхром­них плиток для внутрішнього оздоблення князівських палаців, храмів (Київ, Білгород). На Галичині з цією метою використовувалися керамічні плитки із рельєфними зобра­женнями грифів, орлів, соколів, павичів.

Археологічні дослідження Києва, Новгорода, Старої Ла­доги, Пскова, Звенигорода та інших міст виявили велику кількість виробів з різьбленого дерева. Різьбою по дереву прикрашалися фасади зрубових будівель, човни, судна, са­пи тощо. Далеко за межами Київської Русі були знані давньоруські різьбярі по кістці. Вони виготовляли скринь­ки, образки, держаки для ножів і дзеркал, шахи, шашки та ін.

Культура періоду феодальної роздробленості. Культура руських земель періоду феодальної роздробленості розви­валася на спільній основі багатої культури давньоруської народності. Нові політичні та економічні умови справили певний вплив на її розвиток. Незважаючи на усобиці й на­пади половців, відбувалося неухильне піднесення давньо­руської культури. Вона дедалі більше демократизувалася, оскільки до культурного життя залучалися ширші суспіль­ні верстви, нові землі та міста. Писемність, наприклад, уже не була привілеєм лише феодальної верхівки, вона ставала звичайним явищем і в середовищі городян.

На тлі загального розпитку давньоруської культури ви­являлися певні локальні відмінності. Поряд із старими культурними центрами — Києвом, Новгородом, Черніго­вом — підносяться нові — Володимир-на-Клязьмі, Галич, Полоцьк та ін. Культура кожної землі набуває своєрідних рис, які підбилися в літературі, архітектурі, живопису. Високорозвинута культура Русі XII—XIII ст. мала значний вплив на культури інших слов'янських і неслов'янських на­родів Європи.

Народна творчість, просякнута давніми реалістичними традиціями, зміцнювала свої позиції у феодальній культу­рі Русі, чому сприяв розвиток продуктивних сил країни. В усіх землях спостерігався вилив фольклору на літерату­ру, дерев'яного будівництва — на кам'яну архітектуру то­що. Загострювалася боротьба передових і реакційних тен­денцій її культурному житті, що виражалося, зокрема, в боротьбі об'єднавчих, патріотичних ідей проти ідей князівсько-удільного роздроблення.

Дальшого розпитку в період феодальної роздробленості набула давньоруська література. Вона, як і до цього, збе­рігала загальноруський характер і відбивала, насамперед, ідеологію класу феодалів. Значна частина літературних творів присвячувалася церковно-богословській тематиці.

Літописці творили як у Києві, так і в окремих землях. Провідним центром літописання вXII — першій половині XIII ст, залишався Печерський монастир — осередок кон­солідації патріотичних сил на Русі. Звідси вийшли видат­ні літописці Никон, Нестор — автор загальновідомого тво­ру «Повесть временных лет», в якому проводиться ідея єд­ності Руської землі. У Видубецькому монастирі в Києві був створений Київський літопис, що охоплює події від 1111 до 1200 р. Автори цього твору описують діяльність князів, зокрема Володимира Мономаха та його синів, по­ходи проти половців, закликають до єднання Русі.

Літописи складалися також в інших великих центрах Русі Володимирівна Клязьмі, Новгороді, в Галичині, на Волині.

Виникли й суто літературні, художні твори, в яких вті­лилися риси усної народної творчості. В Галичі за князю­вання Романа Мстиславича творив «премудрий книжник» Тимофій (родом з Києва) — автор оповіді про останні ро­ки життя Романа та початок діяльності його сина Дани­ла (приблизно до 1211 p.), Письменник змалював яскравий образ Романа як видатного державного діяча, котрий гід­но «наслідував предка свого Мономаха...».

Найславетнішим зразком давньоруської літератури XII ст. є «Слово о полку Ігоревім» (створене, ймовірно, у Києві). Своєрідним літературним твором є «Києво-Пе­черський патерик», складений наприкінці XII — на почат­ку XIII ст. До збірника увійшли житія святих, повчання, різні оповіді («Про зодчих», «Про живописців») тощо. Бо­ротьба проти половців і монголо-татар відображена в би­линах, а також у «повістях», вміщених у літописах (на­приклад, про поразку руських військ на Калці).

У другій половині XII — першій половині XIII ст. три­вав розвиток архітектури, художнього ремесла, живопису Давньої Русі. В окремих землях головні міста забудову­ються оборонними та культовими спорудами, нерідко вико­наними у традиціях місцевої народної архітектури. їх спо­рудженнями керували досвідчені будівничі. Літопис пові­домляє, наприклад, що міські укріплення на Волині зводив «мужъ хитрый» Олекса.

На Подніпров'ї розвивалися й взаємозбагачувалися по­в'язані єдиними стильовими особливостями київська, чер­нігівська та переяславська архітектурні школи. В Києві будуються соборні церкви Видубецького і Михайлівського Златоверхого монастирів, церква Богородиці Пирогощі на Подолі (1132 p.), Кирилівська та ін. У Чернігові у другій половині XII ст. були споруджені Єлецький собор, церква П'ятниці, високохудожні архітектурні пам'ятки виникають у Володимирі-на Клязьмі: Успенський і Дмитрівський собо­ри та Золоті ворота, Покровська церква на Нерлі; в Нов­городській землі побудували церкву Спас-Нередиця.

Протягом XII—XIII ст. велике кам'яне будівництво здійснювалося в Галичі. Зведено кам'яний князівський па­лац, Успенський собор (1157 p.), церкву Пантелеймона (1200 р.) та ін.

Літопис наводить яскраву картину спорудження Данилом храму в Холмі: «Звів також [Данило] церкву св. Іоанна [Златоустого], красну і гожу. І споруда її була така: склепінь чотири; кожного вугла —скле­піння, і стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені стеклами римськими, при вході в алтар стояли два стовпи з цілого каменя, і на них — склепіння; а верх же вгорі прикрашений зорями золотими на лазурі; внутрішній поміст її був вилитий з міді і чистого золота, так що блищав він, як дзеркало. Дверей же її двоє прикрашені каменем тесаним — галицьким білим і зеленим холмським, різьблені одним умільцем Авдієм... [на західних дверях] був зроблений Спас, а на північних святий Іоанн [Златоустий], так що всі, хто дивився [на них], дивувався. Прикрасив [Данило] ка­мінням дорогим і золотом також ікони, які він приніс із Києва...»

Розвивався й монументальний розпис —- оздоблення ін­тер'єру давньоруських палаців і храмів, що прикрашалися настінними мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. В Києво-Печерському монастирі діяла іконописна майстерня, де творив художник Алімпій. Видатною пам'яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах.

Високого рівня досягли також ювелірна справа (оброб­ка-дорогоціннихметалів —зернь, скань, чернь, карбування, інкрустація, тонке литво тощо), музично-пісенне мистецтво. ВГалицько-^:Волинському літопису, наприклад; згадує­ться «словутьний пъвецъ» Митуса, який співав у супроводі арфи або лютні.

Отже, незважаючи на князівські усобиці й напади кочо­виків, культура Давньої Русі невпинно розвивалася. За своїм ідейним багатством і художніми якостями вона пе­ревершувала культури багатьох народів середньовічної, Єв­ропи. Ґрунтуючись на скарбниці єдиної культури Київської Русі, вона і в умовах роздроблення втілювала ідею єдності Руської землі. Монголо-татарська навала урвала цей злет творчої думки, чимало пам'яток архітектури, живо­пису, літературних творів загинуло в згарищах. Проте й у тяжких умовах ординського іга наші предки зберегли і примножували багатющі традиції давньоруської культури.

Петровський